“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
УРИВОК З АВТОБІОГРАФІЧНОГО РОМАНУ-РЕМЕЙКУ
БІЛИЙ АРКУШ (пролог)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Тріщить білий-білий мороз, малює січневі квіти-візерунки на шибках нашої новогребельської хати, тремтить і коливається полум’я гасової лампи на круглому столі у вітальні.
У кухні на гаку, вбитому у сволок, гойдається колиска з молодим братиком Михайликом.
Знадвору погавкує песик Пушок.
У хліві перебирає стебла сіна і бряжчить цепом корівка Ласоя… І над усім сільським світом Нової Греблі пропливає місяць білий. Білий як щойно віддушений сир у ворочку.
За столом у нашій оселі при миготливому світлі лампи мама і тато готуються до уроків. Я, мала шибениця, кручусь по кімнаті, як дзиґа, гасаю з кутка в куток – від диктової світложовтої шафи до бабусиної, оббитої залізними штабами скрині.
Саме в скрині, я знаю, на самісінькому дні, під відрізами «мануфактури»-крепдешину, бостону, драпу, котрі привезла бабця Ликера з далекого-далекого Сибіру, у вузлику з батистової білої хустинки зав’язані три золоті обручки. Одну з них я люблю потай приміряти. Обручка сповзає, не тримається дитячого пальчика, але як сяють зелені камінчики у золотих «павучках» візерунку!
А шафа! Наша «старосвітська» шафа! Саме в ній, на верхній полиці, серед маминих хусток і сірої каракулевої шапки, лежить чорний лакований ридикуль. У ньому зберігаються родинні документи. Серед них – найцінніші, мамині і татові дипломи. Їх трохи порізав ножницями старший брат Євген, коли йому було, як мені, п’ять років. Але я знаю, що так не зроблю – дипломи здаються мені не меншими скарбами, ніж золото у вузлику в бабусиній скрині.
Я не вгаваю: кружеляю навколо розкішного фікуса в жовтій ринці в кутку кімнати. Милуюся картиною «дяді Бориса» – приятеля нашої сім’ї, що працює завгоспом новогребельської школи механізації, а на дозвіллі малює олією. На картині – лагідні кошенята з різнокольоровими бантами на шиї і сумний папуга, що сидить в брунатому кільці…
А ось – на табуретці в центрі кімнати біля вікна – одна з найбільших дорогоцінностей нашої скромної учительської родини – телефон. І чорні платівки з червоними паперовими наклейками. Всі вони – апрелівського заводу, як читає мені старший брат Євген.
Платівки наші батьки привозять із Одеси, куди вони їздять на «сесії». Слово таємниче, означає, що тато і мама наче самі як учні відповідають біля дошки – обоє батьків здобувають другу вищу освіту.
Виходять батьки з поїзда на станції Голендри, за двадцять кілометрів від Нової Греблі, і добираються до села випадковим транспортом.
Одного разу тато з мамою забарилися – і ледве встигли викинути речі, а потім і самі вискочили з потяга… Чорні «коржі» платівок летіли по засніженому щебеню насипу…
Я спиняюся посеред кімнати, а тоді починаю тихенько накручувати патефона. «У сусідах хата біла, у сусіда жінка мила…» – побивається сумний чоловічий голос із платівки.
І тут уже тато не витримує, підводиться, знімає патефонну голку з платівки. Тоді вириває зі свого загального зошита для позаурочних планів білий аркуш і дає мені: «Пиши!» І я забуваю про все. Про золото в бабусиній скрині, про мамин ридикюль, навіть про патефон! Я обіруч хапаю білий аркуш і простий чорний олівець. Білий аркуш… Я і зараз завмираю серцем не перед комп’ютерним монітором, а перед Білим Аркушем – білою ополонкою, в яку шугаю з головою. Солодко і страшно… І в свої п’ять я пишу олівцем не просто палички чи закарлючки, якими густо мережу білий аркуш, я пишу свої перші оповідання і повісті.
Я вже знаю слово – «письменник». Я запам’ятала, як тато побожно вимовляє: «Письменник Михайло Стельмах». Батько вечорами читає для нас – мами, старшого брата Євгена, бабусі Лікери, мене щойно виданий роман Михайла Стельмаха «Кров людська – не водиця».
Слова ллються, дзвенять, мерехтять, заворожують… Штовхають до ополонки Білого Аркуша. Що там напишу я, а що на тому аркуші вже давно написано?
Чи я лише аркуш в книзі родової пам’яті і час тільки проявляє водяні знаки долі і веде мене від осіянного спалаху душі до чорної спадкової мітки?
Увесь вік я сподіваюся, каюся, даю обітницю, молюся, як Богу, Білому Аркушу. Солодкий страх веде мене життям. Минає півстоліття… Чорні протяги сирітства шугають життям і душею.
Уже нас залишилось із батьківської родини лише двоє – я і брат Михайло.
Гоготить вогонь війни, йде на фронт мій єдиний син Мишко.
І щоб не розірвалося серце, я виводжу на Білому Аркуші «Зелений виноград».
ДАРУНОК ВІД ПІВДЕННО-ЗАХІДНОЇ
Це чарівне виноградне гроно зеленого скла я придбала на станційному пероні щойно зійшла з потягу «Київ-Кишинів».
Воно переблискувало за крок від мене у вітрині глибоким малахітовим блиском, воно яскріло кожною скляною ягодою, воно світилося зсередини міріадами зелених вогких сонць.
Хоч і лежало (страшно подумати) зовсім збоку, завалене пластмасовими мильницями, великими і малими ґудзиками, гребінцями, чорними аж вороними шпильками для волосся, колодами гральних карт…
Продавщиця байдужісінько передала його мені – я прийняла обіруч «Зелений виноград» – співали золоті літери на чорному паперовому обідку біля самісінького корка.
Я відкоркувала флакон – і гіркувато-тонкий чар аромату оповив вогкий і пряний світок українського півдня, забиваючи жорству перегрітого бітуму і станційної коломазі…
Я стояла на пероні, мені йшов дванадцятий, я вперше сама їхала з Вінниці до Балти, де жили татові батьки – бабуся Тетяна і дідусь Трифон, і кращого подарунку для них, ніж цей прекрасний одеколон, моя уява витворити не могла.
Чарівне гроно коштувало цілих сімдесят вісім копійок, у Вінниці перед відправленням поїзда мама наостанку втиснула мені в долоню карбованця. Від станції до містечка було ще добрих вісім кілометрів, і цього карбованця якраз вистачало на рейсовий автобус.
Автобус рушив без мене, а я бадьоро закрокувала по шосе пішки, тулячи коштовний флакон до худеньких грудей.
Бабусю я застала серед балтійської садиби одразу ж за живоплотом – струнка і сивокоса сімдесятирічна дівчинка в зеленому штапельному платті стояла під абрикосом.
Жовтогаряча злива заливала садок, переспілі плоди встеляли під деревами по коліно ще холодну і вологу від роси і затінку чорноземлю, важкі гілки кипіли усі в ковтках солодкого південноукраїнського сонця і його неможливо було ні зупинити, ні зібрати.
Бабуся кинулася мене обіймати, абрикоси душилися в її руках і стікали мені по щоках солодко жагучими слізьми.
За спиною бабусі мерехтіли білі лілові, фіолетові флокси, при самій доріжці бриніла вся в сонці біломармурова скульптура дівчинки – дитини, білою глиняною бригантиною відпливала двохсотлітня хата, у виноград вгрузаючи в землю по самісінькі віконниці…
Півгодини потому я вступила в сутінь бабусиної кімнати. І побачила її саму, всю в темно-брунатній воді дагеротипу з білим мереживним комірчиком на гімназіальній сукні, з очима, по вінця повними юнацького смутку і нерішучої думки.
Я виклала зелене скляне гроно на туалетний столик біля бабусиного комоду і глянула у маленьке приземкувате вікно: точнісінько таке ж, тільки вже живе, виноградне гроно дивилось мені у вічі…
Полудневе сонце перебігло листям у вікні, сутінню кімнати, вдарилося об шибку – і зненацька замкнуло те живе гроно і це, скляне. Тепер вони палали обидва нестерпно-сліпучим смарагдовим полум’ям.
І раптом я відчула, що випадаю із шостого класу вінницької загальноосвітньої школи номер п’ять, випадаю (неможливо подумати!), але випадаю із піонерського галстука, загону, піонерської обіцянки, зі свого панельного, чотириповерхового вінницького будинку, з тісної квартири «хрущовки», з обдертого під’їзду, де п’яний молодий сусід Петька вилапував свою майбутню дружину на очах усіх нас і це (гидко подумати!) мало називатися дорослим коханням!
