Незнищенні документи доби

165

Усередині шістдесятих років я
передрукував Степанові Павлище сім новел у кількох примірниках.  Дві новели автобіографічного характеру та
п’ять новел «кафкіанського» циклу. По відбитці було в Ірини Стешенко,
перекладачки й акторки, та Ірини Авдієвої, працівниці мінкульту, Анатоля
Перепаді, близького друга Степана, в мене, а решту три забрав автор, бо більше
сімох примірників моя портативна друкарська машинка «Еріка» не брала. Дуже можливо,
що він також давав котрийсь із своїх примірників Ростиславові Доценку, теж
близькому своєму приятелеві.

З
передрукованих примірників дивним дивом твори збереглися лише в одній відбитці
в архіві перекладача Анатоля Перепаді; сам автор усього комплекту не мав, бо
більша частина його архіву пропала після його арешту  та ув’язнення в Польщі. Про мої примірники
потурбувалися «теплі друзі», як ми називали тоді кадебешників; до них також,
мабуть, потрапили відбитки Ірини Стешенко та Ірини Авдієвої після відомої
провокації Миколи Холодного. Згодом Анатоль Перепадя свій комплект відбитків
передав мені для можливої публікації в часописі «Нова ґенерація», де я
рахувався в редколеґії. Часопис невдовзі пильні люди закрили за надмірну
сміливість. Депутати Танюк та Яворівський його тоді не підтримали, бо вважали,
що потрібний для молоді не україномовний, а російськомовний часопис для
можливого розповсюдження в Росії. Тому ідея опублікувати весь цикл новел у
«Новій ґенерації» змарнувалася.

З паном Степаном познайомив мене
на початку шістдесятих актор, режисер і різьбяр Микола Мерзлікін , котрий був у
той нетривалий час моїм найтіснішим другом – до нашого «ідейного» розриву з
початком антиукраїнських репресій. Зустрічалися ми утрьох досить часто:
дискутували, читали свої речі. Пан Степан активно перекладав тоді Ґалчинського
на українську – «Інґе Барч». Під його впливом я й собі взявся перекладати
польського віршника й чимало опублікував із нього в «Молоді України», «Поезії»,
окремим виданням вийшла доперва пару років тому в Харкові казка «Млинок до
кави». Щоразу, коли я брався до перекладів з Ґалчинського, мені в ушу бринів
голос Степана, чулася особлива його манера рецитації. Зі Степаном і Миколою ми
відвідували різні тодішні збіговиська, ходили на «шевченківські» демонстрації .

Народився Степан Павлище 21 (31?)
січня 1941 року в селі Затила нинішнього Любельського воєводства у селянській
родині, у 1947– 1956 р.р. мешкав під Ельблонґом: вчився та працював у
батьковому господарстві. Згодом закінчив у тому ж Ельблонґу ліцей, а в
1960-1965 р.р. студіював українську філологію в КДУ ім. Тараса Шевченка. Після
університету вчителював, працював економістом, зазнавав жорстких переслідувань
у Польщі на домагання українського КДБ.

У 1971-1976 р. вчився на юрфаці
Сілезького університету й згодом працював юрисконсультом.

З 1962 року Павлище друкувався у
Польщі, видаючи твори різного жанру польською та українською мовами. 1984 року
вкраїнське суспільно-культурне товариство у Варшаві видало тисячним накладом
збірку новел «Дім без ілюзій», що в Україні досі не відома.

Відтак пан Степан увіходив до
польських і міжнародних юридичних організацій, урядував у своєму місті та
займався бізнесом, часто відвідуючи у цих справах Київ.

Помер Степан Павлище 24 вересня
1993 року; похований він у Кшепіцах біля Ченстохова на греко-католицькому
цвинтарі.

Теперішня публікація усього циклу
новел Степана Павлище робиться на підставі переданих мені Анатолем Перепадею
відбитків з авторським підписом.

Жанрово і стилістично новели
пов’язані зі стилістикою та естетичними ідеями Яцкова, Стефаника та Кафки,
якими ми в ті роки захоплювалися найбільше. Хіба що ще із впливом французького
театру абсурду. В новелах «Як пересаджували дерева» та «Реквієм» слідно спогади
про радянсько-польський злочин по Другій світовій війні: масовим терміновим
переселенням українців з районів українських визвольних змагань на т.зв.
«західні землі». Тональність новел перегукується з краківськими та львівськими
модерністичними теоріями зламу минулого віку, що є типовим для українсько-польської
літератури повоєння.

Особливу увагу привертає до себе
незвичайна, виболена мова автора. Авжеж, для цього треба було Степанові
витримати усі випроби, які приготували для його покоління український
радянський та польський комуністичні режими.

