Оманлива мелодія саксофона

125

Олесі Макаренко було лише
тридцять, коли вона
вирішила
поставити жирну крапку на особистому житті й цілком присвятити себе синові,
якому щойно виповнилося чотири роки. Його тато пішов до іншої жінки, коли дитина
тільки-но почала спинатися на ніжки. Подібного розвитку подій Олеся не могла
уявити навіть у страхітливому сні. Та й усі, хто знав молоду жінку, не могли
повірити, що таке може статись саме з нею. Висока, струнка з довгим, ледь
хвилястим світло-русим волоссям, трішки розкосими оливковими очима, чутливими,
красиво окресленими устами, вона нагадувала справжню поліську мавку. Розумна,
скромна, чудова господиня – це в неї було від мами, весела й легка в
спілкуванні, Олеся швидко завойовувала симпатії нових знайомих. А вже її учні
були в захваті від своєї Олесі та літератури, яку вона викладала.

В Остапа Ковпака вона
закохалась ще в школі – це було перше й щире кохання. Та й як було не
закохатись?

– Він такий високий, стрункий
з густою чуприною смолянистого волосся та чорними бровами. Очі в нього
добрі-добрі. Та головне, чим відрізняється Остап від усіх хлопців нашої школи,
– це його саксофон, – захоплено розповідала Олеся своїй подрузі.

 Остап Ковпак був найталановитішим учнем
музичної школи. То ж  жоден вечір не
обходився без нього. Кожного разу перед черговим шкільним концертом Олеся з
нетерпінням чекала Остапового виходу на сцену і, затамувавши подих, слухала
бентежні переливи саксофона, які сповнювали її підсвідомою насолодою,
спонукаючи розсекретити всі таємниці душі.

Майже всі дівчата були
закохані в Остапа, але він обрав Олесю.

– Можна, я проведу тебе
додому? – запитав Остап після чергової вечірки.

 – Сама дійду, я не боюся, – виклично відповіла
Олеся, намагаючись приховати хвилювання, але її щоки все ж почервоніли.

А вже незабаром дівчина вірно
чекала юнака, навчаючись на філологічному факультеті університету, поки той
служив в армії. Коли Остап повернувся, вони одразу одружились без зайвих
сумнівів і вагань. Обом здавалось, що їхнє кохання – це щось особливе, ні з чим
незрівнянне і, звісно, назавжди. Після весілля переїхали з райцентру, де
виросли й навчалися, до Полтави, де й планували будувати своє життя. Мали
спільну важливу мету – заробити грошей на власне житло. Вони часто мріяли про
це разом. Лежачи в Остапових обіймах, Олеся описувала їхнє майбутнє гніздечко:

– На кухні повісимо такі
веселенькі фіранки, щоб було затишно, в дитячій постелемо пухнастий білий
килим, багато-багато книг у бібліотеці, звичайно ж, музичну студію-кабінет для
тебе й обов’язково картини у вітальні…

Не маючи на кого сподіватись,
бо Остапа виховували тільки мама й бабуся, а в Олесі обоє батьків – пенсіонери,
молоде подружжя наполегливо працювало на власне майбутнє. Олеся викладала в
технікумі і займалась репетиторством, Остап – 
вдень навчав юних музикантів у школі мистецтв, а ввечері грав у
престижних ресторанах та нічних клубах.

Якось непомітно вони майже
перестали бачитися вдома. Коли Остап під ранок повертався після нічних
виступів, Олеся міцно спала і йому шкода було її будити, коли ж прокидався по
полудні – вже була на роботі. Снідаючи смачними налисниками із сиром чи
домашніми котлетами, Остап дивувався, коли Олеся встигає ще й куховарити та
наводити лад у квартирі. Сам якось упіймав себе на думці, що приходить додому тільки
переночувати. Він навіть вчасно не помітив, що дружина чекає на первістка. А
Олеся, прагнучи, щоб її округлий животик став приємним сюрпризом для Остапа,
образилась не на жарт.

З одного боку, вагітність і
очікування сина знову зблизили молоде подружжя. А з іншого – відповідальність
за дитину змусила Остапа працювати ще більше. Тепер він почав брати замовлення
й на вихідні. Коли народився Дениско, Остаповій радості не було меж.

