Олександр Мироненко. “Ліс”. Оповідання

Ерідан позіхнув, затуляючи рот рукою в чорній шкіряній рукавиці. Тілом пробігло неприємне тремтіння і чоловік спробував закутатися полами безрукавої накидки, ховаючись від ранкового холоду, але безрезультатно. Кінь віз його повільно, сонно підкидаючи копитами пожовкле листя. Тварина теж втомилася, несучи вершника два тижні. Два тижні холоду та дошкульного вітру, що приносив із собою поодинокі краплі дощу.

Ерідан знявся з місця ночівлі лиш з годину тому, але вже встиг обігнути узлісся і виїхати на поле. Погляд подорожнього невимушено пробігся по кривих рядах титанічних стовбурів, що, згинаючись, тяглися до небес та ховалися кронами в темно-брудних осінніх хмарах. Коріння їх перепліталося та утворювало цілі лабіринти з арками та різкими поворотами на земній тверді. З неясних причин Ерідану перехоплювало подих, коли він зміряв поглядом одне з тисячолітніх дерев, що застало творення світу. Тому вершник просто відвернувся, спрямувавши свої думки до міста, яке показалося за полем.

Чорні стіни, чорні башти, чорні стовпи диму. Місто неодноразово відбивали та втрачали, і це лише за останні два місяці. Воно стало могилою для тисяч солдат з обох сторін: Телласа, що оборонявся, та Джелади, що атакувала. Ерідан вже протоптав стежку своїми поїздками звідси до столиці і назад. Зараз він теж віз чергове послання від короля, але це було чи не найважливіше. Розвідники нарешті принесли добрі вісті: ворогам не підвезли припасів, тож володар наказав атакувати миттєво.

«От Тірен зрадіє…» – пронеслося в голові Ерідана і він невдоволено шмигнув носом.

Лиш по обіді вершник досяг високих стін Даркхолма. Зараз, в такій близькості, було добре видно, що вони пережили вже не одну битву, принесену цією війною: зруйновані башти, глибокі тріщини, місцями розвалений валганг. На одному з надломлених зубців висів великий шматок прапору. За плямами бруду та крові можна було розрізнити зображення сонця з дев’ятьма променями – герб Телласа. Гонець затримав на ньому погляд, на мить віддавшись думкам про кількість жертв, котрі були принесені за те, аби цей шматок тканини висів над Даркхолмом.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

– Хто там?! – грізний голос вартового зі стіни вивів вершника з заціпеніння.

– Ерідан Хельдан, гонець, – чоловік поспішив витягти з потертої сумки, що була перекинута через плече, згорток паперу, на якому темніла сургучева печатка, – я привіз послання від нашого короля для воєначальника Тірена Лайтіена.

Солдат ще якусь мить невдоволено дивився на вершника, але потім все ж пом’якшав:

– Гаразд, зараз.

Після цього він спустився вниз. Герса з грізним ревом відкрилася, але Ерідана до міста не впустили.

– Наказ Тірена, – неначе перед самим собою, виправдався вартовий.

– Чого-ж так? – похмуро поцікавився Хельдан, окидаючи поглядом вулицю з побитою бруківкою та будинками, чиї напівзруйновані стіни ще зберегли сліди недавньої пожежі. Між них блукали темні постаті з худими обличчями та згорбленими спинами.

Солдат підозріло зиркнув на гонця, беручи до рук згорток пергаменту:

– Не знаю, наказ такий. Якщо Тірен так вирішив, значить є причини.

– А де ж мені спинитися? Я два тижні спав під відкритим небом і прокидався в калюжах дощової води.

– То не моя справа, – голос вартового знову погрубішав, – он наша армія стоїть, неподалік від Білих гір, можеш там заночувати.

Ерідан неохоче озирнувся – справді біля підніжжя гір виднілися світлі плями наметів, а до небес линули стовпи диму, чітко вимальовуючись на фоні засніженого гірського хребта, що слугував кордоном із Джеладою.

Вершник більше нічого не став розпитувати. Він мовчки розвернув коня, подумки проклинаючи і самовільного Тірена, і нахабного вартового. Герса за спиною знову заскреготала і врізалася в землю. Запанувала моторошна тиша, яка зазвичай вступає в права лише перед великою бурею. Ерідан знову шмигнув носом, мабуть все ж застудився, та кинув погляд на клапоть блакитного неба, що визирав з-за гірських вершин. В грудях закололо від згадки про такі ж далекі та бездонні очі тієї, що залишилася чекати його в далекій столиці.

Гонець під’їхав до табору і зіскочив з коня. Йдучи поміж наметів, він бачив втомлених людей з посірілими обличчями. Всі як один мали холодні, порожні погляди. Лати на вояках були вкриті невідмитими плямами крові та численними рубцями. Звідусіль лунали як тихі розмови так і роздратовані, голосні вигуки.

– Ерідане, сучий сину, то ти? – несподіваний оклик змусив гонця обернутися. До нього поспішав лисий чоловік у коті та кольчугі. Він широко всміхався тонкими устами, оголивши свої жовті зуби.

– Я ж дивлюся – ти! – голений добряче потиснув руку Хельдана, – Яке лихо тебе сюди знов занесло?

– Послання від короля, –  тихо відказав гонець і додав, майже пошепки, – про наступ.

– Рано чи пізно це б сталося. То як там в столиці? Ти привіз, що я просив?

– А, так! – спохватився Ерідан і поспішив дістати з сумки невеликий пакунок, загорнутий в вицвілий шматок цупкого паперу, та простягнув солдату, – Архолський тютюн, найкращий.

– О, нарешті! – чоловік схопив пакунок і принюхався до нього, демонстративно заплющивши очі від задоволення, – Дякую! Ходімо до нашого багаття.

– Та я б спочатку поспав, якщо чесно. Занадто вже важкою дорога видалася.

– Та так, Антікум доки об’їдеш то й діб п’ять втратиш, –  погодився лисий, киваючи на ліс, – Гаразд, ляжеш в моєму наметі, а після того вже й приєднаєшся до нашого товариства та розкажеш, як там в столиці.

Ерідан погодився та подякував, в душі відчуваючи радість від того, що нарешті відпочине не на сирій землі. Від такого сну в нього вже й так починало тягти в попереку.

І провалявся він, дійсно, аж до вечора. Настільки солодким був сон, неначе в останнє. Неначе не було війни з Джеладою, не було постійних роз’їздів та ночей під відкритим небом, не було розлук з коханою, не було дощів, котрі лилися на телласійську землю, змиваючи з неї кров від битви до битви. Йому снилося, що не має цього одвічного протистояння Ороберіса – Батька Світла, та Джасти – Матері Темряви.

Ерідан вийшов з намету аж коли сонце вже було за горизонтом. І схоже, що солдати в таборі пожвавішали, а в їх розмовах почали прокльовуватися веселі нотки. Гонець неквапно підійшов до багаття, що горіло біля шатра та присів поруч із голеним, що зустрів його в таборі ще вдень. Той саме сперечався з старим солдатом зі зморшкуватою шкірою на лиці та густими бровами, котрі важко нависли над втомленими очима, втім не позбавленими якогось дивного лукавства.

– Та кажу тобі: вони не бачать при світлі сонця! – пихкав люльку голений, тим часом помішуючи в казані над полум’ям юшку.

– Ач, мерзотник! – крехтів старий, – Ти з моє поживи! Скільки ти сінкорів бачив? Га? Скільки? Ти ще не знаєш їх так як я!

– Що ж по-твоєму вони і вдень, і вночі добре бачать? – роздратовано втрутився молодий вояка, що стояв поруч, опершись на списа, та обгризав кролячу лапку.

– Еге-ж, тільки їх і тобі видно! А от посеред ночі ти тільки й встигнеш, що побачити як їх багряні очі зблиснуть перед тим як помреш!

– Не лякай мене, старий, я тут уже третій місяць! – огризнувся молодик.

– Ой! – дід сплеснув долонями, – Третій місяць! Вояка! Воєначальник! Що то в тебе? Що в тебе на губах, засранцю? Молоко не обсохло!

Поруч із голеним зареготав гладкий бородань, що до цього мовчки точив бойового кинджала:

– А мені все-одно на їх очі, на їх Темряву, мені аби вони якомога швидше забралися до своєї Джелади!

– Та годі вам, – лисий продовжував розмішувати наваристу юшку, – вони просто тягнуть час до свого повернення додому.

– Чому це? – поцікавився бородатий.

– Бо там їх чекають дружини, – голений лукаво усміхнувся.

– І що?

– А ти що не бачив сінкорів?

– А що з ними?

– Та вони ж витончені, як благородні пані і надзвичайно гордяться своїм довгим волоссям, – лисий зареготав, – не здивуюся, якщо вони голублять там один одного!

Бородань заіржав не гірше коня і зробив голос більш високим:

– Красаю, брате, причеши мене!

– Добре, Алаю! О, брате, в тебе така ніжна шкіра! – страшенно регочучи, підіграв йому лисий.

