Вона була така стара, що почала вже ховати дочок. Вони були давні, теж старі-старуваті, і Марта Петрівна за ними не надто побивалася. Дочок було багато — три або чотири; жінці вісімдесяти шести років можна пробачити забудькуватість. Перша дочка народилася, коли Марті Петрівні було вісімнадцять рочків, а отже померла та Катерина-катеринка шістдесяти восьми років; теж чимало пожила, і онуків до школи випровадила. У такій арихметиці Марті Петрівна ще петрала, а от алгебру, де куби часу множилися на квадрати відстаней, уже не добирала. Натягнувши на підгнилі нутрощі поїдений шашелем халат з драглистих м’язів і розхитаних кісток, Марта Петрівна дивилася у вікно, як у телевізор, і в телевізор, як у вікно. Усе покладено у шафку: смертні гроші під’їдає інфляція, смертну одежу — міль; от цього шкода, так. Про це хочеться розповісти, але нікому — це не діти, онуки й правнуки, а якісь хвашисти, їй-бо, шкода часу та атласу. А я лікар і знаю старечу мову, есперанто всіх на світі бабусь та дідусів.
Я припишу їй настоянку валеріани — уп’яте? — а вона подякує, хоча не любить дякувати — по очах бачу. За візит мені нічого не треба: я по самі вуха наїдений її словами. Коли слухаю Марту Петрівну, то часом мені здається, що слова лунають з того світу, з якогось недоминулого минулого, непоминно. Стареча мова нагадує вузликове письмо — вузлики треба полічити, потім зрозуміти, яких вони кольорів і як їх нав’язано на мотузочці.
У тому Марти Петрівниному минулому було всього помалу, по дрібці: спочатку «село» з «гор/одом», потім «г/ород» з німцями, потім «шахта» з «Валіком», потім пішли діти (я ніби бачу цю картинку за мотивами «Поступу еволюції»: спочатку повзе товстеньке немовля, потім трирічний малюк ступає, потім квапиться підліток-підсвинок, а там вже й юнак дере ластату кирпу до сонця), потім «совєти» вночі викрали гроші з книжки — і розтанув гнилий туман ілюзій, і стало пронозливо-яскраве сьогодення. Та й яка вона Марта? Мархвушка, мазутний пагінець між шахтними рейками.
Учора Марта Петрівна дала мені літрову банку вишневого варення, бо грошей я від неї не прошу і не беру, якщо намагається впхати. Я лікую її — і це всім відомо: сусіди Марті Петрівні заздрять (лікар ходе, та ще й чоловічої статі: такий присмак утаємниченого старечого еротизму); вона лікує мене — а ось про це знаю лише я один. Здається, іноді Марта Петрівна здогадується про щось подібне — ні, це ще не здогад, а віддалене рожеве світіння здогаду в старій очманілій голові, — і тоді змовкає, щоки їздять угору-вниз, мавпячі губи жують повітря, щось моцартівське, легке й життєсяйне, висвистують бронхи. Триває це недовго — Марта Петрівна розгладжує халат на колінах і розповідає далі. Своєю старою старістю вона лікує мене від моєї старості — молодої — десь два рази на тиждень.
Іноді (кажуть, таке трапляється побачити духовидцям) крізь ґротескний грим та спецефекти старості я бачу початковий начерк її тіла, а може, і душі: струнка дівчина, одягнена по моді п’ятдесят третього (це для зручності, щоб зачепитися за сумнівно-сумну, але безперечно епохальну дату), не надто розумна, не надто гарна і не надто щаслива; трохи нижче серединки-половинки — живий кавалок із совєцького глинища-багнища: може, і були б з неї люде. Трапляється, що Марта Петрівна плутає власні спогади з чиїмись. Я вже навчився зауважувати ці моменти — чиїхось спогадів мені знати не треба, на те книжки; тут з власними належним чином розібратися б, знешкодити, запроторити в найдальшу шухлядку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли Марта Петрівна починає дрімати — це стається після тривалої терапевтичної бесіди, — я повільно підводжуся з крісла, продираюся між холодильником і кухонним столом і з малозрозумілою мені самому цікавістю роздивляюся її зблизька. Тимчасово вимкнена з мережі Марта Петрівна — волосся сиве на кінчиках і жовтувате при корінцях; окремі пучечки вкручено в целулоїд шкіри, як у ляльки, що безневинно жила зі мною, коли я був малий (подружка? наречена? Що завгодно, але не дружина — у нас не було іграшкових дітей).
