Невірна Люба!

150

 

Уривки з трилогії – роману-перформансу в картинах та етюдах

„Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка”

 
Антонія ЦВІД
 
Якийсь пан загубив
тут нашу  лахудру!
27 липня 1860 року. Село Стрєльна під Санкт-Петербургом. Садиба Білозерських. Олександра Куліш з сестрою Надією Забілою прогулюються в саду. Із-за кущів вилазять сусідські лакеї з печеними гусками в руках, заглядають у вікна. Ликера, вся сяюча, в українському вбранні, у вінку зі стрічками, вибігає на ґанок.
– Ей, Ликер! Що за проява лучилася, що так вирядилась?! – гукає один з лакеїв.
– Защепни рот на петельку, бо оддубасю! – розсердилася Ликера.
– Диви, причесалася і вінок нап’ялила! Заміж хочеш?
– Та вже ж не за тебе!
– Еге ж, ще скажи – за пана! – прийшов на підмогу товаришеві другий лакей. – Ти що, свіжо скрутилася?
– Ще той не родився, хто б мене скрутив! – просторікує Ликера. – Не руште мене, і не приставайте з розпитками! От вам на зло за пана піду!
– Йо-не-йо! Якийсь пан загубив тут нашу лахудру!
– А то диви, ввечері не вийдеш, затягнемо на сіно… Залоскочемо!
За парканом зупиняється бричка, з якої виходить Шевченко. Почувши голоси, призупиняється за кущем калини, наслухає, заглядаючи до садиби.
Ликера, взявшись в боки, далі просторікує з лакеями.
– Ой, злякалася! Тілько дивіться, шоб мій жених вам зади не понадирав!
– Жених! Глянь, стоїть, як на шпичках, дожида. Може, познакомиш?
– А от і познакомлю! – мовить про себе: – От которий посватається, за того й піду!.. – ступає в бік воріт. – Шмаркачі! Я їм утру носа! Сходжу вдосвіта по непочату воду, та чар-зілля за пазуху назбираю… і причарую найкращого пана!
Шевченко про себе.
– От і маєш наречену українку – уже в вінку, то чим не молода?!
Ликера сідає на пеньок і співає „За туманом нічого не видно…”
Радісний Шевченко у білому костюмі з чорною краваткою, зав’язаною на вузлик, у білому парусиновому пальті й капелюсі з широкими крисами з портфелем і при тростині заходить на подвір’я. Ликера притьмом озирається і мовить про себе:
– Ось і наречений, на руку мені ковінька!
Розчервонівшись, Ликера поспішає поетові назустріч і з розгону просто у хвіртці потрапляє йому в обійми. Невеличкий удаваний конфуз, та Ликера вся аж сяє і не думає вивертатися з неспогаданих обіймів.
– Яка ж ти гарна, Ликерко, у віночку! – пригортає до себе дівчину Шевченко і, поклавши руку їй на плечі, веде до альтанки.
– Хоч і частенько навідувався я до Карташевських, а ось такою квітучою тебе ще й не бачив. Перебування в Кулішів тобі явно на користь!
– А ваші очі, як вугілля на вогні, горять, – ніби присоромлено опускає очі дівчина.
– Е, а вже що твої – так і сяють, як ті дві зорини…
