“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/prose/olha-sadkova-moie-selo-bulo-najkrashchym/
Власницею харчового закладу, де працює Юлія, є фрау Марлен. Вона щодня приїздить власною автівкою із сусіднього селища й самотужки на ввесь колектив автопарку готує обід, сама й на роздачі працює, сама й лад наводить на кухні. Лише залу, де щодня харчується від 30 до 40 осіб, прибирає наймана працівниця. Напружена робота і в Юлії, дарма, що лише 2 години. Щоразу, збираючись на підробіток, вона бере з собою комплект білизни для переодягання, бо працювати доводиться, як-то кажуть, до сьомого поту; на додачу до інтенсивної роботи – ще й підвищена температура в її посудомийній кімнатці. Мені важко уявити цю тендітну інтелігентну жіночку за чисткою містких каструль та пателень. У ті дні, коли в меню є картопляні страви, вона ще й допомагає фрау Марлен чистити бараболю. Юлія продовжує навчання на курсах з німецької мови, наступний рівень, який має подолати — В1. Не маю сумніву, що вона впорається.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Від грошової допомоги, призначеної німецьким урядом кожному українському біженцеві, Юлія отримує лише різницю після відрахування заробітної плати. Таким чином наші співвітчизниці, що працюють, зменшують країні перебування навантаження на бюджет.
За кордоном українські жінки набувають досвіду ощадливої організації свого побуту, вміло користуються тамтешньою системою знижок та інших можливостей. Юлія й Олена, придбавши за помірною ціною проїзні квитки на електро-, автотранспорт, їздять за 50 км до Польщі на закупи дещо дешевших, але так само якісних продуктів.
Українці в Німеччині комунікують у соцмережі й часом збираються на заходи, як-от на День Прапора велелюдною колоною, співаючи українські пісні, пронесли величезний синьо-жовтий стяг вулицями Дрездена, аби привернути увагу місцевих жителів і всього світу до своєї Батьківщини, яка на полі бою проти потужного агресора виборює право на існування. Серед тих, хто ніс український Прапор, були й ізюмчанки – Юлія та Олена, що мріють повернутися до рідного міста.
3.
Того дня, 24-го лютого, Клавдія Дмитрівна, поговоривши із рідними, ще деякий час сиділа нерухомо. Асоціації збурили роздуми про події 1968 року: у Чехословаччині вирує «Празька весна» — громадянський рух, що мав мирний характер звільнення від комунізму. Країна перебуває в передчутті близьких демократичних змін, всюди панує піднесення. Зовсім інші настрої в цей час турбують кремль, і він вдається до властивих йому дій — великими силами радянської армії заходить на територію суверенної країни, по суті окуповує її, позбавивши народ права на вибір власного шляху розвитку.
На це віроломство Захід відреагував занепокоєнням та слабкими протестами. У самому Радянському Союзі суспільство поставилося до придушення «Празької весни» здебільшого байдуже… «Що буде з нами? – думала Клавдія Дмитрівна. – Чи надійде допомога? Чи не стане Україна 300-ми спартанцями на очах усього світу?»
