Нікудишні

126

Батькам          

Уранці порохнявий і побитий лишаями Ферко лежма помолився в
одну цятку. Мовчки. Невідь-як й уздрів її, цятку, з-поміж ряботиння на давно не
біленій стелі. Крякнув. Через стіл на другому ліжку озвалася стара Настя:

– Не спиш, діду?..

–  Ні, – знехотя
мовив.

Вони живуть у запущеному залізничному приміщенні, що колись
слугувало і станцією, і складом, і лісопунктом з їдальнею та нічлігом. Тоді
Ферко працював монтером-телефоністом, установлював в окрузі зв‘язок і лагодив
лінії, а Настя в одній особі виконувала повинність: чергової по станції,
завскладом, кухарки, прачки та ще й устигала тримати в порядку їхнє ж
яке-не-яке ґаздівство.

Грузький Ферко над силу опустив ноги на вичовганий
домотканий покрівець, узяв побіля бляклої кахлі прикрите картонкою відро й з
почуттям чоловічої гідності потягнув ноги надвір. Сонце вже височенько краяло
небо над міжгір‘ям, ластилося в чистому, без жодної хмаринки, літньому небі.
Ферко спорожнив «нічну вазу», сполоскав її з діжки дощовою водою та справив
нужду за рогом, удихнув що міг свіжого повітря, хвилю-другу постояв, затримав
погляд на підозрілому півночі, звідки зненацька настигають і мучать їх з бабою
дощі з полонин, та гейби вже задоволений відчутим і побаченим зробив
крок-другий, на ходу кинув легесенько під сходи картонку з відром. Тримаючись
раз по раз за поручень, дістався з перепочинком ґанку. Охоче вмився над
вищербленою діжею, зливаючи з кварти прохололе за ніч літепло.

У нижньому кутику прочинених дверей спершу майнув ґумовий
«наперсток» ціпка, потому й весь ціпок, і відслонив навстіж двері, а відтак,
насилу переступаючи через поріг, показалася й сама виснажена болячками Настя:
не зачесана, простоволоса, спираючись щораз дужче на милицю в другій руці. З
характером. Махнула про так ковінькою на чоловіка, мовляв, одійди, сама вмиюся.
Хоч, коли вже Ферко подає їй рушник, залюбки бере, й опісля задоволено
споглядає, зачісуючись, як він зі скреготом хоче його почепити і таки чіпляє
високо на одвірку.

Вони, виявляється, живуть у шлюбі більше, ніж прожив
учорашній покійник, який не дотягнув (як часто нині буває в окрузі) й до
пенсійного віку, похоронили ж небіжчика вчора. Таке повідала їм патронажна
сестра, що вряди-годи приходить на виклик. Самі ж Ферко з Настею побралися
голодного сорок сьомого року, коли й лико доводилося дерти, додавати в мливо,
щоб якось перебути до наступного врожаю. Нині ж мають, нівроку, що їсти, та не
дуже їм уже й їсться.

– Перебираєш харчами, 
–  бува, супиться жона, коли
Феркові щось забагнеться скуштувати особливого.

Та таки виконує його примху. Тільки він має позносити з
комори та холодильника їй усе необхідне й приготувати на столі, аби Настя,
відклавши ціпок і спираючись на милицю, могла б утішити його забаганку. Біля
печі вже куштує й пантрує він…

Ферко Дужий, по-вуличному – Телефоніст, нікому тепер не
цікавий в окрузі, та й про його жону помалу забули. Пам‘ять, виходить, – пусте.
Нічого не варта. Можна, виявляється, прожити й без неї. Головне, щоб грошей
було тьма-тьмуща. Та чхати тоді й на здоров‘я! За величезні гроші, подейкують
учені з телевізора, вже повертають вони мерців з того світу. Дивується тому
Ферко. Жона на те сказала, як відрізала:

– Брешуть твої вчені! Ще ніхто не повернувся звідти… – після
Чорнобиля вона не довіряє пустомелям з екрана та газетарям. – Держава-брехачка…
Що тоді, що тепер, –  перевела подих. –
Ліпше б уже  з а м о в к л и  навік, як твій телефон, – спересердя випалила
й відчула, що переборщила, бо ж тим засвердлила Ферка до самої кістки, – й
несподівано обоє втупилися в чорний, як сажа, тьмяний апарат, що невинно
споглядав за ними з кутка під вікном на невеличкому столику. Телефон був
грубий, неоковирний і добротний, як двопудова гиря.

Ферко й навзнаки не дав, що дуже образився на дружину,
неохоче підвівся:

– Схожу до внука, – поволі переодягнувся  у свіжу в сіточку «олімпійку» з короткими
рукавами, натягнув просторі висукані на рубцях ногавиці та взув м‘які на босу
ногу легкі топанки. Намацав за шафою свій ціпок.

Настя з-за столу, рівно тримаючи спину, так їй легше сидіти,
в світлій з дрібними квіточками ситцевій блузці мовчки споглядає з лукавинкою в
очах за чоловіком, стримується щось сказати, бо, гляди, почує відтак на свою
адресу кілька масних слів. А він-то знає їх чимало…

Їхнє помешкання видніється онде – на висілку – з промовистою
назвою Приставка (наголос у даному разі в слові «приставка» ставиться на
першому складі). Біля шосейного мосту. Берегом річки звивається порослий
бур‘янами та верболозом насип, по якому ще недавно на просмолених ген коли
шпалах тягнулися до безконечності лискучі рейки вузькоколійки. Тут закінчується
одне село, й уже на тому боці за шерегою гінких дерев видніється в садках
друге, трохи далі беруться вгору похилі ґруники, що непомітно переходять у
розгалужені пасма високих гір. І там, по схилах і долинах верховин, Ферко
пригадує ще й інші села. Та йому зараз ніяк не відляже з серця гнів на свою ж
бабу.

Історія з тим телефоном давня, як і його пристрасна й
приголомшлива молодість. «Ех!.. Скільки ж можна…» – помалу з ціпком дибає
вузьким протоптаним пішником, минає широке, вкрите споришем подвір‘я й
опиняється на колись витоптаному до стебелинки пероні, що тепер нагадує радше
столочений козами, п‘янчужками та зальотними з довколишніх сіл наркоманами
вигін. І кидається йому у вічі фасад (днів зо п‘ять не виходив за межі
подвір‘я), точніше поміж двійко давно нефарбованих дверей – на збитій
хтозна-коли дошці оголошень з облущеним угорі словом «КІНО» – тріпотить
легусенько надірваний вітром барвистий ґлянцевий плакат, з якого видніються
чиїсь надуті щоки, та ще на додачу слабко приклеєні кілька чорно-білих
листівок. Як побачив, здогадався Ферко, що ж восени мають відбутися вибори до
верховної та місцевих рад.

«Уже готуються… – байдуже махнув рукою. – Та ж і вибрати не
є з кого».

Настя тим телефоном дозоляє йому давненько, відколи
зібрались. А все через молоду графиню. «А, чи – молоду?..» – задумано вмостився
Ферко на плаский грубий камінь, що колись слугував лісорубам, машиністам,
лісникам, туристам, монтерам, шоферам за стіл у гру в доміно, карти, шашки… Та
й не одну тут, за сим удатним на віки вічні «обрусом», охочі оковитої
спорожнили пляшку.

Ані в його житті появилася наприкінці травня тридцять
дев‘ятого року, коли він, шмаркач-гімназист, утік з-під Хуста – після
загарбання мадярами Карпатської України. З палицею та тризубом на кашкеті
намагався захищати цвіт терпкої Отцюжини. Став бо ж був з однокашниками на прю
проти моторизованих і добре ошколованих військ, а в результаті – багато з них
поклало своє життя, а він – залишився з носом. І тоді його батько, коли приволікся
син у розпачі додому, порадив Феркові тікати в Мадярщину, в саме її серце. Там
його не винюхають і спіймають гонведи та відітнуть голову, як учинили з іншими
січовиками на Красному Полі.

Й справді, неподалік Будапешта найнявся Дужий в один з
графських маєтків різником. Колов і різав скот. І фарширував ковбаси…

Тут, уже ближче до вечора, щось одірвало його від спогадів:
якась шарпанина на мосту. Ляскіт і скрегіт заліза. Й умить досаду розвіяла
стареча цікавість. «А що ж там сталося…» – приклав Ферко долоню дашком до лоба,
й уже, диви, подибав на ту пригоду.

Анекдот та й годі. Кілька легінів лупцюють щосили мента і
водія. Лісовоз посеред дороги з розчахнутими навстіж дверима, вщент
завантажений…

А хлопи гамселять так, аж курява здійнялась.

З узбіччя гукає співчутливо старий:

– За що ж їх так б‘єте?!.

Хтось з ворохобників кинув через плече:

– Ідіть діду звідси, бо й вам дістанеться!

Другий йому не погрожує, впізнав далекого родича:

– Вуйку, аби злодюги знали, що коли ще хоч раз їм
забагнеться красти та перепродувати з нашої отцюжини ліс – матимуть!.. – трясе
кулачищем. – Дивіться, ще й лягавого підпрягли… – й несподіваним ударом звалив
мента під себе.

Пошкрібся за вухом Ферко: «Не держава, а цілий армаґеддон».
А втім, махнув рукою й на се, як онде, байдуже, – на дошку оголошень з
барвистим ґлянцевим плакатом і чорно-білими листівками, що закликають іти на
вибори голосувати за хтозна-кого, й повернув голоблі до своєї Насті, не став
розтривоженим коротати до внука дорогу.

«Отцюжина» – задоволено хмикнув.

Ішов йому шістнадцятий рік, коли молода й бездітна дружина
старого графа вкмітила Дужого-наймита. Й зав’язався межи ними буйний, як пишуть
у книжках, роман. А там розпочалася війна. В Ані появилася на світ дитина.
Будапешт затято переходив з рук у руки то до одних, то до других супостатів.
Ферка забрали за перекладача в розвідку радянські війська. Граф, як ще недавно
Ферко, дав чосу з переможеними. Графиня з байстрюком-немовлям залишилася в
маєтку сама.

