Навздогін калиновому сонцю…

Із книги «Поза сценою українських революцій: Літературні есеї»

 

6…

невдовзі буде сніг, на стінах вашого помешкання щоночі проступає чорна місяцева райдуга, у ваших покоях із чорної-пречорної тиші народжуються золотаві та червоні птахи, у ваших передпокоях, довкола вашої оселі щоночі зходять із мертвої землі золотаві та обвуглені соняшники, неначе застуджені сни, вони помирають на ранок, ви спите, немовби у скляному прозорому коконі, ви чуєте як потойбіч огорожі хтось йде або їде верхи на велосипеді або ж верхи на коні або ж верхи на чорті і вам чутно як гола та мертва земля стугонить під копитами, невдовзі буде сніг, проти ночі вам чутно далекий нелюдський сміх, здається, що дикоцвіт, якого немає, грається у піжмурки, ваші кімнати повняться озерними лілеями, тими, які не можна зривати та нести додому, бо це віщує нещастя, ті, що мешкають у колодязях, більше не приходять до вас, адже у горловині колодязя проростає дзвінка крига, колодязні люди більше не принесуть вам озерних лілей, які віщують смерть, але щоночі зоряною та місяцевою водою повниться ваша кімната і ви зриваєте голіруч холодні лілеї, мандруючи вашими снами крізь чорний тунель у бік півночі

невдовзі буде сніг, золотаві та червоні птахи, соколи та павичі, сходяться щоночі у пишні кола, у хижі кола, вони патрають ніжну приречену здобич, вони будують гнізда у місяцевому мороці і кожне з тих високих гнізд нагадує лабіринт вашого обійстя, у кожного з вас є свої хворі люди, люди, яких ви любили, люди, які помирають, поволі перетворюючись на сухі випотрошені мумії, ви приносите їм молоко у високих та чорних глеках, кожен з яких позначено тотемом голодного сокола, ті, кого ви любили, п’ють молоко, собаче чи вовче, п’ють, захлинаючись та кашляючи, ви знаєте, що коли прийде сніг, то ці люди, ці мумії помруть, перше снігокруття забере їх за собою у світлий морок, у тьмаве світло найдовшої ночі вашого року, так вирва снігового шторму ковтає перекоти-поле та згодовує їх світлому мороку відьомської ночі, крутячи їхні солом’яні тіла понад солонуватою землею у карколомному Тotentanz невдовзі буде сніг, про це ніхто не говорить, але сніг сідає разом із вами за чорний стіл вечері, він нагадує чоловіка, що живе потойбіч укляклого потоку, біля старого-престарого мосту, хоча міст вже згорів, хоча чоловік вже помер, він був скрипалем, він грав на весіллях та на похоронах, він мешкає наразі потойбіч снів, він ковтає калину, хоча у нього, у його мертвому горлі є власна отруйна калина із пекельного гаю, він став вороном, він став лисицею, він летить навздогін вранішнім вагонам, він полює на соколів та на павичів, він душить дрібну птицю на хуторах, він був скрипалем, коли прийде сніг, ви побачите його лисячі сліди на снігу, його лисячі сліди нагадують смертоносні лілеї кривавих королів, коли згасне сонце, то його сліди у задубілому повітрі нагадують холодне молоко, він сидить із вами за чорним столом, його вечеря складається із мертвого птаха, із зоряного молока, він їсть місяцеві цвяхи та ключі від зоряних горищ, він каже про те, що невдовзі буде сніг

невдовзі буде сніг, син цього лиса, який теж був скрипалем і грав разом із батьком лише на похоронах і втопився влітку там де був колись престарий міст, лягає разом із вами після чорної вечері до чорного ліжка, у якому завжди студено від безсоння та півночі, він теж став вороном, він перелітає щодня через той потік, у якому він втопився, два зимні сонця світять йому, він боїться вагонів, він так і не став лисом, його мертвий батько душить його щоночі та з’їдає впродовж чорної вечері за чорним столом, це і є їхній Тotentanz, він прокрадається до ваших снів, він каже, що кожен зі снів є калиновим гаєм сатани, він розповідає про чорну райдугу і про те, що у його повітряному краї вже дуже та й дуже сніжно невдовзі буде сніг…

 

7…

Ліхтар, який висить понад брамою посеред спустошеного та випотрошеного повітря, освітлює чорну стіну, він освітлює стару рогату піч у глибинах дому, він лишає жовтий сарацинський квадрат на чорній стіні, коли ми засинаємо, немов йдемо із головою під воду, тоді довкола ліхтаря обережно та схарапуджено починає ходити навдибки сніг, він є і смуглявим учнем і темним козлоногим вчителем водночас, він нагадує чорно-білу людину, він нагадує зграю чорно-білих людей, які танцюють, збираючись у коло попід цим ліхтарем. На золотавому квадраті посеред чорної стіни з’являються тіні першого снігу, вони нагадують чорноморських медуз, які пливуть на поверхню до чорного сонця після шторму, ми не бачимо опівнічного пришестя цього снігу, крізь сон ми знаємо, що він росте та перетворюється на ревучий та білий натовп, малинова язичницька хтивість панує серед того натовпу, цьому натовпу заважає ліхтар, натовп хоче міцної темряви, хтось з нас прикинеться, почувши хрипкий крик ліхтаря, він судомно схлипне та згасне, темрява сповнить собою увесь двір, зникне золотавий квадрат на чорній стіні, хтось із нас прокинеться посеред вугільно-чорної хтивості та почує як гуде уві тьмі піч, відігріваючи колодязний морок наших покоїв…

