Нічна фіалка

Для творчості Марина Варич характерне поєднання реалізму, фантастики, іронії, гротеску. Героїні її творів – молоді, незалежні жінки, які між шлюбом і свободою обирають свободу і творчу самореалізацію. Її стиль увібрав у себе легкість жіночих романів, але водночас це проза, в якій за маскою іронічної відстороненості прихована драма самотності сучасної жінки, що на руїнах постколоніального патріархального світу перебуває в пошуках гармонії між традицією і викликами, які постали перед жінкою інформаційної цивілізації.
Парфуми стояли у вітрині невеликої дорогої крамнички. Дівчина тричі натиснула на розпилювач і одразу ж пошкодувала – парфуми «Нічна фіалка» виявилися такими терпкими й насиченими, що вивітрюватимуться кілька днів. Невідомий виробник постарався – справжній зимовий аромат. Одночасно з цією думкою звідкілясь випірнула запопадлива консультантка відділу парфумерії, яку Ніка не помітила за великою кількістю пляшечок, пудрениць, щіточок, помад, тіней та іншої косметики. Вона йшла з наміром заморочити голову і змусити купити якусь дурничку, аби до її зарплати додалося 20-30 гривень.
– Купіть, не пожалкуєте, – загадково мовила вона. – Таких парфумів більше ніде не знайдете. Їх випустили невелику партію. Експериментальна розробка львівських косметологів.
Та в цей час у Ніки задзвонив мобільний. Вона довго рилася в рюкзаку, перевертаючи косметичку, візитницю, гаманець з десятками карточок, ключі від квартири, офісу, флешки, диски і презентаційні футболки, щойно забрані з ательє, а телефон дзвонив довго й голосно, аж доки його не знайшла, і він одразу ж заткнувся.
Помітила шість пропущених викликів від її колеги – інструктора йоги Барбарука. Він ніколи їй не телефонував, цікаво, що змусило його так наполегливо надзвонювати?
Ніку не здивували б дзвінки від масажиста Заремби, але Барбарук… Вибігла з косметичної крамнички на жаль консультантки і на користь своєму гаманцю й набрала номер Барбарука.
– Ти дзвонив? Що сталося?
– Будеш сьогодні у фітнес-клубі? – роздратовано запитав Барбарук.
– Скоро буду. Вже в дорозі…
– Приходь, є серйозна розмова.
«Яка може бути розмова у Барбарука зі мною? До того ж серйозна. Барбарук і серйозність – речі несумісні».
За чверть години вона заходила в фітнес-клуб. Заремба, Барбарук та інструктор тренажерного залу Яна зустріли її гнітючою тишею.
– Що у вас тут відбувається? – запитала Ніка.
– Нічого, – відповів Барбарук так спокійненько, наче не він чверть години тому сердито бурчав у слухавку.
– Який приємний аромат, – проспівала Яна.
Ніка стенула плечима.
– Це запах з Грушевського до нас долетів, – сказав Барбарук. – Там знову шини палять.
Ніка глянула у вікно. Небо справді було застелене чорно-сірим димом.
– Ми тут новини з Майдану дивимося, – пояснив Заремба, не відриваючись від монітора комп’ютера.
– Щось не помічала раніше, щоб ти цікавився політикою, – звела брови Ніка. – Тепер цим усі цікавляться, Нікусю, – засопів Заремба. – Ось послухай останні новини: на Майдані укріплюють барикади, до центру підтягнули БТРи, хтось підпалив міст закоханих.
– Наш клуб точно закриють, – вигукнула Яна. – Нічого не заробимо за цей місяць. Багатші повтікали за кордон, бідніші подалися на майдан.
– І це тільки початок, – звів очі до стелі Барбарук.
– А де шеф? – поцікавилася Ніка. – Він же пов’язаний з владою.
– Тиждень тому йому наказали з Банкової вибрати з-поміж наших спортсменів з десяток тітушок і відправити на майдан, так він десь заникав телефон, тепер його самого ніхто не може знайти, – мовив Барбарук.
