Андрій Будкевич (Буткевич). Оповідання

926

«НОВИКИ – БАКУМЕНКИ…»

Родина Новиків або Бакуменків, то по вуличному, здавна мешкала у селі Нові Млини. Кожна українська родина у сільській місцевості мала вуличне прізвисько, ця народна традиція характерна усім українським територіям без винятку. Колись у їх родоводі був чоловік на ім’я Абакум. Простим людям важко було вимовити  це ім’я, ось і можна було почути: «А чиї ото діти гасають?», одні в інших запитували. «Та Бакуменкові», – лунала відповідь. Так і закріпилося прізвисько – Бакуменки та й годі…

Нові Млини не завжди були селом, у середні віки, – відоме ярмаркове містечко на Чернігівщині. Село розкинулося не так і далеченько від Батурина, до певного часу за доби УРСР належало до Батуринського району, в 1960 році  район був ліквідований, створили Борзнянський… Усілякими засобами намагалися стерти будь – яку згадку про бунтівну гетьманську столицю, і про великого гетьмана Івана Мазепу. Не вдалося…

Андріян Новик і його дружина Мавра збагатилися аж на семеро дітей. Найстаршою була Параска, потім Орися, вона померла маленькою дівчинкою. А далі сім’я поповнювалася – Тимофієм, Миколою, Марією, Ганною, і найменшою, Тетянкою. На кінець 19-го ,початок 20-го століття у селянських родинах не дивиною було п’ятеро, шестеро, а то й більше дітей. За якихось сто років ситуація суттєво змінилася…

Андріян Новик був талановитим майстром з виготовлення художніх меблів. Самоук, якого не наважишся назвати аматором, адже хист мав неабиякий. Виготовляв, радше творив, – шафи, столи, стільці, дивани, крісла. У селі тоді проживало чотири поміщицькі родини. У всіх панських маєтках кімнати були умебльовані витворами майстра.

Одного разу трапилася оказія, досить незвична… Сільського майстра запросив фабрикант з Одеси, він мав приятеля поміщика з Млинів, у того побачив художні меблі, та й загорівся бажанням і собі подібні придбати. Андріян блискуче впорався із завданням, що стояло перед ним в Одесі. Меблі вдалися на славу. Замовник більш ніж задоволений, заповажав майстра за  чесну працю і талант. Заробивши добрі гроші  збирався повернутися додому. Але, отримавши розрахунок від одеського пана згідно домовленості, почув запитання: «А давай я тебе помогу документ заполучить, удостоверение личности так сказать… Фамилия у тебя какая?». «Андріян Єгорович я, з Новиків», – відказав . Документ виготовили, фабрикант мав серйозні зв’язки, та чомусь вирішив, що правильнішим буде прізвище Новіков ?! Ось така заковика. Скільки подібних випадків траплялося в житті – бутті українців… Додають їм наприкінці прізвища –«ов»  або –«ін», і вже начебто побільшало на одного москвина у світі. Усі діти Андріяна і Маври згідно документів уже значилися Новіковими.

На радощах від вдало виконаної роботи і зароблених грошей, Андріян вирішив справити собі обнову в Одесі. Придбав у модній крамниці чорний костюм, білу сорочку і темну краватку. У новій вдяганці замовив на згадку про перебування в південному місті світлину в салоні Д. Берсуцького, який знаходився в тодішній Одесі на вулиці Рішельєвській, 12. Знимок виконав фотограф Я. Зельдіс.

Коштів привезених з Одеси вистачило на будівництво дерев’яного будинку на два поверхи. Як натоді, то була подія на усю округу. Будинок довго не простояв, втіха родини була короткою, його спалили. Заздрісники трапляються завжди. На тому ж місці з рештків будівельних матеріалів відновили хату під стріхою, на щось краще грошей забракло. Сім’я володіла двома наділами землі, був і садок.Мавра жила городом, домашньою господаркою і дітьми.