– І фамилія ж у вас ловка: Шевченко, – править своєї Ликера. – Це від шевця? Ой, а одгадаєте загадку, – вона крутнулася й стала попереду Шевченка: – Коли швець дарма шиє?
– Коли він, дурний, вузлика не зав’яже! Вгадав?! Ха-ха! Думала, ти найрозумніша?
Вони підходять до альтанки. Шевченко саджає дівчину на столик в альтанці й дістає з портфеля альбом.
– О! Отак і сиди, не рухайся, дивись на мене… Зніму твоє чарівнеє поличіє, так і осміхайся, з лукавинкою… – наносить олівцем штрихи. – А що ж така гарна дівка в лад не дається? Така чарівна і покинута напризволяще у чужих людей! На мене й очей не хочеш підвести!
– Як би я посміла… на вас, як на ікону, всі глядять!
– Співала про молодого? А хто ж твій молодий?!
Ликера лукаво опускає очі.
– Ану, дивися мені в очі… Кажи, пішла б заміж, якби хто посватав?
– Та якби ж хто посватався… та путній…
– А якби я… пішла б?!
Ликера поглядає на нього лукаво.
– Жартуєте, пане? Адже я наймичка.
Ликера зиркнула в бік кущів, звідки визирають лакеї. Вона їм намагається непомітно показати язика. Шевченко помічає це й махає тростиною на лакеїв.
– Не потурай на них, Ликерко, поглянь на мене, як я зрадощів! Що з того, що ти покоївка. Та ти гарніша за панянку! Ти є саме такої краси, що до вподоби не те що Шевченку, а й самому дідькові! – регоче. – Та й з панською кров’ю я б ніколи не поріднився! Ти ж знаєш, що я пережив кріпацтво…
– Авжеж… Я пам’ятаю все, що ви розповідали мені іще в Карташевських… І про те, як служили козачком у пана Енгельгардта… як люльку йому заладжували… як втікали та картинки малювали, як мачуха зла вас наказала кілька днів різками бити, звернувши на вас провину свого сина… як втекли й ховалися в бур’янах… як ходили за багато верст до сестри, як дяка били різками… як на верблюді каталися і як він вам у морду плюнув!
Шевченко сміється.
– Ти пам’ятлива! Кому ж би своє горе виливав, як не такій, як сам? – зітхає тяжко. – От бачиш… що ти мені до пари! Підеш за мене?
Ликера стиха проказує:
– Піду, як візьмете… Баринею хочу стать!
Шевченко аж підскочив, ніби його вжалили.
– Баринею? Ти в мене ще та бариня будеш! То клич… Біжи ж клич свою пані! Скажи, що Шевченко на неї в саду чекає, бо має розмову.
Ликера завертілася на місці, як дзиґа, відтак кинулася до господи, радісно проказуючи про себе:
– Як здумаю, що така репана мужичка, та зробиться панією, то й за чорта пішла б!
Лакеї недоумкувато переглядаються.
– Ти щось второпав?
–  Ніс нам хоче втерти! Лахудрою не бачив її пан…
– Ото добро старому привалило! А гарний пан… Шкода його – пропав!
Ликера сердито оглядається на лакеїв, корчить гримаси, висолопивши язика.
 
* * *
Надія Забіла виходить з хати й звертає до альтанки.
– У нас дорогий гість!
– Буду коротким, дорога пані Надіє. Я кохаю вашу Ликеру і хочу одружитися з нею.
– Помилуйте, любий наш! – заскочено сплескує в долоні Надія Забіла. – Чи можливо в таке повірити?! Ви навіть не уявляєте собі, що це за ледащо… Вона годна лише зіпсувати вам життя… Це геть вітрувате, зіпсуте створіння…
– Це у вас панські забобони, – не йме віри Шевченко.
– Тільки з щирої любові до вас, Тарасе Григоровичу, маю правду сказати, що Ликера така непутяща, така хвойда зародилась, що й сором не їсть їй очей, – нахиляється до вуха. – З лакеями у сіні жартує…
Шевченко сердиться.
– Весь мир проти мене опудився!
– Тарасе Григоровичу, дорогенький, я від щирого серця турбуюся про вашу долю… Облиште цю затію…
– Хоч би й батько мій рідний устав із домовини, і його б я не послухав!
Роздратований, Шевченко відкланюється і йде до воріт.
 
Скриня з Ликериним приданим
Квартира Кулішів у Санкт-Петербурзі. Надія Забіла й Ликера заходять до квартири. Федір і Шевченко втягують скриню. Лакеї заносять клунки з покупками. Шевченко щасливий, аж світиться, ступає слідом за лакеями та заносить теж один з клунків.
– Несіть сюди скриню, в куток. Ось, Ликерко, твоє придане. Йди міряй, чи вгадав я твій фасон!
Лакеї відчиняють скриню, й, переклавши в неї з клунків покупки, виходять.
– Аж дві пальті? – вражено протягує Ликера.
– Так, одне, як бачиш, плюшове чорне з торочками з нерозрізного оксамиту; друге – біле суконне з голубого оксамиту й золотим шнурком…
Ликера одягає пальто.
– Ой, та воно ще і з золотими ґудзиками!
– Ну – краля хоч куди! Ану, візьми примір сей чорний капелюшок з пір’ям… І ось оце… – Накидає на плечі Ликері соболине хутро і мовить жартома: – До одних жінок достатньо підходу з пестощами, а до інших – краще з соболем.
Ликера соболя проігнорувала, розглядаючи капелюшок:
– Тю, то це хіба що для барині… така шляпа з пір’ям!
– О, ще й яка ти в мене бариня будеш! – вигукує Шевченко. – Ану вберися, я подивлюся, яка в мене наречена. Одягни шовкову голубу спідницю і взуй білі черевички… Потім вберися у візитну одежу – оцей шовковий білий козакин з голубою підкладкою і білий капелюшок… – вбік, жартома: – Гроші – це зло, на яке можна купити багацько добра!
Ликера за ширмою вбралася і виходить. Сусідські лакеї зазирають у вікна, хихикаючи:
– Гляди, гляди – ворона у павичому пір’ї!
– Ми ще обскубемо з неї те пір’я на сіні…
Шевченко щасливо розводить руками.
– Ти чудова! Та ти в мене просто бариня! Що скажете, пані Надіє?
Забіла усміхнулася.
– А й справді, завидна наречена!
– А примір, Ликерко, низку коралів і сережки з медальйонами!
Ликера крутиться біля люстра, корчить панські гримаси.
– А се що? О, це дві каблучки! Їх на потім. –  Шевченко торкається ліктя Надії Забіли. – Ану пані Наталю, чи не покликали б ви сюди Кулішеву жінку, пані Олександру? Нехай весь дім прийде подивитися на мою наречену!
Забіла виходить, а Шевченко відкриває чергову коробку.
– Ой, а навіщо пудра і та всячина? То мені не потрібне, маю свої рум’яна…
Забіла повертається з сестрою Олександрою.
– Добрий день! А хто се?..
– Моя наречена…
Олександра дивиться на нього очима, повними нерозуміння.
– А що з Ликерою?..
– Передумав я, – сміється Шевченко. – Як ви і радили, рішив узять панянку!
–  То добре ви вчинили, любий друже… Ликера не про таку високу людину, як Ви…
Ликера, врешті, не витримує і пирскає в кулак.
– Та це ж і є Ликера!.. – вражено промовляє Олександра Куліш. – Але в капелюшку та ще з пір’ям годі розпізнать… Це бариня вже, а не покоївка…
– Ти ба, як вмить перемінилась дівка! Оце й сватів вже можна засилать, – втішається Шевченко.
– Саме на часі й оголосити – Ликера вільна, – зауважує Надія. – Й дозвіл є… Тарас Григорович все остаточно оформив, як годиться. Просити її руки можливо лиш у неї.
– Ти зовсім вільна, любо! Ти тепер, як усі ми тута!
– І що, теперки нема до мене діла лакеям? – виглядає у вікно і з видом барині, махає рукою. – Геть пішли придурки!
– Коханії мої пані, я сьогодні забираю у вас Ликеру і поселяю її у графині Толстої до одруження, – проказує Шевченко і повертається до Ликери: – Поки житимеш там, а опісля я винайму для тебе квартиру і вчителя.
Шевченко раптом зупиняється і пальцем киває до Полусмак:
– Гляди, Ликерко, щоб чепурненька була. Важкого ти у мене не робитимеш, хіба звариш борщу та попереш мені сорочку, та одно знай, щоб охайною була, бо неохайних я не терплю.
 
Невірна люба!
9 вересня 1860 року. Квартира, яку винайняв Шевченко для нареченої. Ликера, розпатлана, в нічній сорочці сидить на ліжку, натягує брудні панчохи й позіхає… Без стуку заходить вчитель і відразу намагається обійняти Ликеру. Дівчина регоче, бігаючи навколо столу, вчитель ловить її і несе у ліжко, стягує з неї панчохи, кидаючи їх на стіл…
– Вчителю, ви сьогодні щось зарано приперлися, – роблено затуляється Ликера, – я ще й не причепурилася.
– Я й так єлі утра дождался – як п’ян! – Кидається до дівчини вчитель. –Хачу теб’я…
– Ще скажете кому… – відпихає його Ликера. – Я й так уже всім кісткою в горлі застрягла…
– Та я – магіла! – обціловує той Ликеру, запускаючи руки в її пазуху…
Несподівано на порозі постає Шевченко і ошелешено спостерігає за тим, що відбувається.
– Як же ви можете дєлать отказ влюбльонному человєку? Сєрце мойо кіпіт і пузиріт, како настояща смола в огнє!
– Ох, як же ви палко та хороше балакаєте, вчителю! – Аж заходиться від захвату Ликера. – Зроду таких слів не чула! Шо значся вумний чєловєк!
– Вам наравляться мої рєчі? Дак я і вас воспітаю… і навчу любіть па-настоящєму…
Шевченко кашлянув у кулак. Ликера з учителем розлітаються, як ворони, врізнобіч. Вчитель хапає свого кашкета, задкує до порога. Ликера накидає на плечі опанчу.
– Вчитель сьогодні з самого ранку заявився, а я проспала…
– Пане Шевченко, я хотів раніше… А ні, то я пізніше надійду… –      вчитель хутко зникає за дверима.
Шевченко оторопіло дивиться на стіл. Ликера розводить руками:
– Ще, як на біду, стіл зачепила і графин розбився…
Шевченко промовляє тихо й повільно:
– Не в тім біда, що тут вода пролита. Не в тім біда, що ти іще не вмита. Що гребінь із волоссям там, де хліб, брудні панчохи на столі…
Зрештою кидає об стіл картузом і вигукує:
– Та хлів усяка молодиця чепурна утримує охайніш!
– Це вина… – Ликера киває в бік вчителя.
Але Шевченко її вже не чує.
– Та я ж тебе лиш про одне просив! Лиш про одне, охайна щоб була. А ти із цим ось шашні завела?!
Його погляд падає на діжко.
– Чому твоя скуйовджена так постіль? Панчохи на столі, а ноги босі? То це тому й проспала ти, небого?! А я лиш одного благав у Бога – порядної простої молодиці…
Сідає, впустивши голову в руки.
– Коли б мене ударили по пиці, і то не так би боляче було!..
– Я не поїду з вами у село, – раптом, оговтавшись, вигукує наречена, – на  Канівські хвалені ваші кручі… за наймичку вам. Тута згину лучче!
Шевченко раптом протягує, мов що згадав, все ще про себе:
– Так ось про що казала пані в нервах: „Навіщо вам попсована Ликера? З лакеями, бач, бавилася в сіні…“ Не ймив я віри… Так лиш роблять свині…
Раптом він зривається з місця й вигукує, стиснувши кулаки та тупаючи ногами:
– Я такої нареченої не хочу! Не треба мені такої жінки!..
– Як ви таку сикуцію влаштували, то й мені такого чоловіка не тра! Старий та сердитий! – несподівано випалює Ликера і вибігає.
– Невірна люба! – дивиться їй услід Шевченко й безпорадно опускається на ослін.
– Ні сіло ні впало, а воно вже взялося надо мною отаманувати, межиочі січе, як стара перекупка! Утнула такий бешкет, що й на голову не налазить, а каже „сикуцію“… Розцураюся і квит!
Оглядає квартиру.
– Я думав, то з овчари овчата, а то – задрипані дівчата.
Шевченко відчиняє шафи і бачить, що там порожньо. Кидається до скрині – вона теж порожня. Поет береться за голову.
– А де ж усі речі поділися? – на мить він замовкає в заціпенінні: – Вона все вивезла звідси… То Ликера, виходить, давно все спланувала?!
Шевченко тремтячими руками наливає з графина води, графин цокотить об склянку. Він випиває, проливаючи воду, і сідає на диван, аби не впасти.
– Так мене принизити? Обікрасти? Та коли б вона нічого не взяла, я б і так їй усе лишив.
 
Розцуралася я з Шевченком!
9 вересня 1860 року. Квартира Кулішів. Гуркіт у двері. Забіла наполохано відчиняє.
На порозі – Ликера. Вона кидається до Забіли, поривисто хапає її руку і ну цілувати.
– Що ти робиш?! – відсторонюється Надія. – Це непристойно для  нареченої Шевченка!
– Та вже, слава Богу, не наречена! – видихнула Ликера.
– Що трапилося?
Ликера ударилася в сльози.
–  Розцуралися ми з Шевченком!
Забіла оторопіла.
– А що в самій опанчі… без обнов?
– Не хочу я з таким гнівливим жить! О пані! Я благаю, поможіть!
Забіла оторопіло розводить руками.
– Ну що тобі відповісти на се? Раніш було б думати про все… Хотіла ж в барині?.. То де твоя корона? – іронійно хмикнула: – В павине пір’я вбралася ворона.
 
