“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Люди у нашому війську такі різні! Крім кадрових офіцерів та сержантського складу, мобілізація привела у військові частини програмістів і банківських працівників, власників підприємств і депутатів, акторів, спортсменів, науковців, письменників… Що не боєць – то цікавенна доля, що не позиція – то унікальна атмосфера.
Аж до весни 2015 року позиція «Штик», що навпроти окупованих росіянами Петрівського і Вікторівки, залишалася крайньою на правому фланзі. Та у березні у військо прийшла четверта, наймасовіша хвиля призову, тож можна було подумати про те, щоб «ширше розкинути крила», як романтично висловився командир дев’ятої роти Міша Дзерин на псевдо «Сокіл». З цим призовом у його розпорядження прибули декан Чернівецького університету Леонід Дергач, знаний у закордонні київський адвокат Анатолій Олішевський та відомий археолог з міста Кривий Ріг Ігор Шевченко. Спершу «Сокіл» посилив ними «Штик» – але новоприбулі скоро попросилися на окрему позицію, пояснивши своє прохання тим, що п’ятнадцять людей на одному ВОПі то забагато, а прямо по посадці до ставочка була чудова затишна місцинка, наче самим Богом призначена під козацький курінь, чи то пак, під гарнюній бліндаж.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отже, з дозволу комроти та благословіння комбата, «науковці-військовослужбовці» якось вночі пройшли по посадці кілометрів півтора і облаштували там собі зручний спостережник. За тиждень викопали бліндажика, збудували кухню, комору, замаскували беху і боєприпаси до неї… «Життя налагоджується», – сказав Льоня, якого новоприбульці одноголосно обрали своїм командиром взводу.
Через віддаленість від основних сил нову позицію назвали «Куба».
МІША
Та не довго вони там козакували самотою: помітивши неабиякі педагогічні здібності Леоніда, «Сімдесятдев’ятий» почав скидати на «Кубу» для перевиховання аватарів, ледарів та колишніх зеків, яких рясно наловили військкомати у четверту хвилю мобілізації. Льоня, покомизившись трохи, зрештою сприйняв це як свою місію, своєрідний обов’язок перед людством, і відкрив на «Кубі» такий собі «виховний заклад» для дорослих. Цікаво, що потрапивши під його вплив, навіть найбільш безнадійні аватари починали ставати на істинний шлях і разюче змінювались. «Ти їх там сповідав, чи що?» – жартували бійці. Льоня лише посміювася. Але якось зізнався, що дід його був священником у Чернівцях, та й сам він добре навчений Слову Божому, тож переконливо пояснити людині, що таке гріх і як здихатись наслідків безпутнього життя, міг на раз.
Та якось і йому попався міцний горішок. Міша Куліш з четвертої хвилі «превиховуватись» не хотів, хоч стріляй: його повністю задовольняла роль батальйонного аватара. Вранці Міша десь знаходив бухло, приймав «дозу» – потім брав бушлат і сам ліз до ями, викопаної на позиції для покарання тих, хто зловживав спиртним. Виспавшись там, ввечері «покараний» додавав ще «соточку» і продовжував відпочивати, адже п’яного ніхто й нізащо не поставить на варту.
– Де він бере спиртне? – запитав комбат Льоню під час чергового візиту на «Кубу».
– Та хтозна, Федоровичу. Сам в шоці. Тут же, як у тій російській пісні, «стєпь да стєпь кругом». На десять кілометрів довкола жодного села! Де він може щось взяти?
– Бліндаж обшукували? Речі передивлялися?
– Звісно, це у першу чергу зробили.
– Може, десь у посадці?
– Все обшукали, нема нічого.
– А спробуйте його нікуди не пускати за межі позиції. Може, він десь у сусідів пасеться?
– Пробували. «Сокіл» на тиждень заборонив будь-які пересування між позиціями, вся рота сиділа по своїх хатах.
– І що?
– І нічого… Все одно двічі на день п’яний, як чіп.
– Може, він якісь листочки жує? Бражку запарює?
– Та хтозна… Наче немає тут поблизу ніяких таких дерев, які б виділяли алкалоїди.
Комбат почухав потилицю:
– Слухай, а ходім до нього в гості?
Льоня знизав плечима:
– А смисл?
– Без смислу. Скажеш, комбат захотів познайомитись з таким «загадочним чілавєком».
Зайшовши в бліндаж, побачили, що господар живе тут сам-один.
– Ніхто не схотів жити з хронічним алконавтом, – пояснив Льоня. – Хтозна, чого від нього чекати, коли «білочка» завітає.
– І то правда… Були у нас такі «герої», що через пиятику гранатами у своїх товаришів кидалися, – похитав головою комбат. – Слава Богу, обійшлося без жертв.
Комбат присів на постіль бійця. За ліжко тому слугувала півтораметрова завширшки сходинка в землі, своєрідний помост, застелений брудною рядниною.
– Ну, розказуй, як справи, герой. Взводний каже – ти міцний хлопець! Нічим тебе не проймеш. Стійкий, наполегливий. Сторонньому впливу не піддаєшся. Молодець! От прям поважаю. Такі бійці нам потрібні. Думаю я, що треба нам з тобою дружити. Що скажеш?
– Ну не знаю… Можна, чого ж ні…
– Дивися, сам комбат тепер твоїм другом буде! Якщо що, ти всім так і кажи.
– Та да… Це круто…
Потеревенивши хвилин десять про те, про се, комбат обійняв хлопа за плечі:
– Слухай, ну раз ми з тобою тепер друзі, дружбу ж «прилити» треба. Ех, шкода, я не знав, що тебе зустріну, нічого з собою не взяв. У тебе є щось – хильнути за дружбу?
Боєць, що вже й так крутився, бо «труби горіли», підхопився радісно, метнувся в куток бліндажа:
– Та для вас, Федорович, все що завгодно! Ось, зараз… У мене цілий ящик, я з дому привіз.
Відсунувши натоплену «буржуйку», боєць обережно посунув гарячий лист заліза, на якому вона стояла, просунув руку в щілину і… витягнув звідти повну, нерозпечатану пляшку горілки!
– Ого! – із награним захватом промовив комбат. – Ну крутяк! А там у тебе ще багато?
– Багато, Федоровичу, ще пів-ящика є!
«Сімдесятдев’ятий» підійшов до нички. Відсунув лист заліза далі. Підняв пляшку на рівень очей, помилувався… Потім раптом випустив її з рук просто у ящик. Боєць зойкнув і кинувся до свого «скарбу», та його перехопив дужою долонею кремезний Льоня.
– Куди? Стояти! – промовив з награною суворістю.
Комбат зняв із цвяха автомат, кілька разів з розмаху опустив його прикладом на пляшки. Бліндаж наповнився смердінням алкоголю і хрустом битого скла.
– От тепер будемо дружити, – спокійно сказав комбат зажуреному бійцю.
І додав зі сміхом, озирнувшись на командира взводу:
– Сьогодні ж ввечері він має бути у мене на «Точці». Дружить так дружить. А ви тим часом приберіть тут все… Завтра тобі ще двох пришлю на перевиховання.
– Федоровичу, ну перестаньте вже! Скільки можна мені різний непотріб скидати? У мене що тут, виправна колонія? Я задовбався з ними. А раптом сєпари в атаку підуть? З ким мені від них відбиватись? – сердиться Льоня, вкотре починаючи неприємну розмову.
– Ой та облиш. Та ти одним Гайтауером всіх росіян розлякаєш, – зу темних очах комбата стрибали золоті іскри сміху.
КОСТЯ СЕКРЕТ
Сорокап’ятирічний Костя Секрет був у себе вдома головою сільради. Прийшовши на фронт добровольцем, продовжував по телефону керувати справами сільської громади, а в перервах між відбиттям ворожих дрг роздавав рясних люлєй своїм підлеглим, домовлявся про ремонт опалення школи, організовував перекриття даху на хаті якоїсь самотньої пенсіонерки, опікувався багатодітними, вирішував питання забезпечення свіжими овочами дітей в дитсадочку.
Кості трохи не пощастило: в перший же день, коли він з іншими новачками прибув на фронт, наш третій батальйон добре накрило ворожою артилерією. Лісочок, де стояв взвод забезпечення і ГСМ, переорало до чорного, зам по тилу ледве встиг витягнути звідти набиті продуктами «Урали» та кілька наповнених солярою автомобільних цистерн. Якби він хоч трохи забарився – полум’я би стояло до неба! Але спрацювала чуйка досвідченого військового, і всі лишились живі-здорові.
Новачків помістили на нову позицію, неподалік окупованого ворогом Петрівського. Від своїх спостережників бійці бачили російські укріплення, як на долоні.
– Нас всіх уб’ють, – схвильовано ділився емоціями Костя, коли Олена приїхала на їхню позицію. – От побачиш, нас всіх тут вже завтра не буде. Можливо, ми бачимось зараз оце в останній раз…
Олена, як могла, заспокоювала побратима:
– Та припини! Чого б це ви мали загинути? Зараз обстріли вже не такі активні, вже хоч не кожну ніч. Та й подумай сам: хіба Федорович поставив би новачків на небезпечному напрямку? А раптом ви не втримаєтесь? Що тоді?
– Нас всіх хочуть вбити, ми тут розходний матеріал… Ми помремо… – талдичив Костя.
От же ж лихо… Звісно, Олена ще з 2014-го року добре знала, якими кіпішними бувають люди, коли вперше потрапляють на фронт. Їм здається, ніби всі снаряди летять на них, всі танки їдуть в їхній бік, а всі дрг мріють скуштувати їхньої крові. Десь за пару тижнів-місяців перший мандраж минає і бійці починають воювати нормально – тому, власне, командири і стараються потримати новачків днів десять-двадцять десь у більш безпечному місці. Страх річ природня, це наш захисний механізм, щоб не загинути, але в бою страх поганий порадник: під час перших обстрілів люди гинуть часто через те, що, замість впасти і сховатися, починають бігти, і через те “ловлять” осколки. Так само і на варті: там, де досвідчений боєць відстоїть спокійно і викличе підмогу, коли треба, новачок «побачить» «масовий наступ ворога» і вийде з-за укриття або зробить ще якусь дурницю, яка вартуватиме йому життя чи здоров’я.
– Костя, заспокойся, – впевнено сказала Олена. – Ти ж бачиш, я теж тут. Вже третій рік. Якщо зі мною, жінкою, нічого не сталося, то з тобою тим більше. Все буде добре. Ми ще посміємося колись разом із цього.
Від’їхавши трохи далі, на сусідній позиції жінка потрапила під «Гради». Пересиділи в бліндажі та й поїхали собі, але ж Костя бачив прильоти. Як тільки піднялися на поверхню і відновився зв’язок, заволав телефон
– Ти жива? Це Костя. Я ж тобі казав, що нас всіх вб’ють…
Марно було казати, що такі обстріли тут трапляються постійно, що Олена вже з рахунку збилася, скільки разів потрапляла під ті «Гради» – і скільки разів чула вибухи та бачила вирви коло себе. Якось вони з водієм попали під мінометний обстріл на лівому фланзі, приїхавши провідати «Бахмата». Командир роти, побачивши, що починається обстріл, звелів їм чимшвидше забиратися звідси. Вони мчали по звивистій грунтовці повз зарості полину – а позаду за ними вставали чорні фонтани підкинутої вибухами землі, все ближче і ближче. На широкій рівнині степу навіть заховатися нема куди, вся надія лише на швидкість на реакцію водія. І вони вирвалися! Іншими разом ледве встигли відвернути від двох «птурів», запущених їм назустріч: очевидно, росіяни переплутали машину Олени з машиною командира роти, теж червоненьким старим «Москвичем». Вибухи пролунали, коли водій вже встиг закритися від них густою посадкою. Поїздки в Гранітне як окремий лотерейний квест, по наскрізь прострілюваному бугру, об’їжджаючи численні вирви в асфальті та плями від згорівших тут підбитих машин. Пересиджування 120-х калібрів десь на позиціях у хлопців. Ех… Чого лиш не було…
Але Костя не слухав. Він очевидно був не стільки наляканий, скільки одержимий прагненням за все відповідати, все контролювати, вирішувати і впорядковувати. Олена спересердя поклала слухавку, але він подзвонив ввечері ще раз – повідомити, що «коло нашої посадки ворожа дрг, ми чуємо, як вони йдуть, і навіть як розмовляють. Прощавай, Оленко, більше ми з тобою не побачимось…»
Вранці Олена першим ділом заїхала саме на позицію Кості. Звісно, побачила його живим, здоровим і навіть у гарному настрої. Із щирим здивуванням боєць вигукнув:
– Уяви собі, нас не вбили! І то не дрг була, а голоси ми чули від Петрівського, бо стояла тиша. Все добре, не хвилюйся!
Ввечері ситуація з «прощанням» повторилася. Щось із тиждень Костя щовечора дзвонив «прощатися», а вранці радісно повідомляв телефоном або при зустрічі, що він «ще живий». Олена лише всміхалася і терпляче чекала. Як і очікувалось, за якийсь час Костя на позиції обжився, з обстрілами (по нас чи від нас) розібрався. Коло посадки, яка його нервувала небезпекою проходження дрг, він понаставляв розтяжок і тепер спав спокійно. Його організаторські здібності та невичерпний оптимізм дуже допомагали в облаштуванні позиції та виконанні завдань.
А потім Кості стало нудно в піхоті і він став розвідником.
– Нє, ну ти зрозумій: вони там щось всю ніч гарчать моторами, десь кудись щось возять. Я ж маю подивитись, що та куди? – емоційно жестикулюючи, пояснював він Олені. – Раптом десь щось, я ж маю знати?
– А як же ворог? Раптом тебе вб’ють? – іронізувала жінка, натякаючи на їх першу зустріч.
– Та ну, я їх сам скоріше вб’ю, – реготав Костя. – Я тепер там у них краще орієнтуюся, ніж у своєму селі: знаю, де вони снаряди ховають, де їх техніка, скільки їх там і де. Як тільки командир дозволить, Петрівське знову буде нашим!
…Ех… Золоті мої побратими, як же я сумую за вами! Міша Куліш згодом став чудовим воїном, його дружина приїздила до нас у Волноваху і дякувала за підтримку її чоловіка. Андрій Семеренко в листопаді 2017 року отримав нагороду з рук Начальника Генерального штабу за оборону Авдіївки. Костя Секрет, як самий безстрашний і безбашенний, очолив взвод розвідки і давав москалоті такого жару, аж гай шумів. Коля “Саїд”, Ромка “Романтик”, Саша “Штик”…
Колись “Сімдесятдев’ятий”, наш комбат, сказав, відповідаючи на скарги про тяжку солдатську долю:
– Повірте, хлопці, мине час – і ви з ностальгією згадуватимете і ці поля, і кожного з тих, хто був поруч.
Так і сталося.
Олена Мокренчук,
підполковник, пресофіцер ЗСУ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.