Юрій Сичук. “Осінній дощ”

Юрій СИЧУК
Ще раз поглянув у вузьке продовгасте віконце-бійницю спостережного пункту – навкруги затаїлася цілковита темінь і лише десь попереду за сепарськими позиціями мерехтіли два потужні ліхтарі-прожектори. Тоді напружив слух, намагаючись виловити підозрілі звуки у безперебійному галасуванні невтомних цвіркунів. Начебто нічого. Відтак одійшов у дальній куток спостережного пункту, притулився плечем до стіни і, прикривши екранчик вільною рукою, ввімкнув свій телефон. На крихітному моніторі мобільного лише на мить з’явились яскравим спалахом цифри й одразу згасли. Мозок устиг зафіксувати – рівно друга година ночі.
Наосліп зробив два кроки у в’язкій темряві й простягнув руку. Бачив перед собою лише нечіткі обриси предметів, серед яких зумів розрізнити контури свого товариша по наряду. Легко штовхнув його у плече, і він одразу скинувся з нетривкого сну, поглянувши у мій бік.
– Славко, година вже минула, – промовив я, коли він витяг зі своїх вух маленькі навушники.
– Так швидко?! Гаразд, моя черга.
Він важко піднявся з ящиків із боєприпасами, викладених таким чином, аби спорудити щось на кшталт похідної канапи, улюбленого місця відпочинку наряду. Наш спостережний пункт розмістився на вершечку невеликого пагорба, приблизно за кілометр від місця розташування підрозділу, а тому заступали одразу на шість годин, аби поменше ходити вузенькими стежинами у ріденькій, посіченій снарядами зеленці поміж нашими чи ворожими розтяжками й мінами. Пункт стояв трішки обабіч основних дій сепарів, відтак, коли ніяких незрозумілих рухів у ворожих посадках не спостерігали, то чергували по черзі: один на варті, а інший відпочивав на імпровізованому ложі.
– Що ти там постійно слухаєш? – запитав у свого напарника.
– До війни ще записав такий собі збірник сучасної української музики, яка найбільш мені до душі, – промовив Славко, насовуючи на голову каску й підбираючи з ящиків свій автомат. – Візьми послухати – чудово відволікає від усього цього.
Тим часом він узяв тепловізора, який лежав на бруствері, ввімкнув його і почав неквапливо просвічувати позиції противника. Я ж умостився на твердих дошках, знявши лише каску та поклавши собі під голову, водночас зостався у бронежилеті, хоча це було до біса незручно, але ризикувати не хотілося. Аж тоді вткнув у вуха навушники і ввімкнув плеєра.
Зазвучала приємна, трохи меланхолійна мелодія, невигадливі гітарні перебори справді заспокоювали. А тоді залунав приємний жіночий голос, звільна полилася нечувана досі пісня, проте з такими близькими і дорогими для мого серця словами.
 
У тому довоєнному житті мені завжди здавалося, що ця альтанка з’явилася тут зовсім з іншого світу, далекого й загубленого у сивочолих часах. Адже посеред просторого занедбаного парку минулої епохи з усіма призабутими атрибутами спочилого в історії соцарту, білосніжна альтанка з псевдоготичними колонами й відвертою ліпниною геть не вписувалася в навколишній ансамбль. Як вона вбереглася серед безуму архітектурного несмаку – залишається загадкою, водночас вона стала улюбленим місцем всіх закоханих нашого містечка, а тому майже ніколи не пустувала. Зазвичай в альтанці тіснилося й по кілька пар юних закоханих удень, ближче до вечора вони змінювалися, і навіть далеко за північ тут подекуди оживали переплетені тіні. Я також частенько бував тут, ще зі шкільних літ, спершу гуртом зі своїми однокласниками, а вже згодом тільки удвох.
Опале листя рясно вкривало вузьку доріжку, що вела до романтичної альтанки поміж високими деревами старого парку. Наче дитина збиваючи кросівками різнобарвне сухе листя догори, поспішав до альтанки, хоча, мав зізнатися, що не надто квапився. Було приємно самотою прогулюватися тихим осіннім парком, слухаючи шурхіт листя і переспіви пташок, дихаючи відносно чистим повітрям. Сонце пробивалося крізь рідкі пухнасті хмаринки, повітря ще залишалося теплим, до перших заморозків я мав удосталь часу, а тому спокійно блукав тужливим парком свого минулого.