………………Найстарша з дітей, – Параскева  мала нахил і цікавість з шкільних років до праці педагога. Здобула освіту, і надалі працювала вчителькою початкових  класів в селі Костерево, інших селах Чернігівщини аж до пенсії. Неймовірно працьовита жінка, де б не мешкала, саджала дерева і квіти. Усе посаджене в землю її руками – росло і цвіло. Завдяки Параскеві і її чоловіку Андрію у родині в чорний період 1932- 1933 років ніхто не помер від голоду.Коли тільки могла, вночі приносила в родину все, чим могла поділитися з братами і сестрами. «Йшла і ніг під собою не чула, тіло тремтіло, щоб не помітили, не схопили…», – згадувала, скільки й віку її… Боялася не так за себе, як за матір і меньшеньких. Зуміла сатанинська мовсковська влада більшовиків створити для українських хліборобів пекло на землі. Нова біда прийшла в 1936-му…  Приїхали енкаведисти і забрали Андрія як «ворога народу», куркуля. Набравшись сміливості, пішла до районного НКВС. Там їй чітко пояснили: «Ще раз заявишся, відправимо вслід за чоловіком…». Живим його більше ніхто не бачив. Залишилася сама з двома дітками, Борисом і Галинкою… Господь дарував їй довгий вік, певно за надлюдське працелюбство, за терплячість, стійкість, коли лихо і негаразди. Параскева полинула у засвіти на 91 році… Її донька  Галинка теж подолала 90 – літній рубіж , якої теж вже немає посеред нас. Коли була маленьким дівчатком, на запитання сусідів: «Як тебе звати?». Завше відповідала: «А я Галинка!». Так любовно і називали її в родині, не дивлячись на вік.

Тимофія молодим хлопцем мобілізували на фронт, з війни не повернувся. Навіть точне місцина поховання невідома. Не встиг ані сім’ї створити, ні освіту здобути, мріяв про це… З усіх народів Європи українці понесли найбільші втрати людьми у Другій Світовій, мусимо пам’ятати самі, й іншим нагадувати,  про наших героїв і мучеників.

Микола пройшов дорогами війни від самого початку і до Берліна. Воював у складі Першого Білоруського. Була одна історія, вже після Перемоги, яка могла трагічно закінчитися для нього. Як і багатьох бійців і офіцерів Радянської армії, його поселили до квартири  німців. Звісно, у господарів згоди не питали. Як виявилося, двоє синів їх загинули на цій же війні. Харчуванням вояки армії – переможниці в Берліні були забезпечені добре. І, одного вечора, коли він ладнався до вечері, а був на столі – і білий хліб, і вершкове масло, та американські консерви. Почув тихесеньке порипування дверей, а з вузької шпарини визирали перелякані очі власників житла. Вони були голодні… Від того вечора,та весь подальший час перебування у них Микола ділився продуктами . Бачив лише старих, нещасних людей. У нього шматок хліба застряг би в горлі, якби не пригостив … Доля милувала його, адже у випадку розголосу цієї життєвої історії, був би розстріляний, бо допомогав ворогам.

Нарешті довгоочікувний день відправки додому, в Україну. Він поспішав як міг, бо за два місяці до початку війни одружився з дівчиною полтавкою. Війна жорстока, мабуть не було жодної української родини, в якій би ніхто не загинув. Сам повернувся живий – здоровий, був правда двічі поранений, але неважко. Сім’я дружини загинула під час бомбардування міста. Зупинився в Полтаві, пристав до роботи, та щемлива українська душа розривалася… Кожного дня приходив до того місця, де зазнав таких коротких миттєвостей подружнього щастя. Покинув Полтаву, повернувся до села. Війна дуже змінила його. Він прийшов додому світоглядно зовсім іншим, ніж був до війни. Побувавши у Німеччині, а був хлопець спостережливий і кмітливий, зрозумів, у якій країні живе. Зненавидів Радянську владу, ув’язнення уникнув хіба – що завдяки медалям і орденам, фронтовик як не як…Любив поратися на землі, дуже красиво косив траву, розвів кріликів. Так і тривало життя, рік за роком…