А війна в Афганістані… Невже історія не вчить? Адже події недалекого минулого. Призвідники агресії Брежнєв, Громико, Пономарьов, Устинов, Андропов гадали, що все завершать щонайбільше за два місяці. Війна ж тривала понад дев’ять років. Аби її підтримувати так довго, громадян змушували зі своїх невеличких зарплат сплачували внески у Фонд миру, насправді таким чином уряд перекладав тягар фінансування війни на народ. Потім скажуть, що ця війна була нікому не потрібна, а її учасників назвуть жертвами політичної помилки. Але ж час не повернути. Правду про ту ганебну війну спочатку ретельно приховували. Пропаганда з бравадою повідомляла, що буцім «обмежений контингент» радянських військ допомагає братньому афганському народові покінчити з феодалізмом і побудувати світле соціалістичне суспільство. Демонстрували як солдати з срср встановлюють наочну агітацію: прапори, плакати, лозунги, погруддя класиків марксизму-ленінізму. А ще – будують мости, дороги, школи… (де це все?) Натомість кишлаки, мов розоране поле, після артилерійської обробки. Радянські солдати винищили понад мільйон афганців. Скільки до згорьованих батьків у радянському союзі привезли домовин у цинкових обгортках, достеменно не відомо – цифри й досі засекречені. Про кількість осіб, покалічених фізично й психічно, можна було здогадуватися, стикаючись з ними в повсякденному житті. Як стане відомо згодом, воякам, що відправлялися на завдання, давали стимулятори для сміливості. Навіть афганські діти розкидали героїн там, де дислокувалися шураві, тобто радянські… Багато хто із солдатів ув Афганістані призвичаїлися до наркотиків. Повернувшись додому із залежністю, вони втягували в наркоманію підлітків. Ті сприймали «афганців», як сказали б зараз, за крутих, і часом довірялися їм собі на біду. Наслідки воєн завжди тяжкі й потворні, а виправляються довгими роками. Невже росія вдасться до повторень попри історичний досвід? Свідомість Клавдії Дмитрівни відмовлялася відразу ввійти в нову страшну реальність. «У наш час великої війни посеред Європи бути не може», – переконувала вона себе.
4.
До війни мені траплялись у фейсбуці світлини, що милували око. Вони сприймались як роботи фахового фотохудожника. Я навіть не відразу збагнула, що зроблені вони моєю шкільною подругою, математиком, в Довгенькому. Особливо захоплювали зимові пейзажі, зокрема школа в обрамленні пишних засніжених крон дерев та кущів калини з яскраво-червоними кетягами. Від шкільного порогу – рівна охайна доріжка, як символ світлого шляху в майбутнє…
Село Довгеньке розташоване за 23 км від Ізюма на межі Харківської та Донецької областей. Якихось 4 км відокремлюють його від дороги на Донбас.
У роки Другої світової війни неподалік саме цього села німецьке командування вирішило розмістити свій штаб. Бункер для нього будували досить довго – і в 1941-му, і в 1942-му роках. Будівельні матеріали, за свідченням очевидців, возили з боку Ізюма.
У запеклих боях село було зруйновано на 80%, полягло 3 297 бійців. Їх поховали в братській могилі, а згодом установили пам’ятник (його розіб’ють рашисти).
У період АТО поблизу Довгенького розташовувався штаб. У село приїздив тодішній президент Петро Порошенко.
До повномасштабного вторгнення невеликий населений пункт (850 жителів) мав розвинуту інфраструктуру.
Двоповерхову будівлю школи звели 1975 року замість старої. Ув окремому не менш ошатному будинку, на другому поверсі, містилася початкова школа, а на першому – дитячий садочок, просторилося в цій будівлі й краєзнавчому музею. Сучасною й добротною була споруда Будинку культури та сільської бібліотеки, де часто влаштовувалися різноманітні заходи, відзначалися свята. У селі функціонували амбулаторія, аптека, крамниці. Літніми людьми опікувалися соціальні працівники, діяв затишний територіальний центр. Неподалік села містилися два великі сільгосппідприємства: «Караван» і «Злагода», що створювали для сільчан робочі місця. Та більшість жителів мали й на своїх садибах господарства – утримували корів, овець, свиней; займалися птахівництвом, бджільництвом, квітникарством тощо; обробляли чималі городи. Комфорт у мальовничому селі жителям забезпечували мережі водо- газо- електропостачання, всі вулиці були заасфальтовані.
Сільчани мешкали в добротних оселях. Рідко на якому дворищі не було автомобіля. Сільгосппродукцію трударі реалізовували на базарах ближніх міст. Мали достаток. Забезпечували дітям навчання у вищих закладах освіти. Їздили відпочивати на курорти України. Після запровадження безвізового режиму охочі до подорожей за кордоном відвідали Туреччину, Єгипет, Італію, Республіку Кіпр тощо. Заможніші підприємці побували також в Ізраїлі.
Уже й не згадати, хто перший з’їздив на заробітки до Польщі. Уторованою доріжкою потяглися й інші. Якщо старші мали на меті заробіток, то молодь від таких вояжів передовсім чекала нових вражень, бо хто в світі не бував, той дива не видав, або чинили за принципом: годі сидіти, пора їхати.
Сільчани жили наповненим життям: були в ньому радощі, не оминали і гіркоти, а головне – будувалися плани на майбутнє. Усе змінилося в одну мить.
Росіяни, філософи яких запевняли, що кожна особа – кузнєц своєго будущего, насправді самі мали обмежені можливості такого творення і своїм віроломним нападом відібрали його в українців. Усе заплановане відсувалося на невизначений термін. Але зберігалося стійке сподівання, що нападник ось-ось схаменеться й припинить агресію або світ застосує всі свої важелі впливу, щоб це сталося якнайшвидше.
5.
Від самого початку повномасштабного вторгнення в Довгеньке прибули військові ЗСУ з важкою артилерією, аби контролювати шлях на Донбас. Засоби ураження розмістили поблизу села на асфальтованій дорозі, що вела до колишнього дитячого табору відпочинку і була прикрита з обох боків густим деревостоєм. Позицію артилеристи, звісно, змінювали, коли рушали на завдання або «на роботу», як будуть потім говорити.
Щойно стало відомо про оборонців, жителі села організували їхнє харчування. Продукти люди зносили до шкільної їдальні, кухарі готували обіди, а сільський голова доставляв їх військовим. Хліб і товари першої необхідності місцеві підприємці возили з Донецької області. (Крамниці працюватимуть доти, доки в селі залишатимуться мешканці).
Після нічного бомбардування Ізюма, в ніч проти 3 березня, в Довгенькому з’явилися біженці. Їх вивіз із постраждалого міста Микита Каракай. Хтось знайшов притулок у родичів, когось розмістили в терцентрі для літніх людей. У цьому приміщенні мався твердопаливний котел, таким чином евакуйовані мали можливість забезпечити себе теплом навіть у разі припинення газопостачання. Містяни були впевнені, що їхні труднощі тимчасові, що за лічені дні вони повернуться до рідного Ізюма у свої затишні квартири. Але, коли окупанти обстріляли біля Кам’янки автобус із цивільними, зрозуміли: шляху додому немає.
Перші масштабні руйнування в Довгенькому сталися через «прильоти» по сільгосппідприємству «Караван». Від вибухової хвилі зазнали значних ушкоджень будинки поблизу, а їхні господарі пережили справжній шок. «Ви не уявляєте, що це таке», — говорили вони односельцям, не знаходячи слів, щоб передати свій стан. Жителі поруйнованого кутка стали покидати село першими. Поїхав і сільський голова. Його обов’язки взяв на себе активіст громади Олександр Булишев, зокрема з доставляння гарячих обідів військовим. Та робота на кухні стала неможливою, коли ворог знеструмив половину села й перебив газо- та водогін.
Настав час, коли треба було пристосовуватися до складних умов. По воду стали ходити до колодязів. Кожен такий похід був пов’язаний із ризиком опинитися далеко від свого укриття в разі нальоту, що й сталось якогось дня з Клавдією Дмитрівною та її супутниками-ізюмцями. На щастя, минулося.
Заряджати телефони сільчани ходили до тих, у кого світло ще було.
Проблеми обігріву та приготування їжі долали дідівським способом. Клавдія Дмитрівна дякувала сама собі за те, що багато років тому наполягла, щоб після встановлення газового устаткування залишили грубку. Ось тільки запасу дров жінка не мала. На поміч прийшов сусід Дмитро – вибірково поспилював гілки на фруктових деревах. (У ході запеклих боїв від саду Клавдії Дмитрівни залишаться лише цурупалки).
Постріли чулися звідусіль. А найстрашнішими були нічні бомбардування. Евакуйовані містяни знайшли притулок у Клавдії Дмитрівни – на її обійсті мався добротний похідний льох. Вони принесли туди десь знайдені старі двері, між засіками з овочами та стелажем з консервацією зладнали імпровізовану лаву. Клавдія Дмитрівна принесла ще й кілька стільчиків і так необхідні теплі речі. Щовечора до її хати приходило п’ятеро осіб. Усі сиділи у верхньому одязі, прислухались, а зачувши в повітрі виття двигунів, зривалися з місць і бігли в льох. Так до самого ранку. З часом помітили закономірність: після того, як літак скидав смертоносний вантаж і повертався з наступними двома бомбами, минало дві години. Цей проміжок був для людей можливістю дещо оговтатися від виснажливого напруження.
Сусіди домовлялися з сусідами, аби ті знали, де вони перебувають, якщо, не доведи Господи, привалить. Клавдія Дмитрівна намагалася повсякчас тримати біля себе теку з документами на випадок екстреної евакуації.
Тим часом інтенсивність обстрілів посилювалася, а зона бойових дій розширювалася, поглинаючи Довгеньке. Ставало очевидним, що швидкого покращення ситуації не буде, розвіялася й надія на організовану евакуацію. Люди самотужки покидали село. Ті, хто не мав автотранспорту, просилися до власників автівок.
У Клавдії Дмитрівни транспортного засобу не було. Острах залишитися наодинці, коли вже нікому буде допомогти, спонукав прийняти непросте рішення: вирвати себе з місця, в яке за довгі роки вросла всім своїм єством. Жінка нашвидкуруч зібрала дві валізи: одну, меншу, наповнила речами, в другу вщерть напхала продуктів тривалого зберігання на той випадок, якщо ворог щось заподіє, і потяг надовго зупиниться на безлюдді – уява малювала щонайгірше. Наступного дня Клавдія Дмитрівна підійшла до Олександра Булишева та його напарника Микити Каракая, і ті зголосилися доправити її до Барвінкового (саме збиралися туди їхати по гуманітарну допомогу для односельців).
19 березня рушили. Клавдія Дмитрівна навіть не припускала думки, що не повернеться до рідного села. «Усе владнається. Головне не піддатися розпачу, пережити цей час», — намагалася опанувати себе.
Сусідня Сулигівка вжахнула розбитими мирними хатами. А з-за обрію вигулькнув літак. Водій різко натиснув на гальма, всі вискочили з машини, зачаїлися в лісосмузі. Літак пронісся з увімкненим форсажем, мабуть, для залякування. Минулося.
У Барвінковому службовиця станції сказала, що евакуаційного потяга не буде, а лише – електричка до Лозової.
У Лозовій експрес Краматорськ–Ужгород з’явився несподівано швидко. Несподіванкою стало й те, що його не довелося брати приступом — ажіотаж, що вирував тут у лютому та на початку березня, вщух. Ба більше, в купе з Клавдією Дмитрівною сусідила лише одна попутниця — досить комунікабельна жіночка пенсійного віку. Їхала вона з Краматорська і почувалася впевнено (якщо взагалі можна говорити про впевненість за таких обставин). Принаймні жінка знала, що її зустрінуть родичі в Польщі. Про закордон замислювалася й Клавдія Дмитрівна, та бажання залишитися в Україні переважило. За добу у Львові вона попрощалася з попутницею і зійшла на перон, побачене приголомшило її — людська ріка-черга до потягів закордонних напрямків заповнила ввесь підземний перехід і закінчувалася десь на вході до вокзалу. Клавдія Дмитрівна вирішила шукати удачі в Закарпатті.
Коли їхала з перевізником звивистою дорогою вздовж річки, моделювала свою поведінку в разі авіанальоту, якщо автівку буде заблоковано між бурхливим потоком і високими горами. Душа ніяк не озивалася на краєвиди, що відкривалися очам. Здатність зачаровуватися залишилась у минулому житті.
Закарпаття прийняло Клавдію Дмитрівну.
6.
Колишня жителька Довгенького Ольга Лешко створила у Вайбері групу «Довжани», де односельці стали ділитися бодай крихітними відомостями про долю рідного села. Так дізналися, що протягом весни й літа в ході запеклих боїв, найтяжчих у Харківській області, Довгеньке зазнало тотальних руйнувань. Танкові бої тут велися просто посеред вулиць. Заволодівши селом, окупаційне військо використовувало його як плацдарм для наступу на Слов’янськ. На початку серпня нашим воїнам вдалося переломити хід бойових дій і перейти в контрнаступ. 10 вересня село було звільнено від сил ворога.
Світ облетіло фото українського поля, густо подовбаного вибухами снарядів. Поле можна порівняти з обличчям перехворілого на віспу. Так-от, цю світлину зроблено в Довгенькому.
Дехто з довжан поспішив до рідних місць, аби все побачити навіч, зібрати з-під завалів хоча б найдорожчі, пам’ятні речі, а хтось – і документи. Люди кричали, зриваючи голоси, з жаху й горя від того апокаліпсису, що постав перед ними: не те що жодної вцілілої будівлі – неушкодженої стіни не було. Замість затишного ошатного села – лише згарища, купи цегли, спалена воєнна та сільськогосподарська техніка. А ще – безпритульні свійські тварини, що вештаються околами і підриваються на мінах. І… вирви, вирви, навіть кратери, один із яких, 40-метровий, – імовірно від авіаудару – на місці колишнього агропідприємства «Злагода». Кратер приголомшує своїми розмірами всіх, а надто закордонних журналістів.
Багато молодих чоловіків, побачивши скоєне, пішли воювати. Наразі в складі ЗСУ служить і сільський голова Довжанської громади.
Станом на перше серпня 2022-го року полягло двоє добровольців: Юрій Підан і Артем Водополов. Багато хлопців зазнали поранень. Дев’ятеро мирних жителів загинули влітку того ж 2022-го, ще четверо підірвалися на розтяжках після звільнення села.
Попри тотальні руйнування люди продовжують повертатися до місць своїх господарств. Вони самотужки метр за метром звільняють під городи чи бодай грядки землю від мін, інших вибухонебезпечних предметів, різного роду уламків та осколків. Жага якнайшвидше повернутися до звичайного селянського життя з його віковічними турботами й укладом переважає почуття небезпеки. Відчайдухам допомагають волонтери генераторами, харчами тощо. Але уявімо, що то жити на безлюдді посеред суцільної замінованої руїни?
У липні 2023 року в селі постійно проживало дев’ятеро осіб, серед них фермер Ігор Князів і його батьки. Молодий підприємець повернувся щойно звільнили Довгеньке. Наразі він має на меті зібрати врожай із кількох городів, що самотужки розмінував, продати овочі, а на отримані кошти полагодити пошкоджену техніку, яка підлягає ремонту. З допомогою батька Ігор звів двоповерхове житло. З чого б ви думали? З найдешевшого матеріалу, якого довкола вдосталь, – з рашистських ящиків із-під снарядів.
Приїздила до рідного села й Клавдія Дмитрівна.
Стефан Цвейг вклав у вуста одного зі своїх персонажів таке висловлювання: «Війна не має ні логіки, ні правди. Правда лише в тому, що ви побачите». На місці добротної оселі, яку Клавдія Дмитрівна дбайливо опалювала дровами холодного березня 2022 року не тільки заради людей, а й для того, щоб не розмерзлася опалювальна система, бо мала намір тут жити стільки, скільки Бог відміряє віку, побачила тепер якісь страхітливі залишки у високих бур’янах, серед поламаних дерев. І те добре, що цей огляд не став для неї фатальним чи травматичним, як-от для односельця, що в розпачі не помітив міну «Пелюстку» і втратив ступню. Власного житла у Клавдії Дмитрівни наразі немає, її одіссея триває. Така правда.
Щодо Довгеньківської школи, то після 22 лютого 2022 року вона працювала онлайн, учні були переведені до наступних класів, але 1 вересня 2022 року всі вони продовжили навчання вже в інших школах.
Коли дописувався цей есей, у світі відбулися важливі події, головна з яких, вибори президента США, країни, що, використовуючи свої фінансово-економічні інструменти, зберігає статус найвпливовішої держави світу.
Уже шостого листопада ми дізналися про перемогу республіканця Дональда Трампа. У своїй привітальній промові він пообіцяв припинити війни, щоправда, не сказав яким чином. До інавгурації понад два місяці… Наразі видається, що всі стали провісниками: намагаються передбачити, які рішення прийме непередбачуваний Дональд Трамп.
Війна триває.
2024 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.