Нелегалка

195

Що б там хто не говорив, а будь-яка, бодай і зовсім
малозначуща, що не вартує жодної уваги, новина розповсюджується по селу з
дивовижною швидкістю. Гінкокрилою ластівкою мандрує вона од двору до двору ,
від оселі до оселі, і їй зовсім байдуже, чи має почуте хоча б опосередковану
дотичність до того чи іншого конкретного мешканця, скажімо, Зарічки, Садиб,
Адамівки чи РСЧА. Запитаєте, що то є РСЧА? Таке вельми дивне наймення носив
колись один з двох тодішніх колгоспів, котрий розташовувася в північній частині
села і в різного роду районних та обласних зведеннях та статистичних звітах
офіційно значився як імені 20-річчя Робітничо-селянської Червоної армії
(скорочено — РСЧА). Було це доволі давно, десь у недоброї пам’яті
тридцяті-сорокові, але ж було…

Змінювалися часи, мінялися вожді й владці. “Колективне”
господарство також змінювалося: на стінах конторських “офісів” з’являлися нові
вивіски з іменами то “великого” Сталіна, то дещо менших його помічників
Молотова, Кагановича, Жданова, то ще когось. Однак те аж ніяк не впливало на
злиденну економіку господарства, котре заледве животіло. До людей, отих
малюсіньких “гвинтиків”, владі та її очільникам не було ніякого діла
(точнісінько, як ниньки!). Та мова, одначе, не про те. Вірніш сказати б, не
зовсім про те.

Так чи інак, а дивакувата абревіатура “РСЧА” збереглася
за селом через десятиліття, ген до наших днів. Буває ж таке…

Того прохолодного, по-осінньому сльотавого дня геть
усеньке РСЧА облетіла новина: Генькова (ну, Геника Шкварчука, того, що
комбайнерував за колгоспу й, будучи добряче напідпитку, замість пшеничного лану
в’їхав комбайном у… річку, відтак понівечив техніку і сам ледь не втопився)
донька Ліза з Італії, із заробітків, повернулася. Та ще й начебто не одна, а з
чоловіком чи “бойфрендом”, звісно ж, італійцем.

Новину принесла в своїй поштарській сумці листоноша
Марина Ващучка. Та, що на Стрітення, поспішаючи до церкви, скалічила ногу й
теперки добряче шкутильгає на неї. То пані Марина, дарма, що кульгава,
якнайскорше рознесла свіжесеньку новину геть по всьому селу, ще й присмачила її
власним коментарем, за об’єктивність і неупередженість якого вище означена
особа, певна річ, не могла та й не бажала поручитися.

Доречно було б завважити, що на даний час у селі, що
називається тривав інформаційний голод (а, можливо, й голодомор). У зв’язку з
черговою економічно-фінансовою кризою (Господи, коли їх у нас не було, криз
отих?!) різко впала кількість передплачуваних видань: хіба що районку
отримували чоловік десять-п’ятнадцять ерсечівців, а щоби обласну, центральні —
і того менше. Не говорило й радіо — із-за ушкоджених дротів, та ще й стовпи
буря недавно потрощила. Хіба що телевізор ледь блимав, і то з перебоями —
РЕМівці напругу економили.

Тож до озвученої поштаркою звістки сільчани поставилися
зацікавлено, жваво обговорювали її, переказували сусідам, знайомим. Ще б пак,
не кожного дня заробітчани “із-за бугра” повертаються. А тут Лізка візьми та
подивуй усіх. Ото молодчина! Та й приїхала, вочевидь, не з порожніми торбами.
Либонь, “баксів” чи тих… як їх? — “євриків” настарала. Може, й іномарка у
дворі Шкварчуків от-от з’явиться, а в райцентрі спритна Лізка й магазинчик
якийсь відкриє, а то й два.

Це ж треба, аби так пофортунило дівці. Чого б вона
досиділася б у тій бібліотеці, хто ті книжки нині читає. А так…

Увечері (була якраз неділя) у Шкварчуків зібралися гості
— близькі родичі, кількоро сусідів. Усім цікаво хоч одним оком на Лізку
подивитися після її трьох-, чи вже й чотирьохрічного перебування там, у
закордоннях, а ще — поглянути на її співмешканця, справжнього іноземця.

Лізка, середуща Шкварчукова донька, як виявилося.
приїхала одна-однісінька, ніяким “бойфрендом”, тим паче “італьянос”, і не
пахло. Марина-поштарка, поза усіляким сумнівом, трішки прибрехала, аби додати
загалом звичайнісінькій, буденній події дещицю шарму, родзинки. Аби ліпше
смакувало.

Повногруда, пишна чорнявка Ліза вийшла до гостей у
скромному джинсовому костюмчику (явно не від Кардена), у домашніх капцях.
Звісно ж, поцілунки, сльози, “що ти?” та “як ти?”… Оповідала про райське життя
на італійських теренах без особливого ентузіазму, достоту вдовольняючи запити
прийшлих. Мовляв, живуть і там по-різному, — є багаті, є й дуже багаті.
Точнісінько, як у нас. І бідаки є. Як без них? Як до заробітчан ставляться? А
теж — по-різному…

Трохи припізнившись, прийшла Ліда — найліпша шкільна
подруга Лізина, за однією партою з першого до десятого класу просиділи. За
декілька останніх років, що, між іншим, промайнули вмент, Ліда встигла аж двічі
вийти заміж і стільки ж разів розвестися з чоловіками-пияками, відтак з двома
малими синками (по одному від кожного обранця) мешкала в старезній бабчиній
хатині без світла (електрику спритні ділки з РЕМу відрізали за несплату).

Лізин приїзд шкільна колежанка стріла з неабиякою
радістю, ба навіть з надією. Може, Лізка візьме її з собою? Все ж у тій Італії
роботу можна віднайти швидше — не те, що в нас, і заробити. Онде Микола
Гавриляк — з його сестрою Ліда торгувала на ринку, брала під реалізацію — за
чотири роки в Італії чи Португалії купив новісіньку “Ауді”, та ще два кіоски. А
вона, Лідка, що, згірш? Не ледащо ж вона якесь, до праці здара, за радянських
часів її портрет неоднораз на колгоспній Дошці пошани красувався — передова
доярка, медаллю нагородили. Їй би роботу, та платили щоб добре. Зі шкіри би вистрибнула,
а свого не упустила б…

Щойно гості після кількагодинних перемовин стали
прощатися, Ліда одразу до подруженьки:

— Ти, Лізонько, не крути: як там із заробітками? Може, і
я з тобою, га? Тут бачиш, яке життя… Ні роботи, ні… У тебе там, думаю, і
знайомі є, та й знаєш усе. Допоможеш? Вік дякуватиму. Бо в нашому Рисичі мені
повний капець… Сама розумієш, двоє дітей, без батька, тобто чоловіка… То
як, Лізо?..

Ліза довго слухала й мовчала. Лише незрозуміло
посміхалася. А тоді:

— Знаєш, подружко… Як тобі сказати?.. Я наче б не
збираюся ізнов до Італії. Чому — ні? Вкусила, скуштувала того “смачного” пирога
заробітчанського, сита по самісіньке “не хочу”. Хіба лише я?..

Ліда од несподіванки ледь не звалилася зі стільця. Як же
це?.. Невже?..

А Ліза тим часом продовжувала:

— Ніц там доброго не надибала. Чужа країна, чужі люди —
ти їх не розумієш, вони — тебе. А заробітчан скрізь — хоч греблю гати. Куди не
поткнешся — скрізь вони є. І наші, українці, і росіяни, і поляки, і молдавани,
румуни… За найважчу, найбруднішу роботу заледве не б’ються. Раніш начеб не
так було, та й платили краще. А тепер… Та найстрашніше, Лідочко, що ти там —
ніхто, людина поза законом, поза будь-яким захистом. Нелегал-чужеземець. Чи
заслабла, бува, чи скривдив хто — куди підеш, кому поскаржишся? От і зі мною,
скажу тобі по секрету, таке було… І говорити неприємно, боляче…

Ліза зручніше умостилася на низькому дерев’яному ослоні,
задумливо підперла рукою розпашілу од хвилювання (а, мо’, від хатнього тепла?)
щоку.

— Десь через рік по тому, як приїхала… Роботу шукала
довго, врешті знайшла. Уявляєш, доглядати нерухому, спаралізовану жінку. Сама
розумієш, що то за робота. І горщик з-під неї винось, і підмий од лайна, і
перевдягни, щоби чиста була, щоби не тхнуло од неї. Удень і вночі при слабій і
немічній. Хоч вовком вий!.. А тут ще синьйор Адольфо, чоловік хворої, —
страшний, мов дідько, з довжелезним, горбатим носом, липкими од поту чи ще
чогось руками, — давай до мене чіплятися. Я од нього, наче чорт од ладану, а
він, знай, свого домагається. Якось серед ночі, п’яний, схопив мене напівсонну
— й у ліжко тягне. Я — кричати, відбиватися, та де там! Здоровий буйволяка.
Руки мені заламав, коліном — на груди… А паралізована дружина його — у цій же
кімнаті, на сусідньому ліжку. Бачить все це, стогне, ричить, виє, ніби вовчиця.
Розуміє, що й до чого. А йому хоч би що. Я кричу, щосили лупцююю його по
огидній пиці, а він… Таки вирвалася з-під нього, заїхала ногою в болюче місце
і втекла. А вранці… Вранці він, сеньйор отой, прогнав мене геть. Ще й
пообіцяв, що заявить у поліцію: мовляв, українська нелегалка покалічила
добропорядного громадянина-аборигена. А на додачу ще й украла хатні речі. І
заявив би, якби вчасно не втекла. І посадили б за грати. Уявляєш: в тюрму на
чужині…

— Боже ж ти мій! Та як же це… — Ліда обіруч схопилася
за голову. — Хіба таке можливе?..

Лізин голос бринів, мов натягнута струна.

— Довелося попоїздити, пошукати… По всій Італії
мандрувала в пошуках роботи. І на півночі була, й на півдні. Зустрічалася з нашими
заробітчанками, розмовляли, плакали… Щоправда, дехто звик, змирився з тим, що
є. А я — ніяк. Снилися мені задушливими темними ночами на чужині село наше,
наша хата. Дуже хотілося додому. Ти навіть не уявляєш, як хотілося. А найбільше
непокоїло, так це щоби не потрапити на очі поліціянтам. Адже ні документів
ніяких, ні… Словом, нелегалка ти — і цим все мовлено…

— А в нас… Хіба краще? — Ліда довірливо поклала руку
на плече подрузі. — І так не солодко жилося, а тут ще ця злощасна криза. Ціни
ростуть, ніби сказилися, в кишені — хоч посвисти. Як жити, виживати як?..

Сиділи довго. Хатні вже давно поснули. Невимкнений
старенький телевізор голосом екстравагантної Каті Осадчої захоплено розповідав
про світське життя грошовитих “нових українців” та їх прищавих нащадків, їхні
походеньки — крикливі гульбища по нічних закладах, де рікою лилися найдорожчі
напої, а ненаситна утроба синів та доньок іменитих політиків, банкірів та
елітних мільйонерів з олігархічних кланів невтомно пожирала рідкісні делікатеси
“не нашого” виробництва…

А вони все говорили, говорили. Про життя. Яким воно є
нині і яким буде. Про добро й зло. Про справедливісь, якої так обмаль і якої
так бракує в цьому незатишному світі. Чи ж є вона насправді, чи ми лише
говоримо про неї?

Над стишеним, оповитим фіолетовою темрявою, спустошеним
одвічними тривогами й негараздами селом висіла довга, нескінченно довга осіння
ніч. Густа темрява поглинула все доокруж. Лише в одному-єдиному вікні скупо
блимало світло…

…Непомітно збігли сірі й одноманітні, мов близнюки,
схожі один на одного дні. Відтак і весною запахло. У ярках, на крутосхилах за
селом задзюрчали перші ручаї. Танули, чорніли сніги. Провесінь!..

Поштарка Марина, яка все ще продовжувала шкутильгати,
знову подивувавла сільчан черговою новиною: Ліза Шкварчучка знову подалася на
заробітки. Куди? Та ж до Італії. І Лідку Нечипорову з собою узяла. От тільки на
кого бідолашна Ліда діток своїх полишила? Невже на немічну бабусю Василину? Та
їй же, як мовиться, три чверті… «Ото мами нині пішли», — скрушно хитали
головами ерсечівські молодиці. Хоча… Хіба то їхня, мамів тих, вина, що
змушені покидати рідні гнізда, діточок своїх і їхати світ за очі?..

 

м.Кам’янець-Подільський – м.Красилів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!