 

Лесь Герасимчук

 

 

 

Степан ПАВЛИЩЕ

 

ЗАГÓДА

 

 Я постукав до дверей. Яке було моє здивування,
коли натомість звичайного «Прошу!» або «Заходьте!» я почув протяжне виття.
Тембр голосу здався мені знайомий і після хвилини міркування я здогадався, що
це завив Артур. Артур завше прагнув бути оригінальний, тому я сприйняв цей
факт, як нове дивацтво. Зрештою, запрошування людей до помешкання – це форма
ввічливості, а отже – умовна, тому що нема встановленої межі, де кінчається
добрий тон, а починається брутальність;все тут обумовлене обставинами
локального характеру. Все таки, коли я зайшов, моє здивування ще більш зросло:
я побачив Артура, як він навкарачках саме пробігав біля великого шкляного
комоду. Завваживши мене, він, сповнений незрозумілої для мене люті, почав
відсахуватись назад, виючи півголосом.


Ти що?— крикнув я, намагаючись запанувати над почуттями, що їх несила передати,
− збожеволів чи що?Я постукав до дверей. Яке було моє здивування,
коли натомість звичайного «Прошу!» або «Заходьте!» я почув протяжне виття.
Тембр голосу здався мені знайомий і після хвилини міркування я здогадався, що
це завив Артур. Артур завше прагнув бути оригінальний, тому я сприйняв цей
факт, як нове дивацтво. Зрештою, запрошування людей до помешкання – це форма
ввічливості, а отже – умовна, тому що нема встановленої межі, де кінчається
добрий тон, а починається брутальність;все тут обумовлене обставинами
локального характеру. Все таки, коли я зайшов, моє здивування ще більш зросло:
я побачив Артура, як він навкарачках саме пробігав біля великого шкляного
комоду. Завваживши мене, він, сповнений незрозумілої для мене люті, почав
відсахуватись назад, виючи півголосом.

Він
завив тільки протяжно і пробіг по діагоналі до протилежного куту кімнати. Йому
в очах ближчала дика зненависть. Нічого не підозрюючи, я почав наближатися до
нього, але в цей мент лице Артурові набрало так страшного виразу, що я
зупинився, немов під дією гіпнозу. Він не відповів нічого, лишень почав
кидатися у власному кутку, наче вовк у клітці. Раптом я спостеріг, що Артур дає
мені якісь знаки. Дійсно, він бив руками по підлозі і кивав на мене головою. Я
збагнув: хоче, щоб я його наслідував. Мені стало ніяково і, − що діяти? − насміятися з нього чи, може,
вилаяти за дурні жарти. Але його рішучість була переконлива, і я підкорився,
зрештою, троха з цікавості. Я зняв пальто, піджак і калоші, повісив на цвяха
капелюх і з найнерозумнішою у світі міною опустився на руки.

Артур заскавулів приязно і підбіг до мене. Я далі не
розумів, у чому справа. Знайшовшися біля мене, він штовхнув мене в бік, дивись,
мовляв, уважно, потім легко, наче леопард перебіг через усю кімнату і,
зупинившися в протилежному кінці, перейшов на позиції [вичікування. Мені стало]
цікаво. Якомога легше перебіг я через усю кімнату і примостився біля нього. Був
виразно вдоволений, що підбадьорило мене. Далі Артур виконав стрибок, і я, не
чекаючи на наказ, також виконав стрибок, насамперед один, потім ще один і
повернувся до нього лицем. Сподобалося. Він підбіг до мене і потерся об мене
боком. Щоб учинити йому приємність, я завив протяжно, півголосом. Вийшло зовсім
незле, і я дійшов до висновку, що міг би вити досить-таки пристойно.

Артур також відповів виттям, тільки трохи голосніше.
Тоді я набрав повітря і ревнув, наче голодний ведмідь. Артур від захоплення бив
руками по паркеті і скавулів: піднявши лапу, дав знак, щоб вважати. Ми разом
набрали у груди повітря та заревли, скільки снаги стало. Вийшло блискуче, − ми
повторили ще раз. По третім разі залунали енергійні удари в стіну і почувся
лютий голос сусіда:


А ви там що коїте? Міліцію на вас закликати? Бугаї бісові – почитати не дадуть
людині спокійно!

Мені
стало жаль сусіди. «Як він нічого не розуміє?» – подумав я та завив жалібно.
Артур підтримав мене ідеальною терцією. Нагло Артур усміхнувся хитро, підбіг
ближче до стіни і заревів голосно. Я зрозумів мету нього вчинку…

Удари
дійсно повторилися. Ревнув тоді і я – знову почулося вдари. Більше того − ми почули скілька ударів дещо слабших і неначе більш віддалених.
То сусіда нашого сусіди, виведений з рівноваги вдарами до нашої стіни, товк до
протилежної стіни та лаяв нашого сусіду, називаючи його «бісовим бугаєм».

Тоді
цей, кинувши нашу стіну, кинувся до протилежної, щосила матюки загинаючи. Наша
радість не посідала меж.

 

Мітинг

Люди
надходили з усіх боків і, неначе мох, купками застеляли майдан, а він стояв,
водячи очима, в яких чи то соромливо, чи то боязко затаїлося нерозуміння.


Ви куди?


Як куди, не знаєте?


Або що?


Ви що – газет не читаєте?


А-а-а…

–  Ну, ходім.

А
він стояв, і очі його, не знайшовши опори, бігали,як целофанові кульки в голові
синтетичної ляльки. Очі. Людина, яка, замість очей, має у руках костур,
впевненіше ходить по землі. Право небачення має всі переваги над обов’язком
небачення. Але одночасно воно є жалюгідним завоюванням сліпих.

Люди
напливали з усіх боків, і майдан перетворився на одну велику темну пляму, наче
мохом поріс асфальт; а він стояв, і очі його, наче білий костур, обмацували
предмети. Він був жалюгідний.

Перший
вийшов на трибуну лисий мужчина з обличчям, як у страуса. Він зачекав хвилину,
поки юрба втихла, а потім відкашлявся й почав.

Говорив
складно, без запинок, у кожному його русі відчувалася рутина. Панування над
юрбою – це великий атут оратора. Треба вміти у відповідь німіючому гулу сказати
слово, яке пролунає, мов дзвін, треба вміти підібрати такі порівняння, які
безпосередньо доходили до слухача. А крім слів крилатих, є ще слова − кроти. Ті слова треба пускати під землю, хай риють, хай
підкошують; це дуже важливо. Мужчина з видом страуса, вже складаючи і зрівнюючи
об дошку трибуни текст своєї промови, договорив: «Саме такими в історії
славитиметься наша епоха» і, кивнувши головою, збіг з трибуни й підійшов до
нього. Нахилившись над ним, він уважно заглянув йому в очі, а потім плюнув в
обличчя і відступив назад, ввічливо кланяючись публіці.

Юрба
заплескала в долоні, і де-не-де почулися вигуки, а він спочатку стояв
розгублений, не знаючи, що робити, а потім повернувся лицем до оратора і
низенько вклонився йому, як наказує старовинний звичай.

Юрба,
захоплена цим благородним актом, заколихалася й заплескала.

Потім
виступали ще інші промовці, і всі вони, закінчивши, підходили до нього й
повторювали подиктований першим ритуал.

Натовп
вже призвичаївся, і навіть деяким стало нудно. Сміливіші викрикували:


Швидше кінчай і плюй!

Але
все йшло своїм трибом, аж поки на трибуні з’явився середнього віку мужчина у
великих рогових окулярах. Він ступив на трибуну повільним кроком і з похиленою
головою. Його чорний чуб був густо пересипаний сивиною. Спершись на трибуну
руками, він знерухомів і, після хвилини мовчання, почав:

«Люди!
Я не готувався до цього виступу. Як бачите, в мене нема ні папірця, ні зошита.
Тому дозвольте мені просто, як серце підказує, розповісти вам свої думки…»

Тут
його перебили. Юрба раптом захвилювалася, застогнала, і гомін перейшов у рев.
Чулися поодинокі голоси:


Хто його пустив на трибуну?


Геть!

–  Провчити його!


Як він сміє…


Яке нам діло до його серця?

Сміх.
Появилися п’ястуки над головами, спочатку поодинокі, далі все густіші. Натовп
їжачився й ревів:


Не готувався і вийшов!


Він нас ображає!

Уста
промовця застигли на останньому звуці, очі забігали навкруги перелякано, і
видно було, як він сильніше схопився руками за обпертя трибуни.

А
юрба, розійшовшися, ревла й переливалася. З усіх боків рев гудів однаково.


З трибуни його!


Хай краще кінчає!


Тільки без промов!


Швидше!

Раптом
усе затихло, наче завмерло, тільки відгомін недавнього обурення, реву за
інерцією шумів у вухах,


Дивіться!


Ага!

Промовець
уже зійшов з трибуни, скерував свої кроки до нього. Підійшовши близько,
зупинився, заглянув йому в лице й сказав:


Вибач мені, я просто не міг інакше. Ти, мабуть, розумієш?

Після
цих слів нахилився над ним і для довершення ритуалу плюнув йому в обличчя. Він
хвилинку стояв ошелешений, а потім машинально вклонився низько, як велить
старовинний звичай.

 

Поразка

Я
повертався додому вночі. Було темно, і я виразно нічого не бачив навкруги. Така
темнота траплялася рідко, можна сказати: цілковите затьмарення усіх джерел
світла. Спинаючись нагору по сходах, я був змушений послуговуватися поруччям,
щоб уникнути прикрих несподіванок. Я п’явся повільно і обережно, хоча сходову
клітку свого дому знав, як власну кишеню. Нічого в тім дивного нема. Я
протоптав її туди й назад незліченну кількість разів і завжди зустрічав її
однаково, вона стала своєрідним атрибутом, що визначає інтервали мого
існування. У світі відбувалися події, а моя сходова клітка тривала як суворе
табу, недоторкана, повна стоїцизму.

Тому
й це дивина, що я звик до цієї звичайності, і, здавалося б, ніякий зовнішній
стимул не в силі похитнути тієї впевненості й рівноваги, яка охоплювала мене
кожного разу, коли я ступав на сходи. Одначе темнота цієї ночі напувала мене
неспокоєм. Не світилися навіть шпарки від ключів. Я йшов обережно, сповнений
хвилювання. Раптом, проходячи останню партію сходів, я наткнувся ногою в темноті
на якийсь предмет. Я завмер з переляку: що це могло б бути? Я нахилився і
провів рукою. Холодний піт виступив на лобі, й мені забракло повітря. Під моїми
ногами нерухомо й безвладно лежала людина. Я доторкнувся саме її голови – вона
була холодна. «Труп», – подумав я, тремтячи. Не було ніяких сумнівів, це дійсно
був труп. Сповнений перших вражень, я хотів закричати, але в останню хвилину
зупинився. Темнота і тиша були так рішучо густі, нагнітаючі й грізні, що аж
напували жахом. Я боявся порушити їх, щоб вони не звалилися на мене усім своїм
тягарем, і стояв нерухомо, неначе завішений поміж двома невідомими, без волі,
без рішення. Після хвилини хвилювання я почав врешті сприймати дійсність і
відчув ніби хвилеву нервову розрядку. Тільки тоді я поставив перед собою
запитання: що робити? Думка про те, щоб повідомити сусідів, показалася мені
неприйнятною: безсумнівно, нароблять галасу і засвітять світло. Я згадав свій
страх перед помстою темноти і затремтів. Очевидно, я міг би обминути трупа і
вдати, що нічого не знаю, але вранці все одно його знайшли б і міг би бути
клопіт. Я міг би повернути назад і сказати, що цієї ночі не був дома, але це
була б єдина ніч поза домом, значить – знов підозра. Я був безрадний. Раптом
мені прийшлася думка до голови: занести його до свого покою, а там подумаєм, На
вагання не було часу. Втягнувши трупа до кімнати, я замкнув двері, затягнув
литони і тільки тоді відважився засвітити світло.

Переді
мною лежав мій труп. Я мало не зомлів від враження, викликаного цією
несподіваною обставиною. Почуття слабості охопило мене, мені стало недобре. Я
підбіг до тазика з водою в кутку кімнати і змочив у ньому голову. Стало легше і
одночасно я відчув,що лице моє палає. Пригорщами я поливав водою голову – вода
була холодна. Випроставшись, я почув, як кілька крапель води скотилися з
волосся на шию, звідти за комір, а потім неприємний холод на спині під
сорочкою. Здригнувшись нервово всім тілом, я повернувся.

Переді
мною, на середині кімнати лежав мій труп. Лежав, як похмура таємниця: холодний,
нерухомий. Я тремтів нервово. А думки хаотично вовтузились у голові.
Позбавлений здібності виконати який-небудь логічний жест, я стояв неначе
вмощений у підлогу і не відривав очей від трупа. Думка, що я помер, як латунний
звук, гуділа у моїх вухах, відбивалася об стіни кімнати і знов повертала до
мене, викликаючи сумнів у дійсності сприйманого,


Хто єси? – запитав я і зразу відчув всю недоречність цього запитання. Труп був
мовчазною відповіддю. Чим довше я йому придивлявся, тим простіше уявляв собі,
що діється. Ті самі холодні очі й уста, на яких застигла глумлива гримаса, та
сама зморшка між бровами, одяг, чоботи, навіть шпилька від краватки, – все, що
могло бути в мені неповторне, було в ньому. Я ступив крок у його напрямку і
почув стук власного чобота об паркет. Був якнайреальніший – цілком схожий на
удар твердого каблука об підлогу. Я повторив його, а потім ще раз. Віддаль між
мною і ним зменшилася, значить – я пересуваюсь у просторі. Доторкнувшись
обпертя крісла, я почув його твердість, підняв крісло – воно було важке.
«Живу!» – подумав я з радістю і подивився на трупа.

Він
лежав нерухомо і чомусь здався мені категоричним запереченням. У дзеркалі я
побачив себе таким, яким я завжди себе бачив. На цей раз, одначе, я приглянувся
уважніше. Спроба посміхнутися широко, безтурботно, не вийшла. Раптом увагу мою
привернули очі! Здалося, що я вже десь бачив ті очі. Щоб подумати, я
відвернувся від люстра, і здогад наче обухом ударив мене. Труп! То були очі
трупа. Розпач охопив мене. У відчаю я шарпнув рукою за краватку і відчув утиск
на горлянці. Кров ударила до голови, і я відчув, що трачу рівновагу.
Перекидаючи крісло, я кинувся до дверей, сильним ударом ноги вивалив їх, вибіг
на сходи. Величезна маса темноти звалилася на мене усім своїм тягарем. Я був
безсилий у її лапах. Переді мною чигала величезна чорна паща, що затискалася,
розчавлюючи мене.


Рятуйте! – крикнув я з усієї сили. Але було вже пізно і не світилися навіть
шпари в дверях. Тільки луна голосом безжалісної темноти повторяла глумливо з
усіх боків: – Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте! 