То хто ж я була тепер?! Те літо, здавалося, усе було оповито зеленим чаром: кожен день, кожна мить… Душа жінки відкривала очі в ще дитячім тілі і шукала себе в навколишнім світі жадібно і невміло…
Того літа я вперше потоваришувала «по-дорослому» із балтською сусідкою – ровесницею Ларисою Саламаткіною, такою ж дівчинкою-підлітком, смаглявою молдавською смакотою яблука-циганки і кароокою, як блискуче ядро молодого каштана.
Лариска під великим секретом показала мені свій зшиток віршів. Вона уже цілий рік відвідувала міську поетичну студію і вже знала, що таке «золота рима». І це було незбагненно, це було прекрасно, як чарівний аромат скляного грона на світанку південного літа…
«ДЕМОНІЧНЕ КОХАННЯ»
Другою моєю бабусею того балтського отроцького літа була бабуся Сіма, тільки вже не рідна, а бабусина колежанка, подруга по гімназії, яка жила в Одесі самотою і приїздила в Балту гостювати з ранньої весни і до пізньої осені.
Веселоока, повнотіла, пишнокоса і сліпуче сива – такою стоїть вона в моїх очах і досі. Напівукраїнка і напівгречанка, Сіма називала саму себе в жарт «піфією», «Аполлоновою жрицею».
Нас із Ларискою вона охоче занурювала у своє молоде минуле, де вона була незмінно демонічною красунею, хоч насправді баба Сіма увесь свій вік пропрацювала на вельми прозаїчній посаді бухгалтера в колгоспі німців-колоністів у Люстдорфі.
Разом з бабою Сімою із Одеси щовесни приїздив її улюблений кіт Фаворит. Був він тлустий, плеканий, теж сліпуче білий і глухий, як пень. Фаворит, як і належало, не злазив із широких Сіминих колін, незворушно, годинами спостерігав за її нескінченними пасьянсами, зрідка ласо мружачись на оранжевий абажур. Тішилась Фаворитом баба Сіма, а годувала – баба Таня. Щоправда, до осені кіт помітно втрачав у вазі: замість свіжої солодкої риби з Привозу в Балті він перебивався з води на квас.
У Балті Сіма була перманентною гостею: я ніколи не бачила її ні з віником, ні з ганчіркою в руках. Нехитре господарство в балтській оселі вела тільки бабуся Таня.
«Де ви тепер, хто вам цілує пальці?» – виспівувала бабуся Сіма жагуче-низьким і хриплувато-деренчливим голосом, розкладаючи свій нескінченний картярський пасьянс на столі під жовтогарячим шовковим абажуром.
«Гоп, мої гречаники, гоп, мої милі!» – реготала з подруги бабуся Тетяна по той бік, за тонкою дощаною перегородкою у низенькій кухні, запалюючи старого керогаза, який одвічно чадив і домішував у чарівну ауру оселі керосин.
Найчастіше бабуся пряжила яєчню та варила картоплю в мундирах. Вона ж підторговувала на балтському базарі зеленню з городу та фруктами з саду. Повернувшись з торгу, бабуся старанно, по-учнівськи, записувала в зошиті в клітинку: «кріп – 4 копійки, аґрус – 33 копійки, 20 копійок за місце».
Як тільки бабуся Тетяна йшла на торговицю, до мене зараз же прибігала Лариска слухати бабу Сіму. Її рідна бабуня Мотя, на відміну від Сіми, говорила тільки про скажені балтські ціни, про проклятих сусідських курей і прихиляла онуку до роботи. Лариска приходила не з порожніми руками – в маленький емальований бідончик вона насипала гарячого борщу, а в полумисок клала палянички з сиром, які пекла бабця Мотя і які в Балті називали «плачиндами».