Тим ще цікава Марта Петрівна, що в неї є Римма — не звірятко, не песик, не кішечка.
***
Поки куняє моя пацієнтка, ось вам Римма.
Риммі п’ятдесят один, вона старша за мене на півтора року. Римма «далека сусідка» — сама так каже. Куди як далека — Марта Петрівна в другому парадному, Римма — в шостому. Я не знаю, ким є ця Римма, але чимдалі я її пізнаю, тим більше розумію, звідки ця приязнь між Мартою Петрівною та нею. Римма — звідкілясь звідтіля, з п’ятдесятих; такі тоді, певне, були убогі міські інтелігентки — вчительки або лікарки, бібліотекарки абощо. Вона самотня і ненависна до людей. І слова її не ті, і мова не та — не з/аразні. І ім’я її не з нашого дитинства — ми майже однолітки; певне, була вона єдиною Риммою в усій школі, і в усіх школах району, а може, і всього міста. Коли коротким сном обмирає Мархвушка-шахтарочка і вгрузає в продавлене крісло, я згадую чомусь Римму — ми й бачилися-от разів десять (двічі — сороміцьким чином), а згадую ж.
«— Зараз час такий — відсидітися, перечекати, заховатися за аватаркою в соцмережі і тліти, як ґнотик. Але ж відсидітися — де? У моєму неповторному житті, що давно переквітло і вже жовкне. Перечекати — де? Там само! Розумієте?!»
Вона не писала прозу, цікаво? Вже не спитаю: померла Римма, а Марта Петрівна досі жива.
Тож Римма сиділа біля Марти Петрівни (та якраз тимчасово перетворилася на воскову персону) і передивлялася комунальні квитанції — світло, вода, тепл/о: усе, що бог, якби він існував, мав би давати людині безоплатно і в необмеженій кількості.
Римма підвела очі — темні як тернині й уважні — і сказала, мов відтарабанила по книжці:
— Доброго дня, лікарю! Вашій пацієнтці набагато краще.
***
Будь-яка п’ятиденна людина живе заради п’ятничного вечора, бо в суботу прибирання — і на базар, а неділя густа й липка, як свіжий мед, і потопаєш у ній, скороминущій, і повз руки всі справи повзуть, і придрімати б, а завтра вдосвіта — телень-телень! Не питай, по кому дзвонить будильник: він дзвонить по тобі.
Так, я йшов, і видихав лютий часниковий перегар, бо чим ще рятуватися від пекельних штамів гострої респіраторної? Я йшов на роботу, а там усі респіраторно-вірусні; не лізьте мені перед очі, ось ваша бамажка — узеде, «узі» по-вашому, а мені тут до п’ятої вечора досидіти — і додому на той самий манір: узяв ноги за пасок, очі втупив ув асфальт, рушив.
Яка в тебе баба, так і житимеш: це аксіома. Проклинаю життьову геометрію, що складається з доброго десятка таких аксіом. Проклинаю геометрію і славлю хімію: із суміші слабких розчинів людських почуттів народжуються химерні сполуки — небачені барви, чудні запахи, недосліджені властивості. Яка в тебе баба, так і здохнеш: це теж хімія і трохи фізики, тобто масові частки мають переплестися, перемішатися, валентності зачепитися одна за одну, як клаптики пазлу, і теплова енергія має пробігти по тривких молекулках, які щойно утворилися з окремих хистких атомів — ще мокренькі й рожеві новонароджені молекулки.
