“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
КОСТЮМ У ДОРОГУ
…Тої неділі добре клювало. Світило сонце; з півдня повівав легенький вітерець і лоскотав дідові Івану обличчя; здавалося, що надворі не лютий, а березень чи квітень; він зрідка підводився і переходив до іншої лунки; а ще приємно, що два дні відлига і не треба пешнею довбати лід; та найприємніше, коли клює – тоді ні про що думати не треба: ні про пенсію, якої ледь вистачає на хліб насущний, ні навіть про те що пора б про всяк випадок і ліску поміняти на вудках, бо спокуситься якийсь короп – і вважай, що тоді точно треба буде нову ліску чіпляти. Але дід Іван добре знав, що в таку погоду, коли відлига, то плітка чудово йде з півводи – і он уже навколо лунок тріпочуть хвостами об лід добрих три десятки – всього потроху: і плітки, і окунь, і йорж, і дурнуватий ротань, який ловиться навіть на червону нитку. Але дід Іван знав й інше: такий кльов може бути, коли відлига, години до одинадцятої, а потім перестане – у риби буде своєрідна обідня перерва, аж до п’ятнадцятої години. Знав і не помилився цього разу: глянув на годинник – одиннадцята-00, і клювати перестало, а коли перестає клювати, у діда, як, мабуть, і в більшості рибалок, всякі дурні думки лізуть у голову, але, міркував, що вдієш: життя – то така річ, що жити треба, коли навіть уже й не під силу жити. Он у сусіда Петра – сухоти, але, на думку сусідової дружини Ольги, жити й триматися треба, бо похорон сьогодні – дороге задоволення… Ось такі сумні думки лізуть у голову, коли не клює. Іноді дід Іван задумується над тим, що чому оце саме він ловить отут рибу, а не хтось інший, але, мабуть, Творцеві захотілося, щоб ловив саме він, а життя людини – то лише маленька крапля в окені часу, і океан той не має ні початку, ні кінця: людина народжується, вдихає перше повітря, бачить невідомий світ; потім росте, вчиться ходити, розмовляє, йде в дитсадок, школу; потім коледж, університет, робота і – нарешті – пенсія, якої ледь вистачає, щоб зводити кінці з кінцями, і від такої пенсії хочеться вовком вити… Але жити треба – дешевше обійдеться родичам… а коли воно клює собі, то ніяка чортівня не лізе в голову. А вчора, в суботу, надивившись «Надзвичайних новин», не міг заснути: якийсь збоченець убив жінку, а потім гвалтував мертве тіло. Ні, міркував дід Іван, лише отут, на річці, і лише, коли клює – не думаєш про всяких придурків. Або коли й думаєш, то про щось приємне: про те, наприклад, що світ завжди був чудовий, але ріки крові і брехливих слів знищили той рай на Землі…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А вчора, в суботу, міркував дід Іван, день пропав: баба пристала, щоб піти разом на базар і купити йому костюм:
– Ні: підемо на базар і купимо тобі костюм, Іване бо потім…
– Що потім? На якого мені той костюм? Куди я в ньому? – поставивши ящик і сплюнувши, відповів.
– Куди? В дорогу… трапиться щось, що тоді? Де я візьму… гроші зекономили за три місяці – то й купим. У мене все є – після сестри лишилося. Ото кидай ящик і поїхали. А влітку і туфлі купимо – тільки на розмір більші братимемо, бо, сам знаєш, тоді ноги пухнуть… А в тапках чи в самих шкарпетках – що сусіди скажуть?.. Розраховуємо лише на себе… у мене уже є трохи – назбираю і на поминальні обіди – і тобі, і собі…
– Тьху на тебе – ти бачиш, відлига, плітка бере, а ти з тим костюмом в дорогу, – тільки й сказав.
…Але перечити бабі не взявся: пішли й купили костюм за 1000 гривень. Раніше якось ніколи й не думав, що й треба, а значить, треба-таки, бо то не господар, що одним днем живе, і добре, що послухався бабу і не виникло конфлікту, бо, десь читав, людське суспільство найбільше потерпає від невміння людей спілкуватися і уникати конфліктів. Ось і він так завжди з бабою: може лише критикувати, а своїх помилок не бачить…
…Хотів глянути на годинник, але в цю мить маленьке вудлище аж підстрибнуло, але дід устиг ухватити його, залізши рукою в ополонку; відчув, що мормишку ухватило щось важкувате, тому не мав надії, що, чинячи супротив, рибина не перерве стару ліску. Так і сталось: він навіть побачив над ополонкою велику голову судака, але рибина рвонула з усіх сил так, що в руках залишилася лише одне вудлище.
