Олександр Ляшко. «Океанські рибальські пригоди»

361

“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022 — чч. 5-6 (325, 326), березень 2022

 

Знаю Олександра Ляшка давно. Колись, багато років тому, нас познайомив великий Борис Нечерда. Тоді Олександр готував до видання свою книгу віршів, знайомився з одеськими письменниками, працював у журналістиці і чекав нових виходів у моря-океани. Про свої морські пригоди він часто розказував нам, «сухопутним», яскраво і захоплено.

І от, як концентрований вислід всіх тих розмов, – переді мною рукопис нової книги письменника – «Сім футів під сузір’ям Південний Хрест».

Повинен сказати, що українська література доволі «бідна» на так звані дорожні нотатки. Ми любимо подорожувати, але не дуже любимо записувати подорожні враження. І тим цінніші книги, які заповнюють певні «лакуни» на книжкових просторах нашої країни.

Допитливий читач знайде в цій книзі для себе багато цікавого і пізнавального.

Олександр Ляшко практично все життя працює як журналіст. У нього хороше «око», він вміє бачити і добре  описувати побачене. А напрацьована роками увага до деталі, вміння визначати і виокремлювати важливе та відсіювати вторинне  робить книгу насиченою і яскравою.

Кожен читач може в ній знайти щось цікаве і важливе для себе. Безліч країн, люди, колорит, звичаї, особливості… Безмір океану, який письменник сприймає, як живу особу, як свого друга-ворога.

Коли перечитуєш рукопис, складається таке враження, що це ти сам побував у тих місцях, які описує автор.

Не буду переказувати зміст книги – це не моє завдання. Хай переповідають найбільш цікаві епізоди  читачі. Я ж тільки хочу наголосити, що книга Олександра Ляшка – це захопливе читання, яке, безумовно, розширює тематичні береги нашої сучасної літератури.

 

Тарас Федюк, поет, лауреат Шевченківської премії

 

На судні в рейсі не так багато занять, здатних хоч на короткий час витягти моряка з рутини одноманітного повсякдення довгих морських переходів, відволікти від сумних думок про далекий дім, подарувати нечасту радість справжнього азарту чоловічої боротьби з сильним суперником. Звичайно ж, йтиметься тут про океанські рибалки, яких у мою бутність судновим лікарем було чимало. Про найяскравіші з них я й розкажу.

Більшість приходиться на перші роки мого плавання, коли ще розквітало Чорноморське морське пароплавство, сотні торгівельних суден якого одночасно борознили у різних напрямках води Світового океану, а одеська газета «Моряк» давала щотижневе зведення про місцеположення цих суден у портах світу, формуючи тим самим впевненість у благополучному поверненні їх на батьківщину. Благословенні часи турботи держави про моряків та їх сім’ї! На жаль, вони розчинилися у непередбачуваному часі, назавжди канули в Лету, стали надбанням не такої вже й давньої історії. Втім, йтиметься тут про інше.

 

БАБ-ЕЛЬ-МАНДЕБСЬКА ПРОТОКА

Одна з найяскравіших у житті рибалок відбулася, волею випадку, в одному з моїх перших рейсів – чи не в першому. Навесні 1988 року на суховантажі «N» ми вирушили через Суецький канал в Індію з вантажем карбаміду. На виході з Червоного моря, в Баб-ель-Мандебській протоці, капітан вирішив провести шлюпочну тривогу та заразом узгодити із старшим механіком роботи з профілактики головного двигуна. Капітан сповістив про це пароплавство радіограмою і отримав «добро» (в радянські роки з незапланованими зупинками було суворо – їх треба було обов’язково обґрунтовувати та узгоджувати). Таким чином, у розпорядженні екіпажу з’явилися, за винятком незначного часу, майже три години суцільної рибалки в одному з найбагатших рибою коралових рифів Світового океану. Ну, а капітан – досвідчений рибар – знав ці уловисті місця як ніхто інший. Всі вони були відмічені секретними позначками на його мапі. Та й приводом для нашої зупинки, відверто кажучи, стала ця суто банальна причина – а саме пристрасна любов капітана до морської рибалки…

Напередодні на судні панував неймовірний ажіотаж, він буквально носився у повітрі, відчувався фізично. Моряки у вільний від вахт та робіт час готували свої снасті, оснащували їх потужною волосінню та добре загостреними гачками. Найбільш вражаючими виявилися снасті убіленого сивиною боцмана Михалича: на великих, розміром з колесо горбатого «Запорожця», бобінах було міцно намотано прозору півтораміліметрову волосінь, яка чимось нагадувала могутню бичу жилу, а на кінці секретним вузлом були майстерно прив’язані здоровенні акулячі гачки. На знущальні зауваження молодих моряків – мовляв, ці снасті призначені для ловлі китів, боцман ніяк не реагував, лише поблажливо посміхався: «Ну що з них візьмеш? Недосвідчені салаги…»

Нарешті, настав час «Ч»: близько дев’ятої ранку, одразу після сніданку, ми кинули якір біля заповітного місця. Корму одразу обліпили усі вільні від вахт моряки, за винятком вахт штурмана і кермового матроса на капітанському містку та механіка з мотористом у машинному відділенні. Всі роботи по судну розпорядженням капітана було відкладено на три години.

Екіпажу було поставлене таке завдання: впіймати якомога більше риби за відведений нам час, заповнити нею морозильну камеру артілки, забезпечивши тим самим себе свіжою рибою на весь час плавання. А воно складало, за найскромнішими розрахунками, ніяк не менше пів року. Кухар виніс на корму каструлю із заздалегідь підготовленою наживкою – розморожених, нарізаних соломкою кальмарів, і ловитва почалася.

Зі слів боцмана я знав, що, окрім звичайного морського окуня, в цих місцях водиться групер – гігантський морський окунь, завсідник коралових рифів, в саму густину яких ми й опустили наш якір. Середня вага окуня – 5-10 кілограмів, але часто зустрічаються екземпляри по 30, 40, 50 та навіть 70 кілограмів. Трапляються в цих місцях і рифові акули, які, втім, частіше відкушують волосінь разом із рибою, що попалася на гачок, своїми гострими, як зуби пилки, зубами, аніж опиняються на борту. Цим і пояснюється незвичайна міцність боцманських снастей. У моєму розпорядженні була на той момент лише скромна снасть, яка складалася з невської котушки, оснащеної волосінню нуль-восьмого діаметра, та металічного спінінгового вудилища, на яке я успішно ловив на Дніпрі щук та лящів. Снасть, мушу визнати, для місцевих умов зовсім непідходяща, але робити нічого – іншої просто не було. Та й ту я захопив на борт, скоріше, випадково.

Я начепив на уловистий японський гачок із зазубринами на цівці шматок кальмара і відправив наживку за борт. Глибини в цьому місці були близько тридцяти метрів, і, поки наживка опускалася на дно, я роздивився навколо себе. Сонце вже стояло досить високо і, хоч було занурене у густу золотаво-рожеву імлу, яка свідчила про близькість Аравійської пустелі, пекло нещадно. Ми були в одному з найжаркіших районів світу, в центрі тропіків. Липуче солоне вологе повітря навкруги, вкупі з температурою під сорок, створювало відчуття здоровенної важкої парної, в якій тобі не вистачає повітря, а всі рухи стають, як у сповільненій зйомці. Посилювало це відчуття, мабуть, ще й те, що ми щойно вийшли на палубу з приємної атмосфери прохолоди, яку забезпечував бортовий кондиціонер. Та рибацький азарт вмить поборов цей дискомфорт. Тим більше, що хтось поруч вже тягнув щось велике, повільно перебираючи товсту волосінь руками. І ось вже на палубі заплюскотіли  перші сріблясто-рожеві туші крупних морських окунів.

Пощастило й мені. Щойно я встиг пограти насадкою коло самого дна, як відчув на вудилищі щось добряче важке; я різко підсік та після п’яти хвилин боротьби підняв на борт красеня-окуня вагою не менше п’яти-шести кілограмів. Та й пішло-поїхало. Клювання слідували одне за одним. На кормі швидко зростала купа окунів, судновий кухар не встигав наповнювати рибою ящики та відносити їх у морозильну камеру артілки.

Раптом я почув веселий покрик боцмана, дебелого, засмаглого, у білій косинці на голові, що тріпотіла під вітром, схожого на рішучого пірата, який знаходиться у самій гущині кривавого бойовища. Він, міцно вчепившись за волосінь, тягнув до себе щось здоровенне, що час від часу зрушувало його з місця та притискало до борту страшними ривками. Нарешті боцман не витримав неймовірної напруги боротьби і, відчуваючи, що сили минають, зловчився завести товсту, наче мотузка, волосінь за кнехт і далі накинути її на барабан лебідки. Ввімкнувши його електричний привід, він почав обережно намотувати снасть на барабан.