Вимкнули світло, погасла фестивальна ілюмінація соцмереж, а по телефону говорити ми вже розучилися: що сказати? Як їв власноруч приготовану яєчню вранці і запивав власноруч звареною кавкою, як тьопав вулицею до лікарні, як пахло селом і сіножаттю, бо дядьки в помаранчевих жилетах стригли кущики та газони; як шукав у кишені ключа від кабінета, а потім згадав, що віддав його сестрі милосердя Ляльці, а як вона була п’яна вчора, то могла загубити; як нарешті відкрив кабінета і тоді вже грізно глянув на кулеметну стрічку відкидних стільців — в кожне сидіння вгвинчено бабуську, і в кожної медкартка на колінах; як кивнув, як рипнув крайній стілець і перша важка хвашистська куля вразила туманний мій непрохідний ранок…
А ввечері — напхана мертвими речами трикімнатна квартира, тонометр, фонендоскоп, Марта Петрівна і Римма. Стара мовчить і супить брови — іноді я її дратую; зманіжилася, бач, — а в дільничної своє лікуватися не хо’?!
Щось ми опинилися на кухні вдвох — я допивав блідий чай, а Римма витирала пил із шафки. Струнки ніжки з розвиненими литками — мені такі подобаються; сильні невеличкі ступні в завеликих топанках. Ось ліва виринула, щоб почухати праву: вдало приліплений до п’ятки ахілл; ресорне склепіння високе й пружне. Римма негарна — дивлюся на неї; від сухого не відкусиш; треба подихати на скоринку, покрутити в гарячих долонях, поки виступить кислувато-солодкий сік.
— І вигадувати нічого не треба, — уважно глянувши на мене через плече, мовила Римма. — Вважають, що старі люди те й роблять, що повний день згадують минуле. Брехня! От я нічого не згадую — хіба тоді, коли треба таблетки для Мартоньки на підвіконні знайти; їх якийсь чортик ховає, а потім віддає, як добре попросиш.
— Ви хіба стара? — з усмішкою запитав я і сахнувся, наштовхнувшись на Риммин погляд — зухвалий, сухо-відвертий, чорно-прозорий.
Вона відчула це і заплющила очі (таке спокійне в неї лице, коли очі заплющені!), наморщила лоба, мов прислухаючись. Я взяв її за талію, зім’яв пальцями Риммині сідниці — у мене гнучкі і сильні медичні пальці; хотів поцілувати, але передумав — не люблю цього, та й навіщо врешті-решт.
Вона була в довгій спідниці, і ось що я раджу: не намагайтеся довгу спідницю задерти, коли обіймаєте жінку, — треба ж зігнутися, упіймати краєчок і тягти вгору; це вкрай незручно, особливо якщо спідниця вузька. Шукайте на талії крючки, кнопки-застібки або ґудзик — він там зазвичай є, — і поволі скочуйте верх спідниці донизу; спідниця вільного крою впаде сама, драматично укривши черевички або босі ноги; якщо спідниця вузька, докотіть її до середини стегон, далі не треба — відчувши несвободу, жінка завершить те, що ви розпочали; це в них відбувається підсвідомо. Коротку спідницю, так, можна просто задерти, але варті уваги жінки ніколи не носять коротких спідниць.
— Не дихайте на мене часником, — не розплющуючи очей, тихо мовила Римма. — Учора вас у вікно бачила. Ви йшли, згорблений, мов щось загубили. Не можна так…
Я поцілував її в шийну западину.
— Римусько! — пролунав Марти Петрівнин голос з дальньої кімнати. — А лікар пішов?
— Пішов! — різко й голосно крикнула Римма, боляче стискаючи мої лікті. — Ось іду!
Вона повернулася швидко.
