Отче наш…

 
Василь ТРУБАЙ
 
Якраз зібралися обідати.  Несподіваний вранішній сніг припорошив вирви від снарядів та мін; легкий весняний морозець лоскотав ніздрі, а в повітрі смачно пахло пловом. Здавалося, що війни немає. Десь далеко чулася стрілкотня крупнокаліберного кулемета. Але далеко.
Вночі вони відбили розвідгрупу, до обіду хлопцям вдалося трохи поспати, а Фаза тим часом зварганив смачний плов. Фаза – абхазець, його справжнє ім’я Фазіль. Він кулеметник. Але плов уміє готувати неперевершений: розсипчастий, жирний, з перчиком. Великою ложкою накладає хлопцям у металеві миски й чіпляє кожного солоними жартами. А вони стоять у черзі, ніби пацани в літньому таборі, сміються.
Руслан отримав свою порцію і відійшов до Попа, який умостився з мискою на порожньому ящику з-під набоїв. Піп справді до війни був священиком, тому й кликуху таку хлопці дали. Він не заперечував. Але на війну йти капеланом не захотів – із гранатометом, казав, краще. Проте й тут не забував хто він, ніколи не втрачав нагоди прилучити хлопців до молитви. Багато з них приставали на те. Коли смерть поряд, на Бога тільки й надія.
Піп усміхнувся Русланові.
– Помолимось перед трапезою, Рус. Отче наш, що єси на небе…
Не встиг доказати. Всього лиш долю секунди чувся свист. Міна пролетіла так низько, що Руслан відчув щокою подих вітру. Сто двадцятий калібр вгатив якраз у казан із пловом. Порвані тіла хлопців розкидало, мов ганчір’я. Руслана жбурнуло до стовбура старої сосни… Коли прийшов до тями, якусь мить нічого не чув і не бачив: розпливалося все перед очима, ніби дивився крізь мокре скло, а у вухах глухо дзвеніло і кров по вилицях стікала на плечі. Потім почув крик когось із хлопців. Так, наче Піп кричав. Приглушено якось, немов під водою голос чувся.  І не крик, а якесь надривне звірине завивання.
Потім ще раз бабахнуло. Міна розірвалася позаду, стовбур дерева захистив. Прицільно били. Видно, розвідгрупа зробила свою справу. За кілька секунд знову розірвалася міна. Потім ще, і ще… То вже спереду. В обличчя сипонуло землею і щось м’яке й гаряче ляпнуло на груди. Крик Попа урвався. Усе довкіл затягнуло димом. У вухах безперервно дзвеніло і від того дзвону біль віддавав аж у тім’ї. Виразно почув запах крові й людського калу. Скосив погляд на груди, угледів сизий кавалок порваних кишок, які парували. Господи, Боже мій! Зсунув їх на землю, помацав живіт. То не його, то чиїсь кишки. Зблював, відхиливши набік голову. Треба в бліндаж! Треба бігти в бліндаж!  Хотів звестися… але лівої ноги не було. Біла чашечка коліна стирчала з-під лахміття закривавленої холоші. Серце застугоніло в грудях частіше, аніж кулемет Фазіля. Тремтячими руками насилу висмикнув зі штанів пасок, міцно перетягнув ним залишок ноги аж біля паху. Ремінь був із товстої шкіри, але язичок пряжки під відчайдушним натиском великого пальця проколов його в потрібному місці… Знову вибухнуло, зовсім поруч, осколки вдарили у стовбур сосни, скришивши на голову засніжену кору. Перевернувся обличчям до землі, закрив руками голову.
– Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…
Чув, як довкіл рвалися міни, як тарахкотів десь кулемет… Ні, то не Фаза стріляв, він найближче стояв, не знайдуть що й схоронити…
– Господи, Боже, збережи мені життя, Боже, милостивий, збережи мене, збережи життя, я буду вірити  в Тебе дуже, я ходитиму до церкви… Боже рідний, порятуй мене, я не хочу вмирати… Я вірю в Тебе, я вірю, що Ти є, молю тебе, Боже, Боже, врятуй мене…
Він плакав і щиро молився, так щиро й правдиво, ніби розчинявся в тій молитві, уже не чув ні вибухів, ні передсмертних криків товаришів, ні запахів паленого пороху й горілого людського м’яса. Він ридав, обливався слізьми і молився, і просив Бога зберегти життя…
Наступним вибухом його відкинуло на залишки цегли, яка допіру була плитою, де варився плов… І він побачив себе маленьким хлопчиком, який сміявся й тікав від мами по заквітчаній різнотрав’ям галявині. З-під ніг розліталися увсебіч кольорові метелики, і чувся позаду веселий материн сміх, а він біг і біг, намагаючись утекти від неї, аж поки не здійнявся в повітря, і, підхоплений теплим вітерцем, полинув над лісом… Мамо, лови мене, лови!..
 
– Ці чортові разові скальпелі… Хто їх придумав. Один надріз зробиш і викидай. Дайте зажим. Тампон. Ще тампон.
– А що з правою ногою, Олександре Петровичу?
– Будемо ампутувати.
– Боже! Ні рук, ні ніг…
– А що я зроблю. Зате житиме. Рідних знайшли?
– Кажуть, мати в нього сама.
– Добре, що сама.
– Чого добре?
– А кому він такий?
– Може якась би й пожаліла…
– Перехрестіться, Любочко. А в нейрохірургії хто оперував?
– Загірський.
– Що сказав? Та ні, не так, ось тут тримайте, кровить же…
– Погано. Сказав, мозок навряд чи відновить свої функції.
– Овоч?
– Не дай, Бог. Може, й справді… помер би краще, прости Господи.
– Наша справа рятувати…
 
 
Мати добиралася півтори доби. Змучена сиділа біля лікарняного ліжка, на якому лежав її син і тупо дивилася на перемотане бинтами обличчя.
– Ми зробили все що могли…
Вона мовчала.
– Врятували все, що могли. Рук і лівої ноги вже не було, як привези. Якби залишили праву, міг померти.
Мати мовчала.
–  Другий тиждень у комі…
Мовчала.
Змовкли й лікарі.
З коридору долинали веселі голоси та сміх молодих санітарок.
– Що ж мені робити? – спитала тихо, не піднімаючи виплаканих очей.
Ніхто не відповів.
Мати сховала обличчя в долонях і схилилася до сина.
– Отче наш, що єси на небесах… Отче наш…
Крізь вікно було видно заквітчану вишню.  Стояла коло лікарні в білій фаті ніби чекала коханого…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал