Уривок з роману „Лис у
винограднику”
Голуби залишили його вікно – отже, новин, мабуть, більше не буде. Два
вільні дні лежали перед ним, як два чисті аркуші. І треба було з чогось
починати. Згадав, що він „письменник”, і цю легенду належало перед нею
захищати.
Набережна кожного ранку все більше пожовчена тополиним листом, що,
зволожене росою, пахне кислою терпкістю. Циганська пара двірників, чоловік і
жінка, хутко підмітають її. Чорнющі від сонця, якісь колючі й запилені, наче
будяки при дорозі. Метуть плече в плече. Зупинилися покурити – і віники їхні,
затиснуті під ліктями, стирчать іззаду, як обчухрані хвости дикобразів. Йому
дивно, що він помічає таке, і це навіть веселить його око. Нова ясність
приходить у стрій його думок.
За тим столиком, де він двічі бачив письменника, було порожньо. Зайшов до
найближчої книгарні. Кучерява продавчиня гортала на самоті журнал.
– Я шукаю мукачівського письменника…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Книги?
– Ні, його особисто. Імені я не знаю. Про смішне він говорить із дуже
серйозною міною…
– А з серйозного сміється, так? Тих, що пишуть, багато. Письменників
одиниці, а тих, що гарно мовчать, – ще менше. Це його слова…
– Мабуть, це таки він.
– За годину він обіцяв занести до нас книжки.
– Перекажіть йому, будь ласка, що я чекатиму його поряд, за столиком біля
кав’ярні „Галка”.
Чай подали з медом. Поцікавився – з якої пасіки. Мед болгарський, пояснила
дівчина, порційний, в одноразових чарочках. Що тут скажеш.
Підбіг хлопчак з хитрими, нахабними очима.
– Дядьку, дайте п’ятдесят копійок.
– А чому саме п’ятдесят?
– А хіба ви дасте гривню?
– Дам і більше, якщо заробиш. Руку опусти. Коли просять, не простягають
руки, та ще й брудні. Тоді не так соромно, якщо не дадуть. А щоб не було
соромно ніколи, гроші заробляють.
– А що я можу робити? – хлопець скорчив кумедну гримасу.
– Купиш мені газет. Усі, які є місцеві.
Малий затис п’ятдесятку в руці, але рушати не поспішав.
Чоловік за столиком відсторонено пив чай, не звертаючи більше на нього
увагу.
– А ви не боїтеся, що я вас обдурю і не повернуся з газетами?
Чоловік скинув на нього очі. Зараз цей погляд був настільки пронизливий і
твердий, що дітвак аж відсахнувся. Проте голос того звучав рівно і навіть
лагідно, але зі сталевим акцентом.
– Що? Це я маю боятися? Та ні, боятися має той, хто обдурює. Раз обдуриш
когось, удруге. Втретє обдурять тебе. Далі й сам себе обдурюватимеш – і
пропадеш, як сіль в окропі. І будуть витирати об тебе ноги і переступати, як через
шолудивого пса. Затям це собі й іди, бо я чекаю газети.
Газети лягли на його столик через десять хвилин. Хлоп’як отримав своє за
послугу. Одна монета скотилася зі столу і дзенькнула об бруківку. Малий
нахилився і простягнув за нею замурзану руку. Але тут же шкіряний черевик
наступив на неї.
– Ніколи нічого не піднімай із землі. Ніколи, чуєш?
– Але ж це гроші…
– Тим більше, – процідив крізь зуби чоловік і ще більше натиснув на руку –
той аж писнув від болю. – Якщо дуже схочеш, то гроші тобі принесуть на мисочці.
Як ця офіціантка носить морозиво. Ще й посміхнуться.
Він теж посміхнувся, прибираючи ногу. Хлопець потирав руку, відступив про
всяк випадок на кілька кроків назад. І вже звідти примирливо запитав:
– Дядьку, дасте мені ще якусь роботу?
– Приходь завтра на дев’яту до готелю „МL”.
Збоку на них поглядав письменник, тримаючи під пахвою пачку книжок.
– Це ви шукали моє тіло?
– Так. Якщо не поспішаєте, присядьте, будь ласка.
– Залюбки. В ногах правди немає, її шукати треба вище. Отже, я слухаю.
Слухати мені легше, ніж говорити. Навіть легше, ніж писати.
– В мене до вас дещо дивне прохання…
– Не сумніваюся, – мурмотів письменник. – На мого читача ви не схожі. На
туриста тим більше.
– Я не турист, – згодився він. – Я мандрівник.
Письменник ковзнув примруженим поглядом:
– Це зовсім інша річ. І мандруєте ви, здається, без карт і лише тими
маршрутами, які вам конче потрібні. Чи не так?
– Так. Карти не завжди приводять туди, куди нам потрібно.
Письменник поклав на стіл книжки і з полегкістю зітхнув:
– Це правда. Географія завжди розчаровує. Так само, як історія завжди
бреше.
Чоловік замовив ще два чаї з болгарським медом. Йому здалося, що мед трішки
пахне морським піском.
– Мені потрібна ваша допомога.
– А мені здалося, що ви з тих, які самі допомагають, – зауважив письменник.
Чоловік посміхнувся.
– Хотілося б дещо дізнатися про літературну працю. Я заплачу вам.
– За що платити? За слова на вітер? Навчити писати неможливо.
– Я не хочу писати. Я хочу знати, як це роблять інші. Якщо ви не хочете
брати гроші, то я куплю ваші книжки.
– Не треба купувати моїх книжок. Їх куплять ті, хто їх прочитає, –
незлобиво відмахувався письменник.
– Гаразд. Тоді як мені бути?
– Вчинимо просто. Мах на мах. Обміняємо мій урок про словоблудство на вашу
історію.
– Яку історію? – здивувався незнайомець. – Ви гадаєте, в мене є якась
цікава історія?
– І не одна. Це у вас на обличчі… хотів сказати написано, але було б
неточно. Це у вас на обличчі приховано…
Його візаві мимохіть торкнувся пучкою свого лиця. І пожалкував, що зачепив
цього в’їдливого борзописця. З письменниками, мабуть, так само важко говорити,
як і з художниками. Художники лякали його ажурністю слів і розмитістю розмов,
схожих на їхні акварелі. Підвів очі до співбесідника і зустрівся з пильним
поглядом, у якому в рівних мірах були замішані іронічна байдужість і
співчутлива теплота. Несподівано для себе він запитав:
– І ви готові все вислухати?
– Не все. Тільки головне, – письменник відсьорбнув з горнятка. – А все інше
я домислю.
– Що ж, згода. Тоді ваш перший хід, маестро слова.
– О! – письменник легенько стукнув кулаком по книжці. – З цього й почнемо.
Що ви знаєте про слово?
– Нічого. Але свого часу в один присіст я прочитав дві шафи книжок. Та й
зараз інколи почитую.
– Тоді я за вас спокійний. Бо хто читає книжки, той керує тими, хто
дивиться телевізор. Але читати й писати – це різні речі. Можна сказати –
протилежні речі. Бо письменник хоче написати одне, виходить інше, а читач
прочитує третє. Причому щось своє там знаходить кожен читач. В цьому й полягає
певна абсурдність письменства і книжки взагалі. Ісус лише один раз брався щось
креслити на піску, та коли підійшли учні, затер це сандалією.Чому він ніколи
нічого не писав, не залишив по собі жодного написаного рядка?
– Чому?
– Бо слово написане, на папір перенесене – спотворене, облудне, брехливе.
Думка, слово, образ ніколи не зливаються воєдино. Як ніколи не зіллються в одну
істоту риба, птиця і змія…
– Тоді чому цим займаються? Чому, приміром, ви пишете?
– Дійсно, все справжнє давно написане. Та залишається ілюзія, мрія кожного
письмовця (слово Коцюбинського), що він найбільше наблизить слово до Образу.
Залишається вічний і болісний пошук магії слова. Бо ти мусиш вимовити те, що
мовчазно переживає світ. І від твого письма й сам світ повинен змінюватися. Так,
друже мій, без літератури немає життя, хоч як це смішно звучить. Наше життя –
просто прожиті й забуті епізоди. А записані – вони стають фактом, подією,
історією. Таким чином, життя робить життям література. Недарма Біблію називають
Книгою буття.
– Звідки ви знаєте про що і як писати?
– Лев Толстой навчив мене, що треба писати про щось важливе. Франс Кафка –
що писати можна про будь-що. Франсуа Бобен – що писати можна ні про що. І все
це – Література. Про що писати… Якщо ти довго й уважно дивишся на світ, то
світ починає тобі диктувати. Встигай тільки записувати.
– А як розрізнити: вартісне це чи ні?
– Бачите, пустий, хоч і добротно написаний твір, за душу не бере. А в
талановитому є якась мудра міра, золота жила, якась пружина, що змушує його
читати з прискореним серцебиттям. Талановите письмо оповите якоюсь магічністю.
Оця магічність, якої більше між рядками, ніж у рядках, і робить написане
цікавим та інтригуючим. Це відчуваєш з перших речень. Бо справжні книжки не
розповідають, а слухають читача, налаштовуються на амплітуду його душі.