Незабаром на поверхні з’явилася спина великої акули. Вона билася, здіймаючи білі буруни, і, обертаючись навколо своєї осі, показувала своє біле черево. «Біла акула!.. Оце так одоробало!..», – почулися вигуки бувалих моряків. Здоровенна паща з пилорамою гострих трикутних зубів дзвінко та погрозливо клацала. Залишивши свої снасті, всі кинулися до борту та затамувавши подих спостерігали картину грізного видовища, яка розверталася перед ними. Підняти здоровенну рибину на борт не було ніякої можливості – надто завеликою вона була. Великий підсак на товстій мотузці, яким на борт звичайно піднімалися найкрупніші екземпляри, порівняно з акулою виглядав маленьким сачком для метеликів.

Нарешті боцман, щось, очевидно, збагнувши, знову ввімкнув привід лебідки. Здоровенна голова риби підвелася, і волосінь під її вагою з громоподібним пострілом увірвалася коло самого гачка. Всі зітхнули з полегшенням. А боцман, після секундного збентеження, яке настало за цією сценою, впевнено переконав усіх у тому, що акула (свідком тому – його багаторічний досвід) дуже швидко позбавиться від гачка…

І риболовля продовжилася. Час від часу, піднімаючи рибу, я помічав тінь, що миготіла коло самої поверхні, при цьому на гачку залишалася одна тільки голова великого окуня, якого віртуозно обгризла акула.

Рибалка наближалася до завершення, вже було прив’язано більше десятка гачків замість відірваних, відкушених та розімкнутих, коли на мою вудочку клюнуло щось справді дуже велике. Я раптом відчув на кінці волосіні, там, у яскравій синій глибині, таку нездоланну, страшенну важкість, що одразу зрозумів – їй протистояти марно. Я намагався зупинити волосінь, але це було неможливо. Риба завзято, із неймовірною силою тягнула і тягнула донизу. Нарешті, щоб зберегти хоча б частину снасті, я взяв та й обрізав її…

Коли рибалка закінчилася, ми підвели підсумки. Кухар переніс у артілку більше чотирьохсот кілограмів відмінних морських окунів, кілька тридцятикілограмових груперів. Цієї риби нам вистачило майже на весь рейс. Ну а в той день, звичайно ж, кок пригощав нас смачнючою наваристою юшкою та смаженою у клярі соковитою рибкою…

Ця історія мала, щоправда, трагікомічний фінал. Перед відплиттям, під час підняття якоря, останній міцно зачепився за багатометрові рифи та був втрачений. Цей інцидент звалився головним болем на голови капітана та комскладу. Увесь екіпаж обговорював ситуацію, що склалася, гадаючи, яким чином капітан вийде з неї. Втрата якоря в ті часи вважалася серйозною подією, за яку в пароплавстві по голівці не погладять.

Капітан вийшов з ситуації, на мій погляд, блискуче і з суто одеським гумором, виявивши при цьому неабияку кмітливість. Він викликав до себе старпома і про щось з ним довго радився. Старпом, в свою чергу, викликав до себе боцмана і дав йому деякі вказівки. Буквально в той самий день місце втраченого якоря на якірному ланцюзі зайняв запасний, знятий з кріплень на кормі. А вже через кілька днів на кормі, на місці запасного красувався новенький, фарбований чорною фарбою якір, який точнісінько нагадував запасний. Його під чуйним керівництвом боцмана виконав з неперевершеною майстерністю мат­рос-тес­ляр. Якір той був де­ре­в’ян­им…

 

В НІЧНІЙ ГВІНЕЙСЬКІЙ ЗАТОЦІ

Літо 1996 року. Наш старенький суховантаж «Капітан Камінський», один із останніх довгожителів ЧМП, який дивом залишився доживати свій вік у вмираючому пароплавстві, важко навантажений рисом, насилу пришкандибав з Таїланду до нігерійського порту Лагос. Після складного, а на фінальній стадії по-справжньому драматичного розвантаження (судно залишало порт під дулами автоматників нігерійської армії, які оточили, із службовими собаками, причал щільним колом, щоб не допустити  проникнення на борт нелегальних емігрантів до Європи: навкруги пронеслася чутка, що судно іде у Францію), ми у поспішному порядку вийшли у територіальні води Нігерії.

Очікуючи нового плану-завдання, капітан поклав судно у дрейф. Отут-то, в багатих рибою водах Гвінейської затоки, і відбулася та нічна рибалка, що запам’яталася на все життя. Чому нічна? Все просто: ми лягли в дрейф вже під вечір, і судно, очікуючи повідомлення про новий рейс, мало провести ніч у одному з найбільш піратських районів Атлантики. У зв’язку з цим капітан виставив на відкритій палубі у різних частинах судна вахти пильності, а моряки, зрозуміло, вирішили, щоб не заснути, розважитися рибалкою. Мені випало чергувати на кормі з Мишею Гольдбергом – третім механіком, моїм найкращим другом та неперевершеним морським рибалкою, який досконально знав тонкощі рибної ловитви у найрізноманітніших районах Світового океану.

Насамперед Мишаня повідомив мені, що в цьому місці і в цей час у верхніх шарах води накопичується велика кількість хижаків – пеламід, макрелі, тунця, і тому наші снасті повинні бути легкими та надійними, з обов’язковими металічними повідками, щоб запобігти втраті здобичі та гачків. Ми розробили план ловлі: починаємо з насадки шматків заздалегідь заготовленої розмороженої риби, а далі переходимо на свіжу, бажано у вигляді живця. До нього ласий і тунець, і золота макрель – головний об’єкт нашої рибалки.

В той день небо було обкладене низькими свинцевими хмарами. Швидко темніло, накрапав занудливий тропічний дощик. І ось уже з усіх боків на судно насунулася густа чорна тропічна ніч. Ні вогника вдалині, ані проблиску зірки на повністю вкритому низькою хмарністю небі. Навкруги – непроникна темрява. Парко, мокро та мерзлякувато. Трибальна хвиля рівномірно та заколисливо з шумом постукує об лівий борт. Навіть піратам, схоже, незатишно виходити на свої промисли в таку тужливу погоду…

Опустили за борт «люстру» – потужну лампу з відбивачем на довгому кабелі. Максимально наблизили її до поверхні води так, щоб її не заливало хвилею і, в той же час, під нею була достатньо густа пляма світла, під якою зазвичай збирається мілка риба – а отже, підходить і хижак. Трохи постояли біля борту, спостерігаючи за тим, що відбувається там, в яскравій від пучка світла прозоро-зеленкуватій воді.

Незабаром по периферії світлової плями, в її неяскравій, затемненій частині замиготіли сяючі білі стріли. Це підійшли на світло дрібні кальмари. За ними з’явилися і летючі риби з темними спинами та довгими, як у птахів, гострими крилами грудних плавців. Вони застигали на місці у найяскравішій частині світлової плями та були схожі в цей момент на величезних сріблястих метеликів. Замиготіли темні вузькі тіні дрібної скумбрії та ставриди. Нарешті, з дальньої периферії плями, на самій межі приглушеного світла та густої темряви, почали долітати потужні сплески крупної риби, яка зібралася на полювання.

Підійшов час закидати снасті. Миша начепив на перевірений японський гачок хвіст ставриди, і, розкрутивши волосінь, наче пращу, запустив снасть далеко за борт, намагаючись попасти у область напівтіні (за досвідом – саме там звичайно збиралася найкрупніша риба). Особливістю снасті була відсутність грузила, і виконати точний закид, здавалося, – справа непроста. Але в нього, досвідченого риболова, це вийшло з першого разу. Він кілька разів, поки наживка повільно тонула, підсмикнув волосінь рукою, і тут же здалеку роздався потужний сплеск, товста волосінь натягнулася і задзвеніла в руках, і, якби не робочі рукавички на них, не обійтися без глибоких порізів.

Але ж досвід передбачає та виключає багато проблем. Незабаром біля борту під люстрою забилося витягнуте сріблясте тіло великої рибини. Я опустив сітку-підсак, і Миша обережно завів в неї хижака. Піймана риба виявилася атлантичною пеламідою (найбільш крупний різновид скумбрії) і була ніяк не менше шести кілограмів… Скоро й на моїй снасті з силою заходило кругами щось велике, і після п’ятихвилинної боротьби під люстрою спливла дивовижно красива золота макрель (золотистий дорадо або корифена – інші відомі її назви в різноманітних тропічних і субтропічних районах світу). Її блискуча зеленкувато-золотиста луска переливалася перламутровими та рожевими плямами по всій довжині вузького, приплюснутого з боків тіла.

Риба звивалася темною синюватою спиною, трусила із боку в бік великою крутолобою головою, намагаючись звільнитися від гачка, який уп’явся у куток її м’ясистого рота. Вузький серповидний хвіст потужно й швидко колотив по поверхні води, збиваючи білу, фосфорескуючу у яскравому світлі лампи піну, поки я намагався підвести під рибу  крупновічкасту сітку підсака.

Нарешті на слизькій вологій поверхні палуби потужно забилося її чудове видовжене тіло. Втім, незабаром риба затихла та дрібно затріпотіла, ніби пронизана хвилями судом, і поступово ні з чим не зрівняний золотисто-рожевий колір її луски на очах почав згасати, спочатку став сріблястим, а потім перетворився на мозаїку брудно-сірих плям смерті…

Ця величава і трагічна картина, що розгорнулася перед моїми очима, була настільки неочікуваною через швидкість своїх метаморфоз, що я довго стояв, зворушений побаченим, забувши про все на світі – про рибалку, про те, де я в даний момент знаходився. Взагалі про все! І, схоже, саме тоді мене по-новому вразила думка про смерть, яка приходила ще в дитинстві: я раптом вперше по-справжньому відчув її раптовість, буденність і неминучість…

Тимчасом рибалка продовжувалася. Миша один за одним підводив до борту черговий трофей, і мені нічого іншого не залишалося, як опускати та піднімати за його проханням сітку підсака. Невдовзі мною знову заволодів риболовний азарт: повсякденні турботи, відігнавши кудись глибоко у підсвідомість сумні думки про смерть, як і повинно бути – повернули мене у реальність. Та й запас риби був конче потрібен екіпажу – у Лагосі ми так і не змогли замовити достатню кількість якісних продуктів, хоча мені, як судновому лікарю, довелося кілька разів з’їздити з місцевим шипшандлером2 за ними на ринок.

Наша рибалка продовжувалася до самого світанку. Вранці Паша, наш кухар – дебелий, добродушний товстунець – відніс ящики з пеламідою, макреллю та тунцем у холодильник артілки. Свіжою рибою на перехід до Європи ми були забезпечені. Того самого вечора Миша теж проявив свої неабиякі кулінарні здібності – запік з сиром та лимоном давно обіцяну золоту макрель. Це була не страва, а ні з чим не порівняне диво!..

 

 

РЯТІВНИЙ АДЕН

Мені, як моряку зі стажем, завжди був близьким романтичний образ Ернеста Хемінгуея. Безумовно, я поважаю і ціную його творчість за високу майстерність, дух чесності, мужності та благородства, якими пронизана його проза. Безсмертна повість «Старий і море» завжди була однією з моїх улюблених. Та більш за все мені близька постать самого письменника, а в ній – невгамовна пристрасть до подорожей та, зокрема, – любов до морських (океанських) рибалок. Близька тому, що я й сам провів більшу частину свого свідомого життя в морських мандрівках по планеті, і океанські рибалки займали в них значне місце.

Та якщо для американського письменника його морські рибалки на шхуні «Пілар» були скоріше розвагою, даниною мисливському азарту, то для мене, під час роботи на самому початку дев’яностих на судах ЧМП, вони на якийсь час перетворилися на сувору необхідність. Саме від них (не побоюся це стверджувати) багато в чому залежало здоров’я екіпажу в рейсі. Ось про таку рибалку і йтиметься.

Було це у самому кінці 1991-го. Наш бувалий балкер тоннажністю у сорок тисяч тонн, завантажившись зерном у австралійському Перті (порт на західному узбережжі), за десять діб перетнув штормовий Індійський океан та став коло стінки3 в порту Адена (Йемен). Минав кінець жовтня. З часу ДКНС у Москві пройшло близько двох місяців (його наслідки мають безпосереднє відношення до подальшого оповідання).

За цей час у Союзі сталося чимало визначних подій, серед яких, мабуть, найголовнішим виявився його розпад. Україна стала незалежною державою, і ЧМП відійшло до неї. Та оскільки під час Союзу фінансове забезпечення закордонного флоту СРСР ішло з Москви, яка одразу ж після розпаду припинила фінансувати українські (і не тільки) судна за кордоном, це вмить далося взнаки морякам, у тому числі і нашому екіпажу.

В день приходу ввечері до мене в каюту зайшов Володя Крутоголов – наш старпом – і з тривогою сказав: «Док, схоже, ми влипли…». Далі слідувала розповідь про те, що він, як зазвичай це робиться за кілька днів до приходу у порт, відправив замовлення на продпостачання місцевому шипшандлеру. Отримана від нього відповідь дуже збентежила старпома: «У зв’язку з відсутністю коштів на вашому рахунку вивантажити на судно замовлені продукти не можу…». Ми з Володею, пригнічені ситуацією, одразу стали думати, що можна у цьому випадку зробити. В артілці на момент нашого приходу залишалося трохи борошна, цукру, круп. М’ясо й риба закінчилися, так само, як овочі і фрукти. Треба було чимось годувати екіпаж. Старпом сильно розраховував на шипшандлера: замовлення містило по мінімуму все найнеобхідніше – морожене м’ясо, птицю, овочі, фрукти. І це дозволило б без проблем протриматися весь термін розвантаження – близько трьох тижнів.

Тепер ситуація ставала критичною: вживаючи тільки хліб, рис і макарони, яких теж залишалося обмаль, екіпаж довго у спопеляючу жару, ще й при серйозних фізичних навантаженнях, не протягне. Вирішили: старпом все ж спробує умовити постачальника привезти на борт хоча б курей, поки капітан буде зв’язуватися з Одесою з приводу оплати харчів, палива та техпостачання. Скільки часу це все займе – невідомо. Тому ми з Володею домовились, що зранку виходимо разом на борт та починаємо ловити рибу, щоб хоч якось забезпечити екіпаж білками.

Вранці на світанку я стояв коло борту, поверненого до акваторії порту, із своїм старим перевіреним стальним спінінгом у руках, примовляючи: «Ну, брат, не підведи! Як не підводив ти мене у Таїланді, Китаї, у Австралії та ще один Господь знає де…». Незабаром вийшов і старпом із своїм новим карбоновим знаряддям. В його руці – загорнута у папір пара дрібних розморожених кальмарів, порізаних на шматочки – все, що вдалося роздобути в кока, який перед тим пронишпорив у пошуках насадки всю морозильну камеру артілки.

Я начепив на свій випробуваний японський гачок найкрупніший шматок кальмара, обережно опустив насадку за допомогою старенької невської котушки на саме дно і, злегка граючи кінчиком вудилища, озирнувся навкруги. Було близько чотирьох ранку. Над Аденською затокою сходило золоте арабське сонце. Повітря, відбите від жовтих пісків Аравійської пустелі, ніби іскрилося, випромінюючи незрівняне золотисте сяйво. Схід горів яскравим золотисто-червоним полум’ям, яке оповило півнеба. Картина, що розгорнулася перед моїми очима, була настільки велична і красива, що перехопило подих, і я, забувши про все на світі, стояв, зачарований прекрасним дійством… Більше ніде на планеті не доводилося мені бачити сходи подібної краси. Тільки в країнах Ближнього Сходу…

На землю мене повернув різкий ривок вудилища. Я підсік, і незабаром на палубі затріпотів невеликий канальний сомик з темною спиною, сріблястими гладкими, позбавленими луски, боками й довгими світлими антенами вусів. Його спинний та грудні плавці були оснащені гострими, мов голки, шипами, і довелося надягати робочі рукавички, щоб безболісно зняти здобич з гачка: ці шипи, як стверджують рибалки тропіків, до того ще й отруйні, і рани від їх уколів заживають довго й болісно. А от м’ясо цієї риби, хоча й сухувате, але цілком їстівне…

За наш перший у Адені ранок ми із старпомом упіймали кілограмів п’ять сомів, дрібної скумбрії та ставриди. І до сьомої ранку – до початку сніданку – на столах вже стояла смажена рибка, заповнюючи невимовним ароматом широкий простір кают-компанії. Моряки із задоволенням їли її, а ми з Володею весело переглядалися за сусідніми столиками, задоволені, що вдалося приховати від екіпажу таємницю появи такого неочікуваного делікатесу. На обід в цей день була юшка з тієї самої риби. А надвечір місцевий постачальник все ж підвіз на борт кілька ящиків заморожених курей, і ми могли протриматися вже як мінімум тиждень…

Проте наші із старпомом ранкові рибалки продовжувалися. А тут, нібито на підмогу до нас, в порт зайшов суховантаж під естонським прапором, на якому більшість екіпажу – ті ж слов’яни. Судно привезло фініки. І після невеличкої операції під інтернаціональною морською назвою «ченч»4 у нас в артілці з’явилося кілька мішків відмінних м’ясистих фініків (а в артілці сусіднього судна додалася пара мішків нашого борошна). Тут варто зазначити, що фініки, звичайно ж, – продукт дуже цінний і смачний, але після цього рейсу я не міг дивитися на них приблизно років десять…

Отак за допомогою друзів, місцевої риби та підтримки шипшандлера ми й протрималися три тижні розвантаження. А перед самим відплиттям з порту нарешті прийшли гроші з пароплавства, і ми затарили нашу артілку продуктами так, що вистачило до приходу у порт приписки – в Одесу. Коли наприкінці рейсу я, списавшись на берег, спускався з речами по трапу, несучи в руці свій старенький спінінг, наш підстаркуватий боцман зворушливо перехрестив його, наостанок відзначивши з доброю посмішкою: «Ой ти, наш рятівник! Дякуємо, металевий друже, тобі і твоєму хазяїнові!..».