Бабця Сіма їла борщ, закушувала і розповідала нам нескінченні історії про своє демонічне кохання. З непідробним захватом дивилися ми на посивілу «Аполлонову жрицю», вбачали в ній тільки прекрасну молоду вродливицю, яка щойно вийшла заміж за блискучого красеня-офіцера, повного георгіївського кавалера, лицаря-козака, котрий, до безтями закоханий в Сіму, відвіз її з Одеси до себе в козацьку станицю…
– І тут, уявіть собі, другий місяць немає дощу! І до нас приходить священник, молодий, вродливий, теж шалено закоханий в мене, і каже: «Сімо! Тільки ти врятуєш нас!» – бабуся присьорбувала борщ зі смачною свининою і сметанкою, а її грецькі очі блищали, як молоді зірки.
Ми з Ларискою, холонучи від солодкого жаху, стежили за бурхливим розвитком демонічного сюжету: молодий закоханий священник таки вблагав молоду бабу Сіму викликати дощ – вийти за околицю станиці і пройти простоволосою муром, що обгороджував цвинтар. Тільки так можна було врятувати станицю від страшної засухи і голоду.
– І ось іду я, молода, красуня з розпущеним волоссям, іду муром і чую, як за моєї спиною кричать: «Відьма! Відьма! Украла дощ!» І враз зривається вітер, вихор, смерч! І з чорної хмари виривається вершник. Він підлітає до мене, здіймає мене з муру в обійми і ми з ним цілуємося. І тут – грім, блискавка! Небо розкололося навпіл – і пішов дощ!
– Від чого розкололося небо? – несміливо перепитує Лариска.
– Як від чого? – дивується баба Сіма, відкушуючи плачинду, – від нашого поцілунку!
– А хто ж був той вершник? – так само боязко цікавлюся я.
– Як хто?! – підносить баба Сіма ложку з борщем до пісної ниточки старечих уст. – Це був рідний молодший брат мого чоловіка! Він одразу ж закохався в мене, як тільки побачив!
У розпал демонічної пристрасті в дощану перегородку зі своєї кімнати стукав дідусь Трифон. Він цілком толерантно ставився до компаньйонки дружини, але наставав час і йому обідати, а в домі не було ні ложки страви, ні крихти хліба.
– Серафиме Володимирівно, може, годі забивати дітям баки романтичними казками? – не витримував довго терплячий дідусь. – Хай вони краще підуть у місто і куплять хліба!
День-два потому ми з Ларискою забували про бабу Сіму і демонічне кохання: грали на лужку біля садиби у волейбол, їздили на велосипедах у сусіднє село Бензарі, вчилися в баби Моті ліпити вареники з вишнями, вибивали строкаті домоткані килимки, які звалися пташиним молдавським словом «пара-тари», і доріжки. Їх баба Мотя завезла зі свого рідного села Пасицели до Балти, як вийшла сюди заміж за Ларисиного дідуся Артема. Килимки і доріжки звалися веселим зеленим словом «дзестра» і означали – посаг.
Бабця Мотя, дивлячись на нас, не могла натішитися: дівки взялися за розум! Але ми швидко знуджувалися, демон кохання знову брав своє і, прихопивши від баби Моті чавунчика з молодою картоплею і котлетами в підливі, ми втікали через живопліт знову до баби Сіми.
Та саме розкладала за столом картярський пасьянс, і жовтогарячий абажур над її сивою головою погойдувався, як фантастична квіточка. Цього разу демонічна історія була печальною і трагічною, як полин. Черговий шалено закоханий у Сіму кавалер був гімназистом останнього класу. Він пішов на фронт громадянської, а далі емігрував за кордон.
Більше баба Сіма про нього нічого не знала двадцять років. І раптом – він їй приснився. Але не тим юним гімназистом, котрим він їй запам’ятався, а сорокалітнім зрілим чоловіком. Він навіть не приснився. Він стояв біля її постелі у білому вечірньому костюмі і тримав руку на грудях. Видиво було таке реальне, що ошелешена Сіма простягла свою руку – і вона пройшла через безплотний образ. І раптом годинник вибив дванадцяту ночі – видиво щезло. Ще через десять років бабі Сімі представили його доньку. Вона була проїздом в Одесі. Сіма не втрималася і розповіла про той випадок. Молода жінка зблідла і тихо сказала: «Саме цього року, в цю ніч і в цю годину мого тата застрелили в Сан-Франциско».