Нестримний сміх, схожий на звуки, що доносяться зі стайнь, не стихав хвилин п’ять. Коли ж усі нарешті змовкли, старий заговорив:

– Смійтеся, дурні, смійтеся. Дайте Алаю глефу, виставте проти нього п’ять сотень таких як ви і він порозпорює їм усім животи неначе свиням!

– Ти, діду, взагалі на чиєму боці?! – гаркнув молодик зі списом, кидаючи обгризену кістку в багаття.

– Я на боці здорового глузду, молокососе!

Молодик збирався ще щось сказати, але заговорив Ерідан:

– А хто такі Алай та Красай? Я наче чув ці імена.

Лисий хмикнув, кинувши короткий погляд на гірський прохід, і повернувся до гонця:

– Принци Джелади. Ми вже їх добре знаємо, – з цими словами він невдоволено сплюнув.

– Джарсай, Алай та Красай, – заскрипів дід, – три принци, їх завжди троє. Навіть на гербі сінкорів – три переплетені змії. Принци народжені правити трьома містами засніженої Джелади. Помазаники Джасти – Матері Темряви.

– Та може досить уже, га?! – молодий не на жарт роздратувався, – Чого ти їх так вихвалюєш?

Дід щось огризався, але Ерідана відволік лисий, запропонувавши йому кухоль із брагою, від якого гонець не мав причин відмовлятися. Він одразу ж зробив декілька добрячих ковтків.

– Ану ж згадайте, як ми тільки підійшли до Даркхолма і сінкорів під Антікум відтіснили. Пам’ятаєте, що тоді сталося? – завівся старий вояка.

– І що ж? – випивши, Ерідан відчув більшу цікавість до бесіди.

– А те, що Алай тоді залишився один проти двох сотень наших солдатів. Там він і поклав їх усіх на сиру землю. Ті, що вижили, потім в лазареті розповідали, як сінкорський принц їх товаришів на шмаття порізав. Чи все це правда сказати не можу, але тіл там справді багацько було: в одних ноги-руки порубані, в інших кишки назовні. Деяких впізнати не могли. Що не кажи, а Алая з глефою здолати ще ніхто не міг.

– Так, кепські справи, – лисий почухав потилицю, – тим тварюкам мабуть Джаста руку притримує, аби твердіша була.

– Не знаю, що там Джаста, а дівки в них добрячі! – засміявся бородань, змінюючи тему, – Бачив я колись сінкорок, ми тоді поблизу Голих пагорбів стояли, а союзники наші до Паленто перевозили полонених, серед них і сінкорки були. Які ж вони гарні, ви б їх бачили. Мені коштувало неймовірних зусиль, аби не затягти одну з них кудись, де темніше.

– Та вони ж худі усі, –  здивувався лисий.

– А тобі яких треба? – бородатий здивовано на нього поглянув, – Ти може гладких любиш?

– А як інакше? Вони набагато кращі за кістлявих! Що ти з худою робитимеш? Її й потримати немає за що, інша справа повна жінка – все при ній!

– Це справа смаку, – усміхнувся Ерідан, – але, чесно кажучи, ще не бачив я більшої краси аніж у сінкорок: станом тонкі, шкіра біліша за сніг, очі кольору відкритої рани, рухи граційні, а от погляд холодніший за вітри Джелади.

– Прокляття, – вилаявся бородань, – чому б нам не дійти до самої їх столиці і не спробувати самим, га, хлопці?

– Тому що нам дорогу Красай з братами перегородив і ще на підході до гір він тобі, дурню, голову з плеч зітне, –  хрипко засміявся старий.

– А ну тебе, – відмахнувся молодик, – однак, кажуть його дружина найпрекрасніша жінка на Геліодорі.

– Жінка? – насмішкувато кинув лисий, – Їй сімнадцять, телепню! А понесла вона в чотирнадцять.

– То це правда? – молодий солдат перевів погляд на бородатого, неначе шукаючи відповіді в нього.

Той лише кивнув:

– Так, правда.

– Клятий виродок! Вона ж іще дитина! – лисий гнівно плюнув на землю.

– Нічого, його кара ще наздожене, – замахав руками бородань, – ось напореться на лезо, опиниться в непроглядній пітьмі Чертогів тіней і дізнається, що таке справжній жах!

– Борони вас Ороберіс вести такі розмови поблизу Антікума, йолопи, – схаменувся старий і аж смикнувся, роззираючись навкруги.

– Ти знову за своє, діду? – розсердився молодик, – Може досить уже твоїх забобонів?

Хоч молодий солдат і роздратувався, але решта товариства принишкла і Ерідану навіть стало цікаво:

– А що не так з Антікумом? – звернувся він до старого, брага вже вдарила в голову і якась історія здавалася цілком доречною.

