Олександр Клименко. Орфей і Соломія

2159

(Уривок з роману)

 

… Ти звелась,

заслухавшись в далекий спів Орфея.

Ти з тих часів стривожена якась

і мало не чужа для нас душею…

Р. М. Рільке. Сонети до Орфея

Я поклав завершений рукопис роману на стіл і зосередив погляд на промені, який блукав стінами, стелею, сковзав обкладинкою – над літерами і малюнком, нарисованим під назвою роману. Списаний загальний зошит у зеленій палітурці був для цього пучка світла чимось іншим, аніж для мене, тож промінь байдуже обмацував літери. І якоїсь миті мені здалося, ніби хтось невидимий, устромивши ззовні променистого пальця, копирсається у написаному. Від цього несанкційованого індиферентного копирсання засюрчав у скронях тривожний коник…

Кілька років тому я видав поетичну книжку, яка називалась «Чорне коло, синій квадрат». У ній не було римованих віршів – лише верлібри. Деякі з них я написав ще в роки навчання в консерваторії, після того, як назавжди покінчив з римованою поезією. Однак більшість вільних віршів з’явилася пізніше. Після видання збірки мене запитували, що пишу нині, цікавилися, скільки часу працював над тією, першою, книжкою. Я навмисне збільшував час її написання до двадцяти років, у такий спосіб натякаючи, що й наступна збірка з’явиться не раніше. Тож мені доводилося чути: мовляв, письменникові, якщо він має що сказати, не варто грати в мовчанку ні з собою, ні з читачами. Друзі, яким моя книжка сподобалась, казали:

– Андрію, двадцять років – перебір. Ти музикант, граєш джаз – «My Funny Valentine», «Round Midnight», «Take Five». Ще нікому не вдалося запечатати у собі музичний вулкан, якщо всередині вирує творча магма. Вулкан мусить вивергнути розплав звуків. Цей процес нагадує злет валькірій, а не повільний поїзд. З літературою аналогічна ситуація.

Я погоджувався, проте нагадував, що існують ще й так звані автори однієї книжки та творці одного музичного опусу, хоч Ваґнер зі своїми «Валькіріями» і Ділан зі «Slow Train Coming» до них і не належать. Словом, я всіляко запобігав передчасним очікуванням майбутньої збірки, бо не знав, коли назбирається верлібрів на нову книжку. Зрештою, я не почувався літератором у тому класичному сенсі, який вкладали в це зрозуміле слово друзі, хіба що – поетом, який видав один-єдиний верлібровий томик.

Але сталося так, що я написав наступний твір – у трагічний час…

Перед написанням мені до рук потрапив диск «Robert Fripp & The League of Crafty Guitarists», і я послухав композицію «Circulation», написану гітаристом «King Crimson». Circulation означає кругообіг, обертання. В «Циркуляції» було щось механічне, що заворожувало і водночас відштовхувало, навіть дратувало. Але я, видобуваючи з пам’яті окремі події життя і складаючи їх, наче пазли, в загальну картину, зреагував на твір, краса якого мерехтіла на музичній поверхні, як бензинова пляма в калюжі, бо мені здалося, що невипадковості й паралелі в історії, яку я надумав зафіксувати на папері, корелюють між собою якраз тому, що в дію від початку запущено подібний обертальний механізм, покликаний ті події синхронізувати.

На відміну від Фріппової композиції, оперу «Орфей і Еврідіка», написану Ґлюком на античний сюжет, я знав з років навчання в музичному училищі. Але, читаючи у студентські часи про оперну реформу Ґлюка – про те, що музика з дійством мають утворювати органічну цілісність, – я тільки думав, що розумію її принципи. Бо що я тоді знав про життя? Що міг сказати про правду – життєву, художню?.. І все ж таки я захоплювався «Орфеєм і Еврідікою», а кожне мовлене викладачами слово, що прославляло геній Ґлюка, сприймав як осанну мистецтву і, поринаючи у майже містичний екстаз, хапався за томик Гофмана, за його «Кавалера Ґлюка». Я не зловживав прослуховуванням опери, у такий спосіб уникаючи згасання екзальтації, яке нехай пізніше, у майбутньому, але неодмінно б настало через безперестанне слухання улюбленої музики. Згасання мусило статися, в цьому я не сумнівався, бо так функціонує людська свідомість – звикає. Через те моя підсвідомість, вирятовуючи щось украй дорогоцінне, вчинила так, що, того сам не усвідомлюючи, я перемкнувся на творчість джазменів, а про Крістофа Віллібальда Ґлюка та його оперу «забув». І по-справжньому «згадав» через роки – у лікарняній палаті, коли, вийшовши з коми, дізнався про смерть Соломії. Тоді я ввімкнув ноутбук і знайшов у мережі відеозапис постановки «Орфея і Еврідіки», здійсненої французьким театром Шатле. Орфеєву партію виконувала Маґдалена Кожена. Я сидів на ліжку і слухав, але не так, як раніше, коли вперше слухав цей твір. Тепер я повністю вростав у звуки: інтродукція вже звучала, позаяк і смерть прийшла. Я дивився на монітор, на античне обличчя Маґдалени, а бачив Солю. Все, що відбувалося на сцені Шатле, тепер відбувалося зі мною…

 

Мене було не від’єднати від музики Ґлюка.

Я перетворився на спів, на оркестровий супровід.

Я перетворився на примітивний камінь – зі своїм

лише мені зрозумілим горем, зі своєю упень жалюгідною

самотністю.

Мене не було. Але ніхто не сповістив би правди,

сказавши, що мене немає. Вискочили з-під землі фурії –

вони констатували смерть.

За моєю спиною сонце щезало у мороці, а я не мав

у руці медового коржика.

 

…Напередодні тієї грудневої поїздки до Києва, після якої я опинився у лікарні, я засидівся допізна у вітальні, задрімав і прокинувся вночі: велика рибина заплуталась у моїй заспаній і водночас стривоженій душі, наче у неводі, щоб уже за мить нависнути наді мною метафізичною тушею. Вона зазирала в мій мозок, сканувала мою тоді ще не спустошену душу. Фіранки колихалися від вітерцю, який вдаряв у відчинену кватирку. Спросоння я ніби опинився в океані, на палубі під місячними парусами – у порожнечі. Лежав і уривчасто дихав. І дихала вгорі рибина. Усвідомлюючи її присутність, я з фатальною ясністю збагнув: рибина з’явилася, аби я знав – невдовзі щось станеться.

Виборсуючись із сомнамбулічного стану, я зачинив кватирку. Взяв із полиці «Кобзаря» і почав навмання читати коментарі до Шевченкових «Гайдамаків». Читаючи про катування уманського сотника Івана Ґонти, пригадав, як колись у майстерні Миколи Кумановського бачив картину «Козацькі голови». Відрубані, оповиті оселедцями голови котилися степом, очі були заплющені, а на лобах виднілися зазначені олівцем контури у формі ромбів.

– Пізніше інкрустую голови самоцвітами. Вже й місця позначив, – пояснив художник.

«Голова без тіла – жахливо, – пам’ятаю, подумав я, – але тіло без голови – ще страшніше видовище».

Згідно із законами часу я мав забути ту свою думку, натомість вона відтятою козацькою головою покотилася степом моєї пам’яті й у забуття не втрапила.