…уярмлене снігом закричить та вломиться голе гілля, його поглине сніговорот, воно засне посеред неспокійного снігу, ми почуємо як кричить та корчиться від холоду її темна деревна душа, вона молилася у марній надії на те, що пришестя снігу буде відкладено, десь іще далі, де не має ані огорож, ані дерев, кричить річкова вода, її обпалено стужею, вона перетворюється на твердий та прозорий підкопитний шлях, димні зорі замерзають заживо у її глибині, уві сні стогне старий дерев’яний міст понад закрижанілим потоком, сніг товщиною у два-три людські пальці відігріває та вкриває його немов посеред тифозного марення, колись цим мостом гнали на ярмарок кастрованих биків та кастрованих коней до того чорного повітового міста, яке зараз з’їдено білим мороком та темним снігом. Хтось запалює кочову безпритульну свічку під водою, у замерзлій ріці аби освітити скрипучий сон древньої переправи, посеред якого чутно тупотіння кінських та бичачих скалічених племен, хтось запалює кочову та безпритульну свічку попід склепіннями обмерзлого мосту аби освітити безугавний танець козлоногих та твердоголових чорно-білих людей…

 

8…

почнеться невдовзі люте пробудження лютої стужі, коли йтимеш догори крізь кастровані вовчі дерева, натрапляючи щоразу на неглибокі жадібні ручаї, у яких достигає отруйний зоряний спирт, натрапляючи на заїнені сліди кабанів та лосів, натрапляючи на закам’яніле собаче лайно, назустріч тобі скляною стежиною їхатиме на велосипеді хтось із тогобічних хуторів, він обмотав колеса дрібними ланцюгами аби не впасти на скляній стежині та не зламати бичачу шию свою, посеред сну твого тобі снитимуться кастровані вовчі дерева, під склепіннями їх відгомоніло та згасло чиєсь пишне свято, чужинське свято, єретичне свято, уві сні ти бачитимеш рештки жирної учти, твої прадід та брат, твої мертві прадід та брат рушатимуть навздогін тобі до цієї крижаної голомозої півночі, коли прокидається люта стужа, чорно-білий морозенко йтиме із ними догори, на вершину цього пагорба, у середині кожного з вовчих дерев разом із лютою стужею прокидатиметься закривавленою лялькою свій вовк або ж свій вовкодав, який намагатиметься розшматувати темну пуповину, твій прадід та брат вже не спатимуть цієї голомозої півночі, вона жене їх догори заїненим схилом, там жевріють у пітьмах тифозні запалені зоряниці, декілька людей, що йдуть пішки на тогобічні хутори, зупиняються аби перекурити посеред укляклого вовкулацького пасовища, морозенко накриває їх пухнастою шапкою, вони передають запальничку по колу і тоді здається, що дрібний підсліпуватий перевертень-язичник у червоній короні танцює понад землею аби розважити тих, кого накриває стужа білим своїм вівчарським ковпаком

…хтось із нічних блукальців раптово згадає про те, що на верховинах ростуть лише вовчі дерева, вони доцвітали на околицях гучного літа, на сконі великої спеки, зелені та плямисті сливи котилися донизу цим крутосхилом, немовби випавши із вовчих пащек, нічні мандрівці не побачать ані твого прадіда, ані твого брата, адже вони вже померли, вони пройдуть у чорно-білій сторожі морозу понад чорно-білою землею, яку морозенко вкриває пухнастою шапкою своєю та пухнастим кожухом своїм, хтось почує строкатий крик сови, яка летить на полювання, яка вже впала на дно повітряної ями, яка тане повільно мов пригорща солі у хижій воді, хтось із мандрівців скаже, що невдовзі буде вершина, що невдовзі буде стежина після бездоріжжя, що невдовзі буде хутір опісля мандрівки, але прийде іній, колючий босоногий іній прийде тихо та обережно, переходячи у сні своєму темні мости та рипучі переправи, прийде, калатаючи гріховно та школярсько у свій ворожбитський дзвіночок, вимагаючи від строкатої пастви своєї схилити голову та вийти назустріч стужі, скута інеєм стежина, яка веде від оселі твоєї до великого шляху, одягне смертну та панську гамівну сорочку, вкриються інеєм темні кути подвір’я та стовбури дубів потойбіч огорожі побілішають мовби від болю

…вночі, іще раніше, аніж іній, приходили місяцеві люди, чорні люди, вони відбілили отруйно-лікарняним вапном чорну дубову плоть аби померли ті, що гризуть її, вже їм навздогін прийшов дзвінкий іній, вже після нього прийшли лисиці та вовки, вони пробили твердими головами своїми сизу шкаралупу зоряного яйця, вони у безгомінні пройшли темними мостами на півдні та рипучими переправами на сході, вони пройшли по воді, адже вода стала важкою та твердою й димний змієносець закляк у середині вод, лисиці та вовки наближалися до огорож твоїх, твої собаки чули їх, твої собаки люто брехали до блювотиння, чуючи неприборканого ворога, поміж будинком твоїм та великою дорогою лишилися їхні сліди, на світанні, читаючи ці сліди, ти вже знатимеш судомну та тривожну вість про те, що вода стала твердою і що північний міст скляно та гулко дзвенить під ногами людей, які йдуть навздогін калиновому сонцю…

 

 

 

«Українська літературна газета»

№10 (250) 24 травня 2019

Залишити коментар