– Він зайняв правильну позицію, тримається від гріха подалі, – прогугнявив Заремба. – Але щось у нас холодно. Може, по каві?
– Так не працює ж кав’ярня. А що як на Майдан? Там безкоштовний гарячий чай, а як змерзнемо, можна в метрограді погрітися, – запропонував Барбарук.
– Ви що?! Страшно ж, – прошепотіла Яна.
Ніка відразу зрозуміла, куди хилить Барбарук. Шефа нема, клієнтів теж, кав’ярня не працює, революція – одразу стільки приводів втекти з роботи.
Заремба теж усе зрозумів:
– Я з вами, – глухо долинав його голос з-під светра, який він одягав на ходу. – Яно, лишаємо клуб на тебе, – застібаючи верхні ґудзики дублянки, гукнув уже на порозі.
Той день видався дуже морозним, майданівці перебували в оточенні міліції, метро безперестанку закривали, відкривали і знову закривали.
Ніка, Барбарук і Заремба добрели до Бесарабки, де потусувалися з півгодини з революціонерами і фотографами, обмінюючись прогнозами щодо розвитку подій, намерзлись і подалися в кав’ярню грітися.
У кав’ярня було повно відвідувачів – підприємців, лікарів, учителів, програмістів, безробітних з усієї України, які курили, пили спиртне і їли хот-доги. Цю строкату публіку доповнювали аполітичні адміністратори й продавці магазинів та ресторанів з Хрещатика, які зранку не потрапили на роботу, іноземні фотографи й журналісти. Вони голосно й різними мовами, перекрикуючи один одного, обговорювали події на Майдані.
Ніка, Барбарук і Заремба проштовхалися до єдиного вільного столика в кінці зали.
– Замовимо горілки, – запропонував Заремба і глянув на Ніку.
Вона замотала головою:
– У мене увечері тренування.
– Тоді картоплю з паровими котлетами. Я пригощаю.
І перш ніж Ніка встигла заперечити про дієту, піст і що вона не голодна, його довготелеса постать уже зникла в натовпі.
Торкнулася руками скронь і відчула, як від цигаркового диму й шуму починає боліти голова, і раптом їй стало все байдуже.
Однак поведінка Заремби виявилась не найбезглуздішим із того, що чекало на неї сьогодні. Голос Барбарука вивів з оціпеніння. Він заговорив зовсім не так, як зранку.
– Я давно хотів тобі сказати, але цей Заремба плутається біля нас і заважає. Я… я нещасний закоханий.
Ніка підвела здивовані очі на Барбарука. Той потирав руки і постукував колінами під столом.
«Мабуть, перенюхав палених шин», – подумала вона.
– В кого ж ти закоханий?
Її насмішкуватий погляд натушованими віями кольнув Барбарука.
– В тебе! Ти снишся мені ночами. Я нічого не можу з собою вдіяти.
Барбарук спробував присунутися до неї ближче і обхопив за талію. Невідомо, що було б далі, але тут прийшов її порятунок – офіціант із тарілкою.
– Картопля з котлетами, – повідомив Заремба і підсунув тарілку до Ніки.
Барбарук сердито подивився на Зарембу.
– Навіщо ти це замовив? Я хотіла чогось солодкого, – обізвалася Ніка.
– Дівчина не любить картоплю! – вигукнув Барбарук. – Я замовлю торт!
І перш ніж вона встигла щось сказати, подався шукати офіціанта.
Їй раптом здалося, що навколо неї відбувається щось дивне. Заремба тим часом підсунувся до Ніки ближче й зашепотів:
– Я давно хотів тобі сказати, але цей Барбарук крутиться біля нас і заважає.
Ніка переводила погляд із Заремби на тарілку й думала: «Вони що, змовилися?»
– Ти мені дуже подобаєшся. Я побачив тебе вперше, коли ти проводила в клубі заняття з пілатесу і одразу закохався, але цей Барбарук. – Заремба підбирався до Ніки, його шия неймовірно розтягувалась, а губи склалися в трубочку. Вона відскочила на край стільця.
– А це нічого, що ти одружений?
– Хто тобі таке сказав?