Глядь, а під ногами… спориш, і сидить на лавиці в ґанку
Настя, обкладена з одного боку ковінькою, а з другого стовбичить над душею
надокучлива милиця. З лукавинкою в очах, як проводжала, так і зустрічає свого
діда:

– Що там чути?.. – цікавиться про так.

Ферко натомлений з трудом сідає поруч:

– Б‘ються…

– Хто?.. – враз міняється на обличчі Настя.

Ферко спроквола розповідає про те, що з півгодини тому
бачив.

– Правду мають ті опришки, що захищають своє. Бо штрику, –
кивнула в бік залізничного насипу… без самої залізниці, – не було кому
відстояти, то й розтягнули та здали на металолом, – скрутно хитнула головою. –
Добре, що хоч нас лишили…

Вона щойно перед його приходом випровадила за двері двох
набожниць, які не вперше навідуються та впаюють їм з Ферком про переваги
баптизму, скажімо, над доктриною свідків Єгови. Та на те відмахується Настя,
каже, що вони з дідом охоче читають бруклінську «Сторожову башту». Той часопис
їм постачає один з тутешніх єговістів. А втім, коли й він заводить мову про
переваги свідків Єгови над іншими з безлічі християнських облуд, Дужі в один
голос відповідають:

– Одна в нас дорога до Бога – через цвинтар. Так і
повмираємо ми дурними православними.

Ферка, як вийшов на пенсію, обрали були до церковної
двадцятки касиром. Тепер він знає зсередини, не з чуток, про попівську
відданість Христу. З часом укмітив, що ті вівчарі заодно з мінливими
правителями держави та невідь-як збанкрутілим ураз банком «Україна», в який
щопонеділка Ферко клав у районі на рахунок церковної громади села намолені
гроші.

«Христос – не порятунок душі, – сказав, як побачив у новинах
митрополита з черговим президентом обікраденої до цурки держави. Та з тих таки
новин узнав, що головного скарбівника Ватикану карні органи спіймали на
гарячому. – Синдикат».

Війна-розлучниця… Десь вичитав. І таки так. Поки він по
фронтах ішов з боями до Відня, Ані з їхнім синочком спакувалась у дорогу та вже
в Тересві пересіла з будапештського потяга на вузькоколійку лісової управи, а
там, у Нересниці, найняла віз. Ямкуватими гірськими дорогами дісталась нарешті
Широкого Лугу, де ведмідь пошту носить. Розшукала Дужих обійстя. Та не прийняв
її з дитиною няньо Ферка:

– Я не знаю тебе, молодице. Брешеш ти чи правду кажеш, що
спарувала з моїм сином дітвака, – підозріло глипнув на трирічного малюка. – Син
мій  десь повіявся світами. Не чути про
нього… Іди собі з Богом, – не прийняв їх зашкарублий верховинець до свого коша.

Ні в сих ні в тих Ані лише вручила йому загорнутий у хустку
телефонний апарат:

– Ференц дуже хотів стати телефоністом, – і тим таки возом
від‘їхала на Нересницю.

Недолюблював батько Ферка мадярів. Онде, восени сорок
четвертого року, коли гонведи спішно та в гніві покидали на кичері заставу, то
він, заможний і грамотний ґазда, вмовив і дав був відкупного старшому з
прикордонників, аби навіжені відступом солдати тільки б не палили село… Та про
те Широкий Луг давно забув! Обтяжений сущим.

Надійшов онук, який щодня піклується Ферком і Настею, застав
діда з бабою на ґанку. Та сього разу прийшов не сам, а з дівчиною, познайомив.
І зворушливо каже:

– Запрошуємо вас на весілля.

Замешкались Ферко з Настею…

– Красно дякуємо… – поволі підвелася та розцілувала Настя
майбутню невістку.

– Нікудишні ми, – змахнув розчулено сльозу Ферко, – ходити
по весіллях.

– Нічого, – відказала метка на слово наречена. – Весілля
саме знайде дорогу до вас.

Зранку дощить. А ще звечора Ферко з Настею помились, і зараз
він на ослоні притинає нігті жоні на ногах. Настя сидить царицею в обновах. А
мо‘ й справді завітають до них на хвильку-другу молоді. То треба бути святково
вбраними. Веліла Настя. Ферко в білій сорочці та до лиску випрасуваних
ногавицях не чує, як особливо в негоду ломить кістки, в очікуванні збентежено
прислухається.

– Колись я була першою кухаркою в околиці. Встигала і на
роботі, і вдома, і на гостинах лад дати, – каже задумано Настя.

Ферко крадьки глянув на приєднаний хтозна-коли до мережі
телефон:

– Та-а… Було всяко… – тихо, наче виправдовується, мовив. –
Тепер хоч усіх своїх дітей побачимо. А то вони – все по заробітках та по
заробітках.

І тут охрипло задзеленчав з перебоями телефон. На подвір‘ї
зупинився весільний кортеж.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!