Помешкання,
де він жив, було на Золотоворітській вулиці, проти Золотих воріт. Проте із того
помешкання анітрохи не було видно, навіть натяку на Золоті ворота не було.
Навпроти — п’ятиповерховий обшарпаний будинок, і коли дивитись на нього, на
думці з’являлася лише «вічно пізня осінь», похмура і нудна. Помешкання
розміщувалося над проїздом, і від того підлога була холодною. Ще є два
закіптюжені вікна, висока стеля із посірілим ліпленням та тонкими пасмами
павутиння. Загального опалення не було, то зігріватися можна було лише за допомогою електроплитки або запаленої
конфорки газової плити. Коли з’явився електрообігрівач, то з’явилися
проблеми зі світлом, бо через низьку
напругу на освітлення потуги не вистачало. Освітлювання здійснювалося від
свічок, світло яких тремтіло й миготіло від протягів. Проте житло було у Києві,
а Київ, що би хто не казав, є Київ. Він не Москва, де є
багато друзів, проте усі вони були дуже несхожими із киянами. Різниця
була вражаючою, як і поміж самими містами, вулицями, метро, вокзалами, пляжами,
річковими портами, пароплавами, мостами, магазинами, трамваями, так і
ставленням між собою у їхніх насельників, а не лише у моїх друзів.
Зайшовши до кімнати знадвору, він, як завжди, довго
сидів на стільці мовчки, не запалюючи свічку й не вмикаючи тепло, бо відчував,
що оце темне і звичне виявиться раптом підсвітленим і бридким, а сльотавий
настрій ще дужче ухопить за горло. У цьому приміщенні сльота була господаркою,
а зустрічатися із нею поглядом він завжди не квапився, бо йому того завжди не
хотілося. Інша справа влітку, коли тепло і сонячно, тоді й настрій погодистий, навіть отут…
Загалом життя — це виявлення двох сторін
одного цілого, де панують білобог і чорнобог. Котрим боком до тебе оте ціле
повернеться, отаким і буде життя, себто під проводом чорнобога — усе похмуре й
недоладне, а під проводом білобога — усе радісне і сонячне… Зараз зима, проте
снігу обмаль, а холод своєю відвологістю добирається під одяг аж до тіла. Він
врешті встав і скинув пальто, запалив свічку й увімкнув тепло, перейшов на
канапу, застелену гарним, проте старим, із великими квадратами, пледом. Посидів
трохи, ще краще вмостився і стягнув рукавичку, погляд самостійно втупився у
малюнок, який був на старих шпалерах: на темному тлі світлі півники у голубій круглій вазі. Цей малюнок
завжди щось нагадував, а що саме — пригадати не міг… Розстібнув картату
сорочку-ковбойку (китайська «Дружба») і нарешті відстібнув протез. Поклав його
обережно поруч і, розминаючи понівечене плече, відкинувся горілиць на канапу…
Полежав отак із задоволенням, доки
врешті відчув нестерпний холод — холод у руці, якої не було… Руки не
було, а холод у ній був, через отой нестерпний холод, який раптово виникав, він
й носив теплу рукавичку на протезі — що влітку, що взимку. На людях не
визнавав, що немає руки. Проте від того не маскувався, а тим немовби й
хизувався: демонстративно користаючись лише лівою… Підвівся з канапи, втираючи
мазь «Бомбенги» в плече, й пройшовся кімнатою, вже теплішало, й остиглість,
хоча ще й залишалася, проте лише попід стінами. Увімкнув транзисторного
приймача «ВЕФ», а задля того відключив опалення… Свічку не гасив, натомість
заліз під ковдру, зверху ще накинувши пальто, й відключив свою присутність
тут… Звідкілясь (з приймача) лунав чарівний голос: « … ах ета скріпка
Паганіні…»
Він знав і щиро це відчував, що за стінкою перебуває дух
цієї господи. Дух, як якась ефірна субстанція першожиття, є присутнім в усьому
— і живому, і неживому. Дух — це внутрішній нематеріальний зміст живої істоти
чи неживої речі, навіть споруди. Проте
саме тварини чи рослини, як і ще не відомі нам інші істоти, є вмістилищами духу
чогось: споруди, лісу, гори, навіть річки. Людина не може бути духом, вона —
людина, натомість привиди лише обирають людської подоби. Привиди не бувають
духом чогось, хіба що цвинтаря…
За стіною був коридор, який відокремлював будинок від
його помешкання. Коридор мав батарею центрального опалення. Отже, у тому
коридорі в теплі і перебував дух усієї цієї будівлі. Він знав про те, що саме
там є дух, і дуже любив того рудого духа. Рудий котовисько розташовувався на
застеленій чистим рядном старій скрині і виглядав помпезно і велично — щось
примарно нагадувало Козака Мамая на китайці. Кіт був рудим із широкою, на усі
груди білою плямою. На його завжди замисленій і трохи витягнутій та загостреній
мордочці ніколи не було усмішки.
Відчутною була його внутрішня заглибленість: чи отримуємо ми те, чого бажаємо,
чи бажане заковтує нас до себе усередину, і ми опиняємося в бажанні бажаними, а
тоді воно вже є поза нас… І хоча кіт був справжнім духом цієї будівлі, проте
виразною була його відокремленість від місцевого, якась виразна дивна
нетутешність, яка лише межує зі
швидкоплинністю і не більше, сторонячись чогось біжуче-метушливого й певно що
змарнованого. Коли кіт з’являвся у дворі, то усі присутні при тому звертали
погляди до нього і чогось очікували. Натомість кіт, з’явившись на подвір’ї,
стояв тривалий час на місці, переступаючи біленькими лапками, немов оберігаючи
їхню білизну, і ретельно вичікуючи
сприятливого моменту, щоби ступити у реальність і від того не забруднитися.
Потім рішучим стрибком він опинявся під великим деревом, де справляв свою
потребу, і це він робив тільки там… Опісля того, обережно поблукавши асфальтом,
повертався у дім. Двері прочиняв самостійно, своєю, з білими «рукавичками»,
лапкою. Коли було сонячно, він дозволяв собі посидіти на перехнябленому
парканчику і увібрати у себе сонячне проміння — сам золотавого кольору,
тож і золотаве сонячне проміння,
вливаючися в нього, робило його ще сонячнішим. Отже, коли кіт зручно вмощувався
на своїй скрині, то всотана сонячна енергія, хоча й тьмяно, зависала дивною
хмаринкою довколо нього… От тому й Козак Мамай… Хоча одночасно він був
нематеріальним духом будинку на
Золотоворітській вулиці у місті Києві.
Музика у темряві робить можливим перебувати у напівсні-напівреальності,
немовби у такій собі… побутовій нірвані. Зараз чудова пісня чудовим голосом
про чарівну скрипку самого Паганіні й шалений натовп думок навертають на якісь
мляві й тьмяні спогади…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ще за того, вже дещо призабутого, минулого, коли він був
мрійником-оптимістом, бо обличчям у його бік повернувся білобог та руки й
ноги ще трималися тіла, а настрій мав
веселий, бо усі прожекти його поза сумнівом мали одразу ж перетворюватися в
реальне… Лише відомим йому чином втрапив він на невеличкого пагорбка із піску,
зміцненого корінням по-весняному ледве
вже зеленіючої травички. Він сидів на тому горбочку й радів весні і хоча
й тимчасовому, проте статусу вільної людини. Вже була пізня весна, і скоро мала
розпочатися повінь. Повінь завжди підкрадається підступно, а тому і з’являється
раптово. Весна є найрадіснішою порою року усюди, бо просинається усе живе,
напевно, що й неживе просинається також, тільки це менш помітно. Весна на
Поліссі — гарна пора, проте такою вона
буває лише до повені, коли ж раптово з’являється повінь, тоді усе неодмінно
змінюється — і зовсім не на краще… Повінь є повінь. Поміж пагорбком, де він
сидів, і невеликим гайком тяглася дорога. Дороги нині насправді вже й не було,
бо ж по ній давно не котили підводи, запряжені волами, не бігли брички,
запряжені кіньми, й не бігали хлопчаки, піднімаючи куряву своїми босими ногами…
Так було в 50-ті роки, в його дитинстві… Та все ж таки й зараз то була дорога.
Там, де лежав великий камінь, а звідкіля він тут узявся, ніхто не знав, навіть
і не здогадувались найстарші діди разом з іще старішими бабами. Убік від каменя
колись знаходилась якась споруда,
чи то капличка, чи стовп християнський. Споруду
революціонери знищили, а люди й надалі
казали: «від каплички»… Саме від того місця дорога розтроювалась: на
Боровичі, на Слобідку, на Хвощівку… Обирай куди бажаєш… Нині ж й обирати
нічого, бо немає нічого з того, з чого можливо щось обирати.
