На мене впав прапор.
Я якраз в цей момент знімав його на телефон, піднявши мобільник вгору, над головою.
Я бачив – і навіть спіймав момент, коли квітчасте полотнище відірвалося від флагштоку, вже не знаю чому, може, через вітер, чи що; встиг розглянути, як воно елегантно планерувало з висоти на мене, вигинаючись драконом і тремтячи одночасно; і зовсім не зрозумів, принаймні відразу, які наслідки падіння такої кількості тканини можуть мати для людини, що випадково опинилася внизу.
До останньої миті мені було скоріше цікаво, чим страшно, і може бути, навіть десь забавно… Це дійсно прикольно – спостерігати, і при тому зафіксувати на відео, як на тебе з неба спускається щось неосяжне, нескінченне, бо прапор мав воістину страхітливі розміри і навіть потрапив в книгу рекордів Гіннеса як найбільш грандіозний виріб такого роду на землі.
Потім послідкував удар…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ні-ні, це я так думаю, що був удар – тому що насправді не пам’ятаю зовсім нічого; нічогісінько. Просто темрява, порожнеча, провал у свідомості – неначе я й не існував в цей досить-таки невдалий, вкрай невдачливий момент свого життя. Раз – та навколо мене панував космос, і всередині, в черепушці теж були зірки, точніше, спалахи, і безмежний простір з крижаним холодом, і обертання всього і вся; або, може бути, нісся по колу я сам? моя голова? моя пам’ять? моє усвідомлення світу?.. Все пливло і крутилося, пливло і крутилося, і лише далекий потойбічний голос десь у надрах мого «Я» багатозначно промовив: «Не на часі… Для цього ще не настала година…»
LLL
Я не знаю, скільки пролежав на землі, розпластаний під тиском чогось щільного і важкого. Можливо, що пройшли роки – у всякому разі, за моїми відчуттями, хвилини та години зрівнялися з геологічними епохами… Мало-помалу у мене почало прояснятися в голові, якщо, звичайно, прояснення не виключає жахливого болю в скронях і потилиці та шуму у вухах – неначе в них працювали найпотужніші турбіни.
Найголовніше моє відкриття було в розумінні того, що я живий…
З великими труднощами я поворухнувся. Кругом все віддавало червоним – прямо-таки кривавим, ніби пекельним заходом сонця. Ну, ясна річ – від кольору тканини, яка нахабно вкривала мене звідусіль і притискала до землі. Хоча – і справді, – може, червоність походила від цілком реальної крові?.. Без сумніву, моя бідна голова сильно постраждала, була розбита… Швидше за все від удару об бетонне покриття майданчика перед постаментом з флагштоком, при падінні… Я застогнав і спробував вивільнити невдало підвернену руку. Тканина зверху і навколо мене – вельми, до речі, груба, не гірше парусини, – піддалася насилу; відчувалося, що вона й так була натягнута до межі. Я лежав, все одно що загорнутий у саван, ну хіба тільки не білого, а якогось зловісно-червоного забарвлення…
Скоріш за все, полотнище приземляючись розправилося, розгорнулося у всю свою неймовірну довжину і ширину, у всю «міць». І мені пощастило, або, правильніше сказати, не пощастило, перебувати десь посередині цього безмежного знаменного океану, прямо під його владною поверхнею, яка жадібно поглинула мене, накрила, поховала заживо… Лише сувора червона матерія незрозумілої товщини відділяла мене від свободи…
Крекчучи і постогнуючи, я навмання понишпорив по бетонних плитах праворуч і ліворуч від себе – у доступній мені зоні. І наткнувся на мобільник… Мій мобільник! Ось він, поряд! Як добре, що він зі мною! Тепер я зможу швидко вибратися з цієї ідіотської, абсолютно неправдоподібною, розкажи-кому-не-повірять ситуації…
Зусиллям волі я повернув поранену голову і тремтячою рукою підніс мобільник до очей. О Боже! Тільки не це!.. На мене дивилися розбитий вщент екран і чорне мовчання ефіру… Я відчув, як зрадницька сльоза потекла по моїй щоці, змішуючись з моєю ж кров’ю; прикро, було дуже прикро і образливо.
І боляче…
…Що ж мені робити? Як вчинити?..
Я, пересилюючи біль, спробував розхитати свій кокон. Полотно, яким я був накритий, виявилося неприємно товстим і щільним, набагато жорсткішим, ніж зазвичай використовується для виробництва прапорів. Ще б пак; адже цей державний прапор виготовлявся за особливим замовленням, розмірами він… чорт, не пам’ятаю точно, хоча тільки недавно читав про це в путівнику… коротше, полотнище чи то 300, чи то 400 метрів завдовжки… отже, вагою не одна тонна…
Та спеціальне кріплення ще, щоб все це утримувати в повітрі… механізм підйому… так, я отак читав… напевно, щось все-таки сталося, і головний символ країни не витримав власної ваги…
Ось так…
Нічого собі…
М-да…
Угу. Угу. Врешті-решт мені вдалося розширити крихітний, «могильний» простір, в якому я так недоречно знаходився. За допомогою ніг і рук. Головне – не поспішати, тканина є тканина, нехай вона і жахливо щільна. Усе ж таки не залізо. Але, господи, як же її багато навколо!..
Я абияк зумів перевернутися. Насилу підвівся, став на навпочіпки. Ну, а далі що? А?.. Доведеться, напевно, повзти наосліп в якому-небудь напрямі, доки досягну краю цього клятого полотнища… Дико, безглуздо! Капець. Але більше мені не залишалося нічого іншого…
Господи, боляче-то як!
Овва! Мобільник б не забути… Може, вдасться ще полагодити його…
І я, раз у раз припадаючи, як хробак, до землі, поповз.
Повз навпочіпки – природно, дуже повільно, з кожним просуванням, з кожним дециметром «відвойовуючи» собі місце у нескінченного червоного полотна. Діяв і руками і розбитою головою, розтягував, наскільки виходило, неподатливу матерію… З урахуванням моєї рани на потилиці і постійного запаморочення це виявилося вельми непростою справою.
Притому, повзучи, я відчував себе повним ідіотом…
Кожну хвилину-дві доводилося зупинятися, щоб перевести дух і дати стихнути вкрай хворобливим відчуттям у всьому тілі. Я тупо, як корова, вдивлявся в тверді бетонні плити піді мною – немов якби замість них була трава, моє становище змінилося б на зовсім інше.
Просунувшись так на невизначену кількість метрів, я в знемозі впав на бетон, зміркувавши, що повзу в нікуди. Справді, краще вже просто лежати нерухомо на одному місці, щоб заощадити сили – адже мене, врешті-решт, рано чи пізно визволять, коли почнуть піднімати прапор з землі рятувальники і еменесники; не вічно ж державному символу валятися в пилу після ганебного відриву від височенного флагштоку. Мабуть, у них є навіть готовий план на цей випадок… Мене ж, якщо розібратися, дуже добре видно з того боку – поверх прапора, я швидше за все виглядаю як горбок, і треба бути дурнем, щоб не здогадатися, що горбок цей живий і що він хоче лише одного – вибратися на світ божий…
…Ось так я і лежав, стікаючи кров’ю, і ще мені дуже хотілося пити… Пити… Пити…
Іноді я слабким голосом кликав на допомогу…
Кілька разів намагався розірвати або перекусити тканину, але швидко переконався в марності своїх спроб…
Я лежав, знесилений, і думав, і гадав, чим би таким можна було полотнище розрізати… Але нічого, буквально нічого підходящого в моєму арсеналі не було… Крім нігтів…
І я ламав нігті, пробуючи розірвати нескінченне червоне над собою… Я вив від люті і безсилля… Я лаявся до хрипоти…
І я кликав… Кликав… Кликав…
Поки не стемніло…
LLL
День другий.
…Я прокинувся від рокоту гвинтокрила, який низько пролітав над землею. Без сумніву, це був гвинтокрил; ось він зависнув десь над полотнищем і висів на одному місці якийсь час; потім знову рушив і літав ще з десяток хвилин туди-сюди на різній висоті – судячи зі звуку, що змінював тональність.
Навіть груба тканина, що обволікала мене, часом злегка ворушилася, трохи тремтіла від скаженого обертання лопатей при їх наближенні. І у вухах гуркотіло. Хоча, може, цей шум виникав у моїй голові природним, так би мовити, способом. Від болю…
Я, звичайно, радів гвинтокрилу – внутрішньо, але разом з тим і злився. Що вони там, не могли мені відразу допомогти, чи що?! Приземлилися б поблизу… Хоча, якщо розібратися, їх можна зрозуміти… Раптом гвинтокрил сяде на розпростерте на землі полотнище, та когось і придавить – скажімо, мене; ото буде номер. Ні, вони усе знають, усе розуміють і скоро прийдуть мені на допомогу іншим способом…
Так думав я, слухаючи скреготіння, що губилося вдалині.
І так само мислив і потім, протягом наступних годин, щоразу, коли чув черговий звук чергового літального апарату… Багато їх літало в цей день. Всі вони моталися понад прапором з боку в бік, досліджували його зверху, з висоти вздовж і впоперек. Але тільки після цього нічого більше не відбувалося. «Туристи! – раптово осінила мене здогадка, що пробилася крізь туман в голові. – Це вони туристів катають, щоб ті робили світлини на пам’ять. Не кожен раз державний прапор колосальних розмірів зривається з флагштоку і красиво розстеляється на землі… Це треба відобразити для історії… Для нащадків…»
«А як же я?..»
Так запитував я сам себе та услід втирав сльози, що струмували по обличчю, безсумнівно, від потрясінь, які звалилися на мене. Мої фізичні страждання не припинялися, голова гуділа і розколювалася, і я бачив все гірше та гірше. Хоча, правду кажучи, і ні на що було дивитися. Одна червоність навколо – проста, сувора й ненависна…
Періодично я повз – вперед, вперед, вперед, тільки щоб куди-небудь вибратися, але притому ніяк не міг позбутися відчуття, що мандрую по колу. Крім злобливої червоної тканини нічого не було видно. І це мене гнітило. Втім, з іншого боку, змушувало напружувати уяву.
«Прапор наш має три кольори, – розмірковував я. – Триколор. У ньому, крім червоного, присутні також синій і білий кольори. Отже, якщо я доберуся до синього або білого, це означає, що рухаюся в потрібному напрямку… І отже, рано чи пізно я досягну краю полотнища…»
«Повзи, плем’я молоде! – підбадьорював я сам себе. – Вперед, до свободи!..»
Спрага, постійна спрага змушувала мене діяти. У горлі пересохло – від хворобливих відчуттів, ковтати було болісно. Я повз, і мені хотілося тільки одного: пити! пити! пити! Змучений, я лягав на бетон і навіть намагався кілька разів лизнути його – через оманливу прохолоду. Ясна річ, це не допомагало, лише рот наповнювався пилом та брудом, і язик німів від всієї цієї гидоти… Я лежав, спустошений, пригнічений, на землі і тихенько підвивав. Забрудненими, чорними руками обмацував кірку засохлої крові на потилиці, колупаючи в волоссі. Гладив себе, шкодуючи… І знову насилу підводився, ставав на коліна та – повз, повз, повз…
Повз навмання, рахуючи про себе пройдені бетонні плитки, яких, здавалося, була нескінченна безліч піді мною… тисяча сто тридцять друга… тисяча сто тридцять четверта… Або п’ята?.. Я не знав, я збивався і – незабаром починав заново. Так, – думав я, – приймемо цю за нуль. Або краще за тисячну, адже начебто тисячу я вже явно відмахав. І почнемо… Почнемо… Почнемо спочатку…
Червоне. Все навколо червоне.
Коли ж нарешті буде синє?..
