«Та порожня людина
мудрує,
хоч людина народжується,
як те дике осля»
(Йов, 11,12)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Так, але саме по ефекту Пойтінга-Робертсона на них діє не
тільки тяжіння сонця, а й світловий тиск, пропорційний площі поверхні, або
квадрату радіуса, тоді як тяжіння Сонця – її масі або, в кінцевому результаті,
об’єму, цебто кубу радіуса. А додавання швидкостей приведе до того, що світло
буде падати трохи спереду і пригальмовувати рух.
Худорлявий чоловік в окулярах на знак згоди кивнув головою:
– От якраз через це гальмування вона й буде пологою й
здеформованою. Це підтверджено ще Уіпплом та Мак-Кроскі. – Він одломив з куща
бузку тоненьку лозинку й, схилившись, заходився писати нею на піщаній доріжці:
а > 5, і < 35, є = 0,7. – Приблизно двадцять відсотків мають такі
параметри.
Перша людина погладила свою вузеньку руду борідку й
посміхнулася.
– А я ж якраз про це й говорив з самого початку.
Найголовніше полягає в тому, що в афелії вони перетинаються від двох до
чотирьох і двох. І все це зберігає своє значення, не дивлячись на зміни
інтеграла…
– А мені їх шкода, –
подумки сказав великий чорний кіт. –
Вимирають бідні… І так швидко, хто б міг передбачити?
– Не бійся, чорт їх не вхопить, – так само в думці відказав йому сірий. – То
такі, що спершу всіх нас зі світу зживуть, а тоді вже й самі повиздихають.
Коти непорушно сиділи один проти одного на кам’яній огорожі
й, підібгавши хвости, слухали людей.
– Я все-таки думаю, що зелена лінія, на відміну від
червоної, спостерігається тому, що різний час життя, – продовжував бородатий. –
Або візьми метастабільний рівень один ес нуль… Це ж не що інше, як три пе збуджене
з пе першого нуль…
– Ні, таки справді дебіліють… Послухай! – знову мовив
чорний кіт. – А ще зовсім недавно були такими ж, як і ми, – зітхнув він. – І думкою спілкуватися могли, і
пам’ять передавалася з покоління в покоління…
– Та чисто вже, – зневажливо відказав сірий. – Ніколи вони до нашого рівня не дотягували.
– Ну чого ж? Зразу після сотворіння були. Це вже пізніше, як
яблуко з’їли, то таке з ними сталося.
– Не знаю… Мою прабабку в семисотому коліні на водопої як
ловили, то таке кричали, що вона, бідна, від сорому зомліла.
– Ну, правильно! Якраз тоді вони й почали слова видумувать,
у них же пам’ять стала відмирати. Згадай…
Сірий кіт замислився, примруживши свої зелені очі.
– Усе з дітей у них почалося… З’явиться на світ, а мозочок
той чистий-чистий, як небо… Я ще дивувався, як вони без пам’яті виживуть…
– А вони, бач, букви повидумували, щоб записувати все.
– Всього не запишеш… Все одно вимруть, як динозаври.
При згадці про динозаврів чорний кіт замріяно посміхнувся.
– А пам’ятаєш тих двох маленьких динозавриків, які приходили
сюди шовковиці їсти? Я їх як зараз бачу!
– Ага, а шовковиця росла якраз на тому місці, де в них зараз
трансформатор стоїть.
Двоє людей підійшли до лавочки, яка стояла в затінку дерев.
Бородатий сів і, заклавши за голову руки, смачно потягнувся.
– Ех, чорт! Жила б
оце людина вічно, скільки всього можна було б натворить!
Чоловік в окулярах легенько всміхнувся.
– Ось дезиксирибонуклеїнку скоро розкрутять – і будемо жити!
– Якась страшна хвороба мозку, – щиро поспівчував чорний
кіт. – І ти поглянь, як воно в них
швидко прогресує – вже про безсмертя заговорили… Дичавіють прямо на очах!
– А візьми оте їхнє ненаситне бажання щось придумувати! Вони
ще й гордяться цим, кажуть, що схожі на Бога!
– Вони й про букви кажуть, що то свідчення високого
розвитку, а не здичавілості… Он знову… Послухай!
– Синтезувати білок не так уже й важко, – покусуючи
травинку, мовив бородатий. – Уже є прекрасні результати клонування, дітей вирощують
у пробірках. І не просто людина виходить, а індивід з наперед заданими
параметрами. Все залежить від поєднання нуклеотидів: аденін, тимін, гуанін –
елементарно просто… Уяви, які тут приховуються можливості! Ну, приміром,
взять он кота, – чоловік кивнув убік огорожі. – Вправляємо йому якийсь
агресивний ген, і в пробірці виростає… собако-кіт! Оригінально!? Кіт хату
сторожує! Ти б собі якого взяв? – повернув до товариша голову бородатий.
– Чорного. Ходив би з цигаркою в зубах, і кіт на шворці.
Обидві людини весело розсміялися.
– А ти кажеш, що тобі їх шкода, – подумав до чорного сірий
кіт. – Чим скоріше вимруть, тим краще! Може, хоч щось залишиться після них…
– Але ж поглянь, як сидять, га! Наче ті сфінкси! – сказав бородатий і махнув на котів рукою.
Ті навіть не ворухнулися.
– Ти ба… не бояться!
Він знайшов під лавкою чималого камінця, зважив його на
долоні й повільно, аби не виказати свого наміру, пішов до котів.
«Ближче трохи треба підійти, а то не вцілю, – подумав, косячи оком. – Он до того куща
підійду…»
– Як буде доходити до куща, скажеш, – попросив чорний кіт,
який сидів до людей спиною.
– Ще три кроки, – подумки відказав йому сірий. – Два, один…
І тільки бородатий хотів замахнутися – обидва коти
блискавично зіскочили з огорожі й зникли в кущах.
– Аж диви, стерво! – спантеличено укляк той на місці. – Та
як же вони догадалися?!
ОПОВІДАННЯ ПРО
ВЕЛИКОГО ПТАХА
Братові присвячую
Дерево росло в степу на відкритому місці. Ніщо не заступало
йому сонця, тож не було довкіл дерева більшого та розложистішого, як це.
Холодний осінній вітер шумів у його безлистій кроні й байдуже розхитував
обмерзле гілля…
На дереві сидів великий птах і пильно вдивлявся у степ.
Ліворуч із краю в край стелилося зоране на зиму поле. Чорні
борозни посмугували його поперек аж до горизонту, і лише вдалині, незграбно
горблячи землю, височіла стара могила. Вона стояла посеред поля самотньо, як
острів, і схили її були вкриті густими пасмами ніколи не кошеної трави.
Із-за могили вихоплювалася на простір широка асфальтована
дорога, по один бік якої лежало все те ж безмежне поле, а по інший тягнулася
смужечка цілини, яка збігала вниз, у неглибокий вибалок, порослий чагарниками
дикої сливи та ожини. Внизу той вибалок переходив у простору долину з річкою та
заливними луками.
На узбіччях дороги, на могилі, на незайманій смузі цілини –
скрізь стирчали закрижанілі цурупалки полину, поміж яких з пронизливим свистом
гуляв студений вітер.
Птах потовкся на гілці, вибираючи зручніше місце, потім
підібрав під себе одну лапу й занурив її в теплий пух.
Трохи поодаль дорога круто забирала праворуч і спускалася в
низину до річки, сталевий відблиск якої було добре видно з верхівки дерева.
Весною річка в цьому місці широко розливалася, затоплюючи собою велику ділянку
землі, а влітку, коли вода спадала, на лузі селилося безліч всякої дрібної
звірини, і великий птах там полював.
Це був його луг. Аж ген від отого лісочка, що невиразно синів
удалині, й аж до високого пагорба, за яким ховалася річка.
І річка ця теж була його.
І дерево.
І степ.
Він тут жив…
А на протилежному боці долини, наче квасоля, розсипалися по
схилу білі хатки. Там жили люди. Птах мав гострий зір і добре бачив, як вони
поралися на городах, згрібаючи в купи сухе картоплиння та спалюючи його разом
із листям. Дим від вогнищ тягнуло в долину, але він не стелився пасмами, як це
буває за тихої погоди, а зразу ж розвіювався в повітрі, підфарбовуючи усе з
того боку прозоро-блакитною аквареллю.
Зима цього року настала зовсім неждано й негадано. Листя на
деревах так і не встигло зжовкнути – пооблітало додолу ще зовсім зеленим;
ночами тепер було зимно, річка під берегами шерхла тоненьким льодком, рілля
тужавіла, робилася залізною, а на сухих стеблах полину провисали важкі, облиплі
інеєм павутини.
Та все ж це була іще не зима. На ранок сонце знову чорнило
землю, з’їдало на річці кригу, і до полудня поверталася осінь. Студена,
вітряна, безнадійна…
Птах розпростав свої широкі крила, змахнув ними кілька
разів, відштовхнувся від гілки й безгучно полетів до річки. Там зробив велике
коло, зайшов проти вітру й заходився набирати висоту. Стрічні потоки легко
підносили його вгору, і широкий степ, пересипаний подекуди острівками лісу, став віддалятися від нього, і білі
хатки, і висока стара могила, і крислате дерево, на якому любив сидіти великий
птах, – все воно віддалялося й віддалялося і маліло, аж поки він не дістався
неба. Там розкинув крила й вільно поплив разом з хмарами, відчуваючи під собою
пругкий осінній вітер.
Якась жінка, підперезана теплою хусткою, розігнула спину й,
прикривши долонею очі, глянула вгору. Потім сказала щось іншій жінці, вказуючи
рукою на птаха.
А він нерухомо значився в небі чорною цяткою, споглядаючи
звідти людей, які ворушилися на грядках, мов дрібненькі жуки. Він міг би ширяти
там як завгодно довго, його дужі крила не знали втоми, але голод змушував
опускатися на землю.
У густій, полеглій від морозів траві годі було відшукати
чогось їстівного, та він уперто, коло за колом облітав долину, пильно
обстежуючи під собою кожен кущ.
Та ось нарешті крила рішуче злетіли догори, зімкнулися над
головою і він каменем упав на землю. Виставлені наперед лапи без промаху
накрили разом з травою маленьку полівку. Він був голодний, тож не мав з нею
багато клопоту: роздер гачкуватим дзьобом і враз поковтав теплі шматочки м’яса.
По цьому склював ще дві сухі травинки, почистив об землю дзьоба, а відтак,
розігнавшись, злетів у повітря.
Полетів низько над річкою, пізнаючи себе в темному дзеркалі
води, потім здійнявся вище, перетнув луг, зробив над деревом широку дугу й
плавно опустився на ту саму гілку, де сидів раніше.
Від невеликої хмарини пробігла долиною довгаста тінь,
накрила собою ясно освітлений схил, на якому стояли хати, й попливла собі далі.
Великому птахові якось незручно сиділося на гілці, щось
заважало йому, муляло між кігтями. Він нагнув голову і пок…
Гучно, як ляскіт батога, відбилося від води відлуння
пострілу й полетіло за вітром аж до села.
З верхівки дерева великий птах, крильми за гілля чіпляючись,
незграбно на задубілу землю падав. Ламав його… перевертався… і падав.
Коли ж упав, то тиша настала велика.
Лише сіра пір’їна, гойднувшись у повітрі, плавно лягла поруч
із мертвим птахом.
А дерево так і лишилося стояти серед степу, як і стояло. І
сонце так само холодно виблискувало на його обмерзлому гіллі…