– В гроба душу, – лише лайнувся, сплюнув, закурив останню сигарету і глянув на годинник – 15.00. Знав, що під вечір клюватиме, але на всіх вудках ліску два роки вже не міняв – може обірватися знову. Настрій чомусь було зіпсовано: чи то від того, що зірвався судак, чи то від вчорашньої розмови з бабою про отой костюм в дорогу… Але розумів: баба тут ні при чому – вона хоче лише, щоб у ту дорогу він був одягнений не гірше інших і, відверто кажучи, господар не має жити лише сьогоднішнім днем…
…Вийшов на берег: врізнобіч по слизькій дорозі їхали автомобілі: за чорним лісом сідало рожеве зле зимове сонце. Але про ту вчорашню розмову з бабою думати не хотілося: думав лише, аби скоріше прийти додому, поміняти на всіх вудках ліску, бо, коли клює і не обривається, – ніяка маячня не лізе в голову: ні маніяки, ні політики, ні той костюм, що в дорогу…
ДВЕРІ
…Нарешті баба Галя заспокоїлась: закінчилося справжнє пекло, яке терпіла два роки, і якби не допоміг брат, що вже давно живе у Польщі, то, певно, отой кошмар продовжувався б ще й сьогодні. Почув-таки Господь її молитви, і хоча вона щодня й бачить зятя з онукою, і хоч доводиться вітатися з ними, але ж і не стрибає вже у вікно і не сміються з неї люди, а коли з онукою зустрічається поглядом, дитина ховає очі, бо що вона вдіє проти волі батька?
…Дочка дізналася про хворобу надто пізно – на третій стадії лікарі вже нічим не могли допомогти, пішли метастази, тому й відійшла тихо і перед смертю сказала матері, що на все Божа воля.
Хоронили взимку; піднялася така хурделиця, що й світу білого не було видно, і в цьому баба Галя вбачала для себе якийсь недобрий знак – і не помилилася. Ще й як дочка хворіла, говорили їй люди, що зять у гречку стрибає, але не хотіла задавати болю дочці: може, міркувала, все владнається.
…Ще й сніг не розтанув на могилі дочки, як зять привів у хату іншу жінку і сказав:
– Життя продовжується: будемо ділити хату, я підготую документи.
– Роби як знаєш – я з усім згодна, – сказала баба Галя, бо мала добре серце.
…За рішенням суду бабі Галі залишили одну кімнату, зятю з онукою – дві і кухню. До нової господарки часто приходили гості, випивали, і одного разу зять сказав:
– Чого ти, стара, тут швендяєш? Вже б давно могла собі домурувати сіни.
– Добре, – відповіла і, витерши сльози, вийшла у двері останній раз.
…Ледь сіріло, відкривала вікно, аби менше бачили сусіди, підставляла стільця і через вікно йшла спочатку на город, і саме підгортаючи картоплю, забувала про все; потім переодягалася в хліві і поспішала на роботу, прибирала у офісі.
Аби зробити прибудову, грошей не було, тому що зранку плакала і молилася – і Господь почув її молитви: зателефонував брат, якого не бачила 10 років, і сказав, що приїде в гості.
Почувши від сестри, яке в неї горе, лише сказав:
– Це не зять, а бидло: і року не почекав, оженився і примусив тебе щодня стрибати у вікно, аби сміялися люди – ну й виродок, але не переймайся – все владнаємо, грошей тобі дам…
…За два дні до холодних осінніх дощів будівельники зробили добудову – веранду з вікном і добрі двері ще й з двома замками.
…Щосуботи баба Галя ходила на доччину могилу і просила вибачення, що не догледіла її. Щонеділі йшла в церкву, ставила свічку за здоров’я брата, що врятував від ганьби. І ніколи не проклинала зятя, бо мала добре серце, а перед тим як лягти спати, молилася за онуку, якій зять заборонив спілкуватися з нею…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.