Вона вже чекала на мене. Не одразу її зауважив, адже вона притулилася до однієї з колон альтанки, зовсім не рухалася, наче обернувшись на одну з чудових античних скульптур. Її повіки залишалися заплющені, коли я тихенько підійшов до альтанки, а тому не одразу зауважила моєї раптової появи.
Кілька хвилин стояв на засипаній опалим листям доріжці й приглядався до дівчини. Вона змінилася, майже непомітно, водночас це була не та зваблива першокурсниця, на яку я поклав око чи не першого дня в університеті і яка крутила голови чи не усім хлопцям. Насправді риси її чарівного обличчя анітрохи не потьмарилися, вона була ж такою прекрасною і загадковою, але тепер наче оповита серпанком печалі й відчуженості. Навіть вбрання відрізнялося від легких летючих суконь її студентських буднів, хоча нічого аж такого сумного в теперішньому сірому плащику не зауважив, можливо, мені лише так бракувало яскравих барв наших юнацьких часів.
– Привіт, Улянко!
Вона повільно підняла голову й поглянула на мене великими блакитними очима. Тепер зміни в її зовнішності стали очевидними – такою печальною я ніколи її не бачив, навіть тоді, коли зізнався, що кохаю іншу. Тоді в неї була лише сумна, трохи безпомічна усмішка, її очі ще не вірили моїм словам, що взагалі таке можливо і все відбувається насправді. Згодом, коли зустрічав її в стінах нашого університету, крихти суму зоставалися тільки в кутиках гарних пухких вуст, але ніколи не бачив того у блакитних з легкою поволокою великих очах.
– Ти прийшов!
Я кивнув. Голос наче той самий і разом із тим сумний, тихий і відчужений, наче вона не тут, переді мною, а десь далеко-далеко.
– Давно чекаєш?
Улянка лише непевно повела плечима, водночас подумав, не знати й чому, що вона тут дуже давно. Тоді опустила очі й поглянула на невеличкий пакуночок, який тримала на колінах, загорнутий у пістряву обгортку й перемотаний блакитною стрічкою. Та я задивився на її довгі красиві ноги, плащик був геть коротким, навіть не плащик, а швидше якась легка накидка з тих далеких античних часів.
– Це тобі!
Я простягнув їй квіти, букет бордових троянд, саме тих, які вона любила найдужче. Уляна поклала пакунок на лавку побіч себе, хоча я був певен, що він для мене, а тоді взяла квіти й притулила їх до свого обличчя, яке на коротку мить таки проясніло.
– Дякую! Сідай коло мене, – промовила за якусь хвилину, все ще тримаючи квіти біля грудей.
– Ти чудово виглядаєш, анітрохи не змінилася.
Яка банальна і безглузда фраза, подумав наступної ж миті, нічого розумнішого придумати не міг. Завжди почував себе біля Улянки соромливим розгублений хлопчаком, котрому повсякчас бракує потрібних слів.
– Дякую!
Присів поруч дівчини, відчуваючи аромат її вишуканих парфумів, таких знайомих і щемливих. Враз мене віднесло в мрійливі студентські часи, коли ми вдвох блукали порожніми вуличками нашого міста, пили каву в маленьких затишних кав’ярнях і цілувалися у мовчазному парку під шатром білосніжної альтанки.
– Ти хотіла мене бачити?
Вона знову лише легенько повела плечима, зовсім непомітно, наче була непевна цього або ж боялася зізнатись. Улянку я завжди пам’ятав соромливою, невпевненою в собі, маломовною, наче боялася сказати щось зайве…
 
– Петрику, вставай!
– Я не Петрик і я не сплю.
– Тоді піднімай свою дупу з дивана!
