Ряди книжок, освітлені променями старовинних гасових ламп, здіймались на десятки метрів над коридорами бібліотеки, зникаючи у нескінченних просторах чорного немов імла небесарію.
Тисячі кілометрів коридорів переплітались в єдиний лабіринт, настільки заплутаний і довгий, що навіть сам володар цих зал був приречений вічно ширяти ними до кінця часів. Його рідко хто бачив, та час від часу коридорами бібліотеки можна було почути його страшні крики, від яких, здавалось, тремтіли навіть найдревніші манускрипти, записані ще божевільним арабом Абдулом Альхазредом. То тут, то там довгими галереями бібліотеки блукали темні постаті відвідувачів, що немов краплі нафти то з’являлись, то зникали в затінках численних читальних зал і коридорів.
На вході до кожної зали висіла мідна табличка з уривком старовинного вірша, написаного першою мовою:
“О, скільки мудрість тут знайшло,
О, скільки розум загубило” – мовилось у таємничому посланні. Десь із глибин бібліотеки знову почувся страхітливий крик володаря лібраріуму, змусивши проступити краплі холодного поту на спинах присутніх у залі чоловіків.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Скільки ночей він вже не спав? – раптом запитав чоловік із довгим до плечей каштановим волоссям. Він був убраний у добре зшитий сірий картатий костюм і темночервону краватку, а риси обличчя видавали його кельтське коріння.
– Мабуть, забагато, щоб залишатись людиною, – задумливо відповів літній пан у чорному пальто, з кишені якого дістав пачку улюблених Eckstein. За мить читальну залу заповнив цигарковий дим. – Зрештою, – мовив він далі, вмостившись у м’якому кріслі, – якою ще може бути плата за пізнання істини?
– Страшна ціна, – поклавши на столик перед старим недочитану збірку Бокаччо, присів поруч юнак у чорній сорочці. – Годі й уявити гіршої долі…
– О, повірте, є річ страшніша за безумство. – з тугою промовив старий.
– І що ж це? – долучився до розмови останній з присутніх в кімнаті чоловіків. Дещо кульгаючи на ліву ногу, він повільно підійшов до товариства і обережно присів навпроти чоловіка з цигаркою. – Що ж, як ви гадаєте, для людини може бути страшніше за безум?
Старий похмуро опустив очі. На хвилину він ніби завмер, немов би пригадуючи події, свідком яких йому геть не хотілось бути.
– Гіршим за безумство, – обличчя чоловіка виказувало той тип болю, що навіть тут, в місці, де не існувало ні часу, ні простору, ніколи не відпускав своєї жертви, – може бути хіба усвідомлення його невідворотності.
– Відчай – улюблене дитя страху, – задумлено процитував строки з давньої північної поеми юнак у чорному.
– Саме це й починаєш розуміти, коли під звуки нескінченних вибухів твоя дружина місяць від місяця починає все менше й менше тебе пізнавати. – руки старого дрібно тремтіли, а очі ледь стримували сльози. – І ти знаєш, що рано чи пізно, повернувшись ввечері додому, побачиш як вона, сидячи в улюбленому кріслі, вже не зможе впізнати обличчя навіть власних дітей. – Старий стис тремтячі пальці в кулаки. – Тому щоразу завмираєш від страху перед дверима власного дому. Спрямовуєш молитви усім святим, щоб не побачити сьогодні того, що обов’язково має статись.
Чоловік нервово загасив недопалок і одразу ж затягнувся наступною цигаркою. Випустивши величезну хмару диму з легенів, він продовжив:
– І ось, минають роки. Помирає дружина, виростають діти, та це відчуття нікуди не зникає. Бо щодня ти бачиш, як країна, заради якої ти пожертвував своєю родиною, починає перетворюватись на печеру розбійників. В якій більше немає місця духу, котрий тебе свого часу звабив і кинув у самісіньку гущу історії. А саме поняття обов’язку натомість більше не асоціюється із кров’ю, тільки з безглуздими папірцями… – Обличчя старого було сповнене огиди та люті… – за якими, чим дешевшими вони стають, тим навіженіше женуться.
– Ви шкодуєте? – дивлячись прямо в очі старому спитав чоловік у сірому. – Тільки шкодуєте, що зробили не той вибір? Чи може через те, що його у вас ніколи й не було?
– Вибір – це розкіш, ціна якій – совість, – підняв очі на співрозмовника старий. – Саме тому відсутність вибору є, аж ніяк не прокляттям, але справжнім даром, що дається не багатьом.
– Що ж це за дар? – розглядаючи шкіряну палітурку фоліанта на столі, спитав чоловік у чорній сорочці.
– Шляхетність, – відповів замість старого чоловік у сірому.
Старий ледь помітно кивнув і зробив нову затяжку.
– Шляхетність… – майже пошепки повторив чоловік в костюмі. – Дивовижно, скільки сили лежить у цьому слові? Скільки я намагався зрозуміти його значення, шукаючи його то на берегах Ейвону, то в міркуваннях чорнявих студентів з Таврії, то в сталевих грозах європейських воєн. Та щоразу найглибший сенс цього слова услизав наче вертка саламандра.
