МАМА
Ганя хутко збиралася на працю в колгосп. Трудоднями, звичайно, ситий не будеш, але спробуй не прийди вчасно – і тієї клятої галочки в журналі обліку вже не буде. А це, як мінімум, половина так званої «місячної зарплати».
Удома п’ятеро малих діточок. Найстаршій – Федорі – шість років. А наймолодшій – майбутній моїй мамі – не буде й року.
Бабця пішла пішки на Західну Україну вимінювати домашній скарб на їжу. Це була вже шоста ходка за півроку. Батько працював машиністом потяга «Київ-Москва» й дома фактично не бував. Вряди-годи надходили від нього посилки, із яких працівники пошти вилучали всі продукти.
Село потихеньку вмирало. Спочатку хворі та немічні. Потім здорові чоловіки та жінки. Не стало собак, курей, котів. Корів порізали ще на початку літа. А нині – у листопаді – вони залишилися тільки в колгоспі. Хлів із худобою цілодобово охороняли озброєні вартові. Їсти в хаті не було вже з місяць. Перебивалися перепічками з трави та жабами із заболоченого лугу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У двір зайшла сусідка – баба Олександра. Була старою, і на роботу її вже не брали. Уміла ворожити, бачила людину наскрізь. Казала: «Ось людина жива, а ця скоро піде до Бога». Ніколи не помилялася.
Ганя звично прив’язала шворкою ногу моєї матері до одвірка, аби не повзала де не слід, накинула свитину й уже хотіла бігти, але Олександра вхопила її за полу й мовила:
– Зачекай, Ганю. Є розмова.
– Часу нема.
– Сядь, кажу. Бо ввечері я помру, – одказала Олександра. Сіла на лавку під хатою. Довго дивилася на спухлу від голоду мою матір, яка вовтузилася під ногами й мовила:
– Бачу, ви перестали годувати малу. Так знай: твоя старша донька – Наталя – помре у лютому, син Іван – у березні. У травні – Марійка. А ця дитинка виживе, і ти не будеш знати спокою до кінця життя. Ось, візьми ці гроші, які я берегла на власний похорон. Їх небагато, але до весни, можливо, дотягнете. Мене поховаєш під сосною навпроти дядька Миколи. Я там тичку поставила. Знаєш, де це?
– Та знаю, – відповіла біла, як крейда, Ганя.
– Одв’язуй малу й ховай до хати. Поганий сон снився. Сьогодні на роботу не йди. У хаті є сокира чи вже продала?
– Продала.
– На, тримай, – і стара протягнула власну, з порепаним держаком.
– Якщо не піду на роботу, то мене судитимуть. Я вже два рази спізнилася, – вичавила Ганя.
– Якщо підеш на роботу – дітей більше не побачиш, – одказала Олександра.
Вона важко опустилася на траву, стала навколішки й почала одв’язувати мою матір. Узяла на руки знесилену дитинку, притулила до грудей, поцілувала в голівку. Мале ворушило губами, просило їсти.
– Дай води, – попросила у Гані.
Та хутко принесла кухоль. Бабця вийняла з кишені сухаря, вмочила у воду, довго тримала, аби розкис, і потім почала годувати малу.
– Я в тебе сьогодні буду. Посидимо вдвох. Бери дитинку й ходімо до хати. І ще: у твоєї дочки буде два сини. Хай вона назве одного з них Олександром. Ми з ним колись зустрінемось. Гаразд?
Олександра залишилася вдома, а Ганя побігла до лісу назбирати хмизу. Коли ж повернулася додому – вжахнулася: на порозі лежав сусід – дядько Йосип – із розбитим черепом, у хаті його племінник – Микола, якого вже мертва баба Олександра цупко тримала за горлянку. У кутку, уся в крові, під образами спала моя матір. Збожеволілі від голоду люди прийшли їсти людей. І зустріли свою смерть.
Матір почали годувати. Але багатомісячний голод усе ж таки дався взнаки: до трьох років вона не ходила ногами, а перше слово сказала у п’ятилітньому віці. Моїх тіток поховали поруч із могилами родичів. Сьогодні там росте трава, хрести давно струхли. Бабуся казала, аби я сюди ніколи не ходив, не тривожив покійників. Боялася тих спогадів, не хотіла переливати власний душевний біль своїм онукам та дітям. Але, навідуючись до села, не йду до бабусиної хати, а спочатку приходжу на цвинтар і здоровкаюся з моїми тітками та дядьком, яких ніколи не бачив. А могили баби Олександри ніхто так і не показав. Але я знаю, де вона: посеред цвинтаря росте одна-єдина сосна. Коли я до неї тулюся, то чую: «Здрастуй, малий, от ми й зустрілися».
28.12.2019
ГРУША
Ішов 1947 рік. Моїй матері 16. Її батько (мій дід) загинув на війні. У хаті шестеро дітей.
Рік видався страшним. Із ранньої весни не випало жодного дощу. А надворі жовтень. Ось-ось ударять справжні морози, і тоді народ просто засинатиме у своїх хатах назавжди. Влада байдуже спостерігала, як гинуть люди.
Матір пасла колгоспну худобу. Вигін за селом знаходився в низовині та впирався в чимале болото. Там завжди було сиро й росла трава. Троє маминих сестер уже лежали в хаті попухлі з голоду, а бабусі дали рік тюрми за «колоски». Мусили дати п’ять, але була багатодітною одинокою матір’ю, тож її «пожаліли».
Найстарша сестра – тітка Федора – у лютому дісталася додому з полону у Франції, де перебувала три роки. Після визволення опинилася в таборі для переміщених осіб, потім їхала додому на попутному транспорті. І десь у Польщі машина перекинулася, вона тяжко забилася, лежала рік у лікарні, тимчасово втратила пам’ять. Прийшла додому боса, роздягнена. А снігу того року було по груди. Ноги обмотала шматками хустки, але й це не врятувало: були порізані льодом та снігом до кісток. Вона й досі не відійшла від травми. Тож єдиним порятунком від голодної смерті було те, що ввечері матір ставила на стіл глечика з молоком, яке нишком надоювала в полі. Ховалася, коли йшла з роботи, бо видоювання колгоспних корів було злочином і довело б до буцегарні.
На всю сім’ю в хаті одна пара чобіт. Це був скарб, оскільки їх взувала та людина, яка виконувала найтяжчу роботу. Сьогодні чоботи випало носити братові Михайлу: він пішов валити ліс. А мама, як завжди, пострибала на луг босою. Підморожувало, трава покрилась інеєм, у п’яти заходили зашпори, але на це ніхто не зважав: люди звикли жити як звірі. Слабкі помирали відразу. Виживали найвитриваліші.
Корівки розбрелися пасовиськом, до якого впритул підступав старий ліс. Мама відігнала їх подалі від болота й сіла під дикою грушею. Дерево було настільки старим, що навіть бабуся казала: «Скільки живу, а груша там росте». Її могли обхопити хіба п’ятеро чоловіків. Ніхто не підняв руки, аби зрубати ту грушу. Для чогось вона там росла…
Тривожне мукання корів насторожило матір. Озирнулася й побачила, як від лісу прямо до неї мчить троє сіроманців. Худоба збилася в один клубок, заштовхавши всередину теляток. А біля матері лишилася тільки сама Лиска – улюблениця. Корова глипнула на матір, на вовків, що надбігали, і… задом притиснула дівчину до груші.
Вовки півгодини танцювали довкола корови, кидалися на неї, отримували рогами одкоша й відлітали назад. Корова розуміла: якщо відступить від дерева, то ззаду відразу кинуться звірі. А матір уже втрачала свідомість від задухи.
Нарешті з села надбігли парубки й пострілами з гвинтівок відігнали хижаків. А Лиска розвернулася й облизала матір своїм шорстким язиком.
Наступної весни в грушу вцілила громовиця й дерево згоріло. Але мама залишилася живою.
…Нині березень. Щойно повернувся з лісу зі жмутком молодих дичок, половину з яких посаджу на вигоні, що впирається у старий поліський ліс.
09.01.2018
ПЕРЕПІЧКА
1932-го я була маленькою і нічого не пам’ятаю з тих жахіть, які випали моїй сім’ї. Голодомор забрав чотирьох братів та сестер, а я дивом вижила. А от 1947-й забути не можу й досі.
Після збирання врожаю минулого року маму вночі спіймали на житньому полі й посадили до в’язниці за «колоски». Оскільки вона була багатодітною, а чоловік загинув на фронті, то дали не 5 років, а 1. Пожаліли.
Мені – найстаршій – тоді було 16 років, наймолодшій сестричці 6. А загалом нас було п’ятеро: чотири сестри та один братик. Доводилося доглядати малечу, поки мама відбувала покарання.
1947-го з весни на землю не впало жодної краплини води, загинули й худоба, і собаки, і врожай. Земля в кінці літа стала аж біла, чорнозем так порепався та закам’янів, що об нього можна було легко порізати босі ноги. І якщо влітку, випасаючи колгоспну худобу, я могла бодай у кущах напитися коров’ячого молока й не спухнути з голоду, то взимку стало зовсім сутужно. На полі я завжди надоювала в глечик молока й приносила ввечері додому. У рідину різали січку, сушену кропиву, коріння аїру й кип’ятили. На сім’ю з п’яти чоловік цього було, звісно, мало. Але так рятувалися від голодної смерті.
Їсти в хаті нічого не було. І не тільки в нас, але й в усьому селі. Люди вмирали щодня. Якщо хата не топилася – це був знак, що господар пішов до Бога. Довбати мерзлу землю не було сил навіть у чоловіків, тому трупи просто звозили до порожньої кагати посеред поля та до весни прикидали сухостоєм із лісу, аби померлих не розтягнули вовки.
Перед Різдвом, ступаючи обмотаними в дрантя ногами по глибокому снігу, неня прийшла додому. Перехрестилася на ікони, притулила нас до себе й мовила:
– Будемо святкувати Різдво, діти. Спечемо хліба!
Обережно дістала з-за пазухи маленький вузлик зернят і акуратно висипала на стіл. Наші очі радісно засвітилися! Ще б пак – перший раз на рік ми могли побачити хліб на столі.
Прийшла кума й дала матері одне яйце та дрібку солі. А я ввечері принесла глечик молока. Звісно, до тіста ми додали й перетертої вівсяної соломи та іншої трави, аби той хліб був більшим.
Коли перепічку витягнули з печі й поклали на стіл, ми закричали од радості!
– Чекайте дітки, зараз узвару наллємо – і будемо вечеряти, – мовила матуся й витягла з печі казана з окропом, у якому плавали ягоди глоду. І коли ми тільки сіли до столу – двері раптово розчахнулися й на порозі з’явився наш сусід Іван Буравель із гвинтівкою за плечима та його тридцятилітній синок, здоровий, як бичок, і товстий, як діжка. Під час війни він служив поліцаєм. А заодно й партизанам допомагав. І таким чином уникнув покарання, хоча крові на його руках було більше, ніж на руках гестапівця. Мордував людей і знущався з односельців нещадно. А після війни знову виплив на поверхню. Служив вірою й правдою комуністам.
– Ну що, гадюка, приповзла знову шкодити? – глумливо звернувся Іван до матері. – Радянська влада всіх вас до стінки поставить. І твоїх дітей також, якщо треба буде. А тепер плати податки.
– Та де ж я зараз їх візьму? Я ж тільки додому прийшла! – одказала матір, заломивши руки.
– Нічого не знаю. Плати. А як немає чим… давай сюди рушники.
Буравель зняв з ікон вишиті бабусею рушники, а потім підійшов до столу й забрав перепічку. Наша сім’я вклякла від образи та безсилля. Не було в хаті заступника, окрім брата, якому виповнилося лише 10 років.
Ми не плакали, просто не було чим.
Неня вдяглася й пішла до дядька Йвана – безрукого сусіда, якого поважали в усьому селі. Він був партизаном і тільки дивом уникнув розстрілу, оскільки потрапив до пастки, яку йому влаштували поліцаї. Але довести, що це справа рук Івана Буравля, було неможливо.
Іван вислухав маму, дав їй житньої муки й відіслав додому.
Ми все ж таки їли різдвяну перепічку. Хоча й пізно вночі.
А вранці село ошелешила звістка: на дорозі до сусіднього села Соснового пострілом у шию вбили Івана Буравля. Він ішов до своєї коханки, але так і не дійшов. А з його горлянки стирчала перепічка, спечена моєю мамою.
11.01.2019
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.