Сивобородий якусь хвильку вагався, не в змозі вирішити, чи варто говорити про це посеред ночі, чи краще промовчати та не тривожити ні свою, ні чужі душі. Однак, під вмовляння товариства він все ж розпочав свою історію:

– Сталося це давненько, може й років тридцять тому, біля Даркхолма тоді точилися жахливі бої і багато хто з торговців минав це місто. Та один мій знайомий, Беленом звали його, повіз все ж таки свій крам до Даркхолма, а там скрута панувала, майже нічого продати не вдавалося. Врізав ціну не менш як вдвічі і ледве розпродав усе. З важким серцем, але довелося йому їхати додому. Сам він з Лорстріма родом, як і я, а їхати йому треба було швидко, бо в Даркхолмі він пробув вдвічі довше аніж планував і на Теллас уже й холод опустився. Здається, як оце зараз, листопад був, тільки морозніший. Отож, вирішив Белен скоротити шлях, аби менше мерзнути та в сідлі трястися, а поскоріше до жінки та до теплого дому дістатися. Тоді ще була дорога через Антікум, поганенька, але була. Виїхав Белен рано вранці, поле проїхав, спинився на узліссі, вже саме до вечора справа була. Він трохи повечеряв, та й думає: «Що мені тут час втрачати, в цьому лісі вже давно й не водилося нічого, що мені боятися?». Подумав так, та й поїхав.

– Ну-ну, і що далі? – не витримав бородань, що слухав до цього з захопленням.

– Чергова дурня! – фиркнув молодик зі списом.

– Так, що там далі? – поцікавився Ерідан, відволікаючи діда, котрий вже збирався уїдливо відповісти хлопцеві.

– А далі була дивина, – розкурюючи люльку, продовжив старий, – ніхто так до пуття і не знає, що вже тої ночі сталося в лісі, але Белен виїхав звідти на ранок ні живий ні мертвий. Його тоді селяни зустріли, що по дрова їхали. Дивляться: весь хитається, одяг обдертий і очі витріщені, ледве не виваляться. Хотіли йому допомогти, так він тікати кинувся. Потім коли я його вже бачив, то він сивий був. Волосся, як молоко, а я ж його таким чорнявим пам’ятаю. Наче потім і оклигав, і знову на людину став схожий, а про ліс ані-слова. Питай не питай, а нічого не скаже. Одразу ж марніє та замовкає. Отож, ніхто так і не дізнався, що тієї ночі в Антікумі сталося, та тільки ясно, що він там дещо лихе зустрів. Щось древнє, щось зле. І мені на думку спадає лише одна істота.

Дід смачно затягнувся і випустив ротом хмару диму. Усі присутні затамували подихи наче чекали продовження, та старий не думав поспішати. Він смакував люльку, уважно вивчаючи поглядом палаючі головешки, немовби щось йому спало на думку і тепер він намагався все осмислити.

– Посивів з переляку, – тихо констатував лисий вояка.

Дід ледь помітно кивнув.

– То де ж він зараз? – оживився Ерідан, зацікавлений дідовою розповіддю.

– Та десь в Лорстрімі й живе наче, а втім не знаю, давно я його не бачив. Та коли й бачив, то він уже не надто гомінкий був. Про Антікум узагалі нічичирк.

Усі замовкли. В хмільні голови лізли різні тривожні думки, яким не було б місця аби чоловіки випили менше, але зараз все здавалося таким справжнім. Однак, Ерідан не надто пройнявся історією старого. Так, йому звісно стало трохи моторошно і він навіть кинув короткий погляд у густі зарослі дерев, але не більше. Все це радше походило на хорошу вигадку, аби повеселити, або ж налякати товариство за кухлем браги.

Думки чоловіків розітнув, як клинком, крик вершника. Його голос почувся ще здалеку, з тої відстані на якій не можна розрізнити ані слова, але все ж, з якихось причин, відчувається важливість сказаного. Громовим басом він вторився, прокочуючись табором і породжуючи перемовини серед солдатів, які всі як один повиходили з наметів та поповертали голови. Нарешті він докотився і до товариства в якому сидів Ерідан.

– Сінкори відступили! Сінкори відступили до Джелади! Червоноокі переможені! Даркхолм вільний! Слався Теллас! Слався король! Слався Тірен Лайтіен – захисник Даркхолма! – крик повторювався й повторювався, аж поки знову не віддалився, ставши нерозбірливим відлунням самого себе.