– Твоя дружина.
– Яка?
Ніка голосно розсміялася:
– А в тебе їх кілька? Та, яка накривала стіл на твій день народження.
– А-а, – протягнув Заремба, його погляд згас, ніби йому нагадали про щось, що давно обтяжувало йому душу.
Та цієї миті прийшло її спасіння – офіціант із тарілкою.
– Празький торт, – повідомив Барбарук, і Заремба вп’явся в нього роздратованим поглядом.
Ніка сердито смикнула скатертину, що накривала стіл. Їй раптом захотілося перевернути все, що стояло на ньому, втекти звідси і забути Барбарука, Зарембу і всіх цих людей, як невдалий жарт. Але цієї миті за її спиною почувся незнайомий глос:
– Зарембо, що за красуня з тобою? Де ти її підчепив?
Ніка озирнулася.
Позаду стояв високий хлопець з червоним від морозу обличчям.
«І цей теж буде чіплятися? Ну, що сьогодні за день такий!»
Але Заремба, схоже, появі знайомого зовсім не зрадів. Він розвернув гостя до дівчини спиною і почав підштовхувати, приговорюючи: «Чого припхався? Я тебе кликав?».
– Я фінансовий аналітик Андрій Гудзій. Я прийшов на Майдан. Чому ти мене штовхаєш, Зарембо?
«Чорт-зна що! – подумала Ніка, – Треба тікати звідси».
Вона підвелась і підійшла до Заремби.
– Почекай, – зупинила Зарембу. – Не штовхай його. Я хочу з ним піти.
Заремба отетерів. Якусь мить він стояв незворушно, дивлячись на Ніку.
– З цим? Так він же гомік.
«Боже! Чи Заремба сьогодні звихнувся?» – подумала вона.
– Це навіть краще, – не роздумуючи, відповіла Ніка, підхопила під руку Гудзія, накинула куртку і, прокричавши: «Бувайте, хлопчики!» – вискочила з кав’ярні.
На вулиці був мороз і мела оземка.
– Ви мені відразу сподобались, – дорогою до метро запевняв Гудзій. – У Заремби поганий смак, тому з ним ходять лише миршаві жінки. Тож я і здивувався, що з ним така красуня.
Ніка не слухала Андрія, озиралась, боялася побачити за спиною своїх дорогоцінних колег.
– Я живу на метро «Оболонь», – спускаючись із нею ескалатором, мовив Гудзій.
Він підтримував її під руку й захоплено говорив.
– Що, в самому метро? – жовчно перепитала Ніка.
– Ні, не в самому. Ось побачиш, коли приїдемо до мене….
– Та заради Бога! Живи, де хочеш, – відповіла йому. – Дякую, що допоміг позбутися тих двох бевзів.
На підземній станції «Майдан Незалежності» юрмилося багато людей із прапорами й стрічками Євросоюзу. В касках і камуфляжних костюмах заклопотано снувала самооборона Майдану.
– Бувай! – кинула Гудзію і, не озираючись, подалася на станцію «Хрещатик».
У вагоні Ніка зігрілася, відчула притлумлений на морозі пряний аромат «Нічної фіалки» і зауважила, що на неї звертають увагу. Незабаром усі чоловіки, які були у вагоні, обступили її з усіх боків, а найнахабніші говорили компліменти, сопіли, безцеремонно розглядали, чіплялись і намагалися познайомитися. До неї звідусіль тягнулися руки, які доторкалися, гладили, щипали, мацали, пробували розстібнути на ній ґудзики.
Дівчина вискочила з вагона. Тікала з усіх сил, озираючись на знавіснілих чоловіків, які гналися за нею. Вискочила з-під землі й відчула, як щоки защипав мороз. Аромат парфумів зник і перетворився на сніжинки, які закружляли над Шулявкою. І відразу десь дівся натовп спраглих чоловіків, ніби зграя хортів, що втратила слід лані й збилася на манівці. Лише обшарпаний бродяга тривожно нюхав морозне повітря й дививсь услід жіночій постаті, яка злякано віддалялася, доки не зникла в заметілі.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал