«Не зрадь Майдан!»

167

Прокидатись не
хотілось.

Вставати – тим
паче.

Новий день,
окрім проблем, нічого не несе. Нічого… 
Зіскочив з ліжка,  розганяючи
останні пасма лінощів,  як Прометей, що
рве на собі ланцюги з відомих міфічних сюжетів.

Лінощі, а чи
втома? Ото би сміялась баба Ганя! Дивись – не орав, не косив, а змучився! Баба
Ганя не відає, як ото цілими днями шукати роботу. Вичитувати оголошення,
розсилати резюме, вителефоновувати. Ти себе пропонуєш, а тобі ввічливо
відмовляють.  Та що там казати!  Його бабуся, його батьки – люди  минулих епох. У них, правда, було свого  вдосталь. Їх принижували і прималювали,
опускали нижче плінтуса, не давали  ні
рости вгору, ні повзати по землі. Було усе, але – пропонувати себе…  Що вдієш – такий  рецидив демократії … Ти вільний,  тобі дозволено робити усе, що заманеться… І
водночас, ти стиснутий обставинами 
настільки, що  почуваєшся
рабом.  І це тоді, коли ти зростав наче у
вільній державі. Говорив, що хотів, діяв так, як вважав за потрібне. Марко і на
Майдан поїхав  за велінням серця, так
диктувало сумління і ще щось там… Одне слово, не міг він туди не поїхати.

А на Майдані… На
Майдані його Марічка. Стояла така красива! Гарніша за усі Майдани! Коли її
побачив – забув, для чого він тут. Щось наказувало підійти і познайомитись з
цим дівчиськом. Стояв і вагався. Так 
зачудовано дивився на неї, що не чув, як вирує Майдан. Чув тільки своє
серце… А воно хіба зрадить?

Побіч проходила
тітка. Товста і некрасива. Зате на Майдані! У не менш товстому термосі вона
розносила чай і пригощала усіх бажаючих.

– Мені, будь
ласка!  – 
це  Марко. Пити не хотілось. Але–
дівчина! – Два чаї.

– Пожалста! –
кинула жінка, націдивши по вінця.

Балансуючи, наче
канатохід на виступі, з двома пластиковими склянками, що вібрували у його
руках, як тіла впійманих медуз, майже впевненим кроком наблизився Марко до неї.
Вона  у білій курточці, шапочці кремової
барви і у шарфику такого  густого
помаранчевого окрасу, що губилися, никли 
усі кольори Майдану.

– Це вам,– йому
таки вдалося не пролити і краплі.

– Мені? Дякую!

З трибуни якраз
промовляв тип у дублянці і з борідкою. Говорив про свободу і
справедливість.  Навіть дублянка не могла
приховати  великого черева виступаючого.
Черевань торохкотів про те, як зле живеться зараз і як добре буде завтра. З
огляду на його вгодованість, мовлене не дуже переконувало.

– Ти звідки?–
дивись, вона відразу перейшла на «ти».

– Зі Львова!

– О, а я зі
Самбора!

– Земляки,
значить…

– Так! – вона
сміялась так щиро, ніби надибала  щось
дорогоцінне, давно очікуване і бажане. Може, так воно і було?

– Марко,–
відрекомендувався.

– Марія…

– Дуже приємно!

– Мені також.

Настала
мовчанка. Він усміхнувся. Для себе. Що «приємно»? Що вона Марія? Ну і що? Якби
була Галиною, а чи, приміром, Настею – то було б менш приємно? Нісенітниця
якась! Але таки приємно! Приємно, що є Майдан, а на ньому вона – Марічка!

– Ти де
зупинився?

– Ще ніде.
Зранку тільки з поїзда. Речі– на вокзалі.

– Добре!–
сказала вона.

Марко
розглядався. Довкруж вирувало море людських рук. Прапори нагадували вітрила,
які мали нести цей люд неодмінно у Країну Щастя!