…Сталося все так, як і провістила рибина. Тож тепер, дивлячись на рукопис, я пригадував день, коли обудився з коми. Пригадував, як лежав у лікарняній палаті і, переглядаючи в Інтернеті революційну хроніку останніх місяців, дізнавався про перебіг подій, які, розпочавшись у листопаді минулого року, тоді ж, торішнього грудня, для мене й скінчилися. Я переглядав хроніку, задерев’яніла після патологічного сну свідомість, буксуючи, адаптувала новий, сюрреалістичний досвід, і біль повертав мене до життя. Долаючи мисленнєву анемію, я думав про Солю, про те, що невдовзі писатиму, – і оживав. І боявся наполохати уявну пташку, яка залетіла до мого не зовсім літературного, ба навіть зовсім не літературного саду, сіла на гілці й чекала, щоб я її помітив. Я помітив її – й мені стало легше, бо вона була не якимсь провісником натхнення, а звичайною пташкою з дзьобом і крильцями. Якраз натхнення я не потребував, зате хотів, щоб якесь крилате і хай незриме створіння було зі мною, доки писатиму. Воннеґутова пташка наприкінці роману запитувала: «Цінь-цвірінь?» Пригадуючи її, я думав про свою, і в мені певнішала думка, що колись, коли й мені поставлять подібне запитання, це станеться у схожій орнітологічній манері. Коротке «цінь-цвірінь?» у перекладі з пташиної означає: «Чи можеш ти розповісти про своє життя так, щоб і на порозі смерті не зректись написаних слів?» З відповіддю я не поспішав, бо ніхто мене й не квапив. Але, взявши зошита, вивів на палітурці назву – «Орфей і Соломія». Під назвою нарисував не семиструнну Орфеєву ліру, а скрипку з чотирма струнами. Так зошит без жодного написаного всередині рядка набув вигляду вмістилища не створеного наразі роману. Я розгорнув його на першій сторінці й написав: «Однієї листопадової суботи…»

 

1

Однієї листопадової суботи я зайшов до Осипа, видавця моєї поетичної книжки. В нього сидів високий широкоплечий чоловік і, тримаючи на долоні срібний перстень зі свастикою, розповідав, що навіть Чингізхан носив на пальці подібного, та ще й з рубіном:

– Що там Чингізхан! Свастику знайдено на посуді трипільської культури.

З комп’ютерних динаміків лунала «Immigrant Song» : директор видавництва «Мобі Дік» Осип Чорний любив цеппелінів. На столі стояла відкоркована пляшка коньяку. Налили. Чоловіка звали Генріхом Свідзінським, він разом з Осипом колись учився в університеті. Свідзінський повернувся з Німеччини, де працював фрезерувальником. Перстень, про який ішлося, колись належав нацистському підводнику Вальтерові Сведзінґеру, котрий доводився Генріхові родичем.

– Він був фрегаттен-капітаном Кріґсмаріне , – розповідав Осипів гість. – На початку війни його субмарина помилково потопила британський пасажирський корабель, багато людей загинуло. Підводний човен Сведзінґера атакували есмінці, та попри ушкодження судно вдалося допровадити у порт. У сорок п’ятому грос-адмірал наказав затопити підводні човни. І хоча наказ невдовзі скасували, проте чимало субмарин підірвали. Сведзінґер був серед тих, хто підкорився наказові. Він напередодні довідався, що його рідний брат Отто, а мій дід, який на початку минулого століття одружився з полькою і виїхав з Німеччини до Кракова, загинув разом з дружиною в Аушвіці. Після затоплення субмарини Вальтер написав заповіт і поклав у кишеню разом з перснем. Дійшовши до дому, на порозі стрелив собі у скроню. Не знаю, що його змусило так вчинити – воєнна поразка чи каяття, але він ухвалив таке рішення. Мого батька від концтабору врятували сусіди, вони сховали його на горищі. Після війни він отримав бандероль з Вільгельмсгафена від Ельзи Сведзінґер, вдови підводника. Фрау писала, що, виконуючи останню волю чоловіка, надсилає на прізвище спольщених Сведзінґерів – Свідзінських – перстень зі свастикою і томик Ґете. Перстень та «Фауста» Вальтер заповів племіннику, тобто моєму батькові, якого ніколи не бачив, але про існування якого знав: Сведзінґер сподівався, що хоча б небіж вижив… Коробка від бандеролі з адресою відправниці загубилася, проте назву міста батько запам’ятав – Вільгельмсгафен. Батько закінчив Яґеллонський університет, їздив у справах до Києва. Там познайомився з моєю мамою. Одружився, переїхав до Союзу. Він панічно втікав від родинної історії – від субмарин, що зринають із глибин, та від концтаборів, де дим утворюється з людської плоті елементарно, як масло з молока. Згодом батьки переїхали до Луцька, де я й народився. Ось така родинна сага… Про це можна книжку написати. Тільки я не письменник, а працюю за фрезерувальним верстатом.