 

Не дивуйтесь

Неподалік
стояла невеличка група людей, збившись якомога тісніше в купу. Це мене
зацікавило і я почав розглядати їх. Стояли обернені лицем до середини кола, і
тому ясно було, що центр їхньої уваги саме там. Найімовірніше там стояла
людина, котра приковувала їх до себе. Їхні нерухомі спини й плечі свідчили про
величезну напругу, здавалося, що вони усім тілом слухають. Я прискорив ходу й
почав зближатися до них. Але тільки-но я підійшов достатньо близько, аби
що-небудь почути, як усі вони раптово повернули свої обличчя в напрямку вершини
одного з дерев і мовчки почали її розглядати. Я опинився в незручному
становищі, і мені стало ніяково. Не викликало сумніву, що це через мене вони
раптом обірвали свою розмову й демонстративно почали дивитися на вербу. Іншої
здогадки, здавалося, бути не могло, тому що верба ця була як усі інші і нічого
особливого собою не являла. Щоки мої палали, і кров била у мозок. Я почав
міркувати, яким би чином викрутитися, вилізти з тієї дурної ситуації. Пройти
мимо, неначе нічого не сталося, не випадало. Надто різко вони підкреслили своє
невдоволення з приводу моєї безглуздої цікавості. Найкраще було б підійти і
попросити вибачення за свою нетактовність. Так я і вчинив: підійшов до першого,
що стояв скраю, і сказав достатньо голосно щоб усі чули:


Я  просто не знав, що у вас тут… так би
мовити… компанія. Я думав… я не хотів…

Він
не звернув ніякої уваги на мої слова, а лише дав рукою знак, щоб я мовчав, і
показав на вершечок дерева, куди були спрямовані очі всіх присутніх. Я поглянув
туди й нічого не побачив: верба, як усяка інша, і вершина, ніби, як вершина. На
обличчях людей я не вичитав ніякої відповіді – вони теж, мабуть, нічого не
бачили і не розуміли, як і я. Та раптом низький і нервовий голос почувся десь у
середині кола:


Це просто сором, товариші, ганьба! Я розумію, коли ще якісь інші люди, але ви…
Ви не повинні мати ніяких сумнівів.

Я
поглянув, звідки долітав голос, і побачив невисокого лисого мужчину з повним,
ситим лицем. Він тримав у руках капелюха і обмахувався ним, хоч не було гаряче.


Врешті-решт, – товариші, – викрикував він нетерпеливо, тут не про якусь там
сливку чи горішок мова йде. Йдеться про предмет досить великий, і навіть з
такої відстані при наявності щирого бажання його побачити можна.

Він
мав рацію, груша – це дійсно фрукт досить великий, і помітити його навіть на
найвищому дереві не важко.

Раптом
мені стало весело: «Оце-то штука!» – і я з апробацією подивився на лисого.
Чомусь здалося, що вік обов’язково повинен хихотіти поза нашими спинами, але
його лице було суворе і серйозне.


То ви, значить, не помічаєте? Не соізволите бачити? – додав він уїдливо. — Ну,
що ж, мабуть, доведеться пояснити доступніше…

Усі
з переляком глянули на нього і знову втупили свої погляди у листя дерева.
Обличчя лисого чомусь нагадувало міну, що, хоч і лежить спокійно, але льонт уже
допалюється. А люди так уперто дивилися у вказаному напрямку, що, здавалося,
скоро тріснуть жили на лобі від напруги, кров заллє обличчя і все піде обертом.
І не було в їхніх поглядах ніякої думки, ніякої волі, саме лише безглузде
бажання побачити, виправдати себе, а потім… потім най діється, що хоче.


Ну, як? – мов неприємний скрегіт ключа, залунав голос лисого.

Усі
здригнулися,


Я… здається, бачу! – боязко обізвався якийсь голос.– Це там на вершечку, зліва…
– Непевно звернувся до лисого мужчина у сірому кашкеті. І сміливіше: –
Безумовно, як же не бачити!


Де? Де?– обізвалися навкруги,


Он там! – показав він рукою.

Зморшки
на обличчі лисого на мить розгладилися, і щось на зразок доброзичливої усмішки
замаячіло на його губах. Він кивнув головою мужчині в кашкеті: молодець,
мовляв.


Справді!– почулися голоси. Тихі, непевні, кожну мить готові замовкнути.


Ну, бачите,– ласкаво схвалив лисий.

Все
заворушилось, і стало неначе якось легше дихати. Так звичайно буває, коли після
довгих хвилин непевності й страху цілком несподівано приходить порятунок. Усі
пожвавлено перешіптувались, дехто пробував жартувати. Я стояв приголомшений,
нічого не розуміючи. Як це так? Невже вони й справді побачили, а коли так, то
чому я не бачу? Мої очі блукали по вітті верби і все ще нічого не знаходили.
Нараз я згадав, що в мене в кишені є театральний бінокль, і вийняв його. Одначе
й це мені не помогло – на дереві були тільки листки і більш нічого.


Не розумію… – почав я розгублено й замовк.

Перед
моїми очима раптом з’явилося червоне з люті, палаюче обличчя лисого. Його очі
свердлили і пронизували мене наскрізь, повні ненависті. Він притишеним голосом
чітко процідив крізь зуби:


Я думаю, ви не матимете нічого проти, коли я скажу, що наш батько –
найрозумніший!?

Мені
задрижали коліна.


Так, – видушив я, цілком збитий з пантелику, – тобто ні! Нічого! Тільки,
вибачте… я хотів би… про груші.


