Нерозумно буцатися теляті з дубом?

З циклу «Світ за порогом»

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

6.

…втім, Господь, здається, тоді покинув-таки рабів напризволяще, караючи їх за сліпу покору і зігнуті спини; якби ми знали, що нас чекатиме в непевну пору турбулентності імперії, котра тоді вже вгадувалася, поки що в незначних деталях, і за якою невдовзі прийшла драматична епоха великих змін – можливо, тоді сценарії писалися б інші? непрочитані сценарії з проекцією в каламутне, незрозуміле майбутнє, котре починалося, скажімо, того осіннього ранку далекого вісімдесят сьомого року, коли наше тихе і затишне провінційне місто було розбурхане плітками про якісь загадкові прокламації, що їх за ніч невідомі розклеїли скрізь на видних місцях – на будівлях обласного кагебе і обкому партії, на дверях прокуратури і редакції нашої газети, на пам’ятнику вічно живому пролетарському імператору, що самотньо стовбичив посеред просторої площі в стилі пізнього сталінського ампіру, відлякуючи перехожих і птахів своєю грізною і понурою монументальністю; прокламації громадяни знаходили в себе в під’їздах розкиданими на сходах, коли виходили зранку на роботу, у поштових скриньках, одну з листівок хтось приклеїв лейкопластирем до облізлого бакенбарда кучерявого класика старої імперії, карликовий бронзовий бюст якого тулився на бульварі; інші знаходили білі папірці з віддрукованими на поганенькій друкарській машинці літерами на сидіннях у трамваї чи деінде; кілька днів місто, затаївшись, тільки й теревенило про загадкові листівки і невідомих диверсантів чи дисидентів, котрі втекли з пермського заслання, або ж були підісланими чи то буржуазними націоналістами, чи контрреволюціонерами, найнятими на американські гроші; в листівках, власне, не йшлося про революцію чи заколот, не закликали автори листівок до збройного повалення імперії в окремо взятому провінційному місті; ні, то, певно, були наївні романтики, котрі, начитавшись Хемінгуея й Маркеса, несподівано відчули глуху і незрозумілу потребу боротьби за справедливість, не розуміючи, що принаймні нерозумно буцатися теляті з дубом, чи то пак з бетонною стіною, вимагаючи покарання і відсторонення від влади осоружних і мізерних партійно-провінційних функціонерів – до кого вони зверталися і на що сподівалися, наївні? пекельна машина для нещадного перемелювання кісток тоді, хоч трохи вже буксувала, але ще працювала справно, і нишпорки-гебісти збилися з ніг, шукаючи авторів листівок, і ходили зовсім поруч, і навіть натрапили на слід; чи не так, товаришу капітане з незмигними сторожкими очима? пригадуєте вересневий затишний парк, і лавочку, і ваші довірливо-стишені, вкрадливі розпитування, від яких, ніби під гіпнозом, клонило в сон, і диктофон, що за півгодини розмови клацнув у правій кишені вашого чорного, тоді вже старомодного болоньєвого плаща, після чого ви, трохи походивши туди-сюди з руками, засунутими в кишені плаща, пересіли з правого боку? звісно, техніка була імперська, стара, ще, певно, з беріївських часів, та й, зрештою, чого там особливо таїтися, адже ми були для вас як піддослідні кролики, як риби в акваріумі, крізь скло якого видно кожен порух плавника, кожен рух рибини ліворуч-праворуч, і варто вам було лиш захотіти, один вправний рух холодної безжальної руки – і ми в сачку, і на сковорідці; так, то був відчайдушний жест невідомих і трохи наївних романтиків-ідеалістів, котрим ще не відбивали нирки і не кидали в темний підвал, і не ламали молоді хребти, жест, дещо передчасний, але все ж запізнілий, адже, якби подібне сталося на років десять раніше, коли поліція думок була всесильною й могутньою, а імперія здавалась несхитно вічною, тоді відчайдухів знайшли б і під землею, і їхнім долям ніхто б сьогодні не позаздрив – бо що є безпомічна людина у жорнах кривавого молоху? що є беззахисна людина на роздоріжжях історії? перекотиполе, гнане вітрами пустки і безнадії; тріска на хвилях бурхливого житейського моря: ось берег кам’янистий, непривітний, і ураган здимає хвилю, і реве ієрихонськими трубами розбурхане грізне море, і десь там, на хвилях провидіння, завершується черговий сюжет одвічної драми однієї-однісінької  самотньої душі – адже ми насправді живемо поодинці, і відходимо на самотині – щоб завтра, і післязавтра, і згодом відтворитися знову й знову в безкінечній кількості неймовірних повторень…