Олег Бондаренко (Киргизстан). З новим роком, пане президенте!

751

…Годинник пробив дванадцять ударів, і настав Новий рік.

Ми цокнулись, як і належить, – я шампанським, господарі будинку, де я зупинився на нічліг, горілкою. Дружно здригнулися і побажали один одному за все-все-все. Я майже не вживав спиртного і сьогодні зробив виняток заради приятелів і свята; запрошуюча сторона ж уже була вельми гарненькою і трималася на ногах виключно для того, щоб впасти обличчям в олів’є після традиційної дюжини ударів, а не до неї.

Випивши, закусивши, ми, по ходу, поскаржилися на те, що бою кремлівських курантів в цей раз не передувало привітання по телевізору Президента, яке стало звичним. Але не було, так не було, що ж… У всякому разі всієї новорічної мішури вистачало і без того, і тим більше на столі вирувало море алкоголю.

За вікном пролунала стрілянина. Це очманілі громадяни пускали ракети, підривали піротехнічні бомбочки, стріляли петардами, влаштовували феєрверки і так далі. Небо освітилося різнокольоровими грімкими спалахами, і тьма стала схожою на райдужний шестикольоровий прапор.

– Друзі, гайда надвір, подивимося? Га? – запропонував я.

– Чого дивитися-то? Гик!.. З балкона ось все видно… – пробурмотів господар і приклався до чергової чарки.

– Тоді я сам, на п’ять хвилин, збігаю… – Мені було зовсім нестерпно сидіти в такий момент у тісному помешканні, тим більше чужому. Я вискочив у під’їзд, звідти – на засніжену вулицю і, здійнявши голову, із завмиранням серця дивився на мерехтіння порохових спалахів, яке супроводжувалося гуркотом і бабаханнями справа і зліва, і взагалі всюди.

«Цікаво, – думав я, – а хто мені першим на мобілку зателефонує? Кажуть, від цього дзвінка весь рік залежить…»

І відразу, як по команді, у мене заграла мелодія вхідного дзвінка. До речі, я встановив собі «Боже, царя храни». Діставши телефон із широких штанин, кинув швидкий погляд на екран – там, проте, горіло тільки: «Номер не визначено». Дивно. Але, чорти б взяли, приємно, в таку-то ніч…

Я відповів на виклик – закриваючи вуха від бойових дій втрачаючих цілком глузд городян.

«Увага, з Вами буде говорити Президент нашої великої Батьківщини, – повідомила мені у слухавку якась дівчина. – Не відключайтеся. Залишайтесь на лінії».

– Що-о ?! – закричав я у відповідь. – Тут нічогісінько не чути! Я не зрозумів!..

І в ту ж мить збагнув, що стрілянина на вулиці якось раптом відразу припинилася, в усякому разі майже; останні свої слова я прокричав мало не в цілковитій тиші, що запанувала серед заметів.

«Президент Вас хоче привітати! – голосно і строго сказала мені дівчина, яка зателефонувала. – Ви повинні розуміти, яка це честь». Далі почулося клацання, і за ним – у слухавці – невелика багатообіцяюча тиша.

«Дурниці якісь, – подумав я про себе. – Хлопці розіграти мене захотіли…»

І тут же почув голос ЙОГО. Так, ЙОГО САМОГО, без дурнів. Якщо хтось і хотів наді мною пожартувати, то, мушу зізнатися, у нього вийшло дуже натурально, прямо не відрізниш. На мить я втратив дар мови.

«Здрастуйте, Василю, – сказав у мобільнику Президент, і голос його був теплий, турботливий, проникливий. – Тільки що настав Новий, напрочуд сприятливий для нас рік, і я вважаю своїм обов’язком зателефонувати, в першу чергу, вам особисто – щоб привітати».

У мене клубок підступив до горла. Вірити в таку фантастику не хотілося.

– Це… – я намагався відшукати необхідні слова. – Мене на глум хочуть здійняти, чи що?.. Дурника з мене робите?..

«Даремно ви так! – Президент здавався скривдженим. – Ви ж Василь Іванович Лампочкін, народився 15 жовтня 1960, закінчив середню школу номер вісім в Біробіджані, з чотирма двійками, двічі невдало поступав у МДІМВ і ВДІК, працював слюсарем на Челябінському тракторному заводі, в даний час розлучений, троє дітей, які живуть з матір’ю, притягувався за несплату аліментів, коханка Зінка з плодоовочевої бази, ви зустрічаєтеся по середах, п’ятницях і неділях за адресою: пров. Челубея і Пересвєта, 13, з шостої до восьмої години. Я правильно телефоную?»