– І до якого висновку ви прийшли? – знову включився в розмову кульгавий.
– Невтішного я б сказав, – дещо похмуріше відповів той. – Спробувати зрозуміти, що таке шляхетність не будучи шляхетною людиною – це те саме, що намагатись пізнати Бога не маючи душі.
– Не в Чистилищі згадувати за Всевишнього, – з обуренням в голосі втрутився юнак у чорній сорочці.
– І тим не менш, – ніби не помітивши зауваження продовжив оратор. – Пошуки відповідей, за якими я був пірнув до кролячої нори, врешті поставили мене сам-на-сам із іншим питанням, яке змусило задуматись про весь попередній шлях: “А чи існує істинна шляхетність?” Не те оксамитове простирадло, яким ми прикриваємо власні пиху та самолюбство, аби видаватись чимсь більшим, ніж ми є насправді. Але щось щире, ідеальне…
Наливши зі скляного графіну, що стояв на столику, склянку бренді, промовець провадив далі:
– Візьмімо до прикладу хоча б кохання. Хіба ж не шляхетніше прийняти почуття тієї, хто тебе ніколи не полюбить, аніж в пориві пристрасті знов і знов штурмувати ці неприступні стіни Єрихону? – в рисах промовця на мить промайнула тінь смутку. – Чи ж не шляхетніший дух нещасної жидівки Ребекки, за дух величного лицаря Буа-Гільбера? Чи ж не чистіша душа в того, хто пізнав самозречення, ніж в того, хто накликав на себе прокляття Сізіфа?
– А хіба ні? – спитав кульгавий.
– Та яка цьому ціна? – перемішуючи вміст склянки, перепитав той. – Що чекає на душу, яка стала на цей шлях, не будучи воістину шляхетною? Чи ж не самотність і гнів, що рік від року переростає в люту ненависть до всіх і вся? Ненависть навіть до тієї, яку щиро кохав, і того, кого колись називав братом.
Порожня склянка тихенько стукнула по старовинному столику доби Ренесансу.
– Така душа стає схожа на гору золотих монет, в якій повзають тисячі гидких червів, що, пролазячи в найменші щілини, пронизують собою всю душу. – обличчя чоловіка скривилось у гримасу з суміші огиди, страху та приреченості. – Прокляття, гірше найстрашнішого прокльону будь-якої відьми зі сторінок Калевали.
В кімнаті знову запала тиша.
– І ви не бачите порятунку? – обережно, ніби намагаючись не образити своїм єретичним питанням похмурі стелажі лібраріуму, спитав юнак в чорному.
– Мені страшно уявити щось настільки могутнє, жахаюче і незбагненне, що змогло б зруйнувати цей страшний прокльон. – очі чоловіка завмерли, втупившись ряди нескінченних темних коридорів. – Уявити полум’я, яке було б здатне спалити саму людську душу, залишивши в купі попелу, яка зосталася б від неї, лише крихітну золоту піщинку, закладену ще до часів Peccatum originale. Уявити силу, що була б здатна спалити дощенту навіть ці стіни…
З коридору знову почувся несамовитий крик. Повз кімнату, ледве волочучи ноги, проходила істота, що, хіба здалеку, могла нагадувати людину. Бліде немов сніг обличчя дивилось порожнім поглядом кудись вдалечінь. Рідке, майже повністю випале волосся, тоненькими струмочками спадало на засліплі від темряви очі. Одяг, давно стертий і порваний, клаптями звисав зі згорбленої постаті, даючи змогу побачити під рештками колись вишуканого костюму кістляві ребра та гомілки істоти.
Хазяїн бібліотеки, вірніш одна з сотень його іпостасей, які блукали старшими від самого Часу коридорами лібраріуму, повільно посувався повз кімнату з чоловіками. Попри свій людський силует, в істоті не вгадувалось жодного натяку на втрачену колись людську природу. Ця риса ріднила усі іпостасі прадавнього демона. Хтось із них блукав, невпинно нашіптуючи гидку суміш заклять, молитов і магічних формул. Хтось, як цей, ходив, завиваючи від відчаю та зневіри, та отримуючи у відповідь лише глуху луну з глибин нескінченних коридорів. Хтось із маніякальною впертістю намагався влізти стелажами нагору, вигукуючи у шалі уривки з єретичних текстів про богів безодні. А хтось у сльозах забивався до найтемніших куточків бібліотеки, видряпуючи поламаними нігтями на підлозі загадкові символи та кидаючись на кожного, хто необережно опинявся неподалік.
На мить химера завмерла ніби відчувши присутність когось ще. Розвернувшись до чоловіків, вона пару хвилин стояла нерухомо, принюхуючись до присутніх. Та за мить знову зникла в нескінченних коридорах бібліотеки.
– Гадаєте, якби була можливість порятувати душу, – порушив мовчання після раптової появи хазяїна бібліотеки старий, – цими коридорами блукали б тисячі цих нещасних? Хіба ставали б в цьому разі такі самі чоловіки, як ми з вами, все новими й новими втіленнями хазяїна бібліотеки, в яких вже ніхто ніколи не пізнав би людського дитя?
– Може й так, – озвався юнак в чорному. Південні риси обличчя вигравали в тьмяному світлі ламп таємничими тінями, додаючи словам молодика якоїсь містичної глибини. – Та що таке людина, як не її душа?
Очей юнака не було видно в напівтемряві приміщення, та кожен присутній ніби відчував погляд молодого чоловіка і куди він спрямований.
– Що є людина? – повторив той. – Невже це мозок, думка чи чуття? Або ж його історія чи доля? Чи це кохання, чи родина, може? Чи все разом або ж нічого з цього? – поступово наростаючий тембр голосу раптом знову стих. – Тож може, щоб, хоч якось це збагнути, заберемо усе до краплі? І тоді, що лишиться – тим буде вже людина.
На мить промовець стих.
– Що лишиться як виколоти очі? Та відрубати всі кінцівки? А далі здерти шкіру, вирвати волосся, зірвати нігті, вибити всі зуби. Забрати дім, родину, спадщину, країну, – юнак кинув погляд на попередніх промовців, – кохання, друзів… І зрештою, забрати розум. Що лишиться тоді такій істоті, в якій вже не вгадати-но людини? Окрім душі. І чи ж тоді душа не є людина? І чи вона не варта в тому разі порятунку?
– Варта, – несподівано подав голос кульгавий. – Але чи гідна?
– Страшні слова, – холодно відмітив юнак.
– Страшні. – Погодився кульгавий. Білосніжна сорочка під темно синьою жилеткою з натуральної вовни підкреслювала ширину плечей і особливу виправку чоловіка. – Та наслідки мовчання ще страшніші. Бо той, хто залишається байдужим до злочину, подібний до хазяїна, що годує свиню м’ясом з її батьків.
– І в якому злочині винні ці бідолашні? – спитав старий.
– Питаєте в якому? – замислено повторив той і обвів поглядом полиці з книжками. – Та хіба це місце не є відповіддю? Бо, як убивця гине від руки ката, так і той, хто зневажить слово, врешті опиниться у цих залах.
– Порожні обіцянки, присвяти жінкам, графоманія і пустослів’я – способів зневажити слово безліч. – втрутився чоловік у костюмі. – Та, вочевидь, ви говорите про щось набагато гірше.
– Найгіршою образою для слова є намагання його підкорити. Оволодіти і привласнити, поставити себе понад ним. Та результат… – чоловік у відчаї змахнув руками. – Та результат завжди залишається тим самим. – Обличчя промовця увібрало в себе всю гаму зневіри та втоми, що їх десятками років колекціонує людське серце. – І саме тут, у місці, де ти існуєш одночасно напочатку та наприкінці часів, усвідомлюєш це якнайкраще. Розумієш, що таке слово насправді та яку силу воно дає тим, хто не намагається його підкорити, але просто слухає. Слухає, як ті прадавні народи, які переживали всі навали і завоювання, залишаючись немов самотня вулканічна скеля посеред безкраїв степів, аби попри сили стихії повільно рости і ширитись. Слухає, як за часів, коли воно лунало в катакомбах величного Риму, похмурому узбережжі Нормандії та безкраїх степах Азову. Як тоді, коли воно відлунювало в тій аморальній радості від звуку вибухів на полі бою, коли, здавалось, ніби сама смерть гидує тобою.
Пройшовши кімнатою чоловік важко присів на одне з крісел.
– Та одного дня, захопившись власною силою, ти раптом усвідомлюєш, що більше його не чуєш. А натомість усе повітря ніби сповнюється багатоголосим виттям прадавніх привидів, які вже ніколи не полишать тебе в спокої. – Чоловік обережно розтирав ділянку нижче коліна. – І як би ти не мріяв про порятунок, ти вічно будеш тією дитиною, що посеред дороги чекає повернення батька з війни. Чекає годинами, днями, роками… Та зрештою перетворюється на істоту, яка мало чим відрізняється від тієї, що бродить цими залами.
В попільничці повільно дотлівала цигарка марки Eckstein. Троє постатей незграбно волочили ноги коридором бібліотеки. Спорожнілі погляди не виказували нічого крім бездушної байдужості та безнадії. Колись аристократичні риси облич були спотворені мертвецькою блідотою та виступаючими з-під виснаженої плоті обрисами черепів.
Біля столику доби Ренесансу стояла самотня фігура і задумливо вдивлялась у танцюючий вогник на кінці запаленого сірника. Перед очима чоловіка проминали сотні образів: дюни пустелі Нефуд, скіфські баби та кургани, забуті монаші скити, засніжені вершини Паміру та безліч інших мар миготіли у крихітному пломені водночас як спогади та пророцтва, загублені колись в цих коридорах.
Долоні чоловіка спітніли. Полум’я поволі наближалось до кінчиків пальців, які вже не могли стримувати тремтіння, що наростало зсередини. Мить і коридори осяяло світло багаття.