Хіба вам не один чорт? – пошепки мовив хтось збоку і потягнув мене за рукав. –
Ви що ?!

Я
уважно подивився йому в лице. Здалося – він має рацію.

Київ, 6 лютого 1964 р.

 

…et circenses[1]!

 

Звідти чомусь
люди надходили пожвавлені особливо: все видно було, як безнастанно
розтуляються, то знов затуляються їх роти, як ріжуть січку з соломи думок їх
невтомні зуби. Жестикулювали завзято… Здавалося, всі вони співаки і всі вони
дириґенти у цьому безладному вуличному хорі. Такі обставини руйнівно діють на
нерви! Я стояв розгублений, цілком виключений, винесений поза дужки… Хотілося
підійти до кого-небудь із цих людей і запитати, що трапилося? У чому справа?
Нерви… і той шум у голові! Це мабуть тому, що очі не можуть знайти для себе
постійної опори. Потік людей у безладі і какофонії. Ця юрба збожеволіла. Чого
це раптом реготіти на весь голос? – день, вулиця… Жаль, що годинники переважно
електричні; годинник з маятником – це уречевлення рівноваги духа. А втім – не
будьмо наївні – це просто загальне ошелешення чи щось у цьому роді… Хто не
сміється – сам виглядає смішно.

– Бачили?

– Бачив…

– Ну і як?


Надзвичайно!

– Справді?

– Це, кажуть,
талант!

Талант! З
розпростертими крилами суне божевільними стрибками величезна сіра птиця… Юрба.
Бачили? Аякже – бачив! Надзвичайно!.. Один, два, три… – це для заспокоєння нервів, кажуть – помагає, тільки треба рівномірно. Чотири,
п’ять, шість… У вуличній метушні рідко коли буває якась система; може і це було
причиною загибелі міщан із Помпеї. Смішно, тому що, здається, поспішати нікуди.

– Ви бачили?

– Ні. Або що?

– Ех, туди
йдіть.

– Аякже! Він,
кажуть, геніяльний!

– Невже?
Туди, кажете?

Вулиця, як
труба, розширювалася що ближче до майдану. Сила резонансу була така велика, що
люди вже втратила надію на яке-небудь звукове сприйняття. Орієнтація могла бути
лише зорова і, так би мовити, механічна, або ліктева. Ми пропхалися через
людський натовп до середини, повсякчасно фіксуючи на своєму тілі то стусанця
ліктем, то удар коліном. Переді мною працювало двоє мужчин, обидва рослі,
енергійні, рішучі. Їх присутність вносила в мою ситуацію певне спрощення: мені
залишалося тільки не дозволити відштовхнути себе від них, тому я намагався
якомога точніше утримувати позицію поміж ними, дещо ззаду. Для них перебратися
через натовп було порівняно легко, тому у нашому пересуванні вперед відчувався
постійний прогрес. Перше, що вдалося мені побачити, була велика залізна клітка.
Залізні прути переплетені навхрест і великий замок на дверцятах справляли
враження надійності. Це дозволяло
передбачити незвичайне, і я почав просування. Лікті запрацювали
посередині кола, що являло підставку клітки, [де] лежав долілиць, розкинувши
руки, мов рамена хреста, молодий мужчина. Він був у білій сорочці з узористим
комірцем, темно-синіх штанах, а буйне чорне волосся великими кільцями
закручувалося на його засмаглій шиї. Обличчя не було видно, але чомусь хотілося
вірити,що він вродливий. Міцні сухі ноги, гнучкий стан, потужна грудна клітка і
широкі плечі рідко коли завершуються непривабливим лицем. Він лежав, і
відчувалося, як рівномірно дихання то зносить,то знов опускає плечі. Я
напружував усі нерви,щоб охопити все і збагнути, що діється. Чоловік у клітці
лежав нерухомо, тільки схвильовані плечі зраджували життя. Публіці це явно не подобалося, було чути окремі невдоволені голоси:

–  Хіба це оригінально?

– Всякий
дурень таке зуміє…

– і ще кажуть
– талант!

Уривки реплік свистіли повз мене, як камінці,
а я стояв і все дивився. Судячи з усього, тут щось повинно було діятись, було й
нема,а треба, щоб було. Публіка вміє домагатися свого і то досить переконливо.
Чекати? − це немислимо!

А мужчина за ґратами лежав, і дихання
наповнювало динамітом його тіло, це була сила могутня, невичерпна й скована.

Почувся голос Із юрби:

–           Розворушіть
його, гей!

Всі дружньо підхопили пропозицію:

–           Розворушіть,
розворушіть!

Тоді русявий юнак, праворуч від мене, підняв
камінця й кинув через ґрати. Камінець упав коло голови і відкотився, на
лежачого це не справило ніякого враження. Тоді юнак кинув ще одного камінця і
вцілив у плече, а потім у голову. Мужчина здригнувся, і пальці його рук нервово
зігнулися. -У натовпі відчулося пожвавлення:

–           Давайте
ще, тільки легко, щоб не поранити!

Упало ще кілька камінців.

