Осінь з Настиної торби

 
 
Марина ЄЩЕНКО
Коли приходить осінь, Настя складає торбу і йде. Зазвичай, торба схожа на битий ногами лантух, у якому свинарки виносили з ферми малих поросят. Але насправді її торба куплена у модному магазині в районному центрі, і кілька латок її лише прикрашають. Прикрашають так, як Настя прикрашає свій районний центр. Особливо тоді, коли приходить осінь, і вона покидає його назавжди.
Якби Настя була рибою, то попливла б до Чорного моря. Вона б зупинялася для нересту в озерах, або й не для нересту. Вона ж несправжня риба, їй не обов’язково піддаватися масовому психозу. Але до океану не подалася б нізащо. По-перше, тут її чекає Григорій. По-друге, у неї нема закордонного паспорта.
Григорій пише вірші. Настя ще жодного не чула і не читала. Але він про це багато говорить. «Він поет», – завжди відповідає Настя, коли кондуктор нечемно просить заплатити за проїзд. «У нього дуже гарні вірші», – говорить мамі, коли та дорікає за безлад у кімнаті. «Втративши можливість чути його поезію, я помру», – вишкрябано на татовій пилорамі цвяхом.
Він приїжджає раз на рік. Восени, коли у Києві починають жовтіти каштани, а у її райцентрі фарбують у зелене штучну траву і вішають на дерева пластмасове листя. Тоді у їхнє містечко з’їжджаються найповажніші артисти і співають три дні поспіль. Три дні музика гуркоче на весь райцентр, корови не дають молока, коти вішаються на найвищих горіхах, а провидиця баба Мокрійка намагається вмерти, зачинившись у глиняній хаті. Настя збирає торбу і йде. За нею ідуть гуси, качки, індики і навіть голуби, які ніколи не полишають пам’ятник Леніна у центрі. Магазини зачиняються, банки банкрутують і виставляють на продаж посеред вулиці канцелярські причандалля, лікарі позмінно торгують шашликами біля стадіону, де й відбувається свято.
Настя ніколи не надіється, що він її побачить. Він поет, він має дивитися всередину, а не назовні – так думає вона. Григорій завжди з’являється непомітно, коли свято в розпалі, і зелена трава стає бордовою, або коричневою, або взагалі зникає від шаленого герцю людських копит. Григорій обіймає її за плечі, цілує в шию, але Настя ніколи не оглядається. Він поет, думає вона, для нього важливий образ, вони, поети, завжди живуть образами, і якщо я оглянуся, то зникне поезія.
Він гладить її по животу, засовує руки під тоненького светрика, і Настя не пручається. Колись вона завчала Плужника й Сосюру напам’ять, але зараз не може пригадати жодного рядка. Його руки тягнуться вище, кудись туди, де навіть у неї є трохи поезії, такої неримованої, графоманської, ніким непрочитаної.
– Не чіпай! – раптом хапає за руку, відсмикує, а потім здивовано знову притуляє до грудей. Але він більше не хоче гратися. Його натхнення мов рукою зняло, мов штангою прибило, мов розпеченим залізом випекло.
– Вибач! – пускає сльозу Настя, і їй хочеться обійняти його міцно-міцно, як можуть це робити тільки дванадцятирічні дівчатка з провінційного південного містечка.
Три дні – саме скільки достатньо, щоб комбайнер пропив комбайна, тракторист трактора, а доярка корову. Ще музика гупає, ще танцюють найвитриваліші, а Григорій ходить по містечку і збирає підписи. Уже п’яту осінь це відбувається точнісінько за одним і тим же сценарієм. І коли усі дають згоду, щоб на околиці райцентру побудували всесвітнє ядерне сховище, мама Насті зачиняється у ванній кімнаті з вікнами на схід, вмикає пральну машину і пере. «Мені ніколи – говорить вона, – у мене чоловік алкоголік, донька дурисвітка, чоловік алкоголік, донька дурисвітка, чоловік алкоголік…». А потім Григорій їде. Він ніколи не прощається, але назавтра від зеленого газону не лишиться й сліду, коти гронами почнуть звалюватися з горіхів, а баба Мокрійка видасть нове пророцтво: «Риба плаватиме догори черевом у жовтій воді».
Торба Насті геть порожня. Це значить, що вже зима. Вона не боїться зими, вона боїться, що коли виросте, то одного разу Григорій прийде до них за підписом, і їй теж доведеться підписати. Тоді він побачить її. І перестане писати поезію.
Їй треба втікати звідси. Втікати якомога далі, доки мама не купила бюстгальтера, бо це значитиме, що вона доросла. Якби Настя була рибою, то була б поганою рибою, вона б пливла понад водою, щоб її бачили всі, пливла б на спині, а потім на животі, а потім знову переверталася б, утворюючи хвильки. Вона любила читати Грінченка і Франка, але у бібліотеці більше двох книг на одні руки не давали, тому Панас Мирний пройшов мимо неї. А якби бібліотекарка не крала книги для свого чоловіка, що працював у лікарні котельником, якби вони їх разом не палили, намагаючись розпалити вогонь, що уже давно погас між ними, Настя знала б, що нічого хорошого з дівчатками з маленькими мішкуватими торбинками не стається, і навіть якщо б вона стала рибою, то її маленьке пухке черевце розпороли б іще під мостом, де затяті рибалки-невігласи продовжують використовувати вудочки й наживку із черв’яків.
Інколи вона бачила Григорія по телевізору. Настя не знала, як він виглядає, тому завжди впізнавала інтуїтивно, і не дивувалася, що чоловік не схожий на себе з попереднього ефіру. Вона знала, що цієї осені він приїде, щоб забрати її назавжди.
Мокрійка напророчила близьку смерть для матері Насті, тому Григорій неодмінно має її забрати.
Однак усе сталося зовсім несподівано. Перш, ніж померти, мати подарувала Насті новесенького бюстгальтера. Потім вона пішла на роботу і її збила на дорозі машина. Або засипало зерном – вона працювала на елеваторі. Або корова до бика заколола рогами – на фермі, де мати працювала, корови мали нагострені довгі роги. Або дошка зірвалася з петель і накрила, мов кришка домовини, а п’ятий клас на те й п’ятий, що лише на перерві здогадалися, що щось не те, що їхня вчителька природи й досі мовчить і не диктує домашнє завдання…
Це була перша осінь, коли Настя усвідомила, що життя сумне. Що треба вдягати бюстгальтера, навіть якщо груденята проти цього, навіть якщо вони звикли підстрибувати на кожному кроці, танцювати і стукатись одна об одну, коли їм заманеться. Тоді Настя вперше зрозуміла, що свобода – це коли ти риба, і коли пливеш за течією, а якщо тебе не спіймають рибалки під мостом на виїзді із містечка, із якого вона ніколи не виїжджала, то цілком можливо тебе винесе до Чорного моря.
Їй як ніколи захотілося до Чорного моря. А ще, щоб Григорій не приїхав, щоб траву не фарбували, і щоб баба Мокрійка врешті заткнулася навіки. Їй хотілося прочитати всю літературу до останньої літери в алфавіті, але миші згризли половину букварів у шкільній бібліотеці, і Настя читала Байрона в оригіналі, але ніколи вже не дізнається про геніальні романи Яновського.
Але Григорій приїхав.
Торбинка була зібрана, залатана і повішена на крюк біля хати. Таткова пилорама заіржавіла, і там уже важко було розгледіти напис, у якому він щиро зізнався, як страшенно ненавидить поезію.
Григорій цілував її шию, мацав живота, обіймав за плечі. Він ще не знав, як міцно затиснені в лещата два невеликих катрени, які вона ніколи й нікому не дозволить прочитати. «Я пишу про любов, особливо про таку юну, як у тебе у пазусі, – гладив її волосся і закушував губу, – Колись я обов’язково тобі прочитаю, але нехай не зараз. Ти ще мала, ти ще не зможеш оцінити силу слова». Колись Настя боялася здатися йому недостатньо освіченою, боялася, що коли оглянеться, то зникне поезія, а зараз їй хотілося пірнути глибше, бо бюстгальтер тиснув, і вона не могла на суші дихати.
Мокрійка померла того дня, коли Настя поставила свій підпис, але ніхто цього не помітив. У річці, що кипіла жовчю, плавало багато-багатезно риби. У більшості із них були розпороті животи і було помітно, що всередині нічого немає. Тільки інколи в деяких можна було розгледіти трошки поезії. Але вся ця поезія була геть чисто графоманською. Так усім і сказала бібліотекарка, дружина котельника, але люди, які читають Омара Хайяма зліва направо і справа наліво, їй не повірили.
– Прочитай мені щось зі свого, – сказала Настя, коли кисню геть забракло.
– Мовчи, рибо, – відповів Григорій.