Ніч на Різдво у Перемишлянах

167

 
 
Наталі Поповій і всім моїм знайомим дівчатам-волонтеркам присвячується
(Імена оповідки якщо і збігаються, то не навмисно).
 
– Копай, внучку, копай. Шо гав ловиш?
– Так лопата зовсім не лізе. Лезом трохи покромшив його набік і всьо… замерзло натвердь.
– А ти дальше кромши… шоб таткові було м’яко лежати.
Славцьо хухнув на закляклі від морозу руки, натягнув назад чорні від поту і бруду величезні шкіряні рукавиці. Зміряв поглядом довгу прямокутну яму, яка ще і на яму не подібна, бо лише сантиметрів, може, 25 як заглибока… а стільки зусиль уже забрала. Звук згори заставляє його підняти очі. На горбку накиданої ним, Славцьом, землі стоїть його дідьо, спершись на лопату обидвома змозоленими руками з вічним брудом під нігтями, які він періодично чистить складаним ножиком. Беззубий рот дідя відкритий, очі заплющені. З рота вилітають дивні звуки, а з очей по обмороженому, завжди дуже червоному або дуже блідому обличчю градом летять сльози. Власне, “градом” – думає Славцьо.
– Дідю, не тре… дивіться скільки ше роботи, а вже скоро вечоріє. Рано вже не буде як копати, бо похорон. Ми при таткові мусим бути.
Славцьові дуже незручно за дідя і за його роззявлений негарний рот. Тому він оглядається навколо. Але ніде ні душі на їхньому цвинтарі. Славцьові тут завжди спокійно, він почувається тут як вдома. Усі його предки Янчуки провели, а часом і пропили тут найкращі роки свого існування, чи то викопуючи могили, що їх потім прикрашають вінками зі штучних квітів, привезених із Польщі, з чорними стрічками “Любимій тещі від Ромчика”, чи то муруючи гробівці з латинськими написами ще за Польщі. Ніде нікого. Тоді Славцьові робиться шкода його дідя. Так само шкода, як у випадках, коли дідьо стає посміховищем для всього містечка, бо не може дійти з магазину до їхньої хати і сідає п’яний прямо на хіднику “відпочити”.
– Не тре, дідю. То не поможе, – Славцьо вилазить з ями і пробує обійняти дідя.
– Моя дитино, – плаче дідьо. Я йому казав – не тре, не тре йти на войну. Шо Майдану йому було мало. Весь відстояв… А він пішов, за Україну йому треба було… і шо ми тепер з тобов… і ше Катруську нам лишив.
Славцьо ніколи не чув, аби дідьо казав такі довгі проповіді. Йому защеміло від думки про Катруську, молодшу лише на рік сестричку, про яку кажуть, що вона “не того”. Йому самому хочеться плакати і кинути до біса копання тої ями… але він тепер за дорослого і як дорослий вирішив знайти вихід із ситуації:
– Дідю, нате випийте, вам полегшає.
Славцьо відходить від дідя до свого шкільного наплечника, який пригледів у секонд-хенді минулого року і який йому тепер на всі випадки життя у пригоді, витягає пляшку горілки “Столічная” і подає дідьові:
– У мене навіть стаканчики пластикові є, дідю.
– Де ти взяв ту мерзоту?
– Писарчукова передала.
Замість того аби як завжди взяти пляшку, налити чарчину і зі словами “дай Боже” запустити собі в нутро дух заспокоєння, дідьо ні з того ні з сього вибухнув низьким грудним криком:
– А курва твоя мама була! – а тоді, взявши найвищу ноту фальшивого фальцету: – Хай чортів у пеклі поять своєю труткою! – кинувся до найбагатшого пам’ятника на цвинтарі. Той пам’ятник з чорного мармуру, золотими ланцюгами оточений, і вони оберігають  набагато більшу територію навколо нього, ніж дозволено і виділено містечковою радою. Про всяк випадок, мабуть,  аби люди пам’ятали, що і мертві багатії потребують більше місця. Кожен в Перемишлянах знає, шо золотий напис “Палатія Писарчук. 1899–1998” радше говорить про статус живих родичів, ніж про пам’ять  похованої тут їхньої баби.  А дідьо, зневаживши всі статуси і пам’ять, розбив пляшку горілки об чорний мармур і почав виривати з мармурових ваз неживі квіти і трощити з Польщі привезені червоні лампадки зі штучною позолотою.
– Дідю, схаменіться, а як хтось надійде?! Ми ж з вами ото тільки на весну тим Писарчукам перепоховання робили і пам’ятник ставили отой! Дідю! Як участковий побаче, нас оштрафують, а нам нічим навіть за поминки по таткові заплатити.
Дідьо зупинився і, на великий переляк Славця, почав говорити до золотом намальованого портрета Палатії. А та, у свою чергу, усміхалася з чорного мармуру до дідя усмішкою тридцятилітньої молодиці, а ніяк аж не старої баби, як вказано було на написі під портретом.
– Ти ж мене знала, Паласю! Ти мене навіть пиріжком частувала, як зі своїм татком, царство йому небесне, твоїй бабі могилку на селі вашому копав… Пам’ятаєш, Паласю? За Польщі… На тебе тоді польки плювали, бо ти у вишиваній сорочці зі служби Божої за упокій ішла… а я в них каменя кинув. Пам’ятаєш, Паласю? А тепер подивися, шо твої сучі діти і внуки наробили… подивися, шо вони тут наробили! На  людській крові тобі пам’ятник той збудували… на сльозах моїх… бо я плачу, плачу, Паласю, вони сина мого вбили, внучків  на мене самого  лишили…
Славцьо хоч Писарчуків теж за їхнє багатство недолюблював, але правда є правда:
– Дідю, перестаньте, тато добровольцем пішов, Писарчуки ніц йому не зробили. Їх під Іловайськом і близько не було.
Славцьо аж усміхнувся від думки, уявивши собі когось із розтовстілого Писарчукового сімейства на їхньому блискучому з затемненими вікнами мерседесі й посеред того пекла з полум’я і диму, яким був іловайський котел. Він уявив татка, який кричить “Слава Україні!” і кидається, як у кіно, на руські танки, і всіх Писарчуків у виглянсуваних мештах на високих обцасах, які втікають через соняшники геть від поля бою, гублячи свої мешти й обцаси, у паніці шукаючи свій  відглянцьований мерс, аби забрав їх з цього жахіття…
Славцьо стряснув із себе це марево, бо час зупинити дідьове бешкетництво на цвинтарі, про яке буде сором комусь признатися. Тому він став бігати  за дідьом і наводити лад потоптаним квітам і розбитим лампадкам. Але дідьові, здається, було мало, і він почав вибирати могили, чи то свіжі з копою нових вінків, чи  то давніші, але всі з тими ж дорогими з Польщі привезеними квітами і червоними лампадками.
– Ви всі винні! Ви вбили! Ви! Вам всьо було мало! Най вас кров обіллє, вас і ваших виплодків поганих!
Славцьо стояв як вкопаний, бо зовсім розгубився від найстрашнішого прокляття, яке коли-небудь злітало з вуст завжди миролюбивого і п’яно спокійного дідя.
– Дзідзю, Славцю! Де ви? – почувся Катруськин голос. Осьдечки видко її трохи завелику куртку з кудлатим рожевим хутром на капюшоні, і маячить той рожевий колір крізь білий сніг могил і подібно до куртки відблискують з могил рожевим штучні квіти.
Славцьо не знає, що краще, чи бігти назустріч Катрусці, аби відвернути її увагу від воюючого з вінками дідя, чи, навпаки, подати голос.
– А бодай Господи… та вони зовсім здуріли – таткова яма не готова! – по-дорослому кричить Катруська, глипнувши у бік ями і продовжуючи бігти до них. Видно, таки чути дідя на цілий цвинтар, раз вона знайшла їх отутки за мармуровими віллами для покійних.
Катруська тут же оцінила ситуацію,  глипнувши на дідя і розкидані лампадки. Взяла хвильку, аби віддихатися і поправити дешеву мобілку, яка теліпалася від бігу на шиї, і по-діловому проказала:
– Дзідзю, я вже за панахиду зі священиком з Преображенки домовилася.
Славця завжди коробить те таке, по-сільському вимовлене, “дзідзю”, так ніби вони не в Перемишлянах, а в якомусь Борщіві живуть. Він тільки рота хотів відкрити з того приводу, але дідьо перебив:
– Не хочу того священика, то грубас, а не священик, пузо наїв, коли в Україні війна… Я хочу того львівського, який за тілом Зеня їздив до сепаратів з тою, як її… волюнтеркою.
– Не волюнтеркою, а волонтеркою, її Наташа звати, – поправила Катруська.
– Ти там дуже вже знаєш – волюнтерка, то значить боєць за волю , і не наташай мені тут, у волюнтерках москальок нема.
Катруська закотила очі:
– Дзідзю, ви то будете сусідам при пиві говорити вашу політику.  А Наташа  вночі привезе  татка, а нам ше ні хата до людей не готова,  ні могили нема. Дивітці, шо ви тутка наробили покійникам.
– У Катруськи голова  ще та, добре варить, чого всі думають,  що вона  “ того”, –  микитував собі Славцьо, ставлячи на місце порозкидані вінки.
Дідьо слухняно перестав  буянити і попрямував до недокопаної могили. Але раптом біля могилки із засмученим ангелом з білого пісковика замість хреста дідьо падає на коліна і починає битися головою об обідок могили з того ж таки білого пісковика. Після другого  удару з голови дідя починає цебеніти кров.   Такого цирку Славцьо ще не бачив.А дідьо знову завив:
– Фанцю, пробачте, Фанцю, то мені кара за вас і  вашу муку. Пробачте старому, шо  тоді в 42-му  не дав прихистку ні вам,  ні вашій мамці і шо дивився, як німці вашого брата забирають, і не дав йому хрестика захисного,  Фанцю ,  аби не знали, шо то жиденя мале. То було так страшно, Фанцю, я ледве до  кущів добіг. А його забрали… А  німці  тоді такі  добрі до мене з татком були…  не дали нам ями на  ваших  копати… вони собі самі копали… ми сі тілько дивили… на то вбивання… я всьо сам видів, Фанцю, а вам не показав  де,  скіки ви не просили.
Катруська і Славцьо переглянулися і кинулися піднімати дідя. Катруська мовила до Славця:
– Шо ти дав дзідзьові пити?
Славцьо з цілої сили старається втримати дідя.  Дідьо виривається  їм,  аби далі бити головою об гострий кант могили.
– Нічо…  він пляшкою “ Столічної”, яку Писарчукова дала, пам’ятник  Писарчукам  мало не розбив.
– Ну ти дурень, Славцю, ми бойкотуємо “ Столічну”, бо то ворожий продукт… то хіба лиш Писарчукова не знає… завши ти шось дзідзьові  всучиш не то.
Славцьо від почутого випускає дідя – і знову він винен! Катруся намагається сама його втримати:
– Дзідзю, то шо було в сороковім, то пройшло!
– Не  пройшло, Катрусько! То прокляття нам всім! Фанця ся врятувала… Її монашки в Унівському монастирі переховали… Вона там ся і постригла… А потім прийшли руські… Ой, Фанцю, не гнівайтеся же, вдруге вас не послухав.
І дід завив  знов, аж йому забелькотіло в горлі і він почав страшно кашляти. Славцьо   з пересердя зітхнув і хотів уже  покинути ту справу підтримувати дідя і  йти докопувати яму, бо хтось ма то скінчити.  Але не тут то було.
– Де йдеш, песя твоя мама була?! На коліна встань, Славцю!   Молитися! – і дідьо потягнув Славця додолу. – І ти, Катрусько, на коліна ставай.
То була дивна картина: стояти в багні, змішаному зі снігом біля могили,  попацьканої дідьовою кров’ю. Тільки ангелові не дивно, думав собі Славцьо. Він уже тут всього надивився на цвинтарі. Славцьові пригадався гарячий подих Оксанки з сусідньої вулиці і його рука, яка шукала чогось доброго під її спідницею. Але дідьо не дав йому потішитись спогадом.
– Чуєш, Славцю! Шоб тобі не так страшно було, як мені… Тому ми молимося за того греко-католицького єпископа, якого Фанця як монашка переховувала в них на стриху… а потім мусіла вночі  під грушкою могилу йому копати… сама… поночі… він захорував там  на стриху і помер… а я сі так  бояв парткома,  сі так бояв… він міг і в писок ногою дати той партком… всьо з  ружйом ходив…. і не прийшов Фанці помогти єпископа хоронити… Моліться зі мною  зараз, дітки,  “Отче наш, шо єси на небесі”.
– Дзідзю, я не буду за ваші гріхи перед мертвими молитися. Мертвих ся нема чого бояти. Живих тре.
І в Славця, і в дідя аж мову відняло. Вони глянули на Катруську, яка піднялася з колін і височіла над ними, як ще одна скульптура поруч  білого ангела  на сутеніючому цвинтарі – як янгол з небес.
– А то кого мені сі тре бояти, Катрусю ? – дідьові  аж сльози  в момент  висохли.
– А мене, дзідзю. Бо я вас тоді прокляла біля тої комори. Вас і татка.
І дідьо, і Славцьо здивованими очима міряють Катруську.
– Вона таки трохи не то, – думає Славцьо.
– Ви забули, дзідзю? Мамця того літа поїхала на заробітки до Італії, бо ви з татком всьо пропивали, а мені треба було куртку осінню, а Славцьови красовки… Мамця поїхала, але перші  місяці ми від неї нічого не чули, а осінь ішла, а ви і собі в запій пішли… а я мусила на весіллях господиням помагати і так підробляти, аби ми мали в чім до школи йти!
Дідьо зігнувся і обхопив голову руками. У Славця зародилася підозра, що є щось таке, чого він, Славцьо,  про свою родину навіть не підозрює.
– Тобі, Славцю, теж ніц ся не стане, як будеш знати, чого про твою сестру як говорят, то завжди отут біля віска пальцьом крутять.
Славцьові здалося, шо почув позаду якийсь шелест… То, напевно,  небіжчики на  їхній  ґвалт почали  з гробів вставати… та й темно вже ся робить. А Катруська вирішила  виговорити всьо  за всі  свої чотири  мовчазні роки.
– То як  Писарчукова свого сина женила… і я господиням солодке помагала пекти… Боже як ся я тоді наробила… і до того ресторана ві Львові то всьо возити… – голос Катруськи почав тремтіти, але вона якось взяла себе в руки і одним махом випалила: – А тоді на третій день поправин, всі вже ту на Писарчуковім подвір’ю в шалаші жерли і пили, жерли і пили, а я до півниці за тим солодким бігала дорізати… І молодий за мною до півниці.  Встав  з-під образів, молоду лишив і за мною пішов. Я думала, він помогти хоче… Смішна я була, дитина невинна. Переживала, як він буде таци з солодким з півниці по сходах нести… – Катруська заревіла: – То абисьте, дзідзю, ви знали. Я його не кляла, шо він мені всьо життя напсув, шо мій хлопець мене кинув і тепер при мені всі пальцями в голові крутять, ні – я вас прокляла. Бо ні ви, ні татко ся за мене не вступили. Казали, ліпше гроші взяти, бо тому “мажорові” і так ніц не буде. А шо, не казали?
Дідьо знов почали плакати і, підвівшись з колін, він хотів було обняти Катруську. Вона натомість штовхнула дідя назад на коліна в сніг:
– Не тре мені вашого жалю теперка. Себе жалійте, по собі плачте. Я татка поховаю і їду від вас до Львова, аби ні вас не бачити, ні на могилу не приходити, ні за мамцині вислані гроші в магазині хліб не купувати.
Ззаду Славця щось завело таким диким голосом, що і він, і Катруська вмить підняли дідя на ноги, готові бігти куди очі глядять. Але із-за зловіщого чорно-мармурового пам’ятника Паласі Писарчукової вийшов не дух небіжчиці, а їхня люба мамця.
– Ганька! Шоб тебе качка копнула! Як я ся впудив!  – вигукнув дідьо.
– Мамця! Ви з Мілана доїхали?  Коли? – дивувався Славцьо.
– Боже – а хто вас з аеропорту привіз? – переймалася Катруська.
Мамця, в чудесній бежевій шубці, при чорних рукавичках, чобітках і шкіряній  чорній  сумочці перше кинулася до Катруськи:
– Дитинко моя, а я не знала, як ти ся тут намучила.
Катруська спочатку  на радостях  обняла  мамцю, випустивши  на волю наболілий  звук, а потім відштовхнула:
– То  би всьо ся не стало, мамцю, якби  ви до тої Італії на заробітки не поїхали.
– Але ж, дитинко, я задля тебе і Славця поїхала!
– Задля мене? – якось так сильно запитала Катруся. – Ше скажіть, шо татко в “Правий Сектор”  задля мене пішов. Ви втікли всі від мене. Ви, мамцю, в свою Італію на море, аби тих двох п’яних не бачити, а татко на революцію, а потім на войну, аби мене, зіпсуту тим виблюдком, не  бачити… Не треба було нас родити, аби взяти і потім кинути!
Славцьо хоч не зовсім і погоджувався з Катруськиними словами, бо всі в школі кажуть, шо татко його герой і за них своє життя віддав, але Катруськині слова його взяли за щось таке живе,  і  він і  собі  затягнув у ніс таким тоненьким і тихеньким голосом.  Один по одному приєдналися до нього різнотонні плачі, і Славцьо зі здивуванням зауважив, що то велике щастя плакати отак разом однією родиною про один жаль. Так добре йому останній раз було хіба ото як на Великдень, коли при обливаному понеділку вилив ціле відро води на сусідку Оксанку.
Перша перестала плакати мамця:
– У вас ту є зайва лопата? Треба нашому таткові яму докопати до третіх півнів, бо тоді всьо Різдво, служба Божа починається і гріх таку роботу робити.  А поминки є кому готувати. Я господинь вже наперід оплатила.
Мамця неоднозначно глянула на  дідя.   Дідьо, трясучись весь як у лихоманці,  пошкандибав  першим до ями татка,  і  всі чемно почимчикували за ним.
Дідьо подає мамці лопату, і мамця, потерши руки, запускає лезо лопати в замерзлий ґрунт. Лопата відскакує від землі, як від цементу.
– А трясця, кобилі під хвіст з таким копанням! У нас в Італії на рідкі випадки холоду гробарям підігрів спеціальний приносять… А тут кожного року зима і ніхто не додумався, як полегшити копання ями?!
Катруська вдаряє себе по кишенях:
– О, знайшла! Сірники! Я думала, ми ше до баби на могилку вступимо і свічку запалимо. – Показує коробку сірників.
– Шо, Славцю, зробимо італійський спеціальний підігрів  з українських галузок?
Робота пішла так злагоджено і весело, ніби вони весільний шалаш будували Катрусці, а не яму таткові копали. Катруська і Славцьо розвели вогонь, в який пішло все цвинтарне сміття, що його ніхто давно не вивозив, гілки дерев, які нападали на неприбрані могилки, і колишні помпезні вінки, котрі, виявляється, мають гарні соснові каркаси, коли з них відпадають кольорові пластикові квіти. А мамця з дідьом все глибше і глибше копали яму. Катруська зі Славцьом по черзі підміняли мамцю, бо хоч та і збирала оливки на полях далекої  Ітілії, але то робота була не до порівняння з копанням українських могил взимку.
Від їхньої метушні під полум’я багаття старий цвинтар мав досить казковий вигляд, особливо коли десь під другу годину ночі поволеньки, ліниво почав падати лапатий сніг. На той час мамця вже зняла свою бежеву шубку, бо вона вже трохи замастилася від чаду цвинтарного вогню і навіть  підсмалилася в одному місці.
– Ну і чорт з нею! – сказала мамця. – То і так тільки на реакцію Зеника було розраховано…
Тепер мамця копала в одному светрі, щоки в неї були такі червоні і вона була така гарна, що Славцьо ото б тільки дивився і дивився на неї. Таки та клята Італія додала мамці чарівності.
– Ну шо, свекре, думаєте, доста копати? – спитала мамця дідя, коли  надворі почало світати і таки десь далеко запіяв перший півень.
На  ту хвилю в Катруськи задвонив телефон.   Славцьо мало не підскочив з несподіванки. Що за ніч нервова!
Катруська уважно вислухала:
–  Дякую! – і клацнула кришкою. Ні тобі  “Христос ся Рождає”,  ні тобі  “Славімо Його”. – Привезли. Татка привезли.
Вони не змовляючись покидали лопати, поприбирали залишки вогню і мовчки рушили до виходу з цвинтаря.
Містечко зустріло їх дивно,  всюди помалу виходили люди, вклонялися їм, часом говорили різдвяне вітання, а часом і мовчки шикувалися за ними і так процесією рухалися до їхньої хати. У Катруськи  котилися по щоках сльози, і Славцьові думалося, що то не сльози жалю, а сльози прощення.
Навколо їхньої хати був тлум людей. Всі незручно так притихли при їхньому вигляді, і тільки якась жінка чомусь радісно посміхнулася, але її чоловік тут же піддав їй ліктьом під бік.
Дідьо перший відчинив двері та пропустив мамцю і Катрусю. Славцьо не відразу зорієнтувався, що сталося, бо лиш почув глухий звук, ніби сокира з підвіконня впала, та хто б сокиру на те підвіконня клав. Тоді він побачив Катрусю, яка нагнулася над чимось… ні над кимось!   Над мамцьою. До мамці підбігли й інші  жінки, які були в хаті.
– Боже, не карай нас, не дай шоб і мамця вмерла нам на Твоє Різдво,  – панічно благав Славцьо.
– Ах ти курвий сину, то для кого я могилу копав? – радісно кричав дідьо.
– То він у полоні весь час був, от ми його і виміняли, і привезли вам героя додому на Різдво, – біля столу стояла красива висока жінка з підібраним волоссям і двома руками витирала сльози зі щік, які не переставали котитися…“І знову градом”, – подумав Славцьо.
А за столом сидів татко, без руки правда.
– Руку мою поховаєш! Сепаратисти відрубали, через то,  шо герб на ній наш український був наколений.
– Боженьку, нема нічо сильнішого, як сповідь у ніч перед Різдвом, – знову  заплакав дідьо.
А Славцьо не плакав, бо знав, що нарешті у них в родині все буде добре.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!