 

 

НА РИБНІЙ СТЕЖИНІ

Та все ж океанською рибалкою, яка запам’яталася в житті більш за всі інші, або, як прийнято нині казати,  була «найкрутішою», виявилася ловитва коло скелястих островів Зеленого Мису (Кабо-Верде – офіційна назва цієї острівної держави, розташованої у тропічній зоні Атлантики, приблизно у двохстах милях від узбережжя західноафриканського Сенегала). Найбільше запам’яталася вона, вочевидь, тому, що, по-перше, проводилася у багатих рибою малолюдних краях, а по-друге – і це, мабуть, головна її особливість – розтягнулася у часі майже на рік. Саме стільки, точніше – без малого десять місяців наш рятувальник – океанський буксир «Леопард» – чергував біля берегів Кабо-Верде.

Але повернімося до головної теми оповіді, а вона, як ми домовилися, про рибалку. Так ось, самої рибалки, за винятком часу на дві рятувальні операції та повернення до місця чергування, виявилося близько восьми місяців. Термін, як бачите, – серйозний в усіх відношеннях…

На Кабо-Верде ми прилетіли наприкінці жовтня 1999 року. В порту Мінделу прийняли судно, змінивши попередній екіпаж, і через три години ходу кинули якір у точці чергування. Тут слід зізнатися, що мої ілюзії з приводу того, що, якщо називається місцевість островами Зеленого Мису, то неодмінно скрізь повинна бути вкрита густою тропічною зеленню, одразу ж після прильоту були вщент розбиті. Реальність виявилася більш ніж сувора: кам’яниста гориста земля без ознак рослинності, наскільки здатне охопити око.

Побачити перші зелені дерева пощастило тільки після приїзду з аеропорту в Мінделу – друге і, схоже, єдине «велике» місто після столиці Праї, в якому проживало на момент моєї розповіді всього кілька тисяч людей. Точка стоянки в трьох годинах ходу від Мінделу – маленька затока коло гористого узбережжя з прямовисними темними мертвими скелями кабельтових в трьох від борту – з першого погляду навіювала якийсь вселенський сум. Ані будиночка на скелі, ані технічної будови на схилі, що свідчили б про близьку присутність людей.

Пульсуюча біла стіна хвиль океанського зибу, що б’ються об скелі, була, мабуть, єдиною світлою плямочкою в цьому сумному пейзажі, який за силою негативного впливу скоріше нагадував би місячний, якби не присутність альбатросів та шумливої пінної темно-синьої води навкруги. Ось така картинка. Та все це незабаром відійшло на другий план, а згодом і взагалі перестало помічатися. І причиною тому стала унікальна, схоже, ніде більше не можлива, рибалка.

Виявилося, що ця точка була обрана капітанами не випадково: вона не тільки вкривала судно серед скелястих островів від потужних атлантичних штормів – вона, ця точка, розташовувалася на шляху міграції риби, на рибній стежці, як зауважив би тут досвідчений рибалка. Ранок екіпажу починався звичайно з того, що рибалки, яких у команді чимало, у якості ранкового моціону перед сніданком виходили на борт порибалити. Сонце в цей час тільки піднімалося з-за скель і посилало незрівняні сріблясті промені, які виникали внаслідок проходження сонячного світла крізь фільтр густої сивої імли – зависі у повітрі найдрібніших крапельок води потужного близького прибою.

Спостерігаючи це, я нібито вставав навшпиньки всіма п’ятьма органами почуттів, жадібно вбираючи в себе величаву картину тріумфу буття, гармонію вічної боротьби стихій світла, повітря і води… Упіймати тут можна було що завгодно – настільки різноманітним був видовий склад мешканців місцевих вод. Ловилася крупна атлантична скумбрія, морський окунь, пеламіда, золота макрель та ще тьма-тьмуща зовсім незнайомої риби.

Траплялися акули, включаючи навіть такий екзотичний їх різновид, як акула-нянька, не кажучи вже про рифову та білу; нерідко потрапляли на гачок морські скати. Ці крупні трофеї, яких ловили на грубу акулячу снасть – линву з міцним гаком, з насадженим на нього великим шматком м’яса або риби – зазвичай одразу відпускалися. Часто я спостерігав таку картину: кілька дужих водолазів, вхопившись за линву, намагаються виволокти на корму здоровенну акулу, що засіла на гак, вона шпурляє добрих молодців по палубі в різні боки та в різних напрямках, а вони, напружуючи свої могутні торси, весело вигукують: «Гей, ухнемо!.. Ще раз ухнемо!..». Інколи перемагали люди. Частіше перемагала риба.

