У сутінках дерева здавалися потойбічними створіннями з тисячами покручених рук. Вони гойдали вітами, перешіптувалися, згадували про своє. Двоє хлопців зупинилися на маленькій галявині, скинули рюкзаки, звалилися на них, переводячи подих та витираючи спітнілі лоби.
− Треба ставати на ніч, кращого місця не знайдемо, та й спина ниє нестерпно, − Василь завів назад руки та зчепивши їх в замок, з’єднав лопатки, так, що аж хруснуло.
− Але тут близько до села, та й лісу, як такого, немає, так, кілька дерев, − Семен тривожно оглядався.
− Ніхто нас не зачепить. Я дістаю намет, − і на підтвердження власних слів поспішив розбирати рюкзак.
За пів години отаборилися, запалили маленький газовий каганець та узялися готувати їжу. Густе ароматне вариво булькало, парувало й ніби кликало швидше узятися до вечері.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
− Піду гляну що тут та як, − Семен підвівся та попрямував вздовж пшеничного поля, прискіпливо вдивляючись в темряву.
Василь помішав суп та прислухався до тихого голосу ночі. Майже поряд затріпотіли крила й жирна куріпка поспішила сховатися між налитого зерна. З села чулося протяжне мукання втомлених корів, в лісі озвався шуліка.
Друзям подобалося блукати польовими дорогами, шукаючи цікаві місця та милуючись соковитою літньою природою. Мріяли про справжні подорожі, але стипендії вистачало лише на невеличкі рейди в сусідні області. Вони, зазвичай, збирали рюкзаки, приходили на автовокзал і купували квитки на найближчий рейс.
Василь набрав дерев’яною ложкою суп, подмухав і підніс до рота. Вдовольнившись смаком, розлив по пластикових мисках, нарізав чорний хліб та цибулю.
− Поки ти блукав, я вже їсти насипав.
− Виглядає смачно, − Семен розстелив килимок, сів схрестивши цибаті ноги та узявся до їжі. − Тут зовсім поряд нас хрест якийсь… − проказав, гучно сьорбаючи наваристу юшку.
− Може, могила? – Василеві не хотілося говорити. Гаряча їжа навіювала сон, і він поспішав забратися до намету та закутатися у свій зручний спальний мішок.
− Та ні, швидше обеліск. Хрест високий, дерев’яний і поряд гранітний камінь. Я в темряві не зміг розібрати, що там написано.
− Завтра подивимось.
***
Семен крутився з боку на бік й не міг заснути. Йому не подобалося місце ночівлі. Причини не знав, але відчував нав’язливу тривогу. Коли ходив до хреста, то кілька разів йому вчувався чи то стогін, чи плач. Спинявся, прислухався, і звуки зникали, але залишалося липке тривожне відчуття, яке спрутом ворушилося в шлунку, тиснуло, не давало спокою.
Поряд з товаришем, який мирно посапував, його бентежило якесь сумне та далеке відлуння минулого. Семен дістав телефон та відкрив карту. З супутника місце їхньої ночівлі нагадувало балку. Поряд поле, на сході село Медвин.
− Чого не спиш? Вимикай, батарею посадиш, − Василя збудило світло.
− Якось неспокійно на душі. Місце тут нехороше.
− От тільки не починай. Теж мені містик двадцять першого століття, − Василь часом сердився на друга через його надмірну чутливість, яка йому здавалася дівочою. – Підхопимось й підемо серед ночі кращого шукати?
− Я трохи почитав про це село… Ти щось знаєш про Медвинську республіку.
− Яку ще республіку?
− Уяви, тут три роки була самостійна республіка, яка мала свої органи управління і, навіть товариство «Просвіта».
− Та ну.
− В яких це роках?
– Після революції сімнадцятого. Але чому я цього не пам’ятаю зі шкільної програми? Я ж історію гарно вчив, навіть ЗНО здавав.
− То може цього й не було в підручниках. Ти такий наївний. Історія пишеться на замовлення. Думаєш, нам розповідають, що і як було насправді? Кажеш, після революції. А багато ми про ту революцію знаємо? Як вийшло, що перемогли більшовики? Що вони зробили такого, чого інші не спромоглися?
− Якби я ж знав. Та цікаво, що Медвин з кількома сусідніми селами зумів протриматися досить довго серед тогочасного хаосу.
