“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025
(РЕМЕЙК ІЗ СЕРІЇ ОПОВІДАНЬ «АРГЕНТИНСЬКЕ ТАНГО)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Хто мене покликав?!»
Ополудні стало серце. Воно шугонуло сліпою світляною сферою над сільською оселею, над чорнявим хлоп’ям-юнаком, над зеленим подільським сільцем – і аж там, у молодих червневих пшеницях, затрималося, згорнулося і виштовхнуло на смаглі губи: «Я помираю?!»
Сивий чоловік у білому докірливо хитнув головою:
«Ще ні. Це не інфаркт. Це серцевий напад. Але збавте оберти, Надіє Михайлівно. Це я вам кажу, ваш ровесник. Вам – п’ятдесят. Що вас ударило? Чого не змогли пережити?..»
«Це – сонце! Божевільне сонце… Я сапала картоплю і раптом… воно. Страшне, схарапуджене, сліпуче…»
І тоді знову пішли кружала стеля, чоловік у білому, сполотніле лице сина, тінь горіха у вікні.
«Хто мене покликав?!»
…У палаті всі спали. Лежала серед місячної купелі й дослухалася.
«Хто мене покликав?»
Голос – не голос, але він був. Там, у селі. На городі.
І враз… мозок знову прошив, як голка, голос. Крик? Зойк? І тоді в сліпучо місячній ночі враз привиділося, примарилося. Блискуче синє авто. Скрегіт гальм. І молода жінка, гостро скрикнувши, впала як підсічена. Розпластане тіло дещицю лежало на розплавленій черені асфальту, аж поки біла світляна куля піднялась і шугнула через людський натовп, карету швидкої допомоги, верхівки молодих сосон…
Кусала губи до крові.
«Хто і навіщо мене покликав у свій смертний час?»
…«Тьотю Надю! То ви в кардіології? А у нас таке нещастя! Марину Сапенчучку машина збила на смерть у Києві. Вона саме спішила на роботу, вона ж у Броварах уже п’ятий рік на теплицях робить. Тут саме надійшла її броварська маршрутка, а за нею їхала іномарка, та Марина її не бачила. Вона вмерла там же, на місці!»
Блискавка спалила мозок: «Так от хто мене покликав!»
Дивилася на повні губи, темно-карі очі, молоде обличчя односельчанки, а в серці шаліла туга: «Чого вона покликала мене?»
«Знаєте, ми її так гарно вбрали, в шовковий ліфчик, шовкову сорочку, ну, всьо-всьо. Ше й плаття таке голубе з бльостками наділи. Тільки в неї ноги й руки були поламані, бо на неї іномарка налетіла. Тепличне хазяйство дало гроші на труну, на вінки, на обід… Тільки-но ховали її якось не по-людськи. Тітка Тетяна і сльозинки не зронила за дочкою. А Степан із Люською на ставок обоє поперли загорати… Наче то не їхня мати лежала на лаві… Начебто ховали не молоду жінку, а стару, нікому не потрібну бабу».
Стояла серед пекучого літнього дня, як облита льодом.
«Так ось чого вона покликала мене. Їй нікого було покликати у свій смертний час…»
Ішла парком через зелені шпалери дерев, смарагдове сонце кололо гарячими голками зіниці, й раптом побачила її… Молода жінка гойдалася на гойдалці серед зеленого виру літа, і молодий світ сміявся аж до млості від її чару.
«Я знаю, у мене все буде добре. Коли мені виповниться тридцять. Як у Анжеліки. Я читала роман «Пекельна пристрасть», там усе написано, як про мене. Молодий аргентинський багатій закохується у бідну просту дівчину. Його батьки одразу були проти, але у них виникла шалена пристрасть, і вони прийняли Анжеліку як рідну дочку…»
Зшивала своє серце докупи, а рубець цебенів і цебенів рожевою сукровицею…
«Ви знаєте, я буду щаслива. По-справжньому. Як Жозефіна. Вона ж дочекалася свого Наполеона у тридцять два. І я діждуся!»
…Я побачила її вперше в «казармі» – так нарекли на селі напівзруйновану буцегарню – гуртожиток, де мешкали заїжджі робітники. Нас познайомила моя мама.
«Марина», – назвалася мені молода гарнюща жінка з тонким нетутешнім летючим профілем…
Вона намагалася влаштувати «генеральне прибирання» кімнати – тримала в руках здорового плюшевого ведмедя, в мисці на табуреті лежала вогка ганчірка, у розбиту шибку з вікна навпроти вітер заносив з дороги пил… Жовтий яворовий листок залетів і впав прямісінько на вилущену цементовану долівку. У чималій вибоїні підлоги серед кімнати лежала швабра… Над облупленою старою диктовою шафою перехнябилася дешевенька люстра-«каскад», на етажерці поряд із косметикою полум’янів вулканом обкладинки томик еротичних романів «Раба кохання»…
Молода вродлива жінка й сама здавалася нетутешньою коштовною лялькою, кимось забутою серед руїни й убозтва, що прибрало подобу людської оселі.
«От я їй і кажу: “На чиї ти руки його покинеш? На мої?! Так мені ще рік до пенсії на телятнику лишилося доробити”, – маленька сухенька жіночка в сивому в рубчик піджачку і гумових калошах на босу ногу поштиво вітала гостей – нас із мамою, змахувала пил із табуретки і старенького стільця. – Сідайте в нашій хаті!»
«Мамо! – з докором у голосі озвалася донька. – Я що тобі казала?.. Я зроблю штучні пологи… Я його не родитиму, не бачитиму його, то й жалкувати за ним не буду!»
Жінка дивовижної вроди поклала ведмедя на старенький диван, підпертий замість ніжок цеглинами… Жінка була на восьмому місяці вагітності…
…Марився сон один і той же. Вже котру ніч! Я і моя старенька мати стелилися голими тілами на скрижанілому березневому снігу, аби захистити червону, аж пурпурову, грудку серця, що билося серед весняної заметілі. Грудка скорочувалася, маліла, ніздрюватий сніг різав тіла ножами, руки заков’язли, від холоду і болю грудка маліла і маліла. І тоді чувся голос моєї матері: «Не роби дурниць! І живу дитину занапастиш, і ще цих двох посиротиш, бо ж не витримаєш ти цих штучних пологів!»
…Автобус їхав на Горобинівку. Через увесь довгий салон Марина проштовхалася до нас із сином. Дивилася й дивилася, щоб перехопити погляд десятирічного сина, що сидів поруч зі мною, притулившись личком до автобусного скла. Я завчено-привітно щебетала: «Так, Ігорьок займається англійською, так, їздить двічі на тиждень у Горобинівку до музичної школи…»
Він так і не глянув на Марину. Наче замурував себе від неї камінь-кам’яницею. Навіки.
…Тоді, через рік після народження сина, я спалила усі свої фотографії до сорока. Я боялася їх. Порожнє біле обличчя, більма заціпенілих очей.
Жінка без віку, жінка без життя, жінка без дитини дивилася на мене з мотороші минулого.
«Господи, ти – як велика біла ведмедиця з маленьким гімалайським ведмежатком! – сміялася сестра з білої літньої альтанки. – Ти знаєш, він тебе вигоїв від хвороби!»
«Ти знаєш, він тебе вигоїв від смерті!» – чулося мені.
…Саме жала коровам гичку, коли покликала мати: «Приходила стара Сапенчучка, каже: саме пора. Сьогодні їдьте з нею до Києва! На останній автобус».
Зелена гичка аж дзвеніла, зелений вечір виточив із серця сльозу, і через ту сльозу я знову й знову бачила, як уперше: молода смаглява жінка в нашій з чоловіком київській квартирі раптом зойкає, встає з дивана і йде до ванної: «Я помиюся… Ось-ось почнеться…»
І я побачила її голе тіло. Перехоплене запраними мотузочками дешевеньких трусиків і ліфчика. І раптове гаряче почуття жалю бухнуло громом у скроні. Я дивилася на майже дитячі обладунки жінки, яка мала народити сина… Сина… Вона так і сказала: «Буде хлопчик!»
…«Господи, ні паспорта, ні картки вагітної! – гримнула сивокоса лікарка зі «швидкої». – Чоловіче, швидше ведіть дружину до машини! Ось-ось пологи почнуться!»
Повернувся чоловік аж під ранок. Дивився знічено:
«Знаєш, я її поцілував… Зовсім голу. Сказали: “Поцілуйте дружину!” І я поцілував…»
На десятий день породіллю із сином виписали з пологового. Разом із документами вона передала мені знятий з ручки немовляти клейончатий клаптик із фіолетовим написом. Там було вказано моє прізвище, ім’я та по батькові, далі – «хлопчик», день, місяць, рік і час народження з вагою і ростом.
Тридцять років я бережу і перечитую цей зашкарублий клаптик. Я знаю, що візьму його з собою і на Божий суд.
…Накривали на стіл. Чоловік розкорковував шампанське. Веселощів не було. Не виходило – і край.
Чоловік пішов на роботу в нічну зміну. Я приречено переставляла фужери і пасла очима по-сирітськи опущені плечі, скорботно-жалку усмішку: Марина годувала сина. І тихо плакала.
І раптом біль і жаль розірвали груди: «Візьми його! Я віддам йому все, що маємо. Ми з чоловіком будемо йому хрещеними батьками. Але вирішуй зараз. За цю ніч».
Постелила їй у кімнаті коло немовляти. А собі – на кухні, на дивані, за стіною.
Як здригалася всю ніч між нами стіна! Стіна-пелюстка, стіна-мембрана, стіна-дихання…
«Я не візьму його. Я його не підніму», – сказала, як відсікла, уранці.
…Крізь забиті снігами шляхи засапаною жмеринською електричкою добивалася я до столиці. Мусила взяти з квартирантів плату за шість місяців наперед. Щоб оплатити штраф за вкрадене Мариною колгоспне теля! Інакше – в’язниця. Господи! Ну, навіщо їй було те теля? Безталанній Анжеліці, уп’яте вагітній, дивачці чи злочинниці, що так і не змогла врости корінням у сільський подільський чорнозем.
…Я не впізнала Марину в автобусі. Сорокарічну. За півроку до смерті. Чорні від землі, як пласкі коржі, важкі вироблені руки. Тримала на колінах, на полах дешевенької куртки зі шкірзамінника, «Київський» торт. Везла старшому синові Степану на день народження. Думала вставити собі зуби (прикрила долонею жалюгідну подобу посмішки), але треба зібрати гроші. На хату. В Козятині. Руки тремтіли. Із чорною землею в борозенках потрісканих долонь…
…Ким вона була? Ледащицею, злодійкою, розпусницею? Які ще гріхи «шило» їй моє «темне» село? Село, котре при всій безлічі чеснот має одну страшну ваду: не розуміє і не прощає не схожих на нього. Як і все людство.
А була вона беззахисною мрійницею і фантазеркою. І була я перед нею в такому неоплатному боргу, що якби тоді в той фатальний полудень на тому фатальному перехресті в Броварах мені Господь запропонував помінятися з нею місцями, я би помінялася…
…Санітарка простягла мені на долоні ключі: «Викинеш сміття, сама відчиниш двері у відділення, коли повернешся!» – «А якщо я утечу?» – раптом вирвалося у мене. – «Та куди ж ти втечеш? – розсміялася санітарка. – Ти ж на підводному човні!»
…Я вийшла до сміттєвих баків на території лікарні. Сіявся сніг, сновигали коло баків приблудні пси. Разом із собаками човгали в кирзових черевиках та у вицвілих куфайках люди-тіні. В багатьох із них, як у мене, черевики були на босу ногу.
Ген-ген поп’ялися по схилу «куфайки» з відрами до харчоблоку – наставав час обіду. Похмурий сірий лютневий день, здається, сутулився, як старий чоловік.
Я звела очі й побачила за бетонним парканом зелену маківку церкви з Врубелівським шедевром. І мене полоснув, як бритва, в пам’яті зсудомлений погляд Богородиці. Я підвела правицю, але не перехрестилася.
Я раптом злякалася, що Господь знову, ще раз, удруге «подарує» мені моє життя, а я не встигну повернути Творцю його квиток назад.
…Я попрохала знайомих художників підібрати мені репродукцію картини. Ми в своїй видавничій кімнаті «прикрашали» робоче місце.
Мені запропонували два жіночі портрети. Один – розкішна блондинка світилася щастям у медово-сонячних барвах. Другий – брюнетка із зсудомленим болісним поглядом на тлі темної блакитної зелені. Обидві жінки були вагітними.
Я дивилася на обох Богородиць, але знала – золоте жіноче сяйво не моє. Обрала зсудомлено-болісний погляд. Наврочила сама собі? Досі не знаю.
До нашої кімнати у видавництві приходили і приходили. Як до зоопарку. Витріщалися на ту мою двійницю на стіні. Потім – на мене.
Що тоді почалося! Яка «вовча» вакханалія! Збирали загальні збори видавництва і обговорювали мою «негідну поведінку». Викликали до головного редактора за порушення трудової дисципліни. Була наймолодшим літредактором того видавництва. І ще зовсім молодою жінкою. На це ніхто не зважав.
…Довго-довго я не спала ночами у своїй троєщинській квартирі і тримала в руці ручку сплячого сина, я боялася, що уві сні її в мене вирвуть.
«Ти – вагітна?» – реготала в моїй неприкаяній душі одна з редакторок того проклятого видавництва. «Родіна-мать іде!» – горлала з видавничих сходів інша і заходилася від сміху, тицяючи в мене пальцем. Луна того реготу йшла усі десять років, накриваючи мене з головою.
Ще довго, вже у рідному батьківському домі, я кидалася і кричала уві сні: мені снилося, що я працюю у Києві, у тому видавництві.
…Півроку відходили на душі «дрижаки» київського життя. І не в зацькованій київській квартирі, а в сільській хаті прийшло до мене почуття материнства.
Малий розкошував на коров’ячому молоці і лише вночі уві сні випускав з рученят пляшечку з соскою. Та колилася, і молоко текло річкою від нашого з сином ліжка до маминого дивана. Я вчилася посміхатися. Як дитина. Жартувати. Жити.
Був кінець травня. Сліпуча зелень затопила садок. У колисці посеред смарагду трави і листя спав Ігорьок. На щічках зашарівся рум’янець. І прийшов вірш…
В дрімоту, в сон кульбаби і трави,
І кропиви’, і кропу, і малини,
В смарагдову медову павутину
Синочка полудневий сад зловив.
Як солодко малий мій в травні спить,
Як зелено горіху та порічці,
Як проступа крізь ніжний оксамит
Цей сонечка шафран на теплій щічці.
Які крислаті верби золоті
Моїй дитині прямо в серце світять, –
В глибокий сон, у першому житті,
На цій межі сліпучій травня й літа.
Поволі, як із замерзлого сталактиту, поверталася моя віра в Бога і віра в Божу справедливість.
…Я вперше принесла сина-немовля на прийом до сільського педіатра. Лікарка, вродлива жінка, ледь молодша мене, глянула на розповитого малюка доскоцьким поглядом і запитала: «Це ваша дитина?!» – «Моя!» – відрубала я.
І той постійний страх, що ось-ось все розкриється, розкраяв мені череп.
«Ну, ну, ви заспокойтеся! – примирливо протягла лікарка. – Просто в селі різне кажуть».
Оглянула Ігорька, перечепилася через його уважний незмигний карий погляд і несподівано видихнула: «Мужичок!»
…В «чотири руки» я проживала життя з сином – від хроматичної фортепіанної гами до конспектів з біології, фізіології, загальної психології. Пам’ятаю і досі, як мережила графічними ланцюжками, знаками, вчила, вчила, як могла, конспектувала, щоб він у кінчиках пальців «тримав» увесь понятійний апарат кожного предмету. І так – курс за курсом медуніверу.
Син сміявся: «Хлопці в гуртожитку кажуть: “Хай твоя мама не пироги пече, а пише нам конспекти з гістології”».
…Біда прийшла несподівано. Пролунав один дзвінок, другий, десятий. Син набрався кредитів.
Я зайшла до банку, в якому в нього був найбільший кредит. Сивочола жінка моїх літ, не зважаючи на закон конфіденційності, назвала суму синового боргу: «Триста тисяч, і це лише «тіло» кредиту. Без відсотків». – «Його судитимуть?» – «Так, борг погасять у судовому порядку». – «Відберуть квартиру?» – «Цілком можливо». – «Його можуть посадити?» – «Може бути й таке».
…Я йшла Києвом напівпритомна. Що сталося з сином за ці півроку, відколи почалася війна і його відправили в неоплачувану відпустку?.. Навіщо йому були такі шалені гроші? Хто його на це напоумив? Шість років до цього він пропрацював успішним менеджером в одному з київських ресторанів і не брав жодної копійки в кредит…
«Ну, що – награлася в «синочки-мами»? – кипів чоловік. – Гарна «ляльочка»? Де його рідний брат? У тюрмі! Де його рідний дядько? На цвинтарі! Сконав від передозу наркотиків! Ти думала – втечеш від генетики? Дзуськи, дорогенька! Сама тонеш, ще й мене тягнеш за собою!»
…«Пробач, – обняв мене через якийсь час важкими руками-обаполами. – Прости. Але нам не треба було його брати. Ця київська квартира була нашим єдиним капіталом. Наших пенсій ледве вистачає нам на ліки. А так ми жили би на оренду з квартири. Як Бондаренки. Твоя подружка з чоловіком – теж бездітні, але голови в зашморг не клали. Тепер в одній квартирі живуть, а другу здають. Безбідно доживають собі віку. Тобі боляче, я знаю, але тут хоч бийся головою об стіну – нічого не зміниш!»
«Ти знаєш, якщо мені призначено битися за нього головою об стіну – я битимусь. До кінця», – прохрипіла у відповідь.
…«Мамо! Я почуваю себе чоловіком тільки тоді, коли в мене є в кишенях гроші! – кричав син криком. – Мамо, я не знаю, що зі мною діється, але не можу не брати цих клятих кредитів!»
…Від кредитної залежності сина вилікував не психотерапевт, а фронтовий окоп. Він пішов добровольцем. У прикордонники. Зі своїх «бойових» став поволі виплачувати борги. Щезли примара і спокуси великого міста. Лікоть у лікоть стояли побратими – бідові діти сільської України і ті сини міста, в сім’ях яких «відмазка» не проходила.
Вони дивилися в очі не інтернетказино, а смерті і ставали достойними справжніми чоловіками. І одним з них є мій син.
Ми з чоловіком майже одночасно важко захворіли. І син своєю солдатською копійкою, обкипілою кров’ю і потом, витяг нас обох.
–… Мамо, піди на нашу сільську «Нову пошту»! Я тобі дещо послав! – радісно озвався синів голос у мобільнику.
– Що саме? – перепитала.
– Побачиш! Тобі це дуже личитиме!
…Це була зовсім невелика бандероль. Я, хвилюючись, розкрила її – спочатку картонну коробку, потім – ще одну. Врешті, побачила коричневий футляр із написом «Золотий вік». У ньому на червоному оксамиті лежав золотий ланцюжок із золотою підвіскою. Обриси серця, білий камінчик в основі і золотий візерунок на підвісці.
Я вдивлялася і вдивлялася в золоту в’язь малюнка. Здається, це були літери. Але без окулярів я їх не бачила.
– Що тут написано? – безпорадно озвалась я до дівчинки-підлітка, яка стояла за мною в черзі.
Та взяла до рук золоту підвіску.
– Тут написано «Мама».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.