— Не кваптеся так… я музику поставлю… — рівно промовила Римма, відштовхуючи, ні, притискаючись.
«Поставлю музику» — так лише стара людина може сказати, яка пам’ятає грамплатівки; потім повсюдно вродилися магнітофони, і музику вже вмикали.
Це в моєму останньому шлюбі вперше; а востаннє було в першому моєму шлюбі; вищий матаналіз.
Бери мене в рамена, тітко, просто на цій канапці, я добряче підтоптався, поки мандрував у часі заради цієї зустрічі з тобою. Обійми мене міцно — оце я люблю — і дивися мені уважно в очі: біль там шукаєш чи радість якусь? Ну, біль — темнішають очі мої, смеркають? Чи радість — розповзлися зіниці на пів ока, і райдужка сяє бурштином? Ти все знаєш про чоловіків, а я все знаю про тебе — це свобода для старих людей, так, Риммо? Повискуй, тітко, але тамуй голос — нас можуть почути; терпи, я знаю, що попелом береться жіноча гортань від притамованого стогону Давай мені остроги, як доброму коневі, ляскай твердою п’яткою по моєму підколінку; мені зручно робити це лежачи зверху, і коли я пущу липкий струмінь, то міркуватиму про те, як гарно з тобою: ти не робиш вселенської події з червоних днів, не капризуєш ні про що, умієш мовчати, розкладаєш гроші по купках, ненавидиш чоловіків за те, що без них складно обійтися, читаєш старі книжки — о, як я боюся людей, які читають старі книжки, бо й сам такий…
***
Я не можу тут жити. Я тут нікого не люблю.
Тиша. Про музику вона забула.
«— Ти охайний. У тебе там підстрижено.»
«— Ти тактовний. Коли я, перепрошую, перднула, ти не пожартував про сраку. О, як ви любите жарти про сраку, кляті причаєні педерасти, всі, всі! Усі ви молитеся сраці, і вас доводиться тягти під ліктик на природній бік життя — знову доводиться це робити нам, жінкам!»
«— Ти…»
Та про мене більше ні слова — та це ж і не про мене, а власне про Римму.
Здається, ми навіть не попрощалися.
***
Римма поралася біля Марти Петрівни, вони посміхалися одна одній. Гуділа пральна машина, і перед балконом висіла мокра райдуга з кольорових пошивок. Мінилася картинка в телевізорі — барви пізнього літа. Я виміряв Мартоньці тиск і вислухав звісні скарги — метелики в очах, безсоння, ноги болять у суглобах, — а потім пішов піти чай.
Римма увірвалася на кухню, сама на себе не схожа.
— Такі ліки бувають, щоб підвищити тиск? — швидко запитала вона.
— У тебе хіба тиск занизький?
Я спробував ухопити Римму за талію — вона боляче вдарила мене п’ястучком по руці.
— Знаю, що є, — відсівши по інший бік столу, вела вона далі. — От ти хочеш заробити тисячу доларів?
— Хочу. Куплю що-небудь потрібне, — жартома на жарт відповів я.
Римма сердито махнула рукою.
— Вимкни телефон, — наполегливо сказала. — Вимкни, щоб я бачила.
— Ось, вимкнув. Навіщо?
— І на стіл поклади… так… От що: в мене малосімейка з алкашами і смердючими сходами, кімната під самим дахом, і восени зі стелі крапає, а в Мартоньки — трикімнатна, засрана, але трикімнатна…
Я її зрозумів. Я не злякався. Ось вони — чорні сяйливі очі про що казали! Не жарт.
— Вона на мене житло переписала ще торік, — Римма говорила сухо і точно, не тихо і не голосно. — Її доньки далеко. Я їх не сповіщатиму, а якщо хтось інший повідомить — знайомі якісь, бо родичів Мартонька тут не має, — то навряд чи приїдуть. Я встигну виправити папери, а там хоч суд. Я свою малосімейку продам: твоя тисяча, тут ремонт зробити, і залишаться ще гроші і на адвокатів, і на суддів…
— А зачекати рік-два не хочеш? — стримано запитав я. — Тоді все буде більш-менш по-людськи.
— Де я чекатиму? Посеред свого життя? Ще рік? Годі, годі цього! — глухо проговорила Римма.
— Ти вже в Інтернеті і без мене все що треба вичитала, — зауважив я. — Тобі вже й лікаря не треба.
— «Мідодрин», — кивнула Римма. — Внутрішньовенно. Багато. У Мартоньки був інсульт, і тиск завжди високий, сам знаєш. Жодна сатана не підкопається. Розтин не робитимуть, а як робитимуть, то все одно нічого не знайдуть: інсульт він і є інсульт.
— Не певен щодо «мідодрину», і взагалі… А якщо я зараз піду до поліції і переповім все те, що ти зараз сказала? — запитав я злісно, і відчув, що мені знову кортить кинути злочинно-звабливу Римму он на ту на вузьку канапку.
— Не підеш і не переповіси, — похитала головою вона. — Тому що…
Відчуття дрібниці, життьової і зрозумілої, що зараз відбувається за моєї участі, прийшло до мене, і воно вдарило мене в груди, як штормова хвиля. Я втримався на ногах і вчепився в Римму, мов у рятувальне коло, і ліг на пружно-піддатливу гуму в патьоках морської солі, і поплив, підгрібаючи руками і ногами, до берега, а вона вже чекала мене на пісочку — мокре переплутане волосся по всьому обличчю.
— І ти до мене перейдеш, — пошепки повідомила Римма. — Що тобі твоя? Молодша? А що з того — радість? На чорта вона тобі? Марта посмертно живе, а ми з тобою — прижиттєво житимемо…
Римма хотіла щось казати далі, але прикусила губу і замовкла; її розігріті стегна зачинилися — здавалося, пролунав залізний гуркіт фортечної брами. Вона зрозуміла, що проговорилася, намарне, що сказала набагато більше, ніж праглося, — коли стало нестерпно боляче долоням, жбурнула свою вогненну кулю в мою порожнечу, де нічому горіти.
***
Місяць минув — і я згадую. Спадала з неба брунатна оксамитова завіса: осінь навідалася. Ми з Риммою не обмінялися телефонами — дивно, але цілком зрозуміло; і в Марти Петрівни мого мобільного номеру не було, лише регістратурний, а туди мені не подзвонили. Домучився до сімнадцятої і пішов.
Марта Петрівна відчинила сама — мабуть товклася десь біля дверей, — а я хотів побачити на порозі іншу. Дивилася без подиву, трохи спідлоба; розпухла права рука, що спиралася на ціпочок, легенько тремтіла.
— Доброго вечора, Марто Петрівно, — мовив я, вбираючи новий запах — кориці, перемішаний з терликанням радіо.
— Римко, Римко! — обернувшись, хрипким голосом крикнула Мартонька.
— Мамо, я ж Майя, а не Римма! — гукнув товстий голос із кухні. — А-а, то ви сатанюку оту кличете!
— Ось подивіться! — усміхнулася до мене Марта Петрівна. — Гарна, правда?
З ближньої кімнати вихилясом вийшла кішка, сіренька, у смужечку, і вдарилася сухою трикутною головою Мартоньці в ноги.
А з кухні пливло щось широке, строкате, червоне, круглолице, гомінке, обтрушуючи долоні від борошна.
— Спасибі вам, бо вже не треба, — були Майїні перші слова. — Мама вже нормальна. Участкова вчора була.
— А де та жінка, що до Марти Петрівни ходила? Сусідка? — задкуючи до сходів, запитав я.
— Поховали тижні три тому. Машина збила, — відповіла Майя, витерла лоба тилом білої долоні і метнула очима вгору — туди, де опиняються всі збиті автівками жіночки.
Серпнем 2020
Донецьк