Марія Новик, дуже жорстока доля їй випала, а її ж не обирають… До 1917-го встигла, хоч і нетривало повчитися у Полтавському інституті шляхетних панянок. Більшовикам панянки були непотрібні, в повазі були комісарші, а панянки і пані були зараховані до ворожих елементів. Оте навчання в інституті наклало тавро на подальше життя Марії. На жодній роботі її довго не тримали, звільняли… Бо по селу пішов поголос, що Марія Бакуменкова з дворян. Жила так, що у жодному фільмі жахів такого не побачиш. Мала у розпорядженні невеличку кімнатку і коридорчик. Стояла там лежанка зі збитих дощок, поверх настелений старий матрац, і не менш стара, потерта ковдра, простирадла без віку… Невеличка грубка, дерев’яний стіл, два стільці, та вішак на стіні… Працювала як кріпачка на двох невеличких ділянках землі, трошки підзаробляла у інших людей, з того й перебивалася.Старший брат і молодші сестри допомогали як могли, та хіба заможні були?. Як виповнилося  65 років, якимось чином виходили їй пенсію… 12 карбованців. Була  жінкою високих моральних якостей, чиста душа, як скибка Великоднього хліба. Так і померла, не запізнавши що таке сім’я, діти, онуки… Ніжно любила всіх дітей своїх сестер.

Потерпали українці перебуваючи у складі різних імперій, а все тому, що не мали своєї держави. Та в жодній країні не збиткувалися з них так, як в нечестивій УРСР (СРСР). Ганна Новик, їй вдалося вирватися з радянської кріпаччини на селі, та ненадовго… Вийшла заміж за офіцера – політрука. Призначення він отримав у Винники, містечко під Львовом. Іван Пашковський загинув на Курській дузі. Ганна залишилася з двома дітьми, Станіславом і Миколою. Винники довелося покинути, після відступу «совєтів», приходили лісові брати. Казали: «Української крові проливати не годиться, та більшовичку на своїй землі терпіти не будемо, повертайся туди, звідкіля приїхала…». Їхня була правда, як тоді, так і їх нащадків тепер. Та хіба це розуміла Ганна… Українські драми, українські трагедії, не в театрі, не в кіно, жахні реалії життя, хіба тільки в столітті 20-му… Безбожницька країна  зробила одних українців ворогами других…Дісталася до  села де народилася і зростала,більш не було куди. Так мислила тоді, чи був інший вихід, зараз важко сказати. Влаштувалася шкільною бібліотекаркою, мала за спиною освіту, бібліотечний технікум. Працьовитістю відзначалася, як і всі представники роду. Жодної відпустки не використала для відпочинку. Село працьовитих любить… Тягнула на санчатах спиляне дерево разом з родаками  наприкінці зими, снігу було малувато, підірвалася, тяжко захворіла. Невдовзі перед смертю казала молодшій сестрі: «Таню, оце так воно ведеться, помирать збирайся, а часник саджай…».

Тетяна Новик, єдина з родини здобула вищу освіту. Закінчила Полтавський педагогічний інститут, природничо – хімічний факультет. Тоді факультети були подвоєні, фізико – математичний, історично – філологічний… Тетяна, як і старші по роду, мала якусь особливу, містичну прив’язку до Полтави, яку дуже любила. Бачила себе  лікаркою, поступила до інституту в Харкові, та не судилося…, обставини змусили опинитися в Полтаві. Отримавши диплом, поїхала за призначенням до Хуста, затишного і такого красивого містечка на Закарпатті. Чотири роки вчителювання в Хусті, а потім, аж до пенсійного віку в Мукачеві. Біля Мукачівської середньої школи №16 –  пірамідальні  тополі насаджені дбайливими руками Тетяни Андріянівни тягнуться увисочінь дотепер. Клумби перед цією школою втратили принадливість, перестали палахкотіти квітами відтоді, як пішла на заслужений відпочинок чи не найкраща вчителька біології міста…

Заміж вийшла за західняка Віктора, уродженця Тернополя. Знайшовся син – Андрій. Чоловік розповів їй цікавий факт, виявляється, у його родоводі з діда – прадіда народжувалися тільки хлопці. У Андрія теж є син.Та він вже не з Бакуменків, рід же ведеться в українців за батьком.

Нікого немає в живих із Сіверського роду Новиків, один за одним відійшли у кращі світи – Марія, Ганна, Микола, Параскева, Тетяна… Прізвище ніби також зникло, та це не зовсім так. Адже кров роду Новиків тече по артеріях родаків ближніх, та більш далеких, хай і з іншими прізвищами. Завершується буття на землі одного роду, започатковується новий рід, і ця циклічність безперервна. Так влаштований Світ.

На околиці Нових Млинів несе свої води Сейм, притока зачарованої Десни, так само, як і сто, двісті років тому. На центральному майдані села час від часу ярмаркують не тільки жителі Чернігівщини, а й приїжджають із сусідніх областей…

Ніде окрім Сіверських земель не надибаєш на такі загадкові і густі соснові ліси, а в лісі під ногами  жовтий пісок, і звіробій росте такий високий… Родюча чернігівська земля, та й вода у криницях  смачна – смачнюща, краща за мінеральну. І люди землі цієї, – красиві, добрі і працьовиті, як зрештою і на всіх українських теренах.

 

«ШЛЮБНІ МЕШТИ».

Дощ періщив за вікном, здавалося, що він ніколи не закінчиться. Потужні, сильні краплі начебто з відчаю гупали в шибку. «Відчайдушний дощ», – подумав Северин. Він сидів за столом, підперши підборіддя рукою, і всі його помисли були звернені у минуле. Згадувалися переважно сумні сторінки книжки його життя.  Мріяв у молодечі роки,- стане відомим скульптором,  створить видатні мистецькі витвори…

Хоча здібностями і навіть талантом не був обділений, проте популярності у широких колах  здобути не вдалося. Правда, створив за багато років один – єдиний цикл робіт – «Українські жінки». Довести ж до повного ладу ці скульптури не зумів… Знайшов розраду для себе у праці педагога. Вервечку літ працював спочатку викладачем, потім старшим викладачем в одному з університетів. Проводив практичні заняття із студенством, навчаючи їх секретам скульптурної справи. Вкладав увесь запал душі у кожну зустріч з майбутніми архітекторами, скульпторами, дизайнерами.

Северин, то направду   унікальний бібліофіл, як на день нинішній, так, так, саме бібліофіл, не бібліоман. Значну суму коштів щомісяця витрачав на книжки і альбоми по мистецтву. Книжками було заповнене усеньке помешкання.  І, що найважливіше, більшість з придбань, котрі з любов’ю були розставлені на полицях, він читав…

Сім’ї створити не вдалося, хоча прагнув до цього, і в роки молодості, та й дотепер. Нещодавно стукнуло 65… «Мабуть уже запізно…», – зблиснула гадка і він сумовито зітхнув. Спогади напливали, один випереджував другий, нібито у ретроспективному фільмі. Перед очима проходили дівчата, жінки, в яких закохувався в різні роки. Задивлявся переважно на найвродливіших, адже тонка мистецька натура, а вони, аж ніяк не помічали ці палкі погляди. Було, правди ніде діти, кілька випадків, коли симпатизуючі  дівчата, подавали чисто дівочі сигнали очима, що ось: «Я тебе Северине вподобала, придивись і ти до мене…». Але він на ці сигнали не реагував. Глибоко набрав повітря в груди, видихнув…  «Може, треба було тоді інакше себе повести? Хто зна… Та що там, минуле не зміниш», – спомини шарпали, ранили єство Северина.

Дощ як несподівано почався, так і скінчився. Надворі розпогодилося. Він ніби прокинувся від тяжких помислів. Усміхнувся, прийшла рятівна думка: «Живу ж у найкращому місті на Землі, у Львові…». Мріяв про це з часів далекого дитинства. Ще один привід не сумувати, – не доведеться купувати нові осінні черевики. Адже є, ретельно заховані, шлюбні, якими так і не скористався за призначенням. Нічого, зате тепер знадобляться…  Нехай і не модні, але надійні, добре пошиті, і колір темно бордовий, був йому завше до вподоби.  «Невдовзі повернуся до улюбленої праці, буду крокувати вулицями давньої галицької столиці, кожного разу як вперше… Чекають нові знайомства з майбутніми творцями, та й треба зізнатися, було в житті чимало і радісних, світлих днів і подій. Тому, не все так і погано, а життя триває….», – ще раз усміхнувся Северин, і встав із – за столу.

 

«ШАЛЕНА ЛЮБОВ ?…».

