Несподіваний ракурс

142

 
Тайна слова неосяжна. Можна прочитати цілий том і спокійно заснути. А можна зустріти кілька рядків – і думати, думати. Переглядати все своє життя. Це якась незбагненна магія. Начебто прості, звичайні речення, а за ними – космос людської душі. Як ось у цьому щемливому рядку: «Замість очей – дві великі сльози»…
Треба володіти зором серця, щоб таке побачити. Треба мати дар слова, щоб так написати. І можна тільки порадіти за нашого колегу Володимира Коскіна. Як романіст він зумів подолати інерцію епічного мислення і в коротких етюдах до краю, до болю ущільнити все те, що можна було б розгорнути у довжелезне прозове полотно. Ці житейські історії настільки переконливі, що мимоволі повіриш у їхню реальність. Але є тут один секрет. За кожним таким епізодом ховається щось типове.
Скільки вже писано-переписано про самотність. А Володимир Коскін віднайшов  особливий підтекст: він і вона, двоє чужих, незнайомих сусідів, і розділяє їх лиш тоненька стіна… Вигадка? Фантазія? Ні! Типова обставина, яку відкрив нам і зворушливо показав майстер психологічного етюду. Відчувається ще й добра школа Коскіна-фотохудожника.
Мені випало стати першим читачем цих своєрідних бувальщин. Тож подумалося, що й читачів «Української літературної газети» може зацікавити несподіваний ракурс романіста.
 
Петро Перебийніс, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
 
 
Володимир Коскін
 
Сусідка
Я знав, що моя сусідка живе одна з маленькою худенькою донькою. Її однокімнатна квартира була розташована за стіною, але мешкали ми в різних під’їздах. Я не був з нею знайомий, проте бачив щодня, коли вона разом із донечкою проходила повз вікно. Ми були з нею, напевно, ровесниками, принаймні вона мала вигляд не старшої за мене. Наші розкладні дивани-ліжка стояли так, що нас розділяла тільки тоненька стінка. Лягали ми у той самий час. Іноді ночами вона плакала, утнувши обличчя у «мою» стіну, а я слухав її плач і зітхання. Обличчя наші були поруч, і я утішав її, водячи рукою по стіні там, де було її лице.
Я слухав, коли вона ставила диски. У неї їх було небагато, і я знав усі напам’ять.
Я любив цю жінку за стіною і її маленьку доньку. І мені було добре з ними.
 
На заробітки
Максим у пошуках кращої долі виїхав на заробітки в Португалію. Через рік викликав туди дружину Тетяну. На батьківщині, у провінційному містечку залишилися мама Максима і п’ятилітня донька. Дитина дуже тяжко переносила розлуку з батьками, і кожний телефонний дзвінок «відтіля» буквально ввергав дівчинку в невимовний сум. Три-чотири дні вона приходила до тями після тих дзвінків. А телефонували дедалі рідше.
У далекій Португалії між татом і мамою пробігла чорна кішка, вони розлучилися. Максим одружився на португалці, Таня зійшлася зі співвітчизником, що приїхав так само, як і вона, на заробітки.
А в маленькому провінційному містечку України їх чекають вже не перший рік посивіла передчасно бабуся і її вродлива кучерява внучка, в якої не очі – а дві великі сльози…
 
В автобусі
П’яний Корінцов незграбно вліз в автобус, протиснувся до сидіння, похитнувся і сів, обдавши всіх перегаром. Жінка навпроти дивилася на нього, як йому здалося, з осудом.
– Чого дивишся, карга, – зі злістю процідив Корінцов. – Не подобається, так чмухай звідси! – і брудно вилаявся.
Жінка не злякалася, не пересіла, не закричала, а… заплакала. Він побачив, як по її щоках беззвучно потекли сльози. І раптом, придивившись, Корінцов впізнав у ній свою стару вчительку – Валентину Миколаївну.
Автобус зупинився, – і Корінцов вискочив. Спіткнувшись, упав обличчям на тротуар і заплакав у брудний сніг, як колись одного разу у дитинстві плакав, припавши до теплої сукні Валентини Миколаївни.
 
