“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Бабуся дуже любила зелений чай із сухариками. Вона вмочала сухарика обома руками-лапками в чашку з чаєм і, як ховрашок, їла-гризла його до сухого краю. А тоді знову занурювала в чай.
Данилко любив дивитися, як старенька смакує ті сухарики з зеленим чаєм і йому здавалося, що так буде вічно. Їхні вечері в маленькій кухні хрущовки. Їхні читання старих фоліантів із бабусиної бібліотеки під оранжевим шовковим абажуром в єдиній їхній кімнатці, що слугувала і вітальнею, і спальнею. Їхні досліди з хімії на письмовому столику біля вікна і довгі-довгі формули з органіки в загальному зошиті в клітинку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Скільки себе пам’ятав, бачив перед собою великі сиві очі в окулярах, біле, аж сліпуче, волосся над бабусиним чолом, добру напівдитячу усмішку, і сухарик над чаєм в змалілій висохлій бабусиній руці…
Найсолодшими годинами Данилкового та бабусиного дозвілля було читання старих книг, що залишилися у спадок від восьми поколінь учителів.
Хлопець з бабусею, зрештою, придбали старенький комп’ютер і два ненових смартфони, в той час як у школі його однокласники користали айфони останніх моделей. З інформатики Данилко мав, як і з усіх предметів, одні «дванадцятки», але любив гаджети без фанатизму. «Найрозумніший» Гугл не заступав йому золотого спілкування зі старенькою товаришкою.
Бабця була великою ідеалісткою. Найбільше з усієї своєї лектури вона уподобала драматургію Лесі Українки та «Зачаровану душу» Ромена Роллана. «Порядність і любов до істини!» – було викарбовано на бабусиному щиті.
А ще в житті старенької було загадкове романтичне кохання, від якого зберігся срібний перстеник з червоним рубіном та осколок цитати з кам’яного господаря Лесі Українки. Данилко поважав бабусину таємницю, в нього стискалося серце, коли вона старечим деренчливо-піднесеним голосом декламувала: «То не любов, що присяги боїться!».
Найчастіше старенька читала улюблений Лесин гекзаметр, і в рисах зморщеного личка загорався вогонь трибуна:
Завжди терновий вінець
буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голгофу,
ніж хід тріумфальний.
Хлопець потерпав серцем і за бабусю, і за велику поетесу. Але ніяк не міг «спіймати» алегорію: невже бабусин сорокап’ятирічний стаж учительки хімії був для неї суцільною Голгофою? Та ні, у бабусі тонке почуття гумору, вона і досі пам’ятала усіх своїх найкращих учнів, відмінників і медалістів.
Але чомусь усі ці найвидатніші її вихованці, хоч і стали визначними людьми – вченими, бізнесменами, майже не відвідували свою сиву наставницю. Приходив лише Семен – найбільший бешкетник і затятий трієчник. Він працював вантажником у сусідньому супермаркеті «Океанічна риба» і кожного свого візиту приносив тюльку у паперовому пакеті й чорний хліб з тмином. Від Семена пахло риб’ячою лускою і пивом.
Щоразу бабуся весело метушилася, варила до тюльки картопельку в мундирах і ставила чайник. І вони втрьох із Семеном урочисто трапезували за письмовим столиком у вітальні.
Але якось до них на крутому «мерсі» приїхала бізнесвумен Діана, колишня бабусина учениця. Вона вихопила стареньку прямісінько в потертому чорному шерстяному платті з білим мереживним комірчиком у свою розкішну «тачку» і відвезла до ресторану «Брістоль», що розташувався у центральному вінницькому парку.
На бенкеті на честь Діаниного п’ятдесятиріччя було сто персон. Гуляли до півночі. Діана відвезла збентежену, налякану гучною музикою стареньку вчительку додому і втисла їй у руку асигнацію – сто доларів.
Вранці бабуся і онук заховали велетенські, як на їхній скромний бюджет, гроші у коралову шкатулочку, в котрій зберігався таємничий бабусин перстеник, і тішилися, що в них є неабияка валюта.
«Книжний» Данило любив світ і хімії, і літератури. Бабуся зітхала, що він міг би стати тонким белетристом, а, можливо, й всесвітньо відомим ученим-хіміком, але її худенької учительської пенсії і двох «опікунських» тисяч на онука ледве вистачало на хліб насущний.
Хлопчик доконче знав: він має стати учителем хімії, як бабуся. І ходити усе життя однією і тією ж дорогою-вулицею від їхньої чотириповерхової панельки-хрущовки до тролейбусної зупинки Богдана Ступки. В кроці від неї, за рясним смарагдовим віттям-жалюзі плакучих верб, стояла двоповерхова цегляна бабусина школа.
Кращого жеребу, успішнішої долі Данилко собі не бачив і не бажав. У цьому невеличкому провінційному місті мало збутися його життя. Як збулося воно у бабусі.
Коли хлопчик перейшов до восьмого, старенька урочисто передала йому дві товсті «конторські» книги в зелених грубих палітурках – свої поурочні плани-конспекти з хімії і сценарії виховних шкільних заходів.
– Ти обов’язково маєш стати класним керівником! Без цього ти не реалізуєшся як учитель! – щиро напучувала.
А він, чотирнадцятилітній онук-акселерат, височів над маленькою бабусею, угнувши лобату голову.
Увесь той світ, що єднав стареньку жінку з юним онуком, здавався непорушним на тисячоліття, як велика стіна у Піднебесній. Кожнісінька частинка того муру була просякнута кров’ю такого одчайдушного пориву, що не існувало жодної сили у всесвіті, здатної зруйнувати їхню взаємність. У них нікого більше не було: тільки онук у бабусі й тільки бабуся в онука.
Але якогось дня моторошна сила роз’єднання увірвалася до їхньої оселі. Бабуся раптом збайдужіла навіть до улюбленого зеленого чаю із сухариками. Лежала мовчазна, сполотніла, як стіна. А коли нутрощі став розривати надсадний кашель, Данилко у відчаї набрав «103».
Усю ніч, після «ковідної» швидкої, просидів в осиротілій холодній хрущовці на своїй канапці, не склепивши очей. Той його з бабусею спільний світ кровив і розривався, й від того болю він страшно мовчки кричав. Жахливий світ самотності трощив його ще мале дитяче серце.
А вранці, затуливши розірване серце, почорнілий, як випалена головешка, в старій комірчині відшукав білий халат, котрий ще одягала бабуся, проводячи в школі уроки-лабораторні.
До ковідного центру він прокрався березовою алеєю. В напівсутіні ранку дерева, що здавалися двома шеренгами жінок у білому, скорбно опустивши гілля, благословляли його на відчайдушний крок.
Перед дверима приймального передпокою він натрапив на гурточок чоловіків у білих халатах поверх одягу, ті заносили до відділення концентратори кисню.
Думка шугнула сліпучою блискавицею – хутенько розгорнув політетиленовий пакет з білим бабусиним халатом, натягнув його на куртку і вхопився за концентратор. Разом з високим бороданем років сорока внесли концентратор у відділення. У кінці коридору він побачив металеву круглу вішалку для одягу, далі – двері «червоної зони», з них вийшов медбрат у захисному костюмі. Данилко зачаївся за простінком, біля столу з червоним пластиковим стаціонарним телефоном.
– Ей, ти що, новенький? – покликав медбрат.
– Новенький! – заволав у відповідь, сам собі не вірячи.
– Швидше одягайся! В реанімації саме санітар завалився від ковіду! Біжи туди!
Неслухняними