Олеся Шепітько. Пройти крізь сухий очерет

236

У кожної з них була своя передісторія. У Софії Тарасівни – давня, стара й заплутана. У Сонг нова, недавня, але заплутана не меншою мірою. Раніше Софія Тарасівна викладала англійську мову на факультеті міжнародних відносин економічного університету. Та з часом викладацьку роботу вона облишила, аби мати більше часу для онуків. Життя сильно змінилося і вийшло так, що насамкінець немолода жінка лишилася вдома сама-одна. Син сидів в окопі під Станицею Луганською, невістка прихопила двох дітей та й гайнула з ними до Москви, де мешкали її ще зовсім нестарі батьки, біля яких молода мати сподівалася знайти спокій та затишок не так для себе, як для малих синів. Московські свати мали своє коріння в Конотопі і любили з приводу і без приводу повторювати, що Москва для них – то трофей із Конотопської битви. Свати на серйозному рівні займалися проблемами біології, почувалися незашореними, адже роботу собі могли б знайти будь-де.
… Сонг увірвалася в життя Софії Тарасівни влітку позаминулого року. Її привів молодий китаєць, за якого наполегливо просив її давній приятель, він же зубний лікар для всієї родини. Як тут відмовити? Китаєць прийшов не один, до нього тулилася тоненька, як лозинка, ще зовсім юна дівчина, дівчина-дитина, в якій Софія Тарасівна відразу впізнала одну зі своїх най здібніших колишніх студенток. Мабуть, це був уже її останній курс. Господиня мовчала, а гість говорив і в міру того, як він говорив, він то наближався майже впритул: очі-в-очі, то віддалявся за найдальші китайські пагорби і вже звідти переконував: його сестричка Сонг варта того, щоб їй простягнули рятівну соломину. Вона, Софія Тарасівна, жодного разу не пошкодує, що пішла їм назустріч. Потік переконань та умовлянь ставав усе потужнішим. Софія Тарасівна спробувала зупинити його змахом руки: гаразд.
Брат пішов, залишивши на столі товстий конверт, вмісту якого пізніше вистачило не на одну поїздку до Москви та на подарунки сватам та онукам. Сонг довго мовчала, придивлялася, звикала. Здружив їх Бернс. Сонг починала день Бернсовими рядками, ними ж і закінчувала:
Sweet Tibbie Dunbar
O, wilt thou go wi’ me,
Sweet Tibbie Dunbar?
O, wilt thou go wi’ me,
Sweet Tibbie Dunbar?
Wilt thou ride on a horse,
Or be drawn in a car,
Or walk by my side,
O Sweet Tibbie Dunbar?
Одного разу Софія Тарасівна запропонувала послухати, як звучить шотландський бард українською мовою:
Чи підеш за мене
Чи підеш за мене,
Дівчино моя,
Чи підеш за мене,
Моє ластів’я?
Сідай же на воза,
А хоч — на коня,
Та й їдьмо до мене,
Моє серденя!
Переклади Миколи Лукаша налаштовували душу на високий лад. Українське поетичне слово зачаровувало китайську дівчину, вона починала підспівувати, запевняючи свою візаві, що українська мова вигадана виключно для співу, що нічого більш зворушливого вона за своє життя не чула. Сонг вишукувала сліди біографічних чинників у образній системі шотландського барда. Це була тема її магістерської роботи, звісно, вже не в економічному університеті, а на романо-германському відділенні класичного. Біографічні мотиви, родинні стосунки…
Історія родинних стосунків самої Сонг відлякувала. За рішенням родини вона мала відпрацювати перед ними всіма за свого батька, який зважився стати художником, тобто злидарем, та ще й передав свій дар доньці. Тепер Сонг мала все це спокутувати, відтак вивчитися на економіста та стати топ менеджером у якійсь пристойній міжнародній фірмі. Дівчина вчилася добре, але реальне життя її лякало. Здобувши диплом бакалавра, вона злягла з наміром більше не піднятися…
Коли брат Лі приїхав за нею, він по-справжньому злякався. Хлопець кілька днів ходив у глибокій задумі. Додумався до магістерської на тему Бернса. В очах всемудрого Лі Бернс для Сонг, а значить, і для нього з часом міг би стати золотим ключиком до сердець шотландців, бо десь він уже чув, що, коли збираються два шотландці, третім до них долучається Бернс. Такий компроміс припав Сонг до душі, а крім того, шотландський бард здружив її з Софією Тарасівною, яка в свої студентські роки не лише читала вірші поета в оригіналі, а й пробувала їх співати, поклавши на музику.
… Є на білому світі всемогутня спокуса гріха, всепоглинаючий магнетизм царства шкоди для дитячої душі, притягальна сила заборони. Для Софії Тарасівни дивно, що Сонг мовчки, ніби крадькома, подовгу пропадає на балконі, забившись у найдальший куточок. Малювати дівчині не те, щоб прямо заборонено, але дуже небажано. Однак, один раз переступивши межу дозволеного, людська душа вже не може її триматися. Сонг малює. Малює до самозабуття. Крізь скло Софії Тарасівні видно окремі шматочки пейзажів, квітів, неба, мережаного дивними хмарами. Тема малювання не вербалізується…
А потім з’явилася пташка. Спершу вона гніздилася на балконі, згодом залетіла до світлиці та й заговорила на два голоси. Голосом Сонг вона злякано шепотіла: «Не кожне може пройти крізь сухий очерет, не здійнявши шуму. Сухий очерет будить неспокій. Над ним пильне око Дракона. Доки Дракон спить, ти вільний у своїх помислах. Та коли розплющується всевидюще око, починається шаленство втечі. Найгірше в цьому те, що людина змушена втікати сама від себе. Від Дракона в собі самому. Така втеча приречена на невдачу, бо від себе не втечеш…»
Софія Тарасівна хапається за віник, аби спровадити пернату самозванку кудись геть, ну, принаймні, назад на балкон, але голос згори пришпилює господиню до дивана, бо то її власний голос: «Коли в казці мало правди, вона множить пустоту, а пустоти в людських душах і так забагато. Діти мають читати правдиві казки. Гарних людей треба хвалити, поганих – висміювати. Сміх для зіпсованої душі, як сіль. Що ще можна зберегти, те збереже сіль…»
Софія Тарасівна довгий час сидить мовчки, та ледь вона намагається піднятися, як знову чує голос Сонг: «Лі може проходити не тільки крізь сухий очерет, він може проходити крізь стіни.» – Жінка злякано оглядається. Слава Богу, крізь стіни до кімнати ніхто не зайшов, а з балкону тим часом повертається Сонг. Сьогодні вони будуть ще раз вичитувати її дипломну роботу.