− Але якою ціною? Це все пізнавально, але, може, будемо спати. Завтра ще до вокзалу теліпати двадцять кілометрів. І не сади телефон, залишимось без карти, − Василь перевернувся на інший бік і відразу засопів. Семен заздрив здатності друга миттєво засинати за будь-яких умов. Закувала зозуля. Семен закрив очі й спробував розслабитися. Уявив балку, обриси дерев, їхній намет поряд пшеничного поля і високий хрест – одвічний символ мук. Сон поступово огортав свідомість…
***
Семен побачив, що стоїть посеред хати в натовпі чоловіків. Важке повітря просякло потом. Всі похмурі, мовчазні, такі, як бувають на похоронах. Високий парубок відкинув довгого чуба, оглянув товариство пильним поглядом та сперся на підвіконня.
− Хлопці, я не вірю червоним. Вони нас не випустять, навіть якщо люди останній кусень хліба віддадуть.
− Але ж Будьонний казав, що як селяни принесуть продукти, то відпустить, − подав хтось несміливий голос, − Завтра ж свято велике – Покрова, невже вони не люди?
− Ти про червоних виродків? Вони Петра застрелили у матері на очах, і нас переб’ють, коли здеруть продподаток.
Знадвору пролунав звук, схожий на шкрябання. Чубатий, приклавши долоню до скла, вдивився у темряву.
− Це, здається, Сашко Кирпатий. Не шуміть… − тиша стала відчутною на дотик.
За вікном ще пошкрябали й обережно вийняли раму. Чубатий перекинув ноги та вистрибнув у вікно першим. Семен, який опинився поряд, відчув, як його пхнули в плече.
− Давай, малий, вперед.
На дворі поступово опинилося близько двадцяти осіб. З-за рогу почулася брудна лайка й пролунали постріли. Всі кинулися врізнобіч. Семен помітив, як Чубатий підкосився і схопився за плече, кинувся до нього й почув: «Тікай!», але покинути пораненого не зміг, підхопив і спробував потягнути. Чубатий втрачав сили. Їх швидко наздогнали та завернули до решти.
Розлючені втечею, червоні погнали заручників крізь село. Сходило сонце і ставало холодно. Люди йшли, плутаючись в ногах і кидали останні погляди на рідні хати. Терор запустив свої лапи в їхню мрію, розкрив червону пащу і готувався прийняти жертву. Односельці виходили з дворів та проводжали тужливими поглядами своїх синів, братів, коханих. Якась жінка кинулася до Будьонного, який гордовито їхав попереду, але її грубо відштовхнув солдат у недолугій гостроверхій шапці, схожій на середньовічний шолом із зіркою на лобі. Жінка впала на узбіччі, розірвавши навислу тишу гірким надривним риданням.
Семен відчував липкий страх, який сковував тіло та заважав дихати. Їх привели на край поля та по-діловому вишукували рядами вздовж струмка. Пролунала команда: «Плі». Люди падали. Падав Семен. Не розумів, чи живий, але ясно відчував, як холодна вода швидко пробирається крізь одяг.
− Беречь потроны! Саблей руби ублюдков!
Семен чув передсмертні крики, відчував вагу навалених на нього тіл і гарячі струмки, які стікали по голій шиї та щоках. Вони пахли залізом. Різкий біль пронизав свідомість − лезо шаблі дісталося його лівої руки. Раптово крізь передсмертні крики та стогін пролунав гучний розкотистий голос Чубатого: «Будьте прокляті навіки!» Гримнув постріл й над балкою запанувала тиша[1].
− Семене, брате, − все добре, −Василь трусив друга за плечі намагаючись розбудити від страшного сну.
***
Двоє хлопців йшли селом, кукурікав півень, перевалюючись з ноги на ногу дріботіло до річки кілька качок, листоноша на скрипучому велосипеді спішила доставити пенсії. Семен замислено мовчав, лише час від часу витягував ліву руку з кишені й з подивом поглядав на довгий глибокий шрам, якого вчора ще не було.
[1] «Кілометр за Медвином, під Ковтуновим ліском, на чистому полі лежало 79 тіл простріляних і порубаних юнаків Медвина. З 80-ти тільки один, що легко ранений, зразу впав у воду струмка і прикрився трупами інших, залишився живий». Уривок з книги І. Дубинця «Горить Медвин», присвячений розстрілу заручників каральним загоном Будьонного
“Українська літературна газета”, ч. 9 (301), 7.05.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.