– Ось тобі й сінкори! – злорадно вигукнув молодик, косячись на діда, – Накивали п’ятами!

– Смійся, дурню, смійся. Тобі ж не випало бачити смерті таких дітей як ти, – зітхнув старий. Здавалося, що він неначе скинув з плеч непосильну ношу, яку до цього був змушений нести все життя. Тепер же йому стало значно легше і смак цього полегшення ще не до кінця був йому зрозумілим.

Молодик чмихнув і відвернувся.

– А тепер що? – бородань відклав точильний камінь і вклав кинджал у піхви на поясі.

Лисий роззирнувся, окидаючи поглядом табір, який здавалося зажив новим життям і лише зараз почав ворушитися і дихати. Голений повернувся до гладкого товариша:

– Додому, – і невпевнено додав, – здається.

– Тірен Визволитель! Їде Тірен Визволитель!

Цей крик повторювався знову і знову. Табір завмер, щоб за мить вибухнути хвалебними криками. Хвиля радості та благоговіння перед прибульцем прокотилася табором, відбиваючись в серцях воїнів ейфорією від несподіваної перемоги. Товариство підвелося, але лише молодик приєднався до хвали в бік Тірена. Ерідан силкувався розгледіти лицаря, що їхав з гордо піднятою головою по-між шатрами, але втрачав його силует за численними головами та скинутими до неба руками.

– Браття люменори! – різкий, грубий голос змусив солдатів замовкнути і натовп повільно затих, – Ми прийшли сюди в час, коли червоноока погань захопила віковічний Даркхолм. Колишню, але величну столицю старовинного Лордеріса, що нині лиш маленька частина Великого Телласа! Вони, сини погорди та пихи, спаплюжили цю, люменорську, землю своїми ступнями! Але ось з’явилися ми – діти Ороберіса. Направлені волею нашого Батька Світла, ми увірвалися в їх чорне воїнство як гірський потік і так само стрімко розітнули його. Ми вибили ненависного ворога з своєї землі. Десятки боїв звершилося перед тим як Джелада здалася, але ми вистояли. Ви, як і я, билися до останнього, як і я, ви лягали холодними ночами на сиру землю, аби зранку підірватися до бою з мечем і щитом! Сталевим кулаком ми вибили дух із їх війська і зубами вирвали перемогу у лютих противників! Ким би не були наші вороги, але ми переможемо!

Знову рев хвальби покотився воїнством.

– Скоро ми повертаємося додому, мої вірні бійці! Тож тепер пам’ятайте, що ваші домівки відстояні та захищені. А зараз я хочу бачити, того, хто привіз наказ про наступ від короля, але запізнився з ним. Де Ерідан Хельдан?

Натовп зашумів, перегукуючись та перемовляючись: усі шукали гонця.

– Я тут! – гукнув Ерідан і декілька сотень очей одразу спрямували на нього свої хмільні погляди. І лицар теж. Хельдан не бачив його очей, але шкірою відчував той суворий та пронизливий погляд, що знайшов би його, мабуть, і під земною твердю. Вершник зіскочив з коня і військо почало поволі розступатися. Нарешті останні солдати відступили в бік, повертаючись до своїх попередніх справ, як і решта, і перед Еріданом постав Тірен. Це був високий, статний чоловік. Сильне тіло його закривали сталеві лати з візерунками сонця та численних грифонів. На поясі висів легендарний меч цього лицаря, котрий, як говорилося в чутках, не потребував заточки. Рука Лайтіена ж міцно тримала ефес. Тірен дивився на гонця зверху вниз гордими очима. В них дивним чином поєднувалася невловима мудрість і непохитна зверхність. Темні синці свідчили про втому та поганий сон Лайтіена, а густа борода додавала йому років. Волосся чоловіка вже торкнулася сивина. Хоч і казали, що Тірен розміняв лише четвертий десяток – виглядав він уже зараз на сорок з гаком. Він народився на полі бою, жив на полі бою і, мабуть, хотів померти на полі бою.

Лайтіен спинився перед гонцем і зміряв того поглядом:

– Ерідан Хельдан?

Ерідан кивнув.

– Що тебе затримало в дорозі?

– Нічого, я їхав південним трактом, як і завжди.

– Тобто ти об’їздив Антікум? – густі брови Тірена нависли над колючими очима.

– Звісно я об’їздив ліс, – здивувався Ерідан, – як же інакше?

– Звісно? – перепитав Тірен, – А ти усвідомлюєш, що позбавив мене переможної атаки на табір сінкорів? Розумієш, що там були усі троє сінкорські принци, нащадки Темного імператора? Усвідомлюєш, що я міг обірвати королівський рід Тенебрасів? Моє ім’я б асоціювалося з перемогою, з розгромом Джелади, цілковитим і остаточним розгромом. Це ти розумієш?

Тихий, спокійний, але відчутний та лячний гнів загрозливо звучав у словах Тірена Визволителя.

– Я лише виконував волю нашого короля…

– Його волею було пощадити червонооких принців? – Тірен невідривно дивився в очі Ерідану і витримати цей сильний та ворожий погляд ставало дедалі важче, – Гадаєш наш король не бажав їх перемогти, змусивши сінкорів надовго засісти в своїх засніжених містах не на одне століття?

– Ні, мій пане, – Ерідан схилив голову, відчуваючи, що вже не витримає погляду цих очей.

– Я – Тірен Лайтіен, народжений перемагати, я переламав хребет ворожому війську і змусив його відступати, я знищив їх волю до перемоги і відтіснив до Білих гір. Я став поперек горла самій Джасті і був би й перерізав їй цю горлянку, але одна недоладна невдача забрала в мене всю цю славу, лиш вирішивши, що може вибирати на війні шлях.

– Я приношу вибачення…

– Вибачення не повернуть мені слави, котру відняли твої недалекоглядні, необдумані дії, – Тірен презирливо окинув гонця поглядом, – Одразу видно, що ти не солдат і твоя воля слабка. Та я навчу тебе виконувати накази.

Він замовк.

– Пане? – Ерідан невпевнено підняв погляд.

– Завтра зранку ти поїдеш до столиці і сам поясниш королю, чому сінкорські принці, а в особливості Алай, ще живі. Ти сам розповіси йому про чудовий об’їзний шлях і про те як три кляті змії висковзнули з моїх рук через тебе.

– Гаразд, пане, – швидко відказав Ерідан, бажаючи закінчити цю жахливу розмову якомога швидше.

– Але поїдеш ти через Антікум. Інакше голова твоя полетить, –  Тірен розвернувся і мовчки рушив до коня.

Хельдан похолов. Не чуючи нічого за острахом, що охопив його серце, чоловік знову сів на своє місце. Антікум неможливо було подолати за один день, як би швидко ти не їхав. Отже, потрібно заночувати серед чагарників. Провести там ніч. Не одну ніч. У Ерідана в горлі пересохло від цих думок. Сусіди по вогнищу поспівчували чоловіку, запевнили, що ліс той не такий і страшний, навіть дід кинув своє: « Та нічого там боятися! Люди придумали – люди й повірили!». Та чи могли слова допомогти тому, хто мав пережити все це. Решту ночі Ерідан провів у шатрі. Сумління гризли його, але чоловік зібрався з силами і навіть задрімав на декілька годин, доки міцна рука лисого солдата не смикнула його за плече:

– Час у дорогу! – голосно мовив він.

Гонець протер очі, засліплені променями, що пробивалися крізь шпарину в проході до шатра. Зібрався він швидко: вчорашні товариші допомогли. Дали йому й тютюну на дорогу. І вже через годину по пробудженню Ерідан покинув табір. По обіді він був уже й на узліссі. Від порожнечі лабіринтів з стовбурів та коріння віяло неприємною сирістю та прохолодою, але Хельдан зібрався з духом, штурхнув коня в боки п’ятами і повільно поїхав. Одразу ж навколо гонця нависли сутінки. Високі крони густого гілля не пропускали жодного промінчика і доводилося пильно вдивлятися перед себе, аби побачити куди їдеш. Але, як не дивно, та шлях був легким, принаймні наразі. Дорога стелилася гладенько та непримхливо і кінь ніс свого вершника, як човен за течією. Зовсім скоро Ерідан відчув, що куняє. Голова почала хилитися, а свідомість поступово затьмарювалася. Піддаючись хвилі розслаблення, Ерідан вмостився зручніше в сідлі, щільно загорнувшись у теплу накидку і задрімав.

Тепло та дрімота подарували йому безцінні миті спокою. На якийсь час усе стало неважливим, невагомим. Чоловікові захотілося аби ця дорога тривала якомога довше, аби він нарешті зміг відпочити від небезпек, від ночівель на землі. В сні йому згадувалося дитинство. Тепле сонце, що сяяло над батьківською хатою, мати рве в саду груші, а Ерідан, сидить під кущем просто на зеленому килимі прохолодно-приємної трави і їсть смородину. Він зриває її цілими пригоршнями і з задоволенням жує, мружачись через яскраве проміння.

Ерідан прокинувся, невдоволено здригнувшись, через вечірній холод, що заполонив ліс. Навколо помітно стемніло, від чого пробудження стало ще неприємнішим. Хельдан напружено роззирнувся, але в коридорах між стовбурами як і раніше панувала лише порожнеча. До вух не долинав жоден звук, лише дзвінка тиша. Гонець ще не встиг визначитися чи тривожить його це, чи радує, але десь в глибині душі зрадів уже тому, що все досить спокійно, та й холод не такий і страшний.

Дорога вела все далі й далі в ліс, а гонець все більше заспокоювався, призвичаївшись до навколишньої тиші та спокою. Він вже відчував, що більша частина ночі пройшла і, можливо, навіть скоро сходитиме сонце. Від таких думок Ерідан задер голову, але як і раніше не побачив нічого окрім цілковитої пітьми, розбавленої нечіткими обрисами товстих гілок та поодинокими відблисками зірок. Знову дрижаки пробігли спиною від холоду і чоловік недбало роззирнувся. Мигцем він щось побачив позад себе зліва. Хельдан обернувся, уважну вдивляючись у пітьму. Він не розумів, що привернуло його увагу, але відчував, що там щось є. І дійсно, за декілька кроків позаду від чоловіка пітьма неначе згустилася. Вона набула форми диму, що повільно стелився килимом, прямо по-над землею. За інших обставин Ерідан би вирішив, що йому привиділося, але не цього разу. Гонець похолов, затамувавши подих. Він чітко бачив обриси безформного чорного диму, що хвилями котився над дорогою. Чорнота неначе слідувала за чоловіком. Слідувала тихо, непомітно та лячно.

В пам’яті миттю сплила розповідь старого. Шкірою пробігли мурашки, а свідомість одразу ж видала найстрашніші здогадки про те, що могло статися в ту ніч в Антікумі і що відбувається тепер. П’яти гонця з силою уперлися між ребр коня і той, фиркнувши, зірвався з місця. Ерідан притулився до тварини всім тілом, навіть не думаючи спинятися. Хельдан гнав жеребця що є сили, заледве оминаючи переплетені корені. Спину вкрив холодний піт, а пальці до болю стискали повіддя. Лише коли чоловік відбіг добряче вперед, то насмілився озирнутися. І його серце забилося ще частіше, неначе намагалося вирватися з грудей, як беззахисна пташка, що потрапила до лап хижака: Чорнота як і раніше стелилася за ним. Вона пливла повільно, накочуючись хвилями, огортаючи все що траплялося на шляху, але не відставала. Навпаки, вона обступала гонця зусібіч, неначе збиралася взяти в кільце, оточити, загнати у глухий кут.

Наступне, що відчув Ерідан це жахливий холод, що лизнув його спину. Несамовите тремтіння запанувало над його тілом на мить і знадобилися зусилля, аби знову взяти себе в руки. А позаду почулося шипіння. Загрозливе, тихе та люте. Воно зазвучало прямо над вухом і склалося в єдине запитання:

– Хто ти?

Жах ухопив гонця за саму душу своїми слизькими, холодними лапами. Страх затьмарив погляд, а піт покотився чолом, заливаючи очі. Не встиг Ерідан прийти до тями, як морозний, мертвенно-холодний подих сколихнув його волосся і пасма його покрилися інієм сивини. Ще сильніше закалатало серце нажаханого вершника.

Кінь пронісся між коренями і ледве не влетів в кремезний стовбур, який не під силу було обхопити й п’ятьом чоловікам. Ерідан потягнув за поводи і тварина зіп’ялась на задні ноги. Гонець не втримався і вилетів з сідла. Його очі встигли розгледіти чорні хмари диму, що обступав стовбур, затягуючи в свої непроглядні тенета. Падіння ледь не вибило дух з тіла чоловіка. Погляд його вкрила пелена, а голову наповнив дзвінкий гул. На якусь мить перед ним завмерло небо, покраєне густим, широким гіллям. На темному простирадлі розсипалися діаманти зірок, марно намагаючись розітнути своїм сяйвом непроникну пітьму. Місяць одиноко висів по-між ними, вирізняючись розмірами.

Тиша що скувала Ерідана помалу розступилася і він спробував встати. Руки та ноги рухалися мляво та неохоче, а в очах все плило. Та варто було лишень опустити гонцеві погляд, як він зірвався на ноги, де й узялися сили. Його молочно-біле обличчя набуло виразу жаху. Чолом знову повалив піт, очі ледь не повилазили з орбіт, а губи розступилися, оголивши міцно стиснуті зуби. Кінь лежав на землі, його голова здригалася в судомах, але душа вже покинула, колись сильне та міцне тіло, що тепер було загорнуте в павутиння Чорноти. Дим, він був усюди. Він обступав гонця з усіх боків, перерізаючи шляхи для відступу та тягнучи свої лапи. Пересилюючи себе, Ерідан збирався повернутися і кинутися світ за очі, але несподіваний звук змусив судому знову скувати його тіло. Шипіння лунало прямо за спиною. Слизьке, отруйне сичання як кинджалом вп’ялося по-між лопаток. А дим все тягнувся. Все ближче і ближче його загрозливі лапи.

– Хто ти? – сичить за спиною.

Чорнота неквапливо, але нетерпляче хапає повітря в передчутті теплої крові Ерідана.

– Хто ти?

Чорнота ближче.

Широко розплющеними очима гонець дивився на свою смерть. Сичання вже було з усіх боків, звідусіль до нього повзли змії: великі й малі, рогаті й безрогі, чорні та білі. Вони взяли його в кільце і позадирали голови, чекаючи скорої кончини їх непроханого, але жаданого гостя.

Постать. Навіть не постать, а чорна, аморфна тінь. Вона стояла між стовбурів і гонець лише зараз зміг її помітити. Чорна постать, схожа на жіночу, спокійно спостерігала за всім, своїми червоними очами, котрі сяяли не гірше рубінів на сонці, але в них не було найменшого тепла. Від погляду у ці очі, Ерідан відчув невимовний наплив жаху та болю. Судома охопила його тіло ще сильніше. Не було в тому ворожому погляді нічого, що б віщувало добро чи спасіння, а була там лише порожнеча, холод та лють. Чиста, перворідна лють, нічим не змінена та абсолютна. Вона не була наслідком чогось, вона була частиною погляду. Це змушувало серце гонця калатати сильніше й сильніше. Як загнана тварина він стояв, тремтячи, не в силах впоратися з заціпенінням. Ноги підкошувалися. Сиве волосся прилипло до вологого чола. Очі розкрилися так широко, що здавалося далі вже нікуди.

Кільце змій ставало дедалі щільнішим. Вони сповзалися звідусіль, здіймаючи високо над землею свої, не менші за кінські, голови. Пащі їх розкривалися, демонструючи десятки тонких, гострих зубів. І звідусіль лунало голосне, моторошне шипіння. Воно вторило саме собі і заглушало усі інші звуки, навіть серцебиття Ерідана. На мить він згадав, що символ Тенебрасів – три змії, але це був потік думок, що лише судомно виринали з глибин пам’яті, безрезультатно намагаючись розірвати окови страху, які скували тіло бідолахи.

Чорнота застелила вже все навкруги і здіймалася навколо гонця. Вона все щільніше обвивала слабке тіло чоловіка, наче бутон великої квітки, чиї пелюстки закриваються перед заходом сонця. Але навіть за Чорнотою, Хельдан бачив, як дивляться на нього два багряних ока з вертикальними зіницями. Вони зазирали прямо в його стражденну душу, читаючи її як відкриту книгу. Ерідан відчув всю лють, весь біль та всю ненависть, що таїлася в хазяйці очей. Це були глибокі та сильні почуття. Вони лилися з самого єства темної постаті, неначе увібрані нею не за одну тисячу років. І не він був причиною ненависті, але його рід – увесь його народ. І на якусь коротку мить в нажаханій душі гонця відобразилися всі ці почуття, передані йому холодним поглядом. Він побачив усі ті століття, пережиті невідомою постаттю. Побачив тисячі битв і мільйони кривавих смертей, що були їх наслідком. Побачив зради і жертви. Він безкінечну кількість разів помер і воскрес. І все, що крилося в погляді червоних очей, накоплене за довгі століття існування, відобразилося в малій та слабкій душі Ерідана. І він в той же час пройнявся розумінням і усвідомив усі помилки його народу. Він побачив протистояння сінкорів і люменорів збоку. І він зненавидів почергово обидва народи. Вся ворожнеча, вся лють з обох сторін стала йому огидною і навіть думка про життя в цьому світі виявилася непосильним тягарем. І жах відпустив його, залишивши лише порожнечу. І димні пелюстки Чорноти закрилися.

Сонце зійшло над Антікумом. Ранкову тишу не порушував навіть пташиний спів. Порожнеча, як і завжди заповнювала дерев’яні, живі лабіринти. До них пробивалося і проміння. Воно падало на темно-буру вологу кору, на сиру землю, вкриту напівгнилим листям, на бліде обличчя покійника. Він лежав розпластаний на сирому килимі зі спокійним виразом обличчя. Спокійніший, аніж був за життя.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.