“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
1.
У свідоцтві про народження моєї подруги значиться хутір Розсохувате, поселення, якого вже не існує. На тому місці тепер тільки широкі поля. Що ж до імені, то воно могло бути іншим, якби не деяка обставина.
Коли подруга з’явилася на світ, її молодий батько саме проходив строкову службу в армії. Зареєструвати новонароджену викликалася бабуся. Отримавши згоду, вона хутенько зібралась і в піднесеному настрої рушила виконувати відповідальну місію. Путівцем пішкувала кілометрів зо три і ще з кілометр Осколом – центральною садибою. Уже в сільраді з’ясувалося, що не пам’ятає імені, котре їй назвала невістка. І як мала чинити? Не крутнешся, не перепитаєш. То й записала Клавдією, іменем, що давно вподобала. Тільки-но вийшла з приміщення – мов блискавкою прохромило: Людмила. «Здогадався цуцик, як хвіст одпав» – кажуть у народі. Та справу зроблено. Вочевидь, якійсь невідомій силі була ласка вимкнути на кілька хвилин жінці пам’ять.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тут принагідно мені згадується історія, що сталася в нашій родині. Тривала доба атеїзму. Священнослужителі мали зобов’язання повідомляти в КДБ і на місце роботи про тих, хто хрестив дітей. Отже, щоб уникати публічної ганьби на зборах колективу та інших неприємностей, цей обряд батьки доручали комусь із близьких. Мого молодшого брата до церкви утаємничено понесла бабуся. Там її попросили назвати ім’я хрещеного батька.
– Олександр, – відповіла вона.
– Хрещеної матері?
– Олександра.
– Немовляти.
– Олександр.
Служитель культу подумав, що бабуся несповна розуму. Та причина насправді була в надзвичайній популярності імені.
Моя ж подруга стала володаркою імені малопоширеного. Воно завжди мені видавалося ваговитим, а надто, коли на уроках історії ми дізналися про римського імператора Клавдія.
З Клавою ми навчалися в одному класі. У період початкової школи вона мешкала в інтернаті, проте не весь навчальний рік, а лише взимку. Восени та навесні хутірські діти зазвичай ходили до школи з дому. Коли Клава перейшла в п’ятий клас, їхня родина переїхала до Оскола, на нашу вулицю. Тоді ми й потоваришували. У старших класах нам дозволили сидіти за однією партою. Були не розлий вода. Якщо доводилося десь з’являтися наодинці, мене завжди запитували: а де Клава? Так само в подруги цікавилися мною. (Навіть через 40 років на зустрічі однокласників я почула те саме запитання, бо подруга тоді не змогла приїхати).
По закінченні школи, попри деякий тиск із боку дорослих, кожна з нас пішла шляхом відповідно до своїх нахилів. Якщо моя дорога до мети була дещо звивистою, то подруга визначилася відразу й назавжди – стала математиком. До її ваговитого імені від двадцятидворічного віку невід’ємною частиною додалося «Дмитрівна». До слова, ім’я Людмила дісталось її сестрі.
44 роки присвятила Клавдія Дмитрівна Білова освітянству, з них 9 років працювала директоркою школи в Борівському районі, 15 літ обіймала посаду завуча в Довгенькому. Можна сказати, все трудове життя займалася справою до душі. Проте не всі учні поділяли її любов до предмета. Доводилося чути від прагматичної сучасної молоді й таке:
– Навіщо нам ваша математика?
– Математика – не моя власність, – парирувала Клавдія Дмитрівна й додавала, – для розвитку логічного мислення щонайменше.
Окрім математики, Клавдія Дмитрівна від 1979 року викладала ще й інформатику. Її методичні статті час від часу з’являлися в спеціалізованих журналах. А одного разу, захопившись французькою системою навчання, вона надіслала листа в міністерство освіти України зі своїми пропозиціями вчителя-практика щодо запровадження подібних методів у нашій країні. Аби ж то… Тривав 2008 рік.
У шістдесят шість років Клавдія Дмитрівна ще працювала й мала намір трудитися далі, але прийшла… війна.
2.
Наприкінці 2021-го, на початку 2022-го року, Клавдія Дмитрівна особливо уважно стежила за новинами. Відвідини в січні директором ЦРУ Вільямом Бернсом, а потім і держсекретарем Ентоні Блінкеном Києва, виїзд із України американського та інших західних посольств, зосередження поблизу наших кордонів російського війська – усе це вкрай насторожувало. Однак вона навіть не припускала можливості повномасштабного вторгнення, тим паче, що й президент Володимир Зеленський запевняв український народ, що цього не станеться. Але… 24 лютого у вранішніх повідомленнях почула таке, в що важко було повірити: почався російський наступ на Україну, і відразу з кількох напрямків. Колони ні кінця ні краю танків і БТР потяглися з Білорусі в бік Києва, з росії — в бік Харкова, з тимчасово окупованого Криму — в бік Херсона. Російська авіація та ракети завдавали ударів по аеродромах і військових об’єктах у всій Україні. Ціла армада, за американськими оцінками понад 150 000 осіб, що скупчилася начебто для навчань, раптом почала рух у напрямку нашого кордону.
Клавдія Дмитрівна кинулася телефонувати рідним. Середульша сестра Людмила в Осколі звично поралася з чоловіком по господарству, вони навіть не відразу втямили, про що мова, потім майнули вмикати телевізор та всі наявні засоби інформації.