Подолання
Старигань із сумним обличчям дивився на онука, який грався. І що довше він на нього дивився, то більше світлішало його обличчя.
– Дідусю, покатай мене на нозі, – попросив білявий хлопчик років трьох.
Дід похитав головою і зітхнув:
– Нехай конячка трішки попасеться на лузі, набереться сил і тоді…
Це означало, що дідусь не зможе погойдати онука на нозі, надто крутять кістки з учора.
Онук покладливо переключився на машинки, а старий заплющив очі – і виникла картина…
Щороку він з родиною відвідував батьків, котрі жили в селі. Вони виходили на полустанку і для того, щоб скоротити шлях, переходили убрід річечку, що протікала через діброву. Цього разу вересень виявився холодним і навіть долоня швидко мерзла у воді.
Тоді молодий господар сім’ї вирішив вчинити так. Спершу він босоніж переніс сина, поставив на другому бережку і наказав стояти на місці. Але тільки рушив за мамою, хлопчисько побігло за ним.
– Стій, стривай, ну, куди ж ти?!..», – перехопив уже мало не у воді.
Цього разу він відвів сина подалі, докладніше і суворіше пояснив завдання й велів почекати:
– Ти вже великий хлопчик, а поводишся, як маленький. Потерпи трішки, і я приведу до тебе маму!
Дитина знову згідно кивала: «Добре». Але тільки батько пішов до річки і ввійшов у воду, як маля знову припустило за ним.
Тоді він посадив сина на плечі і переніс до мами. Тепер вони вдвох стали пояснювати йому, що не станеться нічого страшного – за дві хвилини тато повернеться за ним, тільки-но перенесе на той берег маму. Хлопчик кивав: не зійду, мовляв, з місця. Тато підняв маму, ввійшов у воду, і дитина відразу кинулася за ними. Тоді голова сімейства велів мамі узяти сина на руки. Дружина здивовано глянула. «Візьми, візьми!» – повторив він. Мама взяла сина, а він підняв їх обох, і так, у три поверхи, сміючись і галасуючи від захвату, вони перейшли річку.
Радості не було меж! Особливо у дитини – тому, що батько зміг це зробити, він такий сильний.
– Ще! Ще! Ще! – волала щаслива дитина.
– Що ще?
– Будь ласка, перенеси нас ще раз!
Він був молодий і, незважаючи на удаване невдоволення дружини, ще раз переніс їх через холодну річку туди і назад…
…Старий гарячково розплющив очі. Онук Дмитрик як і раніше грався на підлозі з машинками. Батька в нього не було. Дмитрикового тата, тобто улюбленого сина, убили бандити в підворітті за три години до Нового року.
– Йди до мене, – покликав дідусь онука і закинув ногу на ногу, – я тебе покатаю на конячці.
Малий охоче усівся на дідову «конячку». Той прийняв жорсткими пальцями його ніжні долоньки, і, прикусивши губу (хворі суглоби одразу відгукнулися), почав малюка розгойдувати. «Я повинен його покатати, за будь-що, я мушу це зробити», – боляче билася розпечена думка.
 
Снігова баба
Зима. Зліпили дітлахи в дворі снігову бабу. Прямо посеред дороги. Виразні очі й рот виклали чорною і червоною горобиною, замість носа морквину вставили.
Під’їжджає джип, у вікно висувається голова крутелика. Він пояснює дітям, які вони дебіли, тому що побудували на дорозі (лунає матірне слово)… Затим дядько категорично вимагає негайно прибрати неподобство.
Перелякані діти, природно, розбіглися. Машина гурчить в гордій самотності перед «жагучою жінкою». Крутий пан вирішує провчити нешанобливих дітей, від’їжджає метрів на п’ятнадцять, розганяється в намірі знести снігову бабу до бісової матері. Але сам вилітає через лобове скло, перетворюючи шикарну машину в металобрухт. Виявилося, діти зліпили сніговиху навколо газового балона, забетонованого в землю, щоб через двір не гасали автомобілі.
Отож дотепер існують баби, здатні коня на скаку зупинити.
 