Боже, як хочеться пити…
LLL
…День третій…
…Або четвертий?..
Не знаю… не знаю… не знаю…
Я повз. Під криваво-червоним. Кудись у невідомість. З останніх сил. Не думаючи взагалі, що роблю… Просто повз – бо це стало складовою частиною мого життя.
Але набагато частіше я відпочивав… Лежав, абсолютно знесилений, без руху на бетоні. На твердому покритті, що врізалося своєю невблаганністю в кожну частинку мого тіла. Лежав і марив. Стогнав. Постогнував. І мріяв про океан, і ще про ванну – гарячу ванну. Про свіжі бризки, що іскряться на сонці. І холодне пиво. І дощ.
Я уявляв собі, як ловлю ротом дощові краплі… І дурію. Бігаю під струменями води, що ллється, туди і сюди. Босоніж. По калюжах. Та кричу. Радісно, на весь голос: «Свобода! Свобода! Ур-р-а!..»
Крик. Мій крик. Безсилий крик… Під прапором…
М-да…
…Цікаво, коли тебе посилають – чи не те це місце, де я зараз перебуваю?..
…Через багато-багато годин я-таки випадково натрапив на каналізаційний люк. Це було щось для мене – після стількох днів безплідного блукання по жорстокому бетону! Коли я побачив кришку люка, то прямо розплакався – від щастя. Мені здалося, що всі мої проблеми разом вирішені; але ж потрібно було ще примудритися відкрити люк, щоб проникнути в систему підземних комунікацій.
Я ламав пальці, нігті… Легко, звичайно, відкинути багатокілограмову металеву кришку, якщо ти здоровий, відгодований і, звичайно, гордо стоїш обома ногами на землі. Але я втратив дуже багато крові… Мені знадобилося півгодини диявольських зусиль, щоби хоча б зрушити кришку з мертвої точки, і ще стільки ж – щоб відштовхнути її подалі від входу в відкриті каналізаційні нутрощі.
Заглянув всередину… Нічого толком не побачив. Темнота. Адже через тканинне покриття тут, під прапором, навіть в ясний день панувала напівтемрява, підфарбована червоногарячим забарвленням. Зітхнувши, я зібрав останні сили і пірнув у дірку – здавалося, що у бездонний колодязь.
Прямо-таки скотився зверху вниз по настінних залізних сходах – не було сили спуститися по-людськи… Впав, як мішок. Розбив коліна, зап’ястя. Лежав так, поступово повертаючись до тями…
…Ну ось. Найскладнішим для мене виявилося піднятися і встати в повний зріст у цій маленькій тісній комірчині-камері, яка, однак, за своєю висотою цілком дозволяла вільно випрямитися. Мабуть, я просто відвикнув від вертикально-стоячого положення. Тут, у підземній службовій «кишені» було повно труб, і з однією з них, з-під вентиля, сочилися іржаві краплі. Я злизував їх, скільки міг, а потім, хитаючись, попрямував коридором, який мені відкрився, кудись у глибину похмурого проходу.
Йти було важко… Ноги погано слухалися, а ще в очах все двоїлося, троїлося… Літали чорти і янголята…
Через декілька поворотів я потрапив у невелике понуре приміщення, де на трубах сиділа, повісивши носи, сім’я з трьох осіб: широкоплечий батько, матрона та їх пригнічений донезмоги синочок шкільних років. Вони подивилися на мене без всякого ентузіазму, і в їхніх поглядах було щось таке, від чого у мене засмоктало під ложечкою.
– Ви що тут робите?.. – запитав я і злякався власного приглушеного, хрипкого голосу; адже це були мої перші слова, звернені до кого-небудь за декілька останніх діб.
– Це марно … – видавив із себе батько сімейства. – Нам не вийти звідси ніколи… Ми вже усе перепробували… Усюди – цей прапор… Він нескінченний… Порятунку нема…
Його дружина сумно кивала головою, а син просто заплакав.