– Зіґ гайль! – відреагував Осип на розповідь, скочивши і здійнявши праву руку.

Я зіщулився, ніби це я щойно повівся як дурень. Натомість Свідзінський вдав, що не чув вигуку і не помітив задертої Осипової руки. Мовчки взяв пляшку, розлив залишки алкоголю. Тим часом Чорний – він і на мить не захмарився своїм вчинком – згадав про плитку шоколаду, що лежала у шухляді столу, і, діставши її, розламав.

Перемкнувшись із родинної історії, Генріх прочитав поетичні рядки:

– І цей листочок, як я, – єдиний: не був ніколи і знов не прийде, дитя і плеканець одної весни… Це вірші Володимира Свідзінського. Все ж генеалогія часто садовить нас на чужі дерева, тому ми падаємо з них, як пташенята з гнізда. Маю серед родичів підводника, а прагнув би породичатися з поетом-однофамільцем.

Осип поплескав його по плечу:

– Все нормально, старий. В університетські роки ми такими речами не переймались. Ти що – навчився бачити бар’єри там, де їх немає?

– Ти не зрозумів…

– Не зрозумів хрестоматійної поезії Свідзінського? Та я ще в студентські роки її зрозумів. Слухай, друже, я не збагну, чого це ти розклеївся після першої пляшки. Не годиться! Слід частіше зустрічатися з приятелями і віршики на людях читати, а то зачахнеш у своїй Німеччині. А взагалі, Генріху, біжи-но до магазину! Що сказав би твій арієць, побачивши, як тебе від кількох чарок на ліричну гілляку всадовило?

І Генріх пішов до магазину. Повернувся з пляшкою горілки, пляшкою коньяку і двома плитками шоколаду.

– Маєш, Андрію, закуску. Цей черств’як, – кивнув в Осипів бік, – і в студентські роки не п’янів. Мабуть, тому поезію зневажливо називає віршиками. Але він Свідзінського не розуміє – я це знаю. Тож хай заливається прозаїчною горілкою, а ми куштуватимемо поетичний коньяк. – Звернувся до Чорного: – Вибач, Осипе, для тебе самогон!

Сказане Осипа зачепило, хоч він і намагався посилити вираз байдужості на своєму обличчі. Відповівши Чорному, Генріх і мене звільнив від ніяковості, якої я не міг позбутися після Осипового жарту.

– Як звали твого батька? – запитав я у Свідзінського.

– Йоганном. Як Ґете.

– Ну, і як тобі вдома, в Україні, Генріху Івановичу?

– Вдома добре. Прилетів до Києва – і такий щем мене огорнув…

– Нам усюди дім і всюди тюрма. Але то таке – філософія, – Осип налив собі з принесеної пляшки і перекинув чарку, не чекаючи, поки Генріх відкоркує коньяк. – Здається мені, що скоро гер Янукович покаже нам справжній щем.

Я сказав:

– Януковича тягнуть до тайожного союзу, а він тягне нас. Завершиться все знову майданом.

Генріх налив усім коньяку – Осипові також, той не заперечував, сприйняв як належне. Почаркувалися, випили.

– Така наша доля. Майдан як двигун еволюції. Але до влади все одно прийдуть ті самі. Згадайте Ющенка. Пісні, танці, барабани. В результаті знову маємо Янека, – резюмував Осип.