Була заскочена й молодша сестра Юлія. Вона ще мирно спала в Ізюмі і дуже здивувалася ранньому дзвінку.
Наразі Клавдія Дмитрівна втішена, що всі родичі живі.
Якщо в Осколі мешканці Пісок здригалися від бомбових вибухів, то ті, що жили на Порубі, зокрема Людмила, потерпали від залпів реактивних систем. Коли десь далеко працює установка «Град», то моторошно навіть на відстані, а тут снаряди проносилися в бік Ізюма ледь не над головами. І це було нестерпно.
Людмила та її сваха кинули свої домівки. Уже немолоді жінки встигли перетнути тоді ще частково зруйнований міст (невдовзі його висадять у повітря остаточно). Перевізник доправив їх до Краматорська. Звідти евакуаційним потягом вони дісталися Львова, далі – Чехії. Там Людмила мешкала кілька місяців у хостелі. Зараз вона знову вдома. Її хата встояла, на відміну від двох будівель, що поряд. Ті хати розбили, коли жінки були на шляху до Чехії. Тривожну валізку Людмила тримає напоготові й зараз – ворог близько.
Юлія після розформування центральної районної бібліотеки, де обіймала посаду методиста, працювала вже кілька років бібліотекаркою в п’ятому ліцеї. Тепер у цей ліцей вона бігала в укриття. Якось наштовхнулася на мера. Той обходив підвали, в яких могли перебувати люди. Від нього й дізналася про евакуаційні автобуси. Їй дуже пощастило, бо то були чи не перші й останні рятівні автобуси. Вона мала годину-півтори, щоб зібратися.
Оскільки пряма дорога на Слов’янськ інтенсивно обстрілювалася, колона рушила об’їзним шляхом до Барвінкового. Горбиста місцевість — то вниз, то вгору, дещо зменшувала ризик потрапляння під приціл. Автобуси, дякувати Богу, дісталися мети. Тероборона вивезла приблизно 250 містян. (Наступна евакуація населення мала відбутися 16 березня, але російська сторона порушила попередні домовленості й не надала «зеленого коридору». Мешканці Ізюма опинилися в заручниках без тепла, електропостачання, зв’язку, води та їжі, під обстрілами й бомбардуванням).
Тоді, 9 березня, ізюмці з Барвінкового потягом рушили до Львова. Там їх зустріли волонтери з релігійних організацій, із їхньою допомогою наші краяни прибули до Німеччини. У місті Бауцен, що на сході країни, у землі Саксонія, Юлії та її приятельці Олені надало притулок подружжя, яке відгукнулося на заклик місцевих євангелістів прихистити українських біженців. Юрген і Луна були людьми молодими та енергійними, виховували двох неповнолітніх дітей. Належали, по всьому, до середнього класу – обоє працювали психологами, мали власний будинок із садком, два автомобілі. Гостинна родина запропонувала жінкам кімнату на другому поверсі. Німці пригощали переселенок стравами місцевої кухні, наші віддячували приготуванням страв українських. Усі разом наводили лад у весняному садку. І також усі разом рушали вихідними днями на велосипедні прогулянки (німці – народ спортивний). Та спочатку була екскурсія містом. Юрген і Луна не без гордості запросили українок на міст Миру, що сполучає береги річки Шпрее. А пишатися справді було чим.
У часи Другої світової війни місто зазнало значних руйнувань, але його мешканці відбудували всі пошкоджені споруди і відреставрували все, що того потребувало. Наразі Бауцен із 20-метрової висоти мосту постає ніби із казки, зі своїми численними середньовічними оборонними та водонапірними вежами, із замками, соборами та церквами, й багатьма будівлями з барочним оздобленням. Прикметно, що головна вежа Райхентурм, як і Пізанська в Італії, похилена. Старовинну казковість міста доповнюють сучасні цікавинки, як-от: Парк динозаврів, де доісторичні істоти представлені в повну величину, або атракціон-лабіринт. До місць, що заслуговують на особливу увагу, можна віднести, безперечно, й харчову фабрику, що випускає гірчицю різноманітних сортів. У Бауцені навіть ратуша гірчичного кольору.
У німецькій сім’ї Юлія та Олена прожили два місяці, поки їм підшукували соціальне житло. У їхньому випадку соціальне – це двокімнатна квартира з усіма вигодами в чотириповерховому будинку, заселеному здебільшого літніми людьми з невисокими пенсіями. Облаштувати квартиру допоміг Юрген – був, як з’ясувалося, майстром на всі руки. А роботи й клопоту вистачало, бо в Німеччині щоразу, коли мешканці виселяються, квартиру звільняють від усього, що при них малося: побутова техніка, меблі тощо, аж до голих стін.
Будинок, слід сказати, мав недолік — після рясного дощу в його підвалі накопичувалася вода, яку з технічних причин складно було відкачувати. Та те, що недоступно техніці, стало до снаги нашим жінкам – братимуть відра й вичерпуватимуть воду вручну.
Наразі Юлія у свої 58-м успішно вивчає німецьку мову на курсах і 2 години на день працює посудомийкою в їдальні при автопарку.
Олена має надію знайти роботу за своїм фахом економіста. Її рівень знання німецької мови, В1, дозволяє претендувати на таку посаду.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.