Новели

202

«Химчині кози»

Добре тому, хто живе у своїй хаті. А в кого
своєї нема? Тому взимку „Химчині кози” спину лижуть…

Сидимо, було, із бабусею Марією на печі, а я й
питаю: „Чого воно так  вночі холодно? Аж
спина змерзла…” – „ А то тобі Химчині кози спину лижуть…”

Я знав, що через хату від нас (не кажу, бачте,
„від нашої хати”, бо не наша вона, а „квартирна”, баби Бур’янки –
по-вулишньому; сюди поселили на „квартиру” моїх батьків – молодих учителів)
жила древня-предревня баба Химка. І було в неї три кози: одна стара та двоє
козенят.

Як ті кляті кози аж на піч діставали? Було там,
правда, напічне віконце, може, через нього?

Хтозна, як воно було, та хоч як топилася „наша”
піч, а на ранок стіни (особливо в кутках) вкривалися щедрою памороззю. Коли піч
запалювали знову, та паморозь починала „плакати”. Тоді бабуся витирала стіни і
діл ганчіркою із старого мішка… І лаялась. Частіше чомусь на маму і на якесь
„переселення”.

І так аж чи не до середини весни.

… Якось улітку пораємося ми з бабусею на
огороді, коли це двоє дівчат (бачу, що старші за мене) женуть стежкою три кози.
„Он Химчиних кіз онуки  гонять”.

Двічі казати мені не треба.

Груддя в обидві руки – і вперед. Жену тепер вже
я: дівчата попереду, кози за дівчатами, я – за козами…

„Оце вам за лизання… оце вам за паморозь…
оце вам …”

Давно це, мабуть, було. Нема вже тих хат, нема
баби Химки… Чомусь не видно і Химчиних дівчат…

А тільки приходить зима, так і питаю вже своїх
онуків: „Ну як там, не лизали Химчині кози?”

 Інколи аж
сльоза навернеться. І чого воно? Тепер же у нас своя, тепла хата…

Чуєте, бабусю і мамо?   С в о я!

                                                                                     
07.04.2008,
на Благовіщення.

 

 

Парокінний плуг

 

– Е-е, і цей довго не протягне, – каже дядько
Йван своїй тітці Марії. – Чуєш, як бухикає…

Знаю, що це він про мене: у мене якраз знову
приступ кашлюка – вивертає всього, аж червоно в очах і у роті, ніби зуб випав,
таке як кров.

Та хай каже. Мені якби ближче підступитись до
їхньої клуні: там он на пеньках плуг стоїть. Та й не простий, а парокінний. Вже
не раз пробував, щоб вилізти, так вічно біля нього крутиться їхній щокатий
Вітько. Він не набагато й старший за мене, так опецькуватий добре – не
одіпхнеш. Ще й жадний: “Це наш плуг. Батько казав, щоб чужих не пускав”.

Так, наче той “чужий” – це я – надкусить їхній
плуг.

“Може, – думаю, – і в нас такий був. Так дід
Кирило із війни не прийшов, а нас виселили – переселенці ми. Де ти його в тому
морі тепер найдеш?..”

– Воно ж на ньому, диви, пальтечко яке
благеньке, – це вже тітка Марія.

“Самі ви благенькі, – думаю я. – Братове це
пальто. Був би він живий, то надавав би вашому Вітькові… Ми  з ним із цього плуга і не злазили б…”.

Знову горло ніби хто схвачує, дихати не дає…

Доки одкашлявся, що аж сльози з очей, глядь –
Вітько вже на плузі.

– Баба казали, щоб не водився з чихотушним…

Мерзла грудяка ще летить, а я вже ховаюся за
“свою” повітку і лише чую, як верещить Вітько – із роз’юшеним носом біжить до
хати.

“Пересиджу в погрібнику. Мама бити не буде”.

… Мама буде тільки чомусь довго-довго плакати.

Ех, був би у нас той парокінний плуг!..

      
26.11.2008                                                                           
                                                   

 

 

Прочерк

 

– Мамо, а чого у мене там, де батька записують,
прочерк? – питаю у мами, хоч колись вже пробував питать. Тоді накричала, що
гусей взівав: у кукурузу сусідську чкурнули, то й цього разу, видно, добра не
жди…

Глянула тільки журно, та й усе.

Хотів було перепитати, та краще, як краще:
значить так треба; може він де засекречений, а я з розпитами своїми; я ось до
баби краще піддобрюся.

 – Бабо,
бабо, а батьки в усіх є? – Це я так, здалеку підходю.

– У путящих в усіх.

– А я ж хто?

– Раніше таких “байстрюками” звали, а матерів…
Та воно тобі ще не нужне. Чого це ти допитуєшся?

– Так у школу ж скоро. Он Микола Рибалківський
казав, що в нього батька звуть Сан Санич. Не зна тільки чи так і записано в отому
зеленому документі. Читать ще не вміє. Я 
вмію, так у мене ж прочерк…

– Як у школу йтимеш, то й у тебе знайдеться…
Походи ще з прочерком.

Ну тепер баба мене запутала вже зовсім. Так
каже, ніби батько й візьметься хтозна відкіля.

Колись, правда, чув, як баба сама до себе
казала: “Злигалася з тим нерозведеним…”. Не дуже я тоді вслухався, бо не до
того було: треба он ціпок десь вирізать замашний – хлопці вже в “цурки”
сходяться грать.

Воно як подумать, то можна й без батька прожить
– без діда ж якось живемо. Ото хіба, коли перегній на город возиком вивозить чи
стару товстезну акацію рубать… Тоді хай би й поміг хто. А то мама з бабою
сопуть та лаються, а возик застряне обома колесами у ямці з-під картоплі, і хоч
плач, хоч скач, а вигружай возик та стягай на рівніше. Я то й собі плечем
підпираю… Ех, якби вже в школу ходить! Та й ще хоч би у п’ятий клас! Раз був
біля школи, то бачив хлопців-п’ятаків. Ті вже й самі можуть такі возики тягать.
Та нічого, виросту.

Інколи сусід, дядько Микола, щось таке важке
поможе. Це коли тітка Ольга не бачить, а йому, мабуть, випить схочеться: він у
колгоспі бригадиром і в нього завжди під двором стоїть прив’язаний кінь Болт і
бричка. Хороший дядько: нас ніколи не ганяє, коли в “чапаєва” на ній граємо.

Помага, та це так, вряди-годи.

Найгірше мені, коли баба з мамою зведуться.

“Ти б же свого благовірного погукала. Хай би
поміг цю кляту акацію кудись одтягти: тепер ні копать, ні орать…” – “Та як же
він прийде, як на вербовці. Чи ви не знаєте?” – “Я то знаю. От якби й він знав.
Та доки ж я рватимусь отут з вами, паразітами? Та ні просвітку нема, та
нічого…”

Тут вже я знаю, що робота закінчилась і можна
тихцем кудись шмигнуть, бо, не дай Боже, обізвуся й собі, то ще й лозини
попаде. Вони пізніше подобрішають, та це коли плакать обидві будуть, а поки
що…

Як оце й зараз. І дався мені отой прочерк. Не
дуже й слово “байстрюк” до душі, та казала ж баба, що до школи батько
найдеться. А скільки тут уже до тієї школи? Ось-ось до спаса, а там уже й з
батьком. Може.

А те, що у Миколи Рибалківського батька Сан
Санич звуть, то це ще хтозна – він же читать не вміє.

                                                                                                
с. Пироги на Полтавщині
12.02.2009

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!