Олена Головко. «Червоний стакан»

“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025

Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/prose/olena-holovko-chervonyj-stakan/

 

 

 Мене  звуть Олена Головко. Я виїхала від війни з Харкова до Болгарії в 2022 і ось пишу про війну невеличкі твори. Про цю трагедію нашої держави треба писати, знімати та розповсюджувати матеріали, особливо серед іноземців.

 

Існує два види посудин: одна з забарвлює зміст, друга забарвлюється змістом.

(Невідомий Художник)

 

Олена вибиралася з Києва вже майже другу добу. Жахливі тягнучки розтягнулися на кілометри. Олена до біса втомилася, але не могла, не мала права навіть на хвилину прикрити очі. Вона вдавлювалася в кермо своєї заляпаної в дорозі білої мазди, кола стояли в очах, гуркотіло в голові, а в телефоні постійне: «На жаль, абонент не може прийняти ваш дзвінок. Передзвонить, будь ласка, пізніше». Зв’язку не було. Позаду залишився Київ з його стривоженими мільйонами жителів – попереду – мільйонник поменше – і її життя, її сім’я, батьки і Наташка, її маленька дівчинка майже на межі із страшним ворогом. Олена благала, благала усіх богів на світі – встигнути! Встигнути вивезти свою сім’ю до приходу ворожих військ.

– «Якщо оточать… я не зможу їх побачити… її побачити». В те, що Харків захоплять, у неї не було сумнівів. Всього 40 кілометрів до межі з величезною, холодною, і як виявилося, ворожою країною, уся історія якої зводилася до воєн, захоплень і перемог. Все було серйозно, дуже серйозно. І Олена прекрасно це розуміла.

Під’їжджала до Полтави. На Харків йшли військові машини, танки… Цивільні – назустріч. І їх було дуже багато!

«Бідний Харків! Тримайся, рідний»!

Було дуже тихо. Тільки звуки проїжджаючих машин. Тільки тиша болю і невідомості. Повільно опускався легкий сніг. І від цієї тиші ставало ще страшніше. Олена рухалася за колоною військових машин, входячи в їхній ритм, часто пригальмовуючи за ними і розглядаючи низку зустрічного транспорту. Діти, тварини, валізи… салони і багажники були забиті знизу доверху.

– «Скільки людей! Скільки болю! Вирвали зі своїх домів, з тепла, малюків з ліжечок, вирвали з життя, в мороз, в нікуди, в невідомість».

Олена побачила срібний Ланос з вибитими стеклами і жахливими пробоїнами на бічних дверях від якихось великих осколків. У розбите вікно виглядало личко закутаного в ковдру малюка в червоній шапочці і величезний білий собака. Малюк перелякано подивився на Олену, на військові машини, широко розкриваючи очі і ловлячі ротом сніжинки, немов запитуючи: «Навіщо це? Куди ми їдемо? Чому»? А на єдиному цілому задньому склі простягнувся рудий плюшевий кіт з присосками на лапах, як останній шматочок мирного «учора», і на його пузику красувався напис «Життя вдалося».

Олена більше не могла стримувати ридань.

– «Які ж ви мерзота! Росіяни! Мерзота! За що? Що ми вам зробили?»

 

Дзвінок від дочки Олени пробився до бабусі Наді і діда Бориса тільки на другу добу. Але уся цю добу жителі великої багатоповерхівки району Горизонт на околиці Харкова жили буквально щохвилини. Залізні вхідні двері ляскали у всьому будинку, машини постійно від’їжджали, сусіди виносили пакунки, сумки, валізи…Черги в деякі ще працюючі магазини були величезні. Випадкові розмови з мешканцями не обнадіювали.

Але обнадіювали соцмережі.

– Як дивно, – дід Борис бігав пальцями по екрану планшета. – Одна з найбільших армій світу. Звільняти нас прийшли, хэх.

– Вони як злодії ховаються попідтинню і кущами, – вторила бабуся Надя.

– Молоді, зовсім хлопчаки, років по вісімнадцять і з дивним вираженням облич. Може, під чимось?

– А може, вони побачили, як їх зустрічають, і «визволителі» усе зрозуміли?

– Дай бог! Тоді, може, самі заберуться. – дід Борис більше не сперечався.

А харків’яни, харків’яни! Роблять фото і здають їх прямо на підході. Нашим не треба навіть шукати! Все в пабликах! Усі їхні дислокації. Викладають онлайн цих ідіотів і їхні танки.

– Яка дивна війна! – дід Борис впав в роздум. – Це настає Росія? Не вірю!

Побачивши перелякані обличчя вояків окупаційних військ, що зайшли в Харків, їхні тремтячі коліна, повну дезорієнтацію і страх, бабуся Надя і дід Борис зітхнули з полегшенням. Може, все обійдеться?

І війна з її гуркотом, вибухами немов відсунулася далі. Десь шуміло і віддавалося в хмарах відлуння артилерійських перестрілок, але під цей віддалений саундтрек знову зацвіли соняшники на їхній кухні, заворушилися суцвіття в серці бабусі Наді з шепотом і надією.

– Але з коридору переміщатися не будемо.

 

Дочка Олена увірвалася в їхній будинок як величезний сніговий ураган. Увірвалася в хмарі запахів: дороги, снігу і якогось дивного гоструватого запаху відчаю. Бабуся Надя не впізнала свою дочку, завжди підтягнуту з прямою осанкою і легкою ходою жінку, в якій відразу розпізнавалася колишня учениця бальних танців. Олена приїжджала, доводячи до тремора від заздрості сусідок, що погладшали і загрузли в побутових буднях, колишніх однокласниць, що продовжували жити в цьому ж будинку з батьками, чоловіками, дітьми, з двох’ярусними ліжечками і спільним існуванням 6-7 чоловік в двох кімнатах на сорока квадратних метрах. Доводила до таємних сліз бабусь-матусь своїх колишніх подруг розкішними костюмами, шитими на замовлення ниточка до ниточки, прекрасної якості та з дорогих матеріалів, нішевими парфюмами, тоненькими золотими ниточками-прикрасами на шиї і зап’ястках, іскрами справжніх діамантів у вухах і на пальцях.

Надина дочка ніколи не була зразковою дівчинкою, вчилася середньо, нічим не виділялася зі свого шкільного середовища, ніколи не обговорювала з батьками планів на майбутнє, швидше за все, їх взагалі не мала і не мала амбіцій, чим дуже засмучувала батька. Вона просто узяла і поїхала в Київ, поставивши свою сім’ю жорстко, по-чоловічому перед фактом, що поступає в Київський економічний інститут. «Не пройде, приїде додому» – заспокоював Надю чоловік. – Там вища математика потрібна». Але Олена поступила і взагалі стала дивувати батьків проявом незвичайного розуму, чоловічого, вольового, аналітичного. І твердістю характеру.

Вона не просила допомоги, не брала грошей – сама вивчилася, влаштувавшись в кафе на вечірній підробіток, сама знайшла роботу у великій компанії, стала начальником відділу, вийшла заміж за сина великого акціонера цієї компанії, народила дочку, через рік розлучилася, ставши при цьому, на подив усього колективу, заступником директора, управлінцем вищої ланки. Купила в Києві квартиру і автомобіль. Надя вважала, що Олена з дитинства позбавлена емоцій, а батько говорив, що усе це везіння не дивовижне – усі харків’яни у своєму середовищі мало проявляють себе, але, покинувши місто, дуже добре влаштовуються в житті. І в нього була безліч таких прикладів стійкості і удачливості харків’ян по всьому світу.

– Це усе наша харківська суть, наші корені, наші амбіції, – стверджував батько.

– Амбіції? У мене немає амбіцій. Амбіції є у тих, хто усвідомлює свою слабкість. Це результат комплексу неповноцінності. А я просто живу, – заперечувала Олена.

– Просто живеш.

Батько обожнював розмовляти з дочкою. Про все. І найцікавіше, що, будучи великим сперечальником за своєю природою, відступав перед нею. Її аргументи були точні і блискучі, як клинок меча.

 

Війна увірвалася в це «просто життя» занадто страшним досвідом, що ламає подібно до комп’ютерного «трояну» стрункі файли і теки його життєвої програми. У неї не було досвіду існування в цій реальності і порівняти було ні з чим. Олена не мала розвиненої уяви і мало читала в дитинстві, у тому числі і про війну. Такі стрункі впорядковані люди-комп’ютери частіше всього губляться в нестандартних і незнайомих ситуаціях.

Бабуся Надя не впізнала свою дочку. Олена була бліда, втоплені в жовто-сині кола очі дивилися відчайдушно і страшно. Від лиску успішної пані не залишилося і сліду. Волосся розпатлане і пов’язане гумкою, а сіра куртка від якогось величезного чоловічого спортивного костюма на два розміри більша висіла на плечах як великий мішок. І вона знову, як в дитинстві, почала гризти нігті. У жінки без емоцій потекли сльози.

– Господи, мама! І вона уткнулася носом, зовсім як маленька в теплу блакитну мохерову кофту, що так приємно пахла домашнім теплом і затишком.

– Мама, ви зібрали речі? Наташці і татові? Документи узяли? Ми їдемо у Львів. Нам компанія надає квартиру, невелику, але пересидіти можна. Ви не зібралися? Ну як же! Чому ж! Стільки часу було, мам.

Бабуся Надя немов вийшла із заціпеніння. Заворушилася, забігала, відкриваючи шафи і тумбочки… Світ її квартири був настільки великий, а стрес так розтермосив її, що вона розгубилася, не знала які речі їй узяти, а які залишити. Все раптом стало так дорого, в пам’ять вкарбувалася кожна дрібничка, момент придбання, гілочка життя, пов’язана з нею… щось зібрала… щось кинула… Наташка сиділа на величезному плюшевому зайцеві, в два рази більшому, ніж вона сама.

– Бабуся, я хочу узяти його.

– Він великий. Беремо необхідне. У машині місця мало, – Олена була категорична. Наташка засмутилася. Вона спала з цим зайцем. Зібрала губки у вередливий бантик.

Бабуся Надя востаннє поливала квіти, що обкопалися буйними заростями на її тумбах і підвіконнях. Поливала, розуміючи, що все марно. Все загине. Доглядати за ними ніхто не буде, сусіди від’їжджають. Погладила стебла і листя своєї величезної чайної троянди у вазоні. Троянда скоро повинна була розпуститися, рожева з жовтими краями, рідкісна, ледве дістала років два тому через знайомих з розплідника, раділа-то як… Все пропало… Війна… Побачила пил під столом, кинуті фломастери. Як же вона поїде і залишить свій дім помирати у безладі? Як можна забрати частину з цілого? Її будинок… Адже це якесь внутрішнє співтовариство, гармонія форм, кольорів, відчуттів… Узяла віник, стала підмітати, піднімати різноколірні ковпачки від яскравих дитячих ручок… Підняла очі… Зустрілася поглядом з дідом Борисом. Він стояв біля одвірка дверей, стрункий і уважний, схрестивши руки на грудях.

– Мама, тато, що ви робите? У нас немає часу на прибирання! Місто можуть оточити і ми не виїдемо! – Олена майже кричала.– Ви не бачили! Ви не були там! Ви не бачили ці розбиті машини! Я бачила, що робить з металом війна! Уявіть, що робить вона з людьми! Усі виїжджають з міста!

– А Семен з другого поверху не виїжджає. І Колька з тридцять четвертої. Жінок відправляють і залишаються вартувати від мародерів.

– Що ти хочеш цим казати, тату?

– Я залишаюся.

Олена відкрила рот як риба, тільки-що витягнута з води. Вона хапала ротом повітря, немов намагаючись з повітря матеріалізувати переконливі слова.

– Тату. Нам. Треба. Поїхати. У мене є гроші. Ми не голодуватимемо. Поживемо у Львові. Потім, може, за кордон.

– Навіщо мені твій закордон? Я вдома. У своєму власному домі, розумієш?

– Вони захоплять Харків, оточать. Перекриють гуманітарний коридор. Буде голод і бомбардування. Вони вже під Києвом, під Черніговом, під Сумами. Вони захопили увесь Південь! Херсон, Маріуполь, тату!

Подивися на них, доча, – він відкрив маленький ролик в телеграмі. Довгов’язі й перелякані хлопці, зігнувшись, виповзали з танка з буквою Z і, озираючись, ховалися по кущах, де їх вже зустрічали воїни тероборони.

-Це завойовники Харкова. Вже переловили. Навіть шукати не треба було. Жителі знімали їх на телефони і здавали в соцмрежах. Вони не візьмуть Харків. І не оточать. Через тиждень це закінчиться.

– Це пробна партія, тату. Як і в продажах. Для оцінки ситуації і ухвалення рішень.

– Своїх солдатів? Це ж не товар, Олена. Своїх не кидають на смерть.

– Звичайно, не товар. За товар сплачено і його бережуть. Цей – витратний матеріал.

– Що ти говориш?

– Тату, ти не розумієш. Життя може оцінюватися по-різному. Якщо так оцінюють своїх, як оцінюватимуть нас?

– Ти говориш жахливі речі! Все одно… все одно не поїду. Стали менше стріляти, чуєш, далекі відгомони… Ми з мамою видихнули. Б’ють тільки по військових об’єктах… Все обійдеться.

– Ех, тату, тату.

– І, взагалі… я не розумію… Посилають війська без знаків власної армії! З однією білою буквою Z, намальованою від руки! Створюється враження, що це забавна армія того, що впав у дитинство. Маразматика, що не награвся!

– Але стріляють не жупелами, тато.

– Пам’ятаєш, в дитинстві ми з тобою розбирали альбом символів і знаків… це єдина книга, яка тобі була цікава. Сенс, доча. Уся справа в смисловій грі знаків. Ти ж розумієш, що істинна перемога можлива тільки під справжнім символом. Як ви яхту назвете… Z це половина свастики.

– Щось подібне до недофашизму…

– Так, доча, свастика дуже древній символ, і не лише індуїзму. Коловрат. Символ Сонця. Циклу. Чорне Сонце Гітлера.

– А знаєш, що таке половина Сонця?

– Ні, що ж, доча?

Це Zатьмарення.

– Затьмарення! Точно! Затьмарення… коли перестають бачити сенс і розуміти те, що відбувається. Відхід від реальності. Як відразу не здогадався! Щось в цьому вторгненні таке… ніби Zомбі настають і Zомбі ними кукловодять.

– Так. І страшна їхня Zачистка.

– Що?

– Зачистка. Ми їм не потрібні. Вони хочуть нас денацифікувати як німецькі фашисти євреїв.

– А нас нацистами називають.

– Хто обзивається, той такий сам і називається (фраза путіна) – криво посміхнулася Олена. – Їм потрібна наша територія. Порожня. Без нас. Вони вже випалюють села. Ти думаєш, вони чекали розпростертих обіймів? Вони знали, що буде опір. Адже ніщо так не спалить селища і міста як лінія фронту! Порожня територія під їхнім контролем.

– Їм що, територій мало?

– Ні, це час підльоту ракет. Реакція ППО. Вони готують санітарну зону, безлюдну смугу у своїх меж. А ми заважаємо їхній санації. Я думаю. Тату, поїдемо?

Вона узяла його жорсткі зморшкуваті руки і притиснула до своєї щоки.

– Тату, будь ласка.

– Zатьмарення закінчуються, доча.

– Zатьмарення ще потрібно пережити.

– Я нікуди не поїду зі свого дому.

Бабуся Надя мовчки слухала цей діалог. Її суть немов розділилася на дві половини і кожна половина, подібно до руки, відчувалася окремо. На одній долоні Олена, дуже відчужена, незбагненна і самотня як місяць. Наташка-малюсенька кнопочка із золотистим волоссям, із заплаканим личком і непідробною прикрістю, що доведеться розлучитися з улюбленою іграшкою. Як змінилася її дочка! І, як би не жахливо було думати про це – бабуся Надя побачила в понівечених нервовими зривами контурах дочки якісь внутрішні позитивні зміни, що ось-ось зародилися. Їй здалося, що війна прострілила Олені серце і з нього витікала яскраво-червона, жива, тепла кров.

«Вона любить Наташку! Потурбується про неї. Може, відірветься від товарно-ринкових відношень і фінансових схем, стане відмінною матір’ю?».

А в іншій руці вона тримала діда Бориса. Дурня і правдолюба, великого і невтомного сперечальника. Вона вже не пам’ятала життя без нього, усі 45 років спільного життя і було її життя. Як він без неї? Що він їстиме? Адже зовсім не вміє готувати! Простудиться по-дурості, або шлунок зірве сирими сарделями і яєчнею з хлібом. Буде дивитися телевізор, бродити по сусідах, самотніх і кинутих людях похилого віку, таких як і він. Сперечатися. Обурюватися. Страждати. Самотній і стислий як час в старості, як сама старість.

Серце стиснулося сильно-сильно, немов жива синиця вдарилася об грудну клітину… «І в горі, і в радості… Поки смерть не розлучить вас. Поки смерть не розлучить вас».

«Зрештою, можна спуститься в підвал. Він великий і міцний. Настелимо дощок, фанери, матрац спустимо, подушки і ковдри. Між бомбардуваннями ходитимемо вгору готувати їжу. А захоплять… Ми – люди похилого віку. Що з нас візьмеш? Не зачеплять вони нас.

Бабуся Надя обхопила Наташку. Довго-довго цілувала у біляву голівку, носик і розпухлі очі. Узяла величезного улюбленого зайця, в два рази більшого від онучки.

– Не плач, манюнечка моя. Бери свого зайчика. Нехай він гріє тебе в дорозі. Місця в машині йому вистачить.

(Закінчення буде)

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.