Це дійсно помогло. Мужчина підвів голову !
повів очима довкола. 

Брови мав чорні, густі… вони зрослися дугасто
над тонким носом і кидали тінь на глибокі сірі очі. Ті очі вразили мене. Я
стояв, мов зачарований утративши можливість зробити будь-який вольовий вчинок.
Друга система діяла, мов охоплена паралічем. Зате юрба була захоплена:

–           Встав!
− Дивіться! − Ах!

Він дійсно встав і повільно повів головою, наче
сподіватися зупинити на чомусь свою увагу. Звідусюди − жадібні очі
і вишкірені зуби юрби. Він похитнувся, і я, забувши про ґрати, схотів
підтримати його. Здалося, він помітив мене. Піднявши руки до чола, він п’яним
кроком підійшов до ґрат і прилип до них лицем. Очима, здавалося, кликав мене.
Публіка ревла від захоплення. Раптом мені показалося, що його губи ворушаться,
він щось шепче, але не чути. Величезним зусиллям я напружив слух. З-за ґрат
вверчувався в мене погляд сірих очей, а уста його втомлено повторювали:

–       
Випустіть!.. випустіть мене!

 

Київ, січень, 1964 р.

 

 

РЕКВІЄМ

Вони їхалИ…

КОні грудьми налягали на хомути, як струни
напинались посторонки і грали. Куди їхали − не казали. По спицях, по шинах, по дзвонах
коліс, по дорожній пилюці повзали гострі язики сонця і злизували з них останню
росу.

Починалася липнева спека.

А на дорозі стояв Яким.

Куди вони їхали, не міг ніяк догадатися, тільки
запускав пальці в розкуйовджений чуб, дивився і злість його брала.

Ліс виставляв до сонця свої великі люстра і
вони блякли, як мокре полотно розстелене на траві; ранок висмоктував останні соки
з вимитої росою листви і листва опадала, як зів’ялі рушники, у безвладний сон
на цілий день.

Це був гарячий липень.

На дорозі стояв Яким і дивився понуро,як
переповзають коло нього фурманки повні клунків, мішків і кліток з птаством. Його
все дратувало, бо звідки береться того народу і де вони їдуть.

–           Тьху…

Злість ніби трохи відлягла…

На возах сиділи баби, як сірі квоки, а обличчя
в них були, як з жовтої глини. Сиділи без руху, тільки очима вивертали на всі
боки і часом котра рукою повела по чолі, а потім знов завмирали.

–           Трупи,
− Яким аж скривився, − бігме, кажу вам, трупи…

–           Вйо.
− Чорний як циган візник замахнувся ліниво батогом на коня,
але вирішив, що не варто, і відклав батіг. Коні, як було й раніше, поволі
переставляли ноги. Вози порипували розворами, а струни посторонків фурчали так
сумно, що немов якось дуже далеко.

–           Похорон
їде… На цминтар. Най мене шляк трафить, як вони не на цминтар…

Шуміло в голові, як в бочці. Вже три дні,як
нічого не робив, тільки пив. Ніхто тепер нічого не робить,ніхто не гострить
косу,не маже возів, ніхто не виходить в поле, ніхто… Бо нащо?.. Села мовчать,
як висохлі озера,тільки вечорами часом роздається спів, бо пити стали багато.

–           Кара
божа. − Нічо інше, як кара божа…

Віз за возом пересувалися повз нього, як тіні
− поволі й нудно. Розлягалося повйокування візників, а на
клунках, як трупи сиділи баби.

–           Скілько
народу їде?.. Скілько народу?

Раптом, десь позаду, аж там, де дорога
повертала за хатою Скиби, роздався верескливий, п’яний чоловічий голос:

Ви-исипали їм
могили,

Ви-исипали їм
всім трьом.

Спо-очивайте
ви геро-ої,

Земля вам
пером.

Яким здригнувся, а баби навіть не порушились.

Спів був брутальний і не сподобався йому. Охриплий
голос починав знову:

Ви-исипали їм
могили,

Ви-исипали їм
всім трьом.

З-за Окибиного вугла викотився віз з сіном. На
самому вершку, як бусьок, сидів малий, худенький чоловічок, і, вимахуючи
батогом, викрикував слова пісні;

Ви-исипали їм
могили,

Ви-исипали…

Обросле щетиною, чорне обличчя, нагадувало
смішну мавпу макака в роті, як гнилі пеньки стирчали три жовті зуби. Зауваживши
Якима, чоловічок витріщив на нього свої смішні очі і заверещав;

–       
А ти що тут стоїш? Людий не видів?..

І потяг далі пісню.

Спо-очивайте
ви геро-о-ої…

Яким плюнув від злості.

–       
Худоба.

Ви-исипали їм
могили…

Починав від початку свою пісню старий.

–       
Де їдеш? – Яким підійшов до воза.

Ви-исипали їм
всім трьом…

–       
Де їдеш,питаю. – Яким аж тремтів від злості.

Спо-очивайте,
ви геро-о-ої,

Земля вам…

–       
Де їдеш, питаю? − Яким вхопив
за вузду коня і потяг до себе, аж віз став.

