Олена Головко. «Червоний стакан»

“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025

 

 

 Мене  звуть Олена Головко. Я виїхала від війни з Харкова до Болгарії в 2022 і ось пишу про війну невеличкі твори. Про цю трагедію нашої держави треба писати, знімати та розповсюджувати матеріали, особливо серед іноземців.

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Існує два види посудин: одна з забарвлює зміст, друга забарвлюється змістом.

(Невідомий Художник)

 

Швидше за все, стакану було дуже багато років. Дуже щільний, напрочуд прозорий, добротний, червоного скла, стакан обкреслювався виблискуючими гранями щонайтоншої роботи, немов мереживом. На його ребрах пустували зірочки, опуклості, різі, точки. І, незважаючи на таку ювелірну роботу, стакан здавалася дуже стійким і міцним. На денці не було ніяких розпізнавальних знаків, окрім двох букв А H. Господарі стакана навіть не знали, стакан це або маленька ваза, але дуже любили цю річ, що роками передавалася від батьків дітям у спадок. Ніхто не пам’ятав ні часу, ні обставин появи цього дива в сім’ї. Але фантазії хазяїв породжували легенди одна неймовірніше за іншу.

– Напевно, це Третій Рейх, ще німцям служив, – бабуся Надя водила пальцем по хитромудрих гранях як по лабіринту – «Може, навіть Гітлер з нього пив. Не знаю, не пам’ятаю, звідки він у нас з’явився. А Н – недарма ці букви».

– Не кажи дурниць! У Рейху клеймо з орлом і свастикою в кігтях», – тут же заперечив дід Борис. У діда Бориса за весь час сорокап’ятирічних сімейних стосунків і спільного проживання з дружиною виробилася стійка звичка постійно суперечити. Суперечити в дрібницях і по-великому, суперечити зі знанням справи і не маючи анінайменшої обізнаності про предмет суперечки. «Це ГДР. Хіба ж Гітлер би пив з червоної склянки?

– А ти що думаєш, він з коричневих пив?

– А ти що думаєш, АН – це Адольф Гітлер? Смішно! З усієї можливої кількості трактувань цих букв, ти, Надя, звичайно ж вибрала найнеймовірнішу і амбітну.

– Ну і як ти трактуєш? Ти ж теж шукав в інтернеті і у бібліотеці сидів. Ну і? Нічого не знайшов. Тим більше, у Рейху був червоний стяг. Червоний, Боренька! І клейма з орлом ставилися тільки на фарфор і метал. На скло – ні! Тут щось дуже приватне, майже інтимне.

– І ця частина інтимного звичайно ж сам Гітлер! Не більше і не менше!

– Чому би і ні? Доведи зворотне? У тебе немає доказів.

– Ти, Надя, просто як суд з презумцією винуватості. Треба доводити, що ти не винен. Логічніше, якби… навпаки. А ці букви АН можуть бути клеймом приватного майстра, мануфактури, міста, нарешті… Та чого завгодно! Ось ви, жінки… завжди дивувався… і ти не єдина… повір… бачите у будь-якому завданні максимальне значення, нехай з найменшою часткою ймовірності, але обов’язково, найефектніше, емоційно виражене…

– Боренька, ти ж сам колись підказав цю думку.

– Як варіант, що найнеймовірніший, але що має, звичайно, право на існування.

– Ось!

– Я не зациклився на цьому варіанті. А ти більше не бачиш інших. Обов’язково, Гітлер! А може якийсь Ханс, приватний майстер, або, наприклад Олексій Ніколаєв… якийсь поміщик… як варіант.

– Але робота, робота, Боря! Така майстерність!

– Ні, це не фриці. Не фашисти і точка! – він нервово стукнув кулаком по столу.

– Аргументи закінчилися, залишилися ствердження. А ще про жінок щось говорилося, – бабуся Надя звитяжно усміхнулася. Вона вже знала, що знову перемогла. Її чоловік, відчайдушно борсаючись в океані своєї чоловічої значущості, втрачав аргументи як яйця з дірявого кошика, прямо на льоту, вправляючись в їхніх маленьких домашніх битвах.

– А хто такі фриці і фашисти?

Маленька чотирирічна  Наташка з двома білявими козюльками на голові, стягнутими резиночками-вишеньками, з величезними уважними очиськами, стояла в отворі дверей і слухала, слухала, значущо кивала головою з непідробним розумінням дорослих розмов. Дідусь притиснув до себе серйозну егозу.

– Фашисти і нацисти – це ті, хто намагається звеличити свою націю, свій народ і знищити інші. Вони нападають на країни, відбирають землі, знищують міста, вбивають людей. Терористи, словом. Злочинці.

Дід Борис налив у червону склянку апельсиновий сік з великого тетрапакета.

Сік став кривавий.

– І будинки руйнують? -– Наташка пригубила яскраво-червоне.

– І будинки.

– І наш будинок теж можуть?

– Не бійся. Це було дуже давно, я ще не народився, і бабуся, і мама. Я від батька чув про це. Багато розповідав про те, як німці напали. Була країна така, Радянський Союз. Жорстока країна. І час був жорстокий. Ми живемо в інший час… Мирний. Спокійний. Усе це, весь цей наш щасливий світ, наше спокійне життя, все створювалося на кістках…

– Як на кістках? На чиїх?– Наташка ахнула.

– На кістках попередніх трагедій. Усе це уроки історії… уся наша цивілізація. Наше двадцять перше століття. Воєн давно немає і бути не може. Це все минуле, але історію вчити потрібно. Тоді наші добре німцям дали.

– Українці?

– Українці і росіяни. Увесь Радянський Союз, ми тоді жили в одній країні. Потужній. Але войовничій. Більше на нас ніхто не нападе, мала. Наша земля – священна.

Він погладив дівчинку по голові, і ніжне золотисте волосся стрепенулися під його рукою як дозрілі колоси під долонею бога.

– А що таке священна? Це свята? Земля, по якій я ходжу? А асфальтована?

Бабуся Надя, слухаючи ці милі діалоги, зрозуміла, – в золотистій голівці щось почало перевертатися зовсім не так, як цього хотілося б. Вона налила воду в каструльку з яскравими соняшниками. Соняшники оселилися всюди на цій кухні. На посуді, на фіранках, на серветочках. Навіть плафон під стелею був у вигляді величезної золотої квітки. Сонячні суцвіття священної землі…

– Так, продовжуємо дискусії в кімнаті. Мені потрібно борщ варити. Подивися мультики, Наташа, не слухай діда. Він навчить.

– Можна подумати, мультики багато чому навчають, – вічно зневдоволене бурмотіння у відповідь.

Бабуся Надя помила стакан, дбайливо обтерла хустиночкою з малюнком сонячних кольорів, немов занурила в соняшникове поле. І поставила куди належить, біля самого вікна на столі. А за вікном, з висоти дев’ятого поверху, розстилалася синявою і золотом сонячна священна земля, жовтими суцвіттями йдучи в нескінченний горизонт. Цей район на самій околиці Харкова так і називався «Горизонт».

За вікном день змінявся ніччю, зелень жовтизною, жовтизна ріжучим очі сніговим блиском… На столі борщі змінювалися котлетками, варениками і салатами… мінялися серветки і навіть соняшники на фіранках… тільки червоний стакан завжди стояв на своєму місці біля вікна. Стакан як символ постійності. Його гладке яскраво-червоне нутро заповнювали монети, цукерочки, в нього наливали квас і горілочку, ставили гілочки квітучої яблуні і сухе жовте кленове листя. У нім стояла навіть новорічна ялинова гілка з маленькими іграшками, і крихітні лед-лампочки на мідному дроті відбивалися в зимовому завірюшному вікні. І стакан відчував себе пупом землі.

 

…У ту фатальну ніч 24 лютого горизонт священної землі забарвився тремтячим яскраво-червоним кольором. Все почалося так несподівано, в сонну спокійну ніч, коли розслаблені жителі мегаполіса перебувають в горизонтальному забутті абсолютно безтурботні і незахищені перед тими жахливими подіями, які приготувала їм доля.

Світ змінився, він вже ніколи не буде колишнім. Небо палахкотіло, тріщало гуркотами далекими й близькими, а в маленьких освітлених вікнах метушилися сонні, стривожені, розбуджені жахливим тріском і сполохами люди. Мирне місто зіткнулося з чимось страшним і невідворотним. Так починалася війна. Війна в 21-му столітті. Війна – в століття прогресу і вивчення космосу. Війна – в століття комп’ютерів і смартфонів у кожних руках, в століття інтернету, віртуальних технологій, довголіття, дивовижних відкриттів у галузі фізики, біології, хімії, нових матеріалів і безпечної енергетики.  Жорстока і кривава війна, що нічим не відрізняється, по суті, від агресивних загарбницьких воєн минулих віків.

У одному з мільйонів вікон, за жовтими кольорами – квітками на фіранках, кипіло життя. У кімнатах, в кухні, в коридорі усі бігали, метушилися. Прокинувшись від гуркоту і сполохів в небі, жителі цієї квартири відразу ж занурилися в пучину електронних інформаційних потоків. Дід Борис, тремтячи від незнайомих звуків за вікном, жадібно ковтав інформацію з телевізора, бабуся Надя читала чати, новини груп в телефоні, відповідала на дзвінки, сама дзвонила.

Намагалися триматися подалі від вікон.

Під відчайдушні крики бабусі Наді дід Борис відскакував від вікон, коли його цікавість брала гору над страхом і він крадькома трохи відкривав фіранку… і постійно бурмотів: «Це помилка, помилка, боже! Яка помилка!» – шльопав босими ногами по підлозі. – «Скоро закінчиться, доба, не більше. Даю добу одуматися!» – тупотів голою п’ятою до болю. Немов як і раніше, намагаючись поставити жирну точку над нерозв’язним завданням. Потім про щось замислився: «Може, в магазин сходити за продуктами? Поки є. Війна – це завжди голод. Як думаєш, га»? Він не міг усидіти на місці. Постійно хотілося ходити, крутитися по кімнаті, по замкненому колу, в скронях стукала і вібрувала туга натягнута струна, трусилися руки.

З величезного екрана телевізора чергою в декілька секунд мелькали кадри: вибух, пожежа, ракети, знову вибух, аеропорт, завод, лікарня… Харків, Київ, Чернігів, Суми, вся Україна, вогонь, вогонь, вогонь, диктори чергувалися з картинками… вогонь, вогонь, вогонь… Ніч і вогонь.

Перемкнув на Animal Planet… великий помаранчевий тигр грівся на зеленій траві. На тумбі з недочитаними книгами і недопитим чаєм –  маленьке фарфорове тигреня привітно махало лапкою. Новорічний сувенір.

Рік Тигра!

І знову метання по кімнаті, по замкненому колу. Як переляканий тигр у клітці.

 

Бабуся Надя тримала тремтячими руками телефон. Її дочка кричала по гучному зв’язку: «Правило двох стін, несущих, мама! Наташку в коридорі всади, не дозволяй в кімнати заходити! І збирай тривожну валізку! Документи, білизна, теплі речі, жовтий светр Наташці поклади, він вовняний і теплий! Готуйтеся в підвал! Матрац, табурети, баклагу води візьми, ліхтар візьми той, великий, акумуляторний, він в ящику, в коридорі, мама! І дві стіни! Дві стіни, несущі, якщо одну пробиває, друга рятує! Чуєш мама, зараз же»!

– Я зрозуміла, зрозуміла! – не обриваючи зв’язку, бабуся Надя біля вхідних дверей влаштовувала лігвисько, витягаючи ковдри і подушки з шафи…

– Мама, я вже в машині. Виїжджаю з Києва, буду годин через п’ять… якщо ще буде можна… вони скрізь.

ВОНИ СКРІЗЬ!

Бабуся Надя випадково тремтячими пальцями натиснула на якийсь канал в телеграмі і з’явилася супутникова онлайн-карта. Київська область. Ланцюжок військових машин і танків. Довжиною в кілометри! Харківська область. Ланцюжок військових танків і машин. Чернігівська область – ще один ланцюжок. Узбережжя Чорного і Азовського морів…

Вони скрізь…

І разом з ними – бомби, літаки, вибухи, ракети, пожежі… Одна новина обганяє іншу.

Вони скрізь.

Бабуся Надя раптом згадала дитинство. Влітку вони жили на великій дачі, потопаючій в квітучих трояндах. Згадала дерев’яну фарбовану підлогу дуже неприємного кольору і блискучі металеві ліжка з панцирною сіткою, на якій вона любила стрибати. І ось одного літа розвелося дуже багато мурашок. Мурашки заполонили їхній будинок, плавали в супі, компоті, ховалися в комоді на одязі, на постільній білизні. Вони дуже боляче кусалися. Вони пробиралися ланцюжком, один за одним. Довжелезні ланцюги як струмочки рухалися по стінах і по підлозі. Прибереш одну доріжку – тут же з’явиться інша. У іншому кінці, на іншій стіні. Настирний мурашиний світ став руйнувати світ людей. Тоді батько залив величезний мурашник в саду окропом. «Це єдиний вихід», – сказав він дочці. Тільки один вихід.

 

Щось дуже гучне бабахнуло в небі, потужний розкотистий гул охопив увесь горизонт. Затремтіли шибки, задзвенів посуд, затряслася підлога. Нарешті включилася сирена з відчайдушним нелюдським виттям. Наташка ойкнула і забилася під ковдру в найдальший куточок біля вхідних дверей. Назовні стирчав гострий білий носик як у лисеняти і величезні розширені від жаху очі. Бабуся Надя вийшла із заціпеніння.

– Вимикай телевізор!-закричала вона на діда. – З кімнати! Зараз же! У коридор! Правило двох стін!

І він послухався.

Маленька ручка з червоною ниточкою на зап’ястку – оберегом – висунулася з-під ковдр, що вкривали Наташку з усіх боків, і лягла у велику тремтячу жорстку долоню.

– Дідусь, на нас німці напали? – прошепотіла Наташка, боячись говорити вголос, немов щось тривожне, страшне і величезне за вікном і стінами почує її і знайде.

– Ні, це путін напав, – прошепотів їй у відповідь дід Борис. У нього мова німіла в роті, він ковтав слину, жував щелепами, смикав головою, але так і не міг вимовити одно просте слово «росіяни».

А путін німець, так?

Дід Борис закусив губу до крові і невидима чоловіча сльоза, потихеньку змиваючи ретуш густих ілюзій, потекла по щоці і впала на його густі срібні вуса.

 

Бабуся Надя сиділа на краю ванни, боячись вийти на кухню, її улюблену кухню, немов украдену з полів соняшника, де чорні очі суцвіть з усіх боків і з усіх предметів осуджуюче поглядали на порожню плиту, на порожній стіл, перешіптувалися, запитуючи один одного про таку незвичну тривалу відсутність хазяйки. Бабуся Надя з дитинства боялася грози, грому, блискавок, і ці жахливі артилерійські гуркоти, сполохи лякали її не на жарт: вона здригалася при кожному залпі, трепетала, з жахом усвідомлюючи, що її фортеця, її цегляний теплий будинок вже не здається надійним захистом, як під час грози. Що вже недостатньо просто закрити вікна, залишивши свої страхи зовні. Вона відчувала себе абсолютно голою, як равлик, що втратив раковину.

Їй дуже хотілося палити. Вона палила все своє життя, але одним вольовим поривом кинула, як їй здавалося, раз і назавжди, чотири роки тому, коли побачила крихітне тільце на рожевих пеленках – свою онучку.

– Боже, як же було добре! – баба Надя згадувала ті мирні спокійні дні, години, хвилини до….– Менше доби назад. Було наше життя, був сніг, були прогулянки, покатушки на санчатах, магазини, що яскраво світяться, городяни, що поспішають у своїх справах. Зимове засніжене місто.

Вона стрепенулася – подумати тільки, зовсім ще нещодавно всі її думки займав вибір подарунка дідові на 23 лютого. Вона згадала морозне повітря, напівпорожній автобус з району на Північну. Вона їхала вечірнім містом, потопаючим у вогнях, до подруги за дуже дорогим одеколоном з 50% знижкою. Ну не шкарпетки ж дарувати, насправді? Одеколон за штуку! І не жаль! І флакон у вигляді срібної гранати… Чоловіки… хлопчики… як люблять ці військові іграшки… О боже! Вона закрила обличчя руками. «Хлопчики стріляють з пластиковых автоматів, підлітки ганяють в комп’ютерні танчики, дорослі граються на полюванні… а у абсолютів у влади іграшки страшніші. Ось вони які, іграшки амбітних зрілих хлопчиків. Ми чуємо їх власною шкурою, бульбашками на шкірі, вібрацією під нашими ногами»!

Подруга з Північною Салтовки не відповідала на дзвінки. Вийшла з онлайну. Усі чати, канали, новини пістрявили жахами з Салтовки, цей район перший перейняв на себе страшний артилерійський удар. Росіяни підійшли впритул до окружної, зайняли села… Що таке декілька кілометрів для артилерії? Бідна Салтовка! Висотки горіли з першого по дев’ятий поверхи, полум’я стояло величезною стіною, пожираючи вікна і балкони… спотворені плити, обрушені під’їзди… Чорний дим клубочився з тієї сторони… « Господи! Яке ж там пекло! Адже наш район не так вже і далеко. І ми теж біля окружної. Бідна подруга. Де вона? Що з нею? У неї зовсім не було часу».

Час.

Це якраз те, що виявилося головним невідомим. І ніхто не розумів, що буде далі. Треба було якось реагувати. Але всі найрозумніші, найбільш талановиті, сильні харків’яни в перші дні війни виявилися безпорадні як котенята. Ніхто ніколи з таким не стикався, це виходило за межі особистого досвіду. Звуки виходили за межі допустимого, а напруга за межі терпимості.

А це був тільки початок!

-– Борис. Невже все, нас захопили? Невже наші не відіб’ють? Ти віриш, що наші відіб’ють? Ці… недолюдки… он які вони величезні. Україні кінець, так?

Дід Борис мовчав. І Наташка мовчала. Але бабуся Надя якимсь телепатичним органом почула чоловіка…

– Вони вже в місті, Надь. Вони в місті.

 

Продовження буде.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.