Стукіт у двері. Заходить Шевченко. Ликера втікає до іншої кімнати.
Забіла стрепенулася і йде назустріч гостеві.
– Про вовка промовка і вовк нагодивсь. О скільки сей день принесе іще див?
Тарас мовчки ходить кімнатою туди-сюди. Раптом зупиняється.
– Нехай увійде!
Забіла вивела Ликеру. Та боязливо ховається за її спиною.
– Ходи сюди, Ликерко!
Наречена, вся тремтячи, з опущеними очима підходить до нього. Він тяжко кладе їй руку на плече і глухим здавленим голосом мовить:
– Ликерко, скажи правду, чи я коли вольно обіходився з тобою?
– Ні.
– А може, я сказав тобі коли яке криве слово?
– Ні.
Шевченко, розлютившись, підіймає руки вгору, тупоче ногами.
– Так геть же від мене, бо я тебе задушу. Все верни! До нитки верни! І старих порваних черевиків тобі не подарую!
Ликера хутко зникає за кімнатними дверима. Схвильований Шевченко кілька разів пройшовся кімнатою.
– Чи можу я запитати, Тарасе Григоровичу, що трапилося? – тихо озивається Забіла.
– Все це огидно… Я не витримав…
Врешті Шевченко безпорадно махає рукою і мовчки йде геть.
 
У суртірі бумажок много…
Мансарда. Шевченко, одягнений у коричневу свитку на червоному підбої, працює за столом… Федір порядкує на антресолі.
Шевченко час від часу сердито поглядає на Ликерин портрет.
– І кому ти курив фіміам, Тарасе?!
– Ликеря така байдужа та холодна, шо і в комара горло заболить, як її крові посмокче! – гукає з антресолі Федір. – Ви зі шкіри лізли, каторжно отут працьовали, як той варнак, шоб купити своїй молодій пристойний посаг, одбути весілля, і шо?.. Скільки вовка не годуй, він все’дно в ліс дивиться!
Шевченко обхоплює голову руками.
– Не убгати в голову, як я пустив вовка в серце? Воістину від великого до смішного один крок… Ех! „Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима!”
Федір спускається на долішній поверх, прасує рублем та качалкою білизну, бурмочучи:
– Під церкву її, у скобу, аки грішницю! Хай люди плюють на неї, паче і обаче!
Раптом у двері постукали, Федір кинув качалку й метнувся за двері.
– Тут якусь писульку принесли. Неяк од Ликери.
Шевченко промовляє, не підводячи голови:
– Що там? Читай!
Г о л о с Ликери:
– Послуша Тара твоими записками издес неихто ненужаеца у нас у суртири бумажок много…
Шевченко гнівно зривається з місця.
– До живих печінок вона мені дозолила! Я її письма вчив, шоб вона мене отак зневажила?! „У суртірі“?! Я ж її просив лиш про одне – не розголошувати подробиць, хай люди не плещуть язиками, то вона мені отак відповіла?
– Се вам, батьку, дяка за скриню добра! Бісове ж отроддя сія Ликеря! – скрушно хитає головою Еристов.
Шевченко носиться малярнею як ошпарений:
– Нічого ж я їй не подарую, і драних чобіт! Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки!
Сідає на диван, змахнувши піт з чола.
– Чудне щось робиться зо мною! Чув, Федоре, зараз же їдь до Карташевських і сундук з приданим цієї негідниці привези сюди, негайно! Хай тут хоч і згниє! Помру, то нехай люди розбирають собі на гостинці…
Шевченко зриває зі стіни Ликерин портрет.
– А-а! Невірна люба! Розірву!
– Схаменіться, батьку! Се ж ваш шедевр! – Федір кидається до Шевченка, аби врятувати портрет. – Дурна Ликеря, а патрет гарний. Випийте тернівки журби ради, воно польохшає, батьку… Всьо буде какурат!

№9 (197) 5 травня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!