Від цієї забави, чесно кажучи, багатьом було не по собі. І тому мені довелося втрутитися і поговорити з капітаном. Його наказом ловитву цією варварською снастю було невдовзі заборонено. А ось улюбленим трофеєм екіпажу виявився «кабанчик» – на судновому сленгу різновид атлантичного лосося. Ця риба, мігруючи по Атлантиці, заходила в місцеві води нечасто. Та восени, в момент нашого приїзду, якраз підійшла до берегів Кабо-Верде.

Ловили «кабанчика» на донну снасть, втім, як і всю іншу рибу. Насадкою служив шматок свіжої рибки. Бувало, опустиш наживку на дно та, злегка граючи волосінню, чекаєш клювання. Воно, як правило, завжди було неочікуваним. Різкий удар у руку – і одразу значний тягар на протилежному кінці згинав кінчик вудилища у дугу. Після кількох хвилин захоплюючої боротьби коло борту показувалася сріблясто-рожева гладка, схожа на литу кулю тушка «кабанчика», яка формою нагадує тунця.

Крупний екземпляр, вагою більше чотирьох кілограмів, піднімався на борт сіткою-підсаком, трофеї, менші розміром, витягалися безпосередньо руками. Цю рибу за допомогою встановленої на кормі коптильні водолази перетворювали на справжній делікатес.

Раз на місяць судно здіймалося з якоря, направляючись в Мінделу за паливом та харчами. Зазвичай перед приходом у порт ми робили запас риби холодного копчення, якою я пригощав моїх друзів – українських лікарів з місцевого шпиталю. Я познайомився з цими симпатичними хлопцями випадково, зіштовхнувшись з ними на базарі під час закупівлі харчів. Ми подружилися.

Про наші нечасті візити у порт я звичайно сповіщав їх по радіозв’язку і вони, як правило, зустрічали нас коло причалу. Інколи я відправлявся з ними у їхнє «лігво» – коттедж на березі. Час летів швидко. За розмовами про все на світі. Частіше за все про далекий дім. Вони розповідали про цікаві випадки з своєї практики (один був хірургом, другий – стоматологом у невеличкому місцевому шпиталі). Дуже доречною була гітара, яка дозволяла хоч на деякий час зняти напругу суднової одноманітності.

Я не раз звертав увагу, з яким пієтетом здоровкалися з ними місцеві жителі, які випадково зустрічалися нам на вулиці. В кінці мого рейсу, перед вильотом додому, вони, проводжаючи, подарували мені два здоровенних меча меч-риби. Судновий токар виточив до мечів витончені металічні рукояті. Мечі через розгубленість я взяв до ручної поклажі, і, певна річ, вони були вилучені митниками у Роттердамі під час пересадки на Київ. Митники, чесно дивлячись мені у вічі, обіцяли переслати їх у Київ, і, звісно ж, я досі чекаю з Голландії ці сувеніри, яким так і не судилося стати у моєму береговому житті згадкою про той незабутній рейс…

Звичайно ж, різноманітність рибних страв, яких довелося скуштувати в рейсі, вражає. Ані до, ані після цього я нічого подібного в житті не їв і не бачив. Кухар виявився справжнім майстром-професіоналом. Про юшку, смажену та мариновану рибку я навіть і не казатиму. Це – проза. А ось суп з акулячих плавців або черепаховий – як вам? Це вже щось. А краби? А омари у власному соку?.. Ні, друзі, що не кажіть – нехай цей рейс виявився і важким, і дещо одноманітним, але в той самий час він нібито висвітлив для мене такі неочікувані сторони багатоманітної реальності, про які я до того часу навіть і не підозрював…

Наприклад, в рейсі я познайомився з симпатичним, скромним та працелюбним народом креолів, що населяють цю пустельну скелясту землю, обробка якої потребує щоденної важкої праці і неймовірного терпіння. Та кабовердійці на це, як я встиг помітити, спілкуючись з ними на вулицях та базарах, не нарікали. Навпаки, їх красиві смугляві європейські обличчя зазвичай осявала життєрадісна довірлива та відкрита посмішка. Такими вони мені й запам’яталися… Як запам’яталося і саме те довге чергування в океані, яке і крізь роки світиться у моїй пам’яті такою самою веселою життєствердною посмішкою…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!