– Правильно… – пробурмотів я, розгублений донезмоги. – Слухаю Вас, пане Президенте…

«То ж продовжую, – лунало з трубки, все тим же дивним тоном, чуйним, батьківським. – Новий рік настав. Як завжди, ми з хвилюванням чекаємо це свято. Загадуємо бажання, даруємо один одному подарунки. Радіємо чудовій традиції зустрічі Нового року у сімейному колі, з рідними для нас людьми і друзями. Атмосфера добра, уваги і щедрості зігріває наші серця. Відкриває їх для світлих помислів і шляхетних справ, вселяє надію…»

Мені раптово прийшла в голову думка попросити у Президента підтримки в деяких питаннях – якщо вже у нас з ним розмова віч-на-віч. Згадалося, як посадили друга – за те, що його на дорозі випадково переїхав мажор, попався невчасно. І ще про неприємності у сусідки – вона завідувачка бібліотекою, і їй до фондів підкинули літературу ворожої держави, «Кобзар» Шевченка. А також прийшла до голови доля нашого колишнього директора – його взяли за те, що відремонтував за власний кошт сільський Будинок культури, силовики оформили розрахунок з підрядником як хабар. Захотілося сказати і про двірничку з Середньої Азії, яка померла при пологах у дворі пологового будинку, через те, що її не пустили на поріг. І про знайому дівчину, на яку ополчилася влада через репост в інтернеті…

– Пане Президенте, – квапливо сказав я, – і Вас вітаю з Новим роком! Я хотів Вас попросити…

«Почекайте, не перебивайте, – відповіли у слухавці. – Я не закінчив. Я прекрасно знаю про всі ваші проблеми, і повірте – мої люди взяли їх на контроль. Так ось. Iз щастя та успіхів кожної людини складається процвітання нашої Батьківщини. Любов до Батьківщини – одне з найпотужніших, найважливіших почуттів. Дорогий Василю, зараз, коли ми підводимо підсумки року, що минає, хотів би щиро подякувати вам за вірність і солідарність з нашою політикою, за глибокі почуття правди, честі, справедливості, відповідальності за долю своєї країни. За незмінну готовність відстоювати інтереси Батьківщини, бути разом з нею і в дні тріумфу, і в пору випробувань. Домагатися виконання наших найсміливіших і масштабних планів…»

– А-а-а-а !!! – хтось крикнув під боком. Повз мене промчала жінка, потрясаючи мобільним телефоном. – Зі мною говорить НАШ ПРЕЗИДЕНТ!!! – закричала вона на бігу. – Уявляєте ?! Сам! Президент! Каже! Зі мною! А-а-а-а!.. – та зникла в темряві.

Повз проїхав автобус – напевно, перший у Новому році. В його яскраво освітленому салоні я побачив купу народу в шубах, зимових пальто і хутряних шапках; усі пасажири з трепетом тримали в руках телефони і благоговійно слухали, що їм говорять в трубці невидимі співрозмовники. На їхніх обличчях сяяло непередаване блаженство, вони світилися від гордості, і відчувалося, що душею і серцем вони не тут.

Навіть водій автобуса, керуючи машиною, одночасно говорив з кимсь по телефону, правильніше, уважно слухав того, хто телефонував, і тиха радість вигравала на його світлому чолі.

«У році, що наступив, нам належить вирішити чимало завдань, – продовжував вітати мене Президент. – І рік буде таким, яким ми самі його зробимо, наскільки ефективно, творчо, результативно працюватиме кожен з нас. Інших рецептів просто немає. Ми повинні виконати, реалізувати все намічене, заради себе, заради наших дітей, заради Батьківщини… Василю! Пора сказати найтепліші слова своїм близьким. Сказати їм спасибі за розуміння і надійність, за терпіння і турботу. Чим більше буде доброти і любові, тим впевненішими і сильнішими ми будемо. А значить, і успіху обов’язково доб’ємося! З Новим роком вас, Василю, з новим щастям!»

– Зараз, зараз, – бурмотів я сам про себе, – зараз потрібно сказати йому, що зарплату затримують вже півроку, і ціни на базарі під свято напружилися в десять разів! І що дорога, яка веде до нашого закладу, – її відремонтували кілька місяців тому – просто розсипалася в пил, через неякісний асфальт…

Але в трубці почулося ще одне клацання – мій співрозмовник відключився. Зате, замість нього, я почув дівчину, ту ж саму, що і на початку, і вона нагадала: «Ви зараз говорили з Президентом нашої країни. Дякуємо за увагу!»

Далі залунали гудки…

Я стояв посеред нічної засніженої вулиці, приголомшений, з телефоном в руці. І раптом відчув приплив якоїсь божевільної енергії, що наповнювала мене по саму маківку. Я розумів, що нинішня розмова, нинішнє привітання – це аванс, який мені видали не просто так, він свідчить про високу довіру до мене як патріота і громадянина.

Я анітрохи не звернув уваги на те, як забігали навколо мене городяни, що були напідпитку, – ті самі, які підривали піротехніку п’ять хвилин назад. Як вони волали до одуріння: мовляв, нам тільки що телефонував Президент! Особисто, не зважив за працю привітати з Новим роком! Пре-зи-дент! ПРЕ-ЗИ-ДЕНТ!!!

Я розумів, що це смішно – не міг же, справді, глава держави телефонувати кожному, тим більше в таку важливу, відповідальну хвилину. Нехай ТІ думають, що хочуть, стверджують, що хочуть. Я-то насправді знаю, КОМУ САМЕ зателефонував ВІН САМИЙ.

Я пишався, і серце моє співало. Наче заново народився! З захопленням глянув в небеса. Дивився – і бачив там міріади зірок, які стали свідками цієї дивної, видатної, приголомшливої події. Хотілося жити і діяти!

Я випростався. Підбадьорився. Пройнявся. І зрозумів, що в Новому році готовий йти з новими силами в новий бій.

Переклад з російської автора

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!