Дійшовши краю історії, бабця Сіма згорнула карти і замовкла. – А чому він прийшов до вас? – наважилася таки запитати я. – Не знаю. Напевно, тому, що в останню хвилину життя думав про мене, – печально усміхнулась Сіма і велика прозора сльоза скотилась по її зморшкуватій щоці. Тільки згодом, від своєї матері, а та від бабусі Тані, я дізналася, що була бабуся Сіма чи не єдиною в класі гімназисткою, що навчалася за казенний кошт і люто бідувала зі своєю матір’ю-удовицею, яка піднімала її одна. І що її перший чоловік, хоча й справді був козаком- офіцером, але при цьому не відзначався ні красою, ні розумом, а був гірким п’яницею. Сіма залишила його, ледь проживши з ним рік у шлюбі і після хлопчика- викидня повернулася до Одеси. Жила вона зі своєю матір’ю тихо і безбарвно, все життя тулячись до чужих людей. Не була вона беззахисною мрійницею і фантазеркою. І коли я тепер, немолода жінка, пишу свої яскравіші і яскравіші, і все печальніші повісті й вірші про кохання, все частіше мені здається, що до мене тоді в отроцтві приліпилась безпритульна душа баби Сіми.
І коли мій син, воїн ЗСУ, рушаючи на передову, передає мені конверт з листом-освідченням воїну в коханні незнайомої мені дівчини і соромливо-трепетно просить: «Збережи, мамо!», мені здається, що і в нього через мене перейшла якась частка Сіминої душі.
ТРУДОВЕ ВИХОВАННЯ
Окрім нескінченних історій про демонічне кохання, котрі, ніколи не втомлюючись, розповідала баба Сіма, в балтській садибі провадилось і трудове виховання. Полягало воно в тому, що я мала обривати вишні і здавати на балтський винний пункт. Завдання було не з легких, але вельми приємне і прибуткове – за два відра вишень я виторговувала карбованця, чим суттєво поповнювала родинний бюджет.
Вставала я о п’ятій ранку, коли ще вся садиба бриніла в густій, як діаманти, світанковій росі. Вишнями наше помістя заросло, як амазонковий тропічний ліс, на самісінькому південному заході садиби.
Ніколи більше в житті я не бачила таких розкішних розсипів вишень на своєму віку! Усі червоні корали усіх атолових островів Атлантичного океану, разом узяті, ніколи не били у вічі таким густим червоним сяйвом, як наш балтський сад. Вишня проста, вишня-лутовка, вишня-шпанка, вишня з казковою назвою Гріот Лігелея, вишня порфірово- темна, як скипіла кров, вишня пурпурово-червона, як царська багряниця, вишня свіжого кармію, як польовий мак у пшениці, вишня блідо-рожева, як пелюстки дикої троянди – молодої шипшини. І усі ці скарби, виточені з дорогоцінної плоті південноукраїнського сонця, вгинали і ламали деревам руки, падали як Ніагара, солодко-червоними водами в малахіті листя, шугали солодким полум’ям в блідому від спеки повітрі… Дві години моє мале дванадцятилітнє серце рвала, шматувала ця нескінченно могутня вишнева пристрасть. Дві години мої губи обпивалися соковито-солодким червоним вогнем, а мої руки молилися вишневому Богу в наймедовішому екстазі, зриваючи і зриваючи кармін та багрець плодів…
Рівно о сьомій я вже перла поперед себе два зелених емальованих відра, вщерть переповнених вишнями на винний пункт.
Починався прийом вишень о пів на восьму ранку, але вогненно-червона процесія за півгодини розтягувалася ледь не до Бензарів. Без чверті восьма на порозі пункту з’являвся весь задутий телевань, якого черга запобігливо, по-лакейськи величала «Пал Іваничем». «Пал Іванович» широко, врозкаряч, обходив «процесію».
Зненацька його задутий, як і він сам, палець впирався в чиєсь відро. Це означало смертний вирок плодам – вони «потекли». «Жертва» ще щось лопотіла, холуйськи зігнувшись у попереку, але відро вже було приречене, на нього чекала помийниця…
На половині шляху зловісний «Пал Іванович» зупинявся і це означало, що у решти черги вишні прийняті не будуть.