– Хочеш, можеш
до нас – ми в інституті літератури. Ночуємо в актовій залі на підлозі.

– Нічого, аби
тепло…

– Тепло,–
запевнила Марія.

Через рік вони
побрались. Ще через рік Марко втратив роботу. Їхня фірма, що надавала
інтелектуальні послуги, збанкрутіла. Їм сказали: такі послуги державі не
потрібні. Тоді ж захворіла Марія. Він достеменно не знає, яка  у неї болячка. Щось по жіночому. Простуда і
ускладнення. А детальніше? «Навіщо це вам?» – з докором перепитує лікар. І
справді – навіщо?

Спливав час.
Волочились поволі тижні за тижнями. Марія лікувалась, але не ставала
здоровішою. Марко шукав працю, де би можна було заробити на ліки для Марії.
Скрізь одне і те ж – мала платня і жодних перспектив. Про те, аби влаштуватися
за фахом – не йшлося. Нарешті йому порадили звернутися до директора ринку. Він
начебто багатьом допомагає. Вистоявши чергу, Марко втрапив до кабінету
директора. У шкіряному кріслі сидів довготелесий, з ледь відвислим животиком
чолов’яга. З-під злегка затемнених скелець окулярів Марка пильно вивчали сірі
колючі очі.

– Що треба?–
кинув господар.

– Роботи.

– О! – чомусь
зрадів директор ринку.– Ти сьогодні перший, хто не просить грошей, а хочеш
заробити їх працею. Добре! Що вмієш?

– Я політолог!
Але – ні,– спохопився,– можу ями копати.

– О! – видно у
директора ринку це улюблений вигук. – Добре. Язиком молоти усі вміють. Усі
хочуть гарно заробити і  ніц не робити!

Він силувано
засміявся. Силувано, наскільки дозволяло перекошене, спотворене пострілом
обличчя. Марко знав про трагедію, яка спіткала директора ринку. Цей чоловік
ледь вижив, схопивши дві кулі. Поки господар кабінету сміявся, Марко його
вивчав.  Він помітив, як з-під окулярів
пробилась сльоза, з напіввідкритого рота потекла слина. З правого вуха стирчала
вата.  «Зате мільйонер і людям
допомагає», – подумалось Маркові.

– У будівельну
бригаду підеш?

– Піду.

– Добре.
Попрацюй, а там побачимо.

Рівно через
півроку, коли Марко досхочу намахався лопатою, його покликали. До Марка
підійшов низькорослий, сутулий, з блукаючим поглядом молодик. Не вітаючись і
дивлячись кудись  поза Марка, сутулий
промимрив:

– Тебе шеф  кличе.

– Уже?

– Негайно.

– Я не
зодягнутий…

– Нічого, можеш
так.

Сутулий пішов.
Марко за ним. Він ще не знав, що то права рука директора базару Вітьок.

– Вибачте…

 –  Добре
є… Люблю людей праці! Я сам такий. Слухай, не маю часу. Підеш до мене у штаб
аналітиком. Ти ж політолог?

– Що треба?

– Аналізувати
ситуацію, видавати рецепти, ну – поради різні… 
Тобі там скажуть.

– Якщо так – то
піду…

Штаб формувався
поспіхом. Звідусіль зносились столи, стільці, тумбочки. Вітьок керував
комп’ютерною технікою. Дівки тарабанили чайники, горнята і вазони квітів. Усе
вказувало на те, що штаб має намір працювати довго і всерйоз. Але що за штаб?  Тут 
проти тих, хто відстоював Майдан! Куди ти втрапив, Марку?!

Через тиждень
Марко наважився і підійшов до начальника:

– Вибачте, не
можу. У мене принципи.

– Принципи! –
визвірився  директор базару. – Ти нічого
не знаєш! Ти не знаєш, куди котиться ця країна! Ця влада! Нині вони кричать:
«месія», а завтра розіпнуть  його. От
побачиш! А ти… – він витримав паузу. – Ти ще прийдеш до мене. Прийде коза до
воза!