Візник підвівся і обпік Якима батогом через
голову:

–       
А не пхайся, як свиня до плота. І без тебе
тут на душі легко.

З правої щоки Якима потекла кров, а візник
погнав коні і вже коло містка було чути його хриплий голос:

Спо-очивайте
ви геро-о-ої,

Земля вам пером…

 

Київ, березень 1 9 6 5 р.

 

 

ЯК ПЕРЕСАДЖУВАЛИ ДЕРЕВА

Вона була на диво спокійна, і коли старий
батько врешті згодився сісти на возі, сів на клунках і почав плакати, вона
взяла його голову в руки і міцно притулила до грудей:

–       
Не плачте, тату,

Вози по черзі виповзали за ворота. Першим
їхав Семен, її чоловік, другим і третім управляли чужі люди.

–           Не
плачте, тату.

Старий не міг заспокоїтися. Він уже не
упирався, що не поїде, і не лаяв Бога. Він знав, що умре, занім ще вози виїдуть
за село, і готував-я до цієї смерті.

–       
Тихо, тату, тихо. Не плачте.

Не хотіла більше говорити, бо, знала, що коли
торкнеться того найболючішого, то не витримає і заридає, а їй плакати не можна.
Вона це чула.

–           Мамо,
а чому дідусь плачуть?

Маленькому Василькові дуже сподобалося, що
вони їдуть. Він сидів високо поміж двома мішками з пшеницею і розглядався
цікаво довкола.

–           Чому
дідусь плачуть?

–           Тихо,
Васильку, тихо.

Михаля Важного вивозили з села, коли він уже
мав сімдесят три роки і тому плакав.

Ганна, його невістка, тиснула його сиву
голову де грудей і говорила: «Не плачте, тату». А малий Василько, його внук, сидів
високо на клунках, між двома мішками пшениці, і цікаво крутив головою довкола. Йому
дуже сподобалося, що вони їдуть.

Перша підвода зупинилася, і фурмани зіскочили
з сидінь. Далі дорога була згори і треба було брати коней за вузди, щоб не
розганялися. Першим спускався Семен Важний, славний господар, років п’ятдесяти,
за ним дві дальші підводи. Помаленьку і обережно.

–       
Не плачте, тату.

Підводи вже їхали по рівному, і візники знов
повскакували на своє сидіння. Ніхто нічого не говорив, тільки старій плакав на
грудях у невістки. Тяжко буває старим деревам, коли їх вирвали з корінням із
землі, в якій вони ще молодими виросли.

З загород виходили люди і мовчки дивилися на
них. Вони не мали що їм сказати, тільки дивилися і мовчали. Усе село мовчало, бо
їхав по дорозі Семен Важний, господар на все село, і віз свою родину на станцію
до колії. Коли їх очі зустрічалися, вони опускали голови і розводили руками. Семен
Важний перший покидав село і не було йому відради і співчуття не було. Кожен
знав, що завтра підводи заїдуть на його подвір’я і мовчки погоджувався з цим. Семен
Важний підвівся з сидіння і вклонився громаді:

–           Будьте
здорові, люде. Най вам бог дасть ліпше ніж мені дав.

–           Будьте
здорові, Семене і Ганно. Будьте здорові, діду Михалю. Най вас Матір Божа має в
своїй опіці. Най вас Бог боронить і заступить.

Люди кланялися, а жінки підносили фартухи до
очей.

Ганна тримала на руках голову діда і тулила
її до грудей, бо старий ще гірше плакав.

–           Будьте
здорові.

Люди розходилися по своїх домівках. Сьогодні
вони прощалися з Семеном, а завтра з ними попрощається село.

Вози гугоніли вже по містку. Ще кілька хат і
почнуться поля, а там недалеко вже до гостинця. Ганна міцно притискала до
грудей голову старого і мимоволі шептала тихенько, неначе молитву: «Не
плачте,тату». Вона мусіла так, шептати, бо жаль і до її грудей закрався й
плакати хотілося сильно. А старий замкнув очі і тільки підкидав сухими плечима
і гудів. Минули вже чагарник і ось дорога висаджена липами. Минули вже останню
хату. Ганна затиснула губи і сльози покотилися по її щоках.

Коні шарпнули і вози швидше покотилися по рівній
дорозі.

– Дивися, Васильку, − не
витримала, − дивися, синцю мій маленький, дитинко моя, дивися добре. Отам,
назад дивись, де хати. Запам’ятай собі добре ті дерева і ту дорогу. Добре
запам’ятай собі, синцю, щобись, як будеш великий, знав, де ти родився

і де ся родив твій тато. Дивись, синку, і пам’ятай,
щобись, як виростеш, знав дорогу, куда вернутися на свою землю, на свою батьківщину.
Дивись добре, синку…

Сльозі бризнули Ганні з очей, і вона не могла
сказати слова. Тільки тулила до грудей і цілувала сиву голову діда.

А малий Василько переляканими очима оглядався
на дорогу.

Київ, вересень 1964 р.

 

*Підготував
до друку Лесь Герасимчук

 


[1] (лат.) та
видовищ.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!