Навіть не знаю з чого почати… А мушу, оскільки читачі будуть незадоволені. Як таке може бути, скажете ви, якщо сам письменник не відає як розпочати розповідь? Але таке буває! Навіть у мене, пустомелі з тридцятирічним досвідом шкряботіння на папері. А виною всьому війна.
24-го лютого, вранішньою маршруткою приїхав до Тетерева з Києва. Останньою. Потім автобусом доїхав до села. Останнім рейсом…
І почалося.
Гатили так, що вікна у половині будинків селища вилетіли до вечора. У військовому містечку також. А першою ціллю рашистів був філіал заводу «Луч». Добре, хоч устигли звідтіля ракети вивезти, бо всьому району була б «труба».
Пообіді прийшов до селищної ради. А там море чоловіків. Ніхто і нікого не кликав – прийшли самі…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Видали зброю. На віру. Дали патронів. Додому причалапав озброєним до зубів.
Самі розписали графік чергувань, місця дислокації, розділилися на групи. Мені випали нічні зміни: з другої ночі до 11-ї ранку. Окопів нарили стільки, що страшно сказати.
А довкола все горіло і гриміло. Бомбили Малин, бомбили Іршу, бомбили Бородянку, Макарів, Кодру, Кухарі, Кочерів, Ставище, Потіївку. З усіх сторін стіною стояли дими, полум’я до неба… ночі були безмісячними, захмареними, а було видно як удень.
Дітей та жінок ми евакуювали першого ж тижня. Селище опустіло. Люди повідчеплювали собак з ланцюгів, а котів прогнали з хат на вулиці. Через тиждень собаки почали збиватися в голодні зграї…
Ліс оперативно замінували. Там, де я в жовтні збирав білі гриби – нині розтяжки та протипіхотні міни, і купа снайперів, яких не варто дратувати своєю присутністю в лісі. А ліс – це годівниця для села. Хоч не хоч — а ідеш, бо і глиця потрібна, і дрова. Ну, то таке. Нас уже в обличчя знають.
А коли йшла люта бійня за Макарів, то росіяни тікали хто куди: одні рвонули на північ, до Варшавської траси, частина ломанулася в бік Стоянки, а особливо «розумні» – в нашу сторону, через глухий ліс до дідька в пекло. Скільки їх підірвалося на розтяжках – одному Богу відомо, але бухкало протягом тижня щохвилини.
Звільнився з нічної зміни і причалапав додому з автоматом. Поставив його на ліжку біля котів і пішов у дровітню з колуном, бо хата була холодною, а їсти я варив днів чотири тому.
Розгепав кілька пнів, аж тут у дровітню заскочив російський лейтенант-«потєряшка». З одного удару увігнав йому сокиру в черепа. Той кавкнув і здох.
А я подумав: у мене дві голодні собаки, одна сусідська. Картоплю їдять ледь-ледь. А що буде через тиждень?
І я наважився. Зняв «розгрузку» з трупа, відрубав йому одну ногу, пальці відчикрижив і віддав собаці, а решту подрібнив, склав у поліетиленові пакети і запхав до морозилки. Більше не влазило, бо вона у мене невеличка. А потім викликав командира.
Приїхав наряд. Питають:
– А чому труп без ноги?
– Не знаю.
Все вони зрозуміли, все знають. Похитали головами, забрали труп і «снарягу» офіцера, та й поїхали.
Учора згодував останній шматок м’яса собакам. І добре, що встиг, бо з евакуації, понадвечір, повернулася жінка. Вона б мене розіпнула, якби довідалася, що поруч з куркою, яку я зберігаю на Великдень, лежали шматки окупанта.
Але пригнічує те, що я – український письменник, людина, яка повинна пропагувати дітям добро і справедливість, укривавлює свої руки отакими от вчинками. Одне діло – вбити в бою. Інше – згодувати ворога собакам.
І чи правильно я вчинив – не знаю…