Я важко піднявся з твердих ящиків, безтямно вдивляючись у темний простір навколо себе. Стало так неймовірно прикро знову опинитися тут, у цьому низенькому вологому спостережному пункті, розташованому на безлісому белебні, який продувався з усіх сторін колючими немилосердними вітрами. Крізь три вузенькі бійниці проглядалося темне небо з отарами важких хмарин, а під ними чорна земля з сизими силуетами дерев. Ілюзія ірреальності не полишала мене, чомусь був упевнений, що саме цей спостережливий пункт несправжній, намарений, а я все сиджу на лавці біля Улянки в білосніжній альтанці. Навіть тонкий аромат її парфумів відчував так зримо, що мимоволі заплющив очі, аби знову опинитися там. Однак свій розум обманути не зміг, я на війні й за кілька сотень метрів переді мною ховається ворог, а за моєю спиною відпочивають утомлені побратими.
Потайки зиркнув на мобільника – третя ночі. Тоді підійшов до бійниці, ввімкнув тепловізор і швидко просвітив посадку перед нашими позиціями. Зараз було чисто, жодної світлої плями не вдалося розгледіти, лише трішки далі два чорні квадрати – сепарські танки ховалися в заростях акації. Тепловізор одразу вимкнув, однак зір затуманився, дивився наче крізь темну пелену. Славко вийшов до вітру, навкруги майже тихо, якщо не зважати на нескінченний спів цвіркунів.
Тоді знову пригадалися мої марення, що насправді аніскільки їх не нагадували, бо аж надто реальними й щирими здалися мені ті нічні візії. Вони точно були кольоровими, на відміну від снів, та й надто близькими й відчутними видалися мені старий парк, альтанка й Уляна. Розум підказував – у всьому цьому ховалася якась загадка, яку наразі я не міг розгадати.
– Ну й вітрюган зривається, – промовив Славко, зайшовши до спостережного пункту і в свою чергу вмощуючись на ящиках. – Просто здуває, якби не бронік, то мене геть чисто знесло з пагорба. Либонь, скоро нас буде заливати з неба. А ти чого мовчиш? Чи сталось чого?
– Та ні, все в нормі, – відказав я, – просто коли лежав, то щось таке дивне намарилося.
– А мені нічого ніколи не сниться.
– У тому й справа, що на сон аж ніяк не схоже. Наче мене перенесли в минуле, в моє місто зі старим парком і улюбленою альтанкою.
– В минуле – кажеш! – лише для годиться промовив Славко, вмощуючись зручніше на нашій польовій канапі.
– А можливо, то аж ніяк і не минуле. Мене туди покликала Улянка, принаймні так мені видавалося. Колись ми зустрічалися, а згодом розійшлися, а ще через кілька років вона померла від раку зовсім молодою.
– Ого, це вже стає цікаво.
– Скільки відтоді минуло – більше десятка років. Вона начебто виглядала як і тоді, зовсім не змінилася, лише якась сумна, відсторонена, хоча вона назавжди такою залишиться. Але чому я побачив саме її?
– Бо вона зі світу мертвих.
– Ти так гадаєш?! А чому вона покликала мене?
– А це вже мені геть не подобається, – стривожено промовив Славко. – Мертві зазвичай передрікають якусь небезпеку, біду, а частенько й кличуть за собою тих, хто… Ну, ти сам розумієш!
– Так, здається, розумію.
Мимоволі знову схопився за тепловізор і пильно вдивлявся в темні силуети дерев, кучми кущів, стріли стовпів електроопор. Чи це відбулося чисто автоматично, чи це була перша захисна реакція на слова побратима. Нічого небезпечного не помітив, хоча тривога лише зростала, тепер я не міг її позбутися.
– Слухай, Славко, а що це бардівська співачка на твоєму плеєрі?
– Ти повинен її знати, вона відома лікарка, багато допомагала нашим хлопцям на Майдані, а ще вона виконує авторські пісні на слова відомих українських поетів, передусім Ліни Костенко.
– Справді, я одразу впізнав «Осінній день». Улянка дуже любила її поезію, і мене захопила. Мабуть, саме тому вона мене покликала.
– Цілком можливо, тоді нам не варто нічого придумувати.
– Будемо вірити, що саме так і є. Нічого страшного.
Але тривога мене не покидала, з кожною хвилиною вона тільки збільшувалася. Чомусь подумав, що в тому пакуночку, перехрещеному червоною стрічечкою, книга, можливо саме томик поезій Ліни Костенко, адже з неї почалося наше знайомство. Водночас не вірилося, що лише улюблена поезія покликала мене до Улянки, надто просто все складалося. Тому частіше брав до рук тепловізор, пильніше вдивлявся в темні посадки, уважніше дослуховувався до найменших шурхотів, однак наразі нічого не вістувало про небезпеку.
Славко, знову встромивши навушники, поринув у легку дрімоту, адже повноцінним сном це назвати було важко. А я, притулившись до соснової стінки бліндажа, вдивлявся у нічний морок, все більше повертаючись до образу Улянки.
Згодом, після нашого розриву, я сумував за нею, обпікшись на черговому невдалому своєму захопленні, навіть з’являлася думка помиритися з нею, але доля вирішила по-іншому. Пізніше майже не чув про неї, а тому справжнім шоком для мене стала звістка про її передчасну смерть. Дізнався про це вже постфактум, а тому не зміг провести її в останню путь і від щирого серця попрощатись.
– Славко, вставай! – знову розбурхав свого побратима, коли годинникова стрілка зробила свій черговий обхід.
Той важко підвівся зі свого дивана, підняв автомат і каску та зайняв місце біля бійниці.
– Ввімкни мені ту пісню, – попросив його.
– Знову хочеш потрапити в минуле?
– Швидше хочу дізнатися, що чекає мене в майбутньому.
 
Почався дощ. Спершу несміливо, вагаючись, краплини зрідка стукотіли по оцинкованому дашку альтанки, поступово набираючи наснаги й швидкості, а згодом затарабанили з усієї сили. Пожовкле листя важко падало додолу, збите рясними потоками дощу, на доріжках умить з’являлися калюжі, й тільки пересохла земля спрагло вбирала в себе живильну вологу.
Повітря, позбувшись міської пилюги, набувало приємного аромату ранньої осені. З даху альтанки стікали рясні потоки, утворюючи навколо них дощову стіну.
Вони сиділи на тому ж місці, дослуховуючись до звуків дощу. Тривога передалась і в мої марення, я ніяк не міг позбутися відчуття наближення небезпеки, та не відав, звідки вона прийде.
– То чому ж ти покликала мене?
– Ти досі не здогадався? – вона несміло поглянула мені у вічі й здалося, що її очі стали ще сумніші.
– Здається, здогадуюся, – стиха промовив я, мимоволі відводячи погляд. – І цю чашу вже не можна відвести?
– Можна, проте ти сам цього не захочеш.
Я не відразу збагнув, що саме вона має на увазі, водночас підсвідомо відчув, що це правда. Дивним чином, але мені стало спокійніше, і хоча тривога не минула, тепер я міг її контролювати. А ще цей дощ, який неймовірним чином заспокоював, тамував душевні переживання, викликав образи минулого.
– Але чому ми бачимося зараз?
– Я мусила тебе попередити…
– Навіть знаючи, що це нічого не змінить?
– Чому ти так гадаєш?! Кожної миті можна щось змінити – час не є постійним і зафіксованим у просторі.
– Що це означає?
– Навіть те, що ти зараз тут і зі мною, змінює час там. Адже повернувшись у свій часопростір – ти станеш трішки інакшим, матимеш уже інший досвід.
– Саме для цього ти мене покликала?
– Так, тепер у тебе є знання, які недоступні більше нікому.
– І що мені з цим робити?
– У тебе з’явився вибір!..
 
Я нервово скинувся зі свого марення і знову якийсь час не міг збагнути, де перебуваю. Накрапав дрібний дощ, краплини лопотіли об дерев’яне перекриття, мішки з піском, порожні ящики з боєприпасів. На сході небо вже сіріло, світанок наближався і до нас. Славко, присівши в куточку, неквапливо курив, ховаючи цигарку в руці, аби не стати випадковою жертвою снайпера. І тут панувала сльотава тривожна тиша, навіть цвіркуни незвично мовчали, можливо, причиною цьому став лише цей осінній дощ.
Важко піднявся з ящиків, ледве не скрикнувши від болю в попереку, хвилину мусив відходити від наглого прострілу, а тоді підійшов до бійниці.
– Ти вже встав, – промовив Славко, що притулився з другого боку. – Незабаром наша заміна підійде.
Ввімкнув тепловізор і пильно оглянув посадку напроти нашого спостережного пункту, а тоді невисокий, зарослий молодими деревцями пагорб, з якого зазвичай нас обстрілювали. Нічого цікавого не помітив, але чомусь почуття тривоги лише посилилося. Тоді зміг вловити тихий монотонний звук, природу якого пояснити не міг, але був певен – це мені не привиділося.
– Щось не так, – лише промовив.
– Що саме? – перепитав Славко.
– Точно не знаю, але щось змінилося.
Він встав поруч і також вдивлявся в сіріючі відблиски ранку. Однак нічого помітити не змогли ні в тепловізор, ні на власні очі. Згодом уже не могли вловити жодних звуків, окрім оглушливого лопотіння дощу, який щомиті посилювався, аж здалося, що то я сам їх придумав. Але щось мало статись, я просто це знав, а тому уважніше прислухувався до звуків дощового ранку. А тоді помітив одміну – два темні квадрати зникли зі своїх звичних місць.
За хвилину ми почули квапливі кроки позаду нас – черговий наряд поспішав нам на зміну. Дощ перетворився на зливу, суцільна водяна стіна не дозволяла помітити хоча б щось навіть перед самим окопом. До вух доносилося тільки безперервне тупотіння важких краплин, серед того сердитого гупання я заледве зауважив, як до нас ввірвалися мокрі задихані хлопці.
– Привіт, друзяки! – привітався Стах, першим майже вбіг до спостережного пункту.
– Здорові були! З чим ви до нас?
– Та наче все спокійно – ніякої інформації не надходило. А у вас?
– У мене таке враження, що зараз щось може початися.
– Звідки ти взяв?
– Скажімо так – неприємні передчуття. І танки зникли з тієї висотки.
Хлопці завмерли біля бійниць, спостерігаючи за рясною осінньою зливою. Вона мала б унеможливити наступ ворога, водночас кожен добре знав – це його не зупинить. Мовчки чекали, що буде далі, без страху – давно звикли до цього. Незабаром здалося, що потоки дощу стали не такими рясними, небо заясніло, хоча щось розгледіти у ворожих посадках було неможливо.
– Ваша зміна вже скінчилася – можете йти, – промовив Стах, звертаючись до мене і Славка.
– Ні, ми поки зачекаємо, – відказав я, щільніше допасовуючи каску на голові, хоча в ту мить переді мною постав чийсь чіткий образ і вмить розтанув. – Перечекаємо цю зливу.
А злива поволі стихала і все чіткіше вловлювалися наростаючі монотонні звуки. Тепер у мене не зосталося сумнівів – десь проходила техніка і точно не наша, адже нас би поінформували про це.
Рівно о шостій прозвучав перший постріл. Кілька секунд прислухалися до скаженого свисту, потім був вибух. Важкий снаряд упав за сотню метрів од нашого спостережного пункту, піднявши вгору кубометри тяжкої вологої землі. А наступної миті звідкілясь випустили і наступний смертельний снаряд.
 
– На жаль, я тебе дочекалась!
Той самий старий парк і та ж білосніжна альтанка, і Улянка у своєму невагомому плащику, що розвивається під натиском підступного вітерцю, оголюючи її чудові ноги, проте щось кардинально змінилося. Піднімаю погляд до неба – дощ зовсім ущух, але білі хмари ще закривають блакить.
– Що зі мною сталося?
– Тепер ти тут зі мною.
– Отже, я загинув?!
– Ти не дав собі шансу вижити.
– Я не міг інакше.
– Так, я знаю. Але я радію цьому – мені надто сумно тут без тебе.
– Але я так багато не встиг…
– Повір, у тебе ще буде шанс. У наступному житті! А зараз – у мене для тебе такий гарний подарунок!..
 
25.02.2016
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019

Прокоментуєте?