А далі? О, далі! Сонце шпарило і пряжило нас, як у Сахарі, замість каламутних хвиль Нілу з нас стікало сто солоних потів, поки потік відер сягав благословенної ваги, а звідти на «колісницю Бога Ра», у здоровенну діжу з металевими обручами потрапляла наша лутовка, шпанка, кармін та багрець…
Десь ополудні я вже була вдома із затиснутим у долоню карбованцем. Тридцять копійок з нього переходило в гаманець родини за «оренду саду». А рештою я по-братськи ділилася із злиденними бабусями і раз у два-три дні ми купували до чаю пухкий білий батон або три міські булки і цілих… півкілограма вершкового масла. Така розкіш мені і не снилася в нашій вінницькій батьківській сім’ї. Нас, дітей, у родині було четверо, а на усіх сімох, з батьками та бабусею, що зимували в нас у Вінниці, припадало три карбованці на день. Цього ледве вистачало на хліб та «синє» магазинне молоко та варену ковбасу. У Вінниці ми ніколи не купували вершкового масла, воно коштувало безбожно дорого – цілих три карбованці п’ятдесят копійок за кілограм! І коли б мене на уроці з історії Стародавнього світу запитали, чим ласують боги на горі Олімп, я б слухняно відповіла, що нектаром. Але жоден нектар в підметки не годився жовтому, пахучому, як сонце, магазинному вершковому маслу! І небожителі, якщо вони тільки мали клепку, звичайно ж пили б із кубків пахучий солодкий грузинський чай за шістдесят дві копійки пачечка і закушували б свіжим пухким батоном, вщерть намащеним золотим магазинним вершковим маслом.
О, Джомолунгма насолоди, радощі епікурейців – наша з бабусями трапеза біля старого керогазу, в старенькій балтській оселі – чай з бутербродом із маслом!
ЗЕЛЕНИЙ КРИСТАЛ
Того літа я таки не раз підходила до бабусиного туалетного столика, кидаючи зухвало-допитливий погляд на скляне виноградне гроно… Схоже, моя душа виношувала усе літо те яре полум’я у склі, той спалах зеленого сонця.
І якогось ранку мені відкрилося: там, у тому кіоску від Південно-Західної залізниці, мені дістався незвичайний флакон. Це був чарівний зелений кристал часу. Він переломлював життя – те, що було за вікном, і це, що було в кімнаті.
Я стояла між ними на середохресті, і в мене хололо серце. Важка, буйна, темно-зелена вода винограду била у вічі крізь приземкуваті вікна, як крізь задраєні ілюмінатори жюльвернівського «Наутилуса». Чиїсь дорогі обличчя виборсувалися із малахітової сутіні старих фотографій. Чиїсь голоси виривалися із самісіньких чорних грудей старого розладнаного фортепіано «Бергоф» і нестерпно тиснули мені на барабанні перетинки… Я стояла – бліда дитина – сама-самісінька і зненацька відчула, як в мене боляче ринув час. Століття перетікало в століття, як розчин бертолету на шкільному уроці хімії. Світляна смуга смарагдово-виноградного грона спалахувала і гасла, і я впізнавала себе в кожній її іскрі, в кожному обертоні далекого життя. Сліпуче-смарагдовий час кипів у мені, як у скляній реторті, і скло дитячого тіла аж надломлювалося від тієї ваготи.
І тоді я збагнула найкоштовніше слово в моєму житті – «література». Воно було смарагдове і світилося наскрізь. Дорогоцінний флакон, який замкнув у собі найтонший і найщемливіший аромат світу. Він був дорожчим за все – за кохання, за славу, за свободу, за саме життя. Усе золото світу було ніщо перед ним. Виноградний флакон, який дістався мені майже задарма на вокзальному пероні, серед усього галантерейного дріб’язку життя. Він володів світом.
І ось я тримаю його в руках. Він таки мій, він належить мені увесь, до найтоншої малахітової прожилки. Тоді чому я все спрагліше і все печальніше вдивляюся в задрібні риси напівдитячого личка тієї жінки, що лиш народжується? Тоді навіщо він мені, коли мені вже ніколи не примирити ту жінку, мене вчорашню, і цю, мене сьогоднішню? І кому я передам його – флакон Уяви, флакон Печалі – окрім свого Сина?
…Давно немає на світі ні обох бабусь, ні дідуся, ні маленької двохсотлітньої балтської оселі… Уже відійшли за межу батьки, брат, сестра… Чому ж тоді усе частіше мені сниться зелений виноград у вікні, і, здається, ніби моя душа немолодої жінки знову й знову відкорковує земне скляне гроно?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.