– Але… Якщо ми підемо разом, коли-небудь куди-небудь прийдемо… Хоча б до чергового каналізаційного люка, – я спробував переконати їх і запропонував план дій, правда, не дуже-то впевнено.
– Ідіть самі… – на чоловіка аж жаль було дивитися. – Може, ви й виберетесь… А ми де тільки не ходили… Скільки люків зустрічали по дорозі… І скрізь – цей прапор. Прапор. Прапор… Якщо долі завгодно, то нас тут знайдуть. Ми просто почекаємо. Будемо чекати до останнього…
Я постояв трохи поруч з ними, але слів розради у мене не знаходилося – жодного. Розуміючи, що стирчати тут далі абсолютно безперспективно, я, похитуючись, пішов далі – швидше за все в нікуди. Йшов, як робот, як сновида. Йшов і навіть ні про що не думав, бо моя голова перестала бути притулком думок, вона годилася хіба що на місце, звідки виходила нескінченна біль.
Я брів, брів і брів… Скільки це тривало – невідомо. Тут, під землею, часу немає зовсім, він помер, залишився в минулому – разом з безтурботним життям до-червонопрапорного періоду. Іноді я натикався на стіни, іноді дорогу мені перепиняли товстелезні в діаметрі труби, замотані в теплоізоляційні одежі, немов першопрохідники на Південному полюсі.
Бачив я і електричні кабелі, і іскристі щитки на облізлих стінах, і пучки різнокольорових дротів… І ще я бачив відчай – в собі самому, і близький кінець, моторошну смерть в лабіринті переходів і страшних тунелів, ведучих куди завгодно, тільки не на територію, вільну від червоності…
…Нарешті я знемігся до такої міри, що рухатися далі не видавалося можливим… Я забився в куточок якоїсь чергової камери і слухав тишу, що переривалася лише галюцинаціями в моєму власному мозку. Пити і їсти мені не те щоб не хотілося – я просто не відчував вже нічого всередині себе, крім всепоглинаючого болю, який пожирав мене з голови і кудись до п’ят зі схованим в них серцем.
Останній – або передостанній – мій погляд був кинутий на стелю приміщення, де якимось шостим оком я угледів решітку, а за нею – щось на зразок виходу з підземелля. Не вірячи вже нічому, я все-таки встав – неймовірно, як я ще зумів піднятися! – і прямими ногами прошкандибав в ту сторону, де, в напівтемряві, виднілися поручні, що вели нагору.
Підйом той розтягнувся на все моє життя… Слабкими руками відкинув дверцята в стелі, що були розташовані паралельно підлозі, і виглянув назовні… Я дивився – жадібно і безнадійно, бо бачив якщо і не червоне, то синє, а це означало, що хоча я і перемістився під прапором на певну відстань, але все ж не виповз остаточно з-під нього.
Я плакав, висунувшись з люку, і ридання мої висушили все святе, що ще залишалося в моїй душі. Я ненавидів себе за те, що народився на світ, і за те, що в один нещасливий день мене потягнуло на екскурсію до чортячого флагштоку. Я проклинав вітер, який зірвав прапор, і книгу Гіннеса, в яку він був занесений через свій розмір, і взагалі світ, який був влаштований саме так, а не по-іншому, і в якому не було більше місця для дитячої наївності та доброти.
Я виліз з дірки в землі і розпростерся на асфальті, окроплюючи сльозами все навколо, що тепер набуло відтінку синього кольору… Я прощався – з кращим, що залишав позаду, і готувався зустрітися з тим, що маячіло в синяві і не боялося ніяких прапорів. Я нісся через всесвіт і знову чув у себе в глибині урочистий голос, що оголошував: «Наступна зупинка – це зупинка твого серця…»
LLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLLL
Він лежав на землі, розкинувши руки і ноги, біля відкритого люка, і його незрячі очі дивилися вгору, в безкрає, бездонне небо. І синє-синє небо у відповідь дивилося на нього, як ніби грало в баньки, і бог знає, хто з них переміг у цій грі, що не відає правил…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.