Він поволі підвівся із землі, струснув сміття з штанів і
неквапливо попрямував у напрямку Хвощівки, бо сподівався, що вона саме там,
куди він простує… Хвощівку доля не пестила ніколи, бо ж заселяли її ще у ХІХ
столітті біженці з південних районів —
злиднями не були, проте ж і у великому достатку ніколи не розкошували, а
з приходом клятої пролетарської влади лихо запанувало надовго. Німці як
справжні цивілізатори і визволителі село спалили до пня. Люди поселилися поміж
сосновим корінням у високому березі понад річкою. Проте під час переправи через
Прип’ять партизанів Ковпака усе, що
вдалося сельчанам відновити,
цивілізатори знищили. Потім з’явилися росіяни з військкоматом, особістами та
колгоспом… У 86-му, хто ще до того не втік до Мінська, Пінська та Гомеля й
Барановичів, тих остаточно виселили: кого до Гродно, кого до Друскінінкаю, а
кого й на цвинтарі «обустроілі»… От і вільно стало нарешті дихати у поліській
Хвощівці…
Повз старі осокори, які колись були понад озером,
підійшов до чорного з дерев’яних брусів будинку. Споруда й раніше була темного
кольору, а нині і зовсім виглядає почорнілою, але не через трухлявість, а через
старечу бундючність. Обійшов навколо будинку. На задній стінці висіло
рибальське причандалля, воно ще не розсипалося, бо ніхто його не чіпав, проте
виглядало зовсім зітлілим — такі собі рибальські мощі. Поблукав подвір’ям та
поза ним. Смуток ще збільшився й тиснув важким тягарем — навколо лише рештки
життя, в які вже ніколи ніхто не вдихне справжнього життя… Двері до будинку
були не зачинені — у тому, минулому, житті
їх підперли патичком, який через вологість і давність згнив, тому двері легко відчинилися. Усе, як рибальські
лаштунки, як і ще багато того, що лишилося не в хатах, а знадвору,
перетворилося на непотріб. У помешканні була напівтемрява, бо вже звечоріло, та
й вікна ретельно позатягувані павутинням, яке ані промінчику світла не давало
змоги потрапити до приміщення. На павутинні накопичилось багато решток від
жертв павука, яких не зміг визволити маршаковий комарик. Та й тих комариків на
дротах павутиння була сила-силенна, їх ані павуки, ані ще хтось і не чіпали, а
вони втрапляли у пастку життя без якоїсь користі — така їхня доля. У кутах
підвіконь залягали грубезні шари пилу, і він ущільнився до камінного стану,
такої собі пемзи. Поміж стінкою та пластмасовим абажуром над давно перегорілою
електричною лампочкою також розтягнулися міцні павучі лови й гірлянди із
мотлоху, комашиних решток та старого павутиння… Відмахнувшись від усього цього
залишеного життя, наповнення приміщення
й змахнувши з лавки пил, він врешті сів й втупився поглядом у фотографії на
стіні. Щоби краще роздивитися, пересів ближче: вмостився на облуплений
брунатний табурет і присвітив ліхтариком. Одразу згадалося дитинство: родичі,
друзі, якісь фрагменти спогадів невпинно набігали на ті, що виринули раніше…
Усе відбувалося, як у прискореному прокручуванні чорно-білого кіно. І це так
стрімко відбувалося, що навіть дратувало, бо нічого путньо й розгледіти було
неможливо, а більшість того, що хотів побачити, лишалося там… за лаштунками. Рвучко підвівся, аж табурет
впав… Витяг із заплічника свічку, запалив і примостив її на столі. Спробував
ліжко, чи не розвалиться, і поклав поверх усього, нічого не прибираючи,
спальника… Вирішив лягти спати, а вже завтра зранку усе ретельно роздивитися та
зробити те, заради чого прибув сюди… у дитинство… Вийшов на подвір’я, підійшов
до стіни сараю й дивився на неї, далебі, спиною відчув, що щось шугонуло з
іншого боку сараю. Повернувся не одразу,
проте із думкою, що до когось прийшло лихо…, а оте ОЦЕ і є початком того лиха…