… І скаже та
коза – ме-е-е… Запряжи мене…

«Ніколи більше
моя нога не переступить цього порога», – дав собі слово Марко. Він таки мав
принципи. Жив ними.  Існує межа, за яку
переступати не можна. У штабі директора базару обіцяють людям хліб, забираючи
взамін ті  цінності, які віками виборювала
його, Маркова, нація.

А роботу? Роботу
він знайде. Чи світ клином зійшовся на базарах?

Світ таки
справді широкий. Вирушив Марко на заробітки до Італії. Бо після кількох тижнів
марного пошуку місця праці серед своїх 
змушений був прийняти нелегке для себе рішення. Свої відмовили. Там, у
помаранчевих командах, уже все було зайнято. І платили не дуже. Таким широким
був Майдан, і таким вузьким зробився 
український світ.

В Італії
потребувались будівельники. А Марко наче 
причетний до цього фаху. Півроку 
ж на базарі помахав лопатою. Тільки от в Італії махальників лопатами
виявилось забагато. Потрібні штукатури. Марко підписався – бути йому
штукатуром. І не відав він тоді, що витягнути стіну рівненько, без жодних
ямочок і горбочків, не так вже й легко. Не пішло це Маркові. А коли так, то
треба повертатись додому.

Розрахувався з боргами
і вийшло,   наче й не їздив він на
заробітки. А Марії не кращає. Потрібна ще одна операція. Лікар запевняє, що
надія є. Можна сподіватись і на те, що в майбутньому Марія завагітніє та
народить дитину. Тільки перед тим – операція. А операція – гроші.

Ех, коли б він
жив одинаком – так би не журився. Щось би придумав. Та й батьки не дали б
померти з голоду. Коли б один… Марія… Дитина…. Він хоче, аби Марія  була здоровою. Він прагне мати сина. Задля
цього він готовий переступити через себе, підім’яти принципи, притлумити
ідеали, кинути під ноги  усе те, чим жив
і в що вірив. Задля Марії. Задля їхнього майбутнього він ладен змаліти у
власних очах рівно настільки, наскільки це 
потрібно, скільки коштує операція.

Завтра… завтра…

Завтра директор
базару втішно потиратиме руки. Скельця його окулярів недобре блиснуть, під ним
заскрипить крісло.

– А що я казав?
Прийде коза до воза! Що?! Прийшла?! Допомогли тобі твої помаранчеві? Га?!  Ти наївний і дурний! Тебе попросту
використали і викинули, як непотріб. Чи я не знаю! Знаю таке, що тобі і не
снилось. Вони он кишені понабивали, хати повимуровували. А на чиї гроші? На
чиї? Мовчиш. Мали вони вас… Казав тобі, що Майдан – то пусте! А ти не вірив. Я,
бачиш, людям допомагаю. І тобі допоможу. Давай, працюй, і все буде добре.
Забудь про Майдан! То вже міф. Булька! Лусь – і нема! Тепер порядок буде! А
ідеї! Ідеї гарно. Тільки що воно, коли задниця гола…

Вночі наснився
Майдан.

«Не треба мені
вашого чаю!» – сказала дівчина, і відвернулась. А  Майданом хтось жене корову. Дебелу, з великим
вим’ям та товстими дійками. Хто це? Придивляється – директор базару. «Марку,
починай доїти – буде молоко! Багато молока!».

«Не слухай  його! Обманить. Багатьох вже надурив! Не буде
молока».  Чий це голос? Озирається –
товста продавщиця з термосом. «Не буде! – повторює. – Візьми, напийся  чаю».

А згори голос:
«Не зрадь Майдан!»

«Марку, починай
доїти! Не слухай їх! Досить того! Що вони тобі?!»

Прокинувся.
Сірий ранок зазирав у вікно. Треба вставати! 
Він прийняв остаточне рішення. Марійка народить йому сина.

Хтось мусить не
зрадити Майдан.

Завтра…

 

м.Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!