– Сравжній козак! – пишався
Остап, гордо розповідаючи про вагу дитини та її зріст.

– Козак! Схожий на тебе!–
повторювали друзі, й Остапові це було найбільшою похвалою.

Він замовив святкування в
одному з нічних клубів, де грав, і запросив найближчих друзів. Олесі на вечірці
не було. Зрозуміло, вона лишалася з немовлям. Але поруч з Остапом була Діана,
солістка їхнього джаз-бенду.

А за півтора року життя Олесі
розсипалось на пазли, як у модній Денисковій грі. Остап переїхав жити до Діани.
Похапцем пояснив, що їх зблизило справжнє кохання та спільність інтересів і що
більше жити окремо від Діани він не в силі. «А наше кохання що!? Було
несправжнім?..» – розпачливо скрикнула Олеся, але Остап того вже не почув, бо,
поки дружина приходила до тями від почутого, гримнув дверима…

Молода жінка була вбита,
ошелешена, розчавлена. Вона аналізувала їхні стосунки і ніяк не могла
зрозуміти, чому, як таке могло трапитись, чим вона завинила, чому саме з нею це
сталось, що вона зробила не так… Аж доки не збагнула, що подібні запитання
ставлять собі й не знаходять на них відповіді тисячі жінок. А ще згодом Олеся
усвідомила, що, вкотре переживаючи свою особисту трагедію, вона не наближається
до розгадки, але ризикує потрапити до божевільні. Тож одного разу жінка
категорично сказала собі: «Досить!». І зосередилась на вихованні сина.

Понад чотири роки Олеся була
зовсім сама. Робота – дім, садочок – репетиторство, технікум – магазин, у
вихідні – до батьків у село, поближче до природи – це були всі її маршрути.
Дениско її радував, ріс розумним та кмітливим. А сама Олеся, щоб не повторити
помилку багатьох педагогів, приділяючи увагу чужим дітям, не забувала про свою
дитину. Правда, надто часто хлопчик запитував про батька. І тоді вона навіть не
намагалась щось приховати або придумати, говорила з дитиною як з дорослим:

 – Тато вчинив погано. Він залишив нас із тобою
і пішов до іншої жінки, – пояснювала вона, і її голос тремтів від образи та
прихованого болю…

– А чому він пішов до іншої
жінки? – намагався зрозуміти Дениско.

– Бо більше не любить мене і
такого хорошого хлопчика, як ти, – Олеся опускалась на коліна, обіймала дитину
й гладила її по голівці, притискала до грудей, в очах її блищали сльози, готові
от-от зірватись.

– Тато мене любить! – не
погоджувався хлопчик. – Хочу до тата. Я скучив, – починав хлипати Денис, і вона
ледь стримувала роздратування.

Щоразу, коли Остап приходив
провідати сина та приносив гроші за оренду квартири, як і обіцяв при
розлученні, Олеся не пропускала нагоди, щоб не вколоти його сином, який росте
безбатченком, не знає батьківської ласки, не має чоловічого прикладу й дістає, попри
всі її старання, неповноцінне виховання. Остапові нічим було заперечити. Тим
більше, що Дениса він бачив усе рідше, бо до виснажливої роботи додалися ще й
гастролі.

Якось, повертаючись з
приватного уроку, Олеся зупинила автівку, бо не встигала в садочок. Водієм
виявився цікавий чоловік років сорока з модною борідкою та вусами. Це єдине, що
вона запам’ятала з першого разу. Коли вже виходила з машини, він раптом
промовив:

– Я вас зачекаю, почався дощ…

Олеся розгублено знизала
плечима і побігла через скверик до дверей дитсадка.

Повернувшись, жінка побачила
знайоме авто на тому ж місці. Поки підійшла, чоловік вийшов і відкрив дверцята.
Був середнього зросту, плечистий і міцний.

– Прошу, – підхопивши на руки
Дениска, посадив його у салон.

– Скільки я вам винна? –
запитала Олеся, коли зупинились біля дверей будинку.

– Мене звати Максим. Нічого
не потрібно. Гарного вам вечора, – відповів він і усміхнувся щирою відкритою
посмішкою.

Цієї миті рясно забарабанив
дощ. Подякувавши, Олеся з дитиною кинулась до під’їзду.

Наступного вечора незнайомець
чекав біля садочка.

Помітивши Олесю, пішов
назустріч і, усміхаючись, сказав:

– Сьогодні теж обіцяють дощ.
Можна я вас підвезу?

– Що ви від мене хочете? Чого
вам треба? – намагаючись бути суворою, запитала Олеся і серйозно подивилася
йому просто в очі.

– Тільки підвезти, – й знову
всміхнувся так тепло і приязно, що Олесина суворість кудись миттєво зникла.

Так вони познайомились.
Максим виявився підприємцем середньої ланки, займався будівельним бізнесом. Він
був розлучений і мав трьох майже дорослих доньок. До Дениска, здавалось, просто
прикипів душею.  Ввічливий,
вихований,  Максим багато читав і
розповідав Олесі про прочитане, додаючи свої оригінальні коментарі. Частину
домашніх обов’язків без зайвих слів легко й непомітно взяв на себе.

Якось Олеся поверталась
додому через міський парк. Не поспішала, насолоджуючись весною. Тепер вона
могла собі це дозволити, бо була впевнена, що Максим потурбується про сина.
Весна цьогоріч видалась несподівано ранньою й теплою, всі дерева й кущі
розпустилися і зацвіли якось водночас. Аромат акації поєднувався з п’янким
запахом черемхи, аж вгиналися повні рожево-фіолетові ґрона бузку. Пташки,
радіючи теплу й сонцю, намагалися довести одна одній, чиє сопрано майстерніше.
Олеся відчувала якусь неймовірну легкість, піднесення, в її душі звучав…
саксофон. Тільки виконував цю партію вже інший чоловік. Вона почувалася
щасливою.

Назустріч їй прямував Максим.
Дениско сидів у нього на плечах і, смикаючи за вуса, підстрибував, як на коні.
Чоловік мужньо терпів знущання. Підійшовши до Олесі, він легко опустив хлопчика
донизу, а потім знову підхопив і, зарившись йому в живіт, почав кумедно рикати,
зображаючи страшного звіра. Хлоп’я аж захлинулось від сміху. Схоже, цією
веселою грою були захоплені обоє, бо на появу матусі Денис відреагував
спокійніше, ніж зазвичай.

– Мамо, мамо, татусь купив
мені морозиво! – радісно повідомив Денис.

«Татусь»? Це вперше син
назвав Максима татом. Олеся відчула торжество (хай начувається Остап!),
радість, теплоту, що мимоволі розлилась в душі, але водночас чомусь тривогу та
ревність, якої не могла собі пояснити. Не розуміла навіть, чого було більше…

На травневі свята всі разом
поїхали до Олесиних батьків, з якими Максим хотів познайомитись. Джип впевнено
мчав заміським шляхом у напрямку селища, де батьки вже приготувались до
зустрічі. По обидва боки дороги стіною стояли стрункі й густі сосни.

– Мій тато в минулому
редактор районки, тому цікавиться і любить поговорити про політику, мама
пригощатиме… Коли буде припрошувати, ти не відмовляйся – образиться… Але навряд
чи ти зможеш відмовитись, бо готує вона дуже смачно, – напучувала Олеся
коханого перед зустріччю з батьками.

– Розберемося, – впевнено
сказав Максим і усміхнувся. – Не турбуйся.

…Після вечері мама, Валентина
Іванівна, тихо прошепотіла Олесі:  «Тобі
пощастило, донечко, такий приємний чоловік… Освічений, порядний, інтелігентний,
а головне, Дениса просто обожнює. Зараз рідко таке трапляється… щоб чужу дитину
чоловік так полюбив». І батькові Максим сподобався, навіть погляди на політику
в них збігалися, хоча Івану Григоровичу, який усім різав правду в очі, рідко
можна було догодити. Їй зустрівся рідкісний чоловік. Розуміючи це, Олеся
боялась виказувати своє щастя, розхлюпати його, вивітрити, розпорошити. Навіть
найближчим подругам вона нічого не розповідала про особисте.

Діставши батьківське
благословення, Максим переселився до Олесі. Він був хазяйновитим, дбайливим і
уважним. І хоч будівництво, яким займався, не давало великих прибутків, це не
заважало родині жити радісно й оптимістично дивитися в майбутнє. Олеся навіть
відмовилася від частини своїх учнів, щоб більше часу проводити з родиною.

– Гроші в житті не головне…
– повторював Максим, і Олеся з ним погоджувалась, бо все, що він говорив,
здавалося їй мудрим і не підлягало сумніву.

Він навіть робив зауваження
щодо виховання Дениса, який усе більше прив’язувався до чоловіка. Олеся інколи
й сама розуміла, що є дуже суворою мамою, але саме Максим це їй зауважив.
Одного разу син вередував, вочевидь стомившись після занять у школі та
приготування уроків.

– Ти погана мама, – хникав
він. – Не жалієш мене і не говориш хороших слів. Я піду до іншої мами і до мого
тата Остапа…

– Піди! – роздратовано
відповіла стомлена Олеся. – Вона тебе добряче відлупцює раз та другий, тоді
знатимеш… Або ще й у куток поставить на горох… Ти думаєш, комусь потрібні чужі
діти? Пам’ятаєш злу мачуху з казочки про Попелюшку?

Дитина ображено заплакала.

– Для чого ти так? – тихо
запитав Максим, узявши її за руку. – У житті, як на довгій ниві… всього може
бути.

Олесі стало соромно. І як
педагогу, і як мамі. Цей чоловік справді викликав у неї повагу своєю добротою
та мудрістю.

Майже півтора року Олеся
почувалась захищеною, відчуваючи поряд надійну руку й добре серце. Вона вже так
звикла до Максима, що навіть уявити себе не могла без нього. Тому, дізнавшись,
що вагітна, ледь не розцілувала лікаря і чимдуж полетіла додому. По дорозі
думала, як про це повідомити коханому. Як усе облаштувати так, щоб ця звістка
стала для нього справжнім святом. Щоб запам’яталася обом! Вирішила одразу не
розповідати, дочекатися слушного моменту.

Наступного дня після роботи
та приватного уроку, незважаючи на втому, Олеся зайшла до крамниці, купила
їхній улюблений трюфельний торт, фрукти, величезний ананас, пляшку шампанського
й поспішила додому. На її дзвінок ніхто не відчинив. Вона неабияк здивувалась:
у цей час Максим з Дениском мали б бути вдома.

Пуста квартира зустріла
важкою напруженою тишею, немов у фільмах Хічкока. Все нібито як завжди, але
щось було не так – Олеся це підсвідомо відчула, але не могла зрозуміти, що
саме. Її серце перелякано забилося, коліна затремтіли, а холодні долоні
спітніли від хвилювання.

За якусь мить, яка здалася їй
вічністю, вона осягнула – немає Максимових речей. Не стоять у передпокої його
домашні капці. Немає парасолі і плаща. Зник його фетровий капелюх, що зазвичай
лежав на верхній полиці шафи… Олеся навшпиньках, ніби боячись когось злякати,
зайшла до лазнички. Смугастого махрового халата, в якого і вона любила
кутатися, зубної щітки, бритви та скляночок з чоловічими парфумами також не
було.

Вона все ще не вірила…

Не хотіла визнавати…

Тому, опанувавши себе, зайшла
до спальні. Відчинила шафу. Полиці зяяли пустотою. В кімнаті густо висів лише
гіркотрав’янистий аромат його парфуму. Навіть книга Сарамаго, яку читав
останнім часом, та кілька журналів безслідно щезли.

На тумбочці біля ліжка лежала
довідка від лікаря. Про її вагітність…

Олеся безсило опустилась на
ліжко. Сліз не було. Нею опанувала всесвітня байдужість… і сліпота… як у
Сарамаго… всесвітній армагедон… рідкісний чоловік… у житті, як на довгій ниві…
мудрий, інтелігентний чоловік над прірвою у житі…», – плелись якісь пусті,
обривчасті, незв’язні думки. Насправді їй не хотілося думати. Не хотілося
аналізувати те, що сталося. Не могла б зараз ні когось бачити, ні чути… Руки
здавалися безживними, голова – порожньою, все тіло – невагомим, і серце майже
не билося. Хотілося ось так заснути й більше ніколи не прокидатись… Вона навіть
не відразу зрозуміла, що й дитини ж немає вдома. Отямилась від того, що напружену
тишу розірвав телефонний дзвінок. «Він!» – миттєво схопилася й підняла трубку.

– Лесю, Дениско в мене, –
веселим голосом повідомила сусідка, тітонька Надя. – Максим попросив доглянути
за ним, поки ти повернешся з роботи.

– Більше нічого не сказав? –
байдуже запитала Олеся.

– Ні, – відповіла сусідка, –
привести його?

– Приведи, я вже вдома, –
почула відлуння чийогось чужого незнайомого голосу.

…Взимку, після новорічних
свят, вона народила донечку Іванку. Приїхала Валентина Іванівна й пробула з
дітьми кілька місяців, допомагаючи Олесі справлятися з малечею. Щойно
оговтавшись після пологів, жінка відновила свої приватні уроки. Вона
завантажувала свій час до хвилини, до секунди. Так простіше було не думати, не
повертатись до минулого, не пробувати зрозуміти, не згадувати… Та все ж одну
річ Олеся ясно пригадала: зі своїми трьома дітьми Максим не спілкувався.
Егоїстично засліплена власним відчуттям щастя, вона тоді навіть не поцікавилась
чому.

Після того, як Максим зник,
Олеся не стала його шукати, навіть не зателефонувала, не хотіла щось
з’ясовувати, не намагалась розібратись, що, власне, сталося. Прагнула одного –
забути. Роздарувала його подарунки, викинула до смітника спільні фото, навіть
мобільний віддала якомусь безхатьку, який аж дар мови втратив від такої
несподіванки. Стала ще більш вимогливою до себе та Дениса. Для чогось укотре
перемивала підлогу, коли мали прийти учні, щопівгодини перевдягала Іванку,
кілька разів змушувала сина переписувати домашнє завдання, до блиску витирала
виделки та ложки, або перемивала після матері посуд. Все мало бути ідеально – в
цьому Олеся стала бачити якийсь своєрідний сенс.

Якось після чергових
гастролей провідати Дениска зайшов Остап. Ніби справжній дід Мороз, він
діставав з великого пакета подарунки і віддавав їх синові. Денис сприймав кожну
іграшку з неабияким захватом, обіймав Остапа за шию, міцно притискав до себе.
Особливо йому сподобався справжній велосипед, який стояв у передпокої. Олеся
спостерігала за цією рідкісною ідилією байдуже.

– Я б хотів запросити тебе в
гості, от тільки не знаю, чи мама відпустить, – промовив Остап, звертаючись
одночасно і до сина, й до Олесі.

– Мама не відпустить, бо ти
живеш зі злою мачухою, – не задумуючись відповів Денис.

– Ні, Діана зовсім не зла,
звідки ти це взяв? – запитав Остап і докірливо глянув на Олесю.

Його вразили її очі. Колись
коричнево-зелені з веселими світлячками, зараз вони немов згасли й мали якийсь
болотяний, ніби вигорілий колір. А головне, в них не було життя, немов в очах
дельфіна, якого викинуло на берег після шторму. Якесь моторошне передчуття
пронизало чоловіка, аж затремтіли руки. І почуття провини, яке Остап відчував
щоразу при зустрічах, цього разу виявилось неймовірно гострим та гнітючим. Він
промовчав, намагаючись опанувати собою, хоча й був ображений.

…За декілька днів Олесю
знайшли в під’їзді власного будинку. Її вдарили чимось важким по голові, щоб
відібрати сумку, коли  вона поверталась
після додаткових занять з учнями пізно ввечері. Лікарі швидкої, яку викликали сусіди,
вже не змогли допомогти. Після похорону Остап з Діаною підійшли до Валентини
Іванівни, яка стояла прямо, закам’яніло, немов одна з цвинтарних статуй.
Обличчя її було чорним, як хустка на голові. На руках тримала Іванку, яка щось
весело мугикала. Поряд переминався з ноги на ногу наляканий тим, що
відбувалось, Денис.

– Валентино Іванівно, дітей
ми заберемо до себе. Ми це обговорили й вирішили… Будь ласка, не хвил
юйтесь і не заперечуйте. У вашому віці їх буде
важко піднімати, зрештою, я батько… Довіртесь нам, будь ласка, ми впораємось,
– він простягнув руки й підхопив білокосу дівчинку.

Діана лагідно всміхнулася і
взяла за руку Дениска.

«А вона зовсім не схожа на
злу мачуху…» – подумав хлопчик.

 м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!