Соль-дієз над всією моєю країною…
Ольга Полевіна
Ці чудернацькі бетонні тумби стояли тут ще за «царя Панька». Біля однієї з них росла стара тополя. Колись мій маленький син залазив на тумбу і намагався дотягнутися до гілки. Тополю зрубали. Тумба так і стоїть.
Ми ще дітьми знали, що це вентиляція бомбосховища. Вхід до нього – ось він, у трикутному спорудженні з металевим дахом, на який у липні падають стиглі абрикоси: дерево росте впритул до споруди…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми знали, що тут бомбосховище, побудоване ще за радянських часів, щоб ховатися від підступних американських імперіалістів. Уся моя юність пройшла під гаслом «боротьби за мир», серед детальних плакатів про хімічну зброю, радіаційну безпеку та зброю масового враження. І ось тепер усе це стало в нагоді, коли спадкоємиця країни, яка була «за мир у всьому світі»… Я не можу підібрати слова. Якась диявольська іронія в тому, що я користуюся совєцьким бомбосховищем, а «загниваючий імперіалізм» надає допомогу моїй країні.
Сирена виє на соль-дієз. Відтепер цей ні в чому не винний тон буде для мене ненависним…
Я беру невеличку валізку – більшої не зможу підняти – і виходжу з дому, усвідомлюючи, що можу туди не повернутися. Я й не знала, що до безтями люблю свій дім, кожен його куточок! Він потребує ремонту, і я раніше засмучувалася, що він не дуже схожий на дім моєї мрії, але тільки тепер зрозуміла, що краще від нього немає в цілому світі!..
Сходами йдуть сусіди – також до бомбосховища. Ніякої паніки. Як на роботу. Ніхто нікого не відштовхує, навпаки – мене пропускають, бо я вже немолода жінка, а за останній тиждень постарішала на сто років.
А може, і вмерла…
Мій сусід сідає поряд і знімає з плеч рюкзак. Я знаю, що там найцінніший скарб.
У бомбосховищі у кожного своє місце. Старі й хворі майже живуть тут: їхні ліжка облаштовані біля стін.
Паніки немає. Ніхто не плаче. Діти бігають навколо, для них це пригода і місце спілкування. Поряд – собаки та коти. Собак більше. Коргі, пікінеси, болонки, шпіци. Вони сидять поряд з господарями і терпляче чекають, коли чоловік біля дверей оголосить відбій повітряної тривоги.
Поряд зі мною компанія підлітків грає в карти. Ніхто не тремтить, не плаче. Сусідки про щось тихо говорять. Одна плете шкарпетки.
Я підходжу до дверей. Звідси чути сирену. Соль-дієз над всією моєю країною не вщухає.
За дверима курці – і жінки, і чоловіки. Тут сирена забиває слова, але я чую, як жінка каже подрузі:
– Мабуть, усю ніч тут просидимо. А мені завтра на першу зміну…
– Аналогічно… – відповідає подруга і видихає гіркий дім.
Раптом смертельній соль-дієз захлинувся і замовк. Подруги загасили цигарки і пішли до виходу. За ними зашуміла юрба. І знову – ніхто не поспішає, не товпиться, і мене знов пропускають уперед.
Темне небо. Зірки. Повітря свіже, як солодке морозиво. Мій дім на місці. Не влучили.
Сходами підіймається мій сусід.
– А Барбос і не злякався! – каже він мені.
З ранця виглядає хутрове вухо «м’якої іграшки».
І ти, падло плюгаве, думав скорити цих людей?..