Справжні книжки перечитують. Ось головна міра їхньої вартості… Книжок тисячі
видаються. Десятки стають популярними. Деякі називають бестселерами. І тільки
на одиниці падає слава читацького неперехідного інтересу. Вони заводять читача
і тримають на прив’язі. І ніхто не розгадає цю загадку.
– А як взагалі пишеться? Що штовхає в цей стан – цікава книжка, подія,
зустріч чи щось іще?
– Навіть запахи, обривки мелодії, постріл жіночого погляду, зронене кимось
слово або чиєсь красномовне мовчання… Хтось чекає натхнення, але натхнення –
це та вода, яка під лежачий камінь не тече. Ти думаєш, читаєш, нотуєш, працюєш
над словом – ось-ось заіскрить. Шукаєш іскру, як шофер. Справжній образ
з’являється як зблиск. В одну мить. А далі його замучують, заглушують, як
бур’яни, слова, слова… Через те
творчість – це безнастанна нещадна боротьба зі штампами. Гарно писати означає
насамперед гарно метафорично думати. Метафора – це проба на звання майстра.
Наскільки сильна його уява, багате асоціативне мислення, розкіш образів. А
глибину думки виражають його епітети. Це коли двома-трьома ретельно відібраними
словами передається на аркуші думка, барва, звук, світло. Ні, це не красиві
слова, це картина, намальована словами-мазками. В добрій книжці немає місця
позолоті, тут кожне слово – як стріла в суть.
– А де ви берете сюжети?
– Життя безсюжетне. Я не женусь за фактами, повчальними історіями. Для мене
цікаві дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон серця. Я би назвав
себе ловцем думок. Думку-образ я пришпилюю до паперу як рідкісного метелика. Це
згустки життя, підсвічені, як акварель, збоку. Я вважаю, що література має не
стільки розповідати, розважати, як акумулювати позитивну енергію, підносити
душу. Те, що мовчазно переживає світ, має виказувати письменник. Усе минуще,
залишиться тільки спіймана і закодована на папері мить щастя. Цією солодкою
каторгою я і займаюся.
– А мова, яка її роль у творі?
– Це половина краси твору. Якщо там ясні думки, то й проза повинна
світитися. Слова повинні вміщувати запах, колір, рух. Читач повинен радіти їм,
як зустрічі з цікавою і гарною людиною. Для того ти й письменник, щоб дібрати
слово замашне, пахуче. Бо можна сказати, приміром, корч, а можна – корчомаха;
не насупився, а насурмився; не мляво, а пиняво; не багатолюдно, а глітно; не
кволий, а крихкотілий; не крадькома, а затайливо; не сутінки, а намерки; не
залицяльник, а увива; не легковажна, а повійна; не сварити, а псярити; не
підліток, а недоліток; не писати, а малякати… Якщо ти пишеш, то багато мусиш
читати, ковтати вітаміни від геніїв. І мусиш ходити словниками, як затишними
кімнатами. Бо наша родова мова – це оселя духу. Це духовна шкіра, без якої ми –
духовні трупи. І якщо цього не розумієш, то просто будеш продукувати
мертводруки…
Неквапно, притишено лилася його бесіда, і стороннім могло здатися, що
приятелі, зрілі і чимось схожі чоловіки, ведуть задушевну розмову про якісь
важливі житейські речі.
Нарешті письменник похилитав порожньою чашкою і схрестив руки на грудях:
– А зараз ваша черга, друже.
– Що ж, я спробую, але моя розповідь буде довшою, ніж ваша.
– В такому разі нам варто замовити пляшку молдавського мерло.
– Я ніколи не пив молдавське мерло.
– Треба інколи дозволяти собі гарне вино. За тиждень продали аж п’ять моїх
книжок. Тож я вас пригощаю.
– Вітаю і дякую. Я ніколи не пив вино, зароблене письменницькою працею.
Один мій старший друг радив: коли вирушаєш у далеку дорогу, позич окраєць у
робочої людини, котра заробляє свій хліб чесною працею.
Коли вино було налито в келихи, він почав:
– Жив-був хлопчик. Хлопчик без роду-імені. Ні, спочатку він не жив. Та й
потім, зрештою, життя його важко назвати життям…
Куранти на ратуші розсікали час рівномірним глухим бемканням. Поверталися
додому ті, що йшли повз них у своїх справах ополудні. Помінялася зміна
офіціантів. Потягло з Латорки рибним вітром-свіжаком, він неначе роздмухав
ліхтарі над їхніми головами. А вони все сиділи й сиділи, опустивши голови й
загостривши плечі. І в очницях їх залягли тіні, схожі відтінком на порожню
пляшку.
Вони більше мовчали, ніж говорили. Їм було про що помовчати.
м.Мукачево
на Закарпатті.