Святославу минув 30-й рік, бучного, гучного  св’яткування не було, круглу дату відзначив в колі приятелів і колег. Вперше в житі промайнула думка: «Однолітки вже дітей до школи повели, а я ще й не одружений…». За різних обставин траплялися знайомства з дівчатами, жінками, окремим з них він симпатизував, але не більше того. Закохався по юнацьки  в 9-му класі, радше по дитячому, ото й все…

Вероніка за своїх 27 років встигла одного разу вийти заміж, невдало, вдруге ледь – ледь не ступила на рушничок щастя. Але, наречений за кілька днів до важливої події  зрадив. Зрада не буває в пошані, в особистому житті також. Вона одразу в односторонньому порядку забрала заяву про одруження із місцевого РАЦСу. На душі було тоскно, боляче, подряпини нутра пекли сильніше ніж порізи чи подряпини на тілі. «Чому вже не вперше  розминаюся з щастям….», – ледве не приречено запитувала сама себе молода жінка.

Якщо в житті  відбуваються додатні події, багато що вдається, все в радість, напевно людина на це заслужила, буває і навпаки, тут важче розібратися, бо може і сам накликав  негатив, а може відпрацьовуєш  не свою карму, відповідаєш за скоєне своїми родичами, яких ймовірно вже й немає на цьому світі… Ніщо не виникає безпідставно…

Перший раз, то була любов, так тоді міркувала. Хлопець був уродженцем Миколаївської області. А до приїжджих з інших країв на Закарпатті завжди було, – щонайменше насторожене ставлення. Вголос про це не говорилося, та чи не кожен  місцевий житель з діда – прадіда підсвідомо виносив присуд: «Не свуй…». Була ще одна вагома причина, яка посприяла руйнації сім’ї. Її мати, Горпина Василівна, то – такий цікавий тип авторитарної закарпатської українки, яка повсякчас втручалася у сімейні справи доньки. Мешкала молода із своїм чоловіком Владом у будинку батьків. Батько Вероніки рано пішов з  життя, на 51-му році, до одруження доньки не дожив.  А Горпина Василівна вважала, що краще від усіх знає як слід облаштовувати молоду сім’ю.  Думка тепер уже колишнього, цебто Влада, взагалі до уваги не бралася, адже приймак…

Жити згідно чужої програми, не знаючи, навіть не здогадуючись про це, то нещастя. За спиною кожного з нас 7 родів стоїть, 128 родаків, і кожен з них у тій, чи іншій мірі присутній у нас. А жити дуже бажано за своєю програмою, цього можна досягнути. А надзавдання, – це піднятися до 4-го рівня, Простору Волі, то є можливим, працювати багато треба, з розумом, самовдосконалюватися…

Вероніка свою необлаштованість намагалася компенсувати працею. Була навчена всьому, що повинна знати і вміти жінка, до того ж, грала на фортепіано і мала красивий голос. Струнка постава, гарна фігура,жвава, енергійна, весела, ніби все було при ній. У невеличкому містечку коли йшла вулицею і мелодійно цокотіла підборами, озиралися чи не всі хлопці й чоловіки, а от створити сім’ю, з отим одним – єдиним ніяк не вдавалося.

Святослав у період зародження приватних структур по всій Україні  пробував застосувати свої сили і знання у бізнесовій сфері. Поволі він освоювався у новому середовищі, з’явилися і цікаві, ділові знайомства. Одного разу запросили на гостину до містечка Вероніки, мало того, в родину її найкращої подруги Вікторії. Вона запросила на вечірку і Вероніку, маючи на меті познайомити колежанку зі своїм діловим партнером. Зрозуміло, про це він нічого не відав. Сталося усе не так, як гадалося…

ВІн сидів у зручному кріслі, з келихом вина в руці, курив цигарку. Вино не пилося. Пролунав дзвінок у двері, Вікторія озвалася: «Святослав, відчини, це мабуть до тебе…». «Хто б це?», – про себе подумав він, а вголос сказав: «Не я тут господар, відчини сама». Прямо на нього по довгому коридору, що вів до вітальні, йшла струнка, рвійна, дуже приваблива дівчина, з довгим світло каштановим волоссям, модель, інакше не скажеш. Він не міг відвести погляд від неї, а в голові гупало:  «Це моя жінка, це моя жінка…». Струснув головою, намагаючись позбутися нав’язливої думки, та не вдавалося… За короткий проміжок часу вони насправді побралися. Вероніка звернулася до господині: «Вікушка, а чому цей чоловік так дивиться на мене?…». «Спитай у нього», – відказала та.

Гостина була в самому розпалі, присутні виголошували тости, випивали, жартували, веселилися. Все відбувалося так, як це водиться у товариствах які розважаються. Святослав втратив навіть апетит, хоча смачно поїсти полюбляв. Відчужено дивився на гостей, був фізично присутній, а подумки, десь далеко – далеко. Хтось звернувся до нього: «Друже, ми тебе знаємо як балакучого, веселого чоловіка, що трапилося? Ну ж бо, виголошуй заздравицю!». Він повільно встав із – за столу, і рішуче сказав: «Пропоную випити за мене». Гості були не проти, але прохали аргументувати, що він і зробив: «Я одружуюся на тій дівчині, що сидить навпроти мене, пробач, як тебе звати?». Вероніка не змовчала, оголосивши молодика божевільним, та що цікаво, за своє нове заміжжя разом зі всіма випила.

З вечірки вони вийшли разом, йшли в ніч. Після запевнень щодо серйозності намірів: «Я полюбив  тебе сильно – сильно, з першого погляду, це не жарти. Де ти живеш, завтра об 11-й годині прийду просити руки і серця у твоїх батьків», були любощі, якими вони тільки й бувають. Гарячі, скажено – пристрасні, справжні…

Наступного ранку прокинувшись у помешканні приятеля, був дуже занепокоєний. Вчорашня пригода не йшла з голови. Швиденько привів себе до ладу, придбав розкішний букет троянд, велику коробку цукерок, пляшку найдорожчого шампанського, і вирушив за вказаною адресою. Піт крупними краплями виступав на чолі, руки легенько тремтіли. «Що зі мною?», – не міг зрозуміти чоловік. Не гаючи часу, завернув до головного ресторану міста, звернувся до знайомого офіціанта: «Налий три по сто, пляшку мінеральної , і, мабуть  все…». Горілка не п’янила, у кімнаті для особливих відвідувачів присів, закурив, сильно затягнувшись улюбленою цигаркою «Marlboro medium». Відпустило, в голові все вляглося, впорядкувалося. За певних обставин алкоголь може бути рятівним. «Розсиджуватися нема коли», – підвівся і пішов у потрібному напрямку.

Розмова відбулася небуденна, матір Вероніки вона застала зненацька. Святослав заявив про свої наміри: «Горпино Василівно, ми з Вашою донькою покохали одне одного, та вирішили побратися. Прошу руки і серця Вероніки у Вас, як у матері. Якщо є питання, то будь – ласка, цікавтеся». «Скільки часу Ви знаєте мою дочку?», – розгублено вимовила майбутня теща. «Від учорашнього вечора», – чесно відповів він. Якби за спиною господині будинку не стояв табурет, вона гепнулася б на підлогу. Опанувавши себе, вигукнула: «Веронічко, сись чоловік каже правду?». Молода, не знаючи що робити, сховалася, не знати від кого у найдальшій кімнаті. Гість теж не змовчав: «По перше, не цей чоловік, а Ваш за 5хвилин зять, а ти сонечко, виходь будь – добра, та щось говори..». І тут на порозі з’явилася Вероніка: «Мамко, він каже правду!». Молодий чоловік пішов у подальший словесний наступ: «Щось маєте проти моєї кандидатури?». «Боронь Боже», – відказала Горпина Василівна, яка здається так і не зрозуміла, що ж то відбулося… «Будемо вважати, справу залагоджено», – резюмував молодий чоловік. Подальший розвиток подій того дня був прогнозовано банальним…

Невелике місто в якому мешкав Святослав з мамою, знаходилося за 28 км від міста Вероніки. Батько його  пішов у засвіти, не дочекавшись самостійної України два роки. Опісля процедури знайомства мами, Меланії Андріївни з невісткою, коли кохана вже виходила на подвір’я, син затримався на хвильку, і швиденько спитав: «Мамо, ну кажіть що – небудь, бо поспішаю…». «Сину, щоб я не казала, ти ж усе одно на ній одружишся. Правда? Тому зауважу, – була б доброю дружиною, та не для тебе, а ти, був би добрим чоловіком, та не для неї», – так загадково висловилася старенька вчителька. Син тоді особливої уваги  словам матері не придав, а даремно.

Ось вже й відгуляли весілля в ресторані «Червона гора», гостей було небагато, проте банкет видався пишний. На столах було все, чого тільки може забажати навіть вибаглива на смаки людина. Другого дня після одруження Вероніка серйозно занедужала. Легенева хвороба з дня на день просто з’їдала молоду жінку. Рекомендації різних лікарів не допомагали, полегшення не приходило, а вода в легенях піднімалася все вище і вище. Наступала загроза летального завершення хвороби.

Його величність щасливий випадок врятував хвору. До міста завітала група лікарів із США, які люб’язно надали 2 великі пігулки, запевнивши: «Не треба боятися, нехай хвора вип’є одну капсулу нині, другу завтра, і все повинно минутися». Дія пігулок виявилася направду чудотворною, хвороби як і не було. Проминуло півроку, вона завагітніла, з’явився на світ син – Вікентій… Таким ім’ям назвали хлопчика за наполяганням мами.

Коли Вікентієві виповнилося 4,5 місяці батька забрали під слідство, на час розгляду справи  ув’язнивши  до буцегарні. За перші 7,5 місяців перебування чоловіка у слідчому ізоляторі дружина жодного разу на відвідала його. Пояснювала згодом це так: «Була сердита на нього…». Не секрет, що будь – яка особа перебуваючи в місцях позбавлення волі дуже гостро сприймає прояв  щонайменшої несправедливості  щодо себе. Святослав в цьому питанні не став винятком. А згодом довідався, що у їхніх маленьких містечках гуляла чутка: «Йому вліплять десь років з 10 позбавлення волі». «Мабуть за таких обставин я їй не потрібен», – мучився здогадками він. Потім зміст чуток радикально змінився, подейкували що: «Вже зовсім скоро він буде вдома». Ця інформація була близькою до правди, і що найважливіше, Вероніка ніби надолужуючи втрачене, почала системно з’являтися на побачення, навіть на незаплановані, цебто за грошову винагороду потрібним персонам… У нього неприязнь до дружини посилилася. Під час одного з побачень він різко спалахнув: «Що нас з тобою єднає? Нічого…». Вона демонстративно тулила до щита з прозорого пластику,  який їх роз’єднував, фото маленького сина.

У в’язниці як ніде, є багато часу на роздуми. Він пригадав, що не хотів помічати те, що їх сім’я почала тріщати по усіх швах ще до народження сина. Надто вже різними людьми вони були. Не випадково колись вивчали родовід майбутніх нових родаків аж до 7 коліна, а сім’я – це і сім Я, і сім’я (чол.). Вероніку з дитинства привчали до того, що основою філософії буття є: «Шпурувати мусай, шпурувати*…». Ця засада являється головною для багатьох закарпатських родин. Трапляються й винятки, не без того…

Він зростав і формувався зовсім в інакшій атмосфері. Великий вплив на нього мала бабця Божена, стара аристократка, представниця давньоукраїнського шляхетного родоводу, такого ж походження був і її чоловік Володимир, дід Святослава, і другий його дід – Амвросій. Тепер  вважають, що це вже не має ніякого значення, ох як помиляються! Був творчою натурою, в 4 роки вже вмів  читати, з юнацьких літ кохався в музиці, поезії, живописі, любив історію. Батьки заклали в нього поняття першорядності духового над матеріальним. Поміж двох таких різних ян і інь панівною була тілесна,  шалена пристрасть, а щодо духовної спорідненості , то чого не було, то  не було…

Святослав таку поведінку дружини в період випробувань означив для себе, як нефізичну зраду. Пробачити пробачив, та забути не зміг. Не хотів жити разом з жінкою, котра при біді не хоче бути поруч. Потребував від неї не грошової, чи речової допомоги, розумів, що їй дуже важко одній з маленькою дитиною. Очікував доброго слова підтримки, усмішки, запевнень що любить його попри все….

Третя  спроба Вероніки створити власну родину виявилася теж невдалою… Його ж життя після розлучення на тривалий час пішло під укіс, але він вистояв, і поволі почав вириватися із цупких обіймів затяжної кризи. Рятувало незважаючи  на найбільші труднощі, вміння бачити, нехай і на чималій відстані – блимання вогника надії, який свідчить – життя триває, отже мусиш жити на повну…

*Шпурувати (з місцевої говірки)  означає – заробляння грошей головне у житті. Простіше – гроші понад усе.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!