Віто, лю…
До своєї дружини він звертався: «Віто, лю…», рідше – «Віто, ти моє життя». У Віту він закохався в десятому класі, хоча слушну нагоду мав ще дев’ятикласником. Аби похизуватися, він поліз на молодий лід паркового ставка. Хапаючись за віття верби, пішов уздовж берега. Та лід тріснув і Юрко провалився у крижану воду. Однокласники розгубилися і лише Віта миттєво зорієнтувалася: вона буквально здерла із себе довжелезний шарф і кинула кінець Юркові. Він дивом дострибнув до нього і вчепився.
Одне слово, витягли зухвальця з крижаної пастки. Щоправда, найкрасивіша дівчина класу Марина тоді процідила:
– Ну ти й піжон, а точніше, йолоп!
Тож зганьблений засоромлений Юрко певний час був огидний сам собі. А в десятому класі несподівано побачив Віту широко розплющеними очима, хоч і без того майже щодня бачив свою тиху спасительку.
…Вони прожили разом щасливі тридцять років, виростили сина, та Віту забрав клятий рак. Відходячи, вона сказала: «Ти маєш далі жити, причому у щасті. А я ще озвуся». Проте для Юрія Івановича життя потьмяніло, перетворилося в сіру інерцію.
Якось зранку він побачив, що на його заметеній снігом машині чиясь рука написала: «Юро, лю…».
– Це ти озвалася? – вразився Юрій Іванович. Труснув головою і скинув мару. Навіть стер гарячою долонею «Юро, лю…».
Через три дні на його підсніжній автівці знову з’явився той самий напис: «Юро, лю…».
– Ти хочеш, щоб я тебе покатав? – запитав.
– Так, – осипався з берези іскристий сніг.
Сяяла тиша.
– А можна мені з вами? – пролунав несподіваний голос.
То була сусідка на ім’я Вікторія, яку Юрій Іванович знав ще дівчинкою.
– Що саме? – поцікавився.
– Проїхатися. Просто так.
– Та будь-ласка, – махнув він рукою.
…Вони їхали і мовчали. Проте мовчали якось радісно, просвітлено. І невтямки було Юрію Івановичу, який несподівано відчув себе Юрком, що ця чужа Віта любила його ще школяркою. Вона чула, як він звертався до своєї дружини: «Віто, лю…», вона бачила, як він неймовірно сумував…
 
Боже яблуко
Сергій Петрович Макуха йшов тихою безлюдною вуличкою. Іскрився сніг, бадьорив морозець. Аж раптом побачив зворушливу картину: за парканом усе ще висять три жовтаві яблука, зодягнуті у снігові капелюхи, причому ті капелюхи були, певно, удвічі більші, ніж яблука. Сергій Петрович зупинився, милуючись видивом…
Нараз він пригадав свого шкільного учителя математики на прізвисько Фантомас (прозвали його так, мабуть, через лисину). Боже, як той учитель його діставав! Адже хотів, щоб усі в їхньому класі знали математику… Тож поступово Сергійко пройнявся справжньою ненавистю до вчителя, так йому незлюбилися синуси й косинуси…
Учитель математики мешкав на тій самій вулиці, де була розташована школа. Якось, проходячи повз його будинок, що потопав у фруктових деревах та квітах, Сергій побачив на найближчій яблуньці розкішні рожеві яблука. До одного з них він дотягнувся за допомогою паркана. Встромив зуби у соковиту смакоту, та раптом зупинився: «Це ж яблуко ворога!» Хлопець озирнувся на всі боки і щосили запулив яблуко у вікно: «Отримуй враже! Ось тобі твоя математика!» І чимдуж кинувся навтьоки.
Математика мала бути четвертим уроком. Але  вчитель не прийшов. «Напевно, через те, що я розколошкав його вікно…», – майнула злорадна думка.
Вже після уроків учні дізналися, що у вчителя математики сталася в хаті пожежа. Так він пояснив свою відсутність… Але все обійшлося…
Наступного дня Фантомас розповів на уроці, як його врятувала небесна сила.
– Уявляєте, заснув над зошитами!.. Просинаюся від того, що зненацька на друзки  розбивається хатнє дзеркало, а в хаті повно диму – палає стіл і прас, який я забув вимкнути… Слава Богу, що з переляку наткнувся на відро з водою… Одне слово, вчасно все загасив. Без пожежників обійшлося.
– А чого дзеркало розбилося? – запитала відмінниця Оленочка.
– От і я над цим замислився, – почухав потилицю вчитель. – Адже від осередку вогню воно було досить далеко… Правда, серед дзеркальних скалок лежало покоцане яблуко… Невже воно дивним чином влетіло у розчинену кватирку і врізалося у дзеркало? Якщо це так, то запустила його Божа рука. Інакше я точно задихнувся б і згорів. Саме тому неймовірно вдячний Спасителю, який послав мені оте яблуко.
«Спаситель» кліпав очима. До нього дійшло, що своїм негідним вчинком справді врятував життя людини. Виходить, він правильно вчинив?
…Сергій Петрович дивився на яблуко в сніговому капелюсі, пригадуючи: «Я пішов на підлість, захотів розбити вікно… А вийшло он як… Проте підлість – однаково підлість. Але ж усе вийшло на добре!.. Здуріти можна…».
Чимчикуючи далі, роздумував: «Але ж я спокутував отой негідний вчинок!.. Бо не тільки здружився з учителем математики, а й сам став математиком – академіком…».
…Фантомас так і не зізнався здібному, проте надто норовистому своєму підопічному, що просто вигадав оту пожежу в домі, аби порятувати нехлюя з полону озлоби. Адже був хоч і не знаменитим, але дивовижно талановитим учителем. А надкушене яблуко тільки допомогло йому з нерозумного ворога зробити доброго друга.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!