Наші чарки, вдаряючись, задзеленькотіли.

– Грають, а мають ураховувати національні інтереси, – сказав я.

– Національні інтереси – це про сильних світу цього, а ми пасемо задніх. Захід хоче здобути доступ до ресурсів, для цього треба завалити російського ведмедя, який з бодуна спирається на атомну залізяку. Звіра треба поконати – це завдання номер один. Я обіруч «за» його виконання. Зробити це слід філігранно, щоб, падаючи, тварюка не погойднула бомбу. А ми лише інструмент у чужій грі. Тому бізнес у країні, де колись проживало п’ятдесят мільйонів, не розвивається. Ніхто не дозволить розкочегарити Україну. Тут потрібна зачищена територія і мінімум людей. А то завалимо Європу секонд-гендом, а Штати жуйкою. Кого це влаштує? Нащадків Каупервуда чи Ґріфітсів з Лікурга? Я вже не кажу про північних собакевичів. Словом, вони мають плани щодо нас.

– Хто це – вони? – поцікавився я.

– А я хіба знаю? Але якщо вони думають про нас, значить, існують.

Зачеплений попереднім Осиповим блазнюванням, я не сприйняв і його занепадницького настрою.

– То ми хоч щось можемо окрім того, щоб посипати попелом голову?

Осип помітив мою роздратованість, та, мабуть, виснував, що мене розгрібає від спиртного, а значить, на серйозну відповідь я не заслуговую. Зиркнув на мене, наче вперше побачив.

– Дайте шмайсера цьому героєві! – проказав, повернувши голову в бік дверей, ніби там справді стояв хтось готовий вручити мені зброю.

Я спересердя махнув рукою. І налив коньяку лише Генріхові й собі, а Осипові – ні.

До цього моменту я ще був при пам’яті…

Ранок наступного дня був важкий. Я прокинувся у вітальні. Розплющивши очі, вгледів на тумбі біля дивана надпиту пляшку пива, а поряд, зверху на сигаретній пачці, – Генріхів перстень. Як він у мене опинився?..

Я розглядав перстень – і в очах двоїлося, здавалося, ніби срібний круглячок випускає із себе свою ж таки стовідсоткову копію, і ось уже не одна, а декілька свастик спліталися докупи мініатюрними гачечками. Від візуальної абракадабри у голові зашуміло ще інтенсивніше. Я взяв пляшку, зробив ковток пива – не задля похмілля, а щоб не вставати по воду. Ставлячи пляшку, зачепив перстень. Він упав і, забрязкотівши, покотився під диван.

Осип таки товстошкірий носоріг. Хоч багато читає, а коли гуторить про філософію життя – заслухаєшся. Графоманів за версту чує, а в гарних віршах інколи не ловить нюансів. При цьому демонструє дивовижне художнє чуття, говорячи про прозу. Якась парадоксальна невідповідність. Мабуть, через те й проголосив учора нацистське вітання. Чогось йому таки забракло. Чи, може, боксерське минуле далося взнаки? У юності Чорний професійно займався боксом, був навіть кандидатом у майстри спорту. Ситуацію виправдовувало лише його давнє знайомство зі Свідзінським, який, на щастя, не образився.

І все ж як Генріхів перстень опинився в мене?.. Відповіді не було.

Неділя. Я у квартирі сам. Тобто з Кицею. Це єдине ім’я, на яке відкликається наша кішка; інші клички: Айстру, Маркізу, Мальву, Веселку, – вона ігнорує – і вусом не ворушить.

Я взяв пляшку із залишками пива і пішов до кухні. Киця лежала у коридорі на килимку. Я погладив її – замуркотіла. Вилив пиво до мийки, викинув пляшку у смітник і зварив каву. Об ногу потерлася Киця – прийшла просити їсти. Насипавши їй корму і наливши води у тарілочку, повернувся до кімнати. Згадав про перстень, але не став його шукати: вирішив, що знайду, коли почуватимусь краще. Взяв із шафи том Володимира Свідзінського у блакитній суперобкладинці та, п’ючи каву, прочитав навмання кілька віршів.

Дружина з донькою вчора поїхали до тещі у село Вишневе, що в кількох кілометрах від Житомира. Після смерті чоловіка Антоніна Павлівна жила усамітнено, нікуди з Вишневого не вибиралася. Сказала, що житиме у селі, ближче до Арсенія Зіновійовича – так звали її померлого чоловіка. Ми її відвідували. Тоді ж я заїжджав на батьківщину – в Коростишів, де народився і жив у дитинстві, поки не переїхав з батьками до Луцька.

У Коростишеві живе мій побратим Василь Місяць. Колись він писав вірші і називав їх бібоповими, а згодом, узявшись за прозу, написав роман про Андрія Платонова. А ще Василь грає Кейджа на баяні «Космос», купленому в селищі Високі Горби.

 

2

Мою дружину звати Марією. Ми приїхали до Луцька після навчання. Дружина закінчила філологічний факультет Житомирського університету і викладає у школі українську мову та літературу. Я працюю у музучилищі, в якому колись сам навчався. У нас дві доньки – Надія і Мирослава.

Мою дружину звати Марією – це ім’я ніби створене для неї. Добре, коли ймення зливається з людиною. Мені завжди імпонували музичні твори, які не надаються до перейменування, яких навіть сам Майстер Назв не зміг би вилущити з титулів, даних їм раз і назавжди. Існують сотні «пісень без слів» – і тільки деякі з них є справжніми «піснями без слів»; серед тисяч «листків із альбому» лише окремі твори є справжніми «альбомними листками» . Моя Марія – справжня.

Марія має сестру. Вони близнючки. Сестра народилася першою, батьки нарекли її Соломією. Моя дружина не могла народитися першою, оскільки тоді б Соломією назвали її. Назвали б чужим іменем. Тоді б і наші долі склались інакше. Але Марія народилась услід за сестрою, щоб назватися своїм іменням. І щоб ми зустрілися з нею у призначений час…

Але сталося так, що спочатку я познайомився з Соломією.

…Ми вчилися у Київській консерваторії. Соля грала на скрипці, я – на фортепіано. Жили в гуртожитку на Лук’янівській вулиці, на Подолі, на пагорбах.

Ми слухали джаз, грали «Mr. Paganini». Музика для Соломії була сенсом існування. Вона розчинялася у музиці, коли слухала, а надто – коли грала. Я полюбив її і за любов до музики теж. Але легко любити людину, яка є. Соля ж, поринаючи у звуки, на них перетворювалась. І тоді її ніби не було. А я залишався, навіть у хвилини спільного музикування, і чекав Солиного «повернення». До знайомства з Солею я думав, що й сам, імпровізуючи, розчиняюсь у музиці, як рафінад у воді. Я б не сумнівався, що так і є, якби не зустрів Солю і не дізнався, наскільки тотальною буває справжня дифузія: звуки набувають матеріальних обрисів, натомість людська тілесність стає ембієнтом у дусі «Гімнопедій» Еріка Саті. Я любив Солю і страждав, розуміючи, що Соля не тане в любові до мене так, як до музики. І я – соромно зізнаватись – ревнував її до джазу. Я потерпав від розуміння власної ущербності, оскільки, того не бажаючи, ніби стягував Солю вниз. З нею я не думав про музику – скажу навіть так. Соля ж про музику думала завжди.

Але все ж у ті часи ми з Солею любили одне одного. І кохались, не вдаючись до контрацептивів, бо діти нас не лякали. Тобто діти, народжені з любові, не лякали мене – заради правди треба сказати так.

Уперше ми перетнулися в консерваторському коридорі – так пам’ятала Соля. Я ж знаю інше. Я закінчував перший курс, а вона складала вступні іспити. Піднімаючись сходами з підземного переходу, я вперше її побачив. Вона йшла зі скрипкою. На Солиному обличчі блукала усмішка, ніби дівчина йшла і бачила інший, сяйливіший світ. Соля спускалася сходами – згори. День був літній. Вона входила у прохолоду підземелля, а ввійшла мені в душу. Я дивився їй услід, розуміючи, що вона повела мене за собою. Я не пробував її наздоганяти, оскільки знав: ця дівчина не щезне, бо, не маючи того на меті, піймала мене, як той рибалка, котрий закидає вудку, знаючи, що хоч якою довгою буде волосінь і хоч як довго летітиме вдалечінь грузило, поплавець окреслить місце, де буде впіймано рибу.

Того самого дня у консерваторському коридорі я зустрів Солю знову. Вона здивувалася, коли я заговорив до неї, проте зупинилась. Спочатку ми розмовляли у коридорі, потім зайшли в аудиторію. Говорили про якісь загальні речі, потім – про музику.

Соля сказала:

– Знаєш, я грала в училищному джазовому ансамблі.

– Справді?

Моє запитання було недоречне. Дівчина сказала, що грає джаз, значить, так і є. Навіщо перепитувати? Але я перепитав, здивувавшись почутому, оскільки теж займався джазом.

– Справді. Наш керівник Толик виступав із комсомольським значком на грудях і тримав трубу так, як юні ленінці на картинках тримають горни. Він не був схожий на Армстронґа: той був веселий, а Толик на сцені мав дурнуватий вигляд – як ти щойно, коли почув про джазовий ансамбль. Вибач! – Соля розсміялася. – Толик думав, що свінґувати і крокувати на параді – те саме. Він грав настільки голосно, що тільки трубу й було чути… Ти куриш?

Закурили. І я теж розповів про свій училищний джаз-бенд. Звістка про те, що я також граю джаз, Солю не здивувала. Вона сказала, що джаз – прелюдія до ще більшої музики. І завела мову про демонізм Шнітке, аскетичні інтонації Пярта, космічний дух Тертеряна. Від її екзальтованої мови, здалося мені, змінилась аура в приміщенні. І якоїсь миті, зачудований розповіддю, я взяв Солину руку. Не певен, чи вона це помітила. Тож мені стало совісно: я схопив долоню дівчини, скориставшись її відстороненістю. Тієї ж миті я відпустив Солину руку. Розповідаючи про свій урочий джаз, Соля й справді не помітила насильства, зчиненого мною у пориві раптової любові. Я сидів і слухав, у мене голова йшла обертом: джаз був одним із струмків, що вливався в музичний океан, який штормив в уяві дивовижної дівчини, натомість загойдало мене.

– Джазмени ніколи не були традиційними. Прорив кожного – справжній! Вони йшли на модальне світло. І Колтрейн, і Девіс, який не раз присідав на героїн.

Про джазових «монстрів» Джона Колтрейна і Майлза Девіса сказав не я – вона!

Соля розповідала про своє дитинство і музичні заняття. Вона мала сестру-близнючку Марію. У початкових класах їм купили скрипки. Арсеній Зіновійович, батько і за сумісництвом шанувальник музики Баха і Телемана, зумів пояснити дівчаткам, що скрипки не менш важливі, ніж ляльки і вбрання. І сестри в це увірували свято, але Соломія – святіше. Тож коли Марія після дев’яти класів вступила в педагогічне училище, її сестра склала іспити в музичне – і теж житомирське.

Вона розповідала про сестру і я слухав, але окрім Соломії для мене тоді нікого не існувало, не могло існувати. Була тільки Соля, і вона була поруч. Марія – це ім’я злетіло з її вуст і перетворилося на повітря, невидиме, хоча й існуюче. Я дивився на Солю, був зачарований нею. Навіть якби моєї свідомості торкнулися слова про сестру, я все одно не зміг би уявити, що десь живе дівчина, схожа на Солю, як дві краплі води.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!