Колись, як іще був живий чоловік, Софія Тарасівна встигла видати друком кілька своїх книжечок казок. ЇЇ чоловік Антон був успішним перекладачем, перекладав із кількох мов, одержував пристойні гонорари. Її казок він усерйоз не сприймав, але чинив, як чинять усі розумні чоловіки: чим би дитя не тішилося. Вона й тішилася. Тоді. Тепер перечитує написане і відчуває незадоволення: з такою мудрістю крізь сухий очерет не пройдеш, не розбудивши Дракона. Щось тут треба змінювати в корені. А, може, взагалі кинути за спину та й забути? Казки вчать і такій мудрості: Іди вперед і не оглядайся! Вона ж оглядається. Весь час оглядається. Треба дослухатися до власного ритму. Антон до свого не дослухався, випросив у долі інфаркт. Тепер вона має розгрібати все сама. Вона напише нові казки. Не для власних амбіцій, для онуків…
Під кінець грудня Сонг вже має на руках диплом, тепер вона вільна, як вітер: може ще трохи лишитися тут, може рушати до Китаю, не чекаючи на китайський Новий рік. Дівчина вирішує не поспішати з від’їздом. Про родичів думати не хоче, а от за братом скучила. Брат у неї особливий, він її любить і розуміє. Можливо, його тепле співчутливе ставлення до неї більше від розуму, ніж від серця. Але її душу й це гріє. Без Лі на цьому світі їй було б зовсім незатишно. Однак, остання розмова з братом вийшла якоюсь розмитою і загадковою. Лі наполягав, що їй саме час подумати про заміжжя. Думки про заміжжя навівають на Сонг панічний страх.
Їхати чи не їхати? «Не їхати», – сказав у середині січня Лі. Вірніше, їхати не до Китаю, а до Шотландії. І чим скоріше, тим краще. Тоді вперше й пролунало це страхітливе слово: «covid 19». Від того слова вони обидві заціпеніли, мов якась демонічна сила закляла їх і підвісила між світами.
Сонг поїхала на Батьківщину Бернса, а Софія Тарасівна тиняється самотою просторими кімнатами і не знаходить собі місця. Від новин із Китаю холоне душа. У самої Сонг на новому місці все складається якнайкраще. Вона продовжує займатися творчістю Бернса…
На початку лютого приїздить Марина з дітьми, вона поспішила повернутися, оскільки з початку березня будуть вводитися якісь нові ускладнення перетину кордону. Діти веселі та жваві, а їхня мати – змарніла та виснажена.
– Це розбещене гадюччя по всьому світу заганяє людей у глухий кут! А тут ще й власні патріоти-медіуми: ті інтерпретують любов до України голосом Путіна, ці – Сороса.
Багатьох із нових політиків Марина знає особисто ще з часів навчання у Могилянці. Де Разін із Пугачовим, де Гонта з Чіпкою? Усі говорять чужими голосами, служать чужим інтересам, а ідіоти-ідеалісти сидять в окопах та ждуть, коли їх продадуть разом із окопом…
Софія Тарасівна не знає, що їй на таке відповісти, бере п’яльці і починає вишивати маки. Свою лють людина має подолати сама. Як? Чим? Марина й собі бере шитво.
– Китайці вчаться без шуму проходити крізь сухий очерет.
Софія Тарасівна затягує паузу, бо не знає, як продовжити розмову. З-за її плеча вигулькує менший онук, Тарас. Він самозаглиблено розглядає маки. А старший, Остап, сідає поряд з бабусею і задумливо розмірковує:
– Козаки б не пригиналися в сухому очереті. Вони б його спалили.
– Козаки мали славу, зате китайці мають могутню державу, а сучасну державу в окопі не висидиш, – докидає Марина жменю власної гіркоти.
– Сучасна слава рідко сумісна з моральними цінностями, – докидає свого п’ятака бабуся Софія, а звідкись збоку раптом лунає голос Сонг:
– Нещирість, як шашіль, пожирає людські душі. Вони стають брехливими, лукавими, немилосердними. Може, їх краще взагалі не мати?
Софія Тарасівна не бачить, а спиною відчуває, що на балконі хтось є. Сонг? Звісно, ні. То знову об’явилася пташка. Марина також її помічає і починає щось шепотіти. Тихо-тихо, але свекруха чує все:
– Треба накопичувати власну силу, розумну силу, тоді ти знатимеш, що робити і з сухим очеретом, і з оком Дракона, і з різною людською нечистю вгорі і внизу. Людина повинна мати власну силу…
Невістка ще довго роздивляється маки, хлопчаки завзято обговорюють пожежі в плавнях, а з балкону на все це мовчки дивиться пташка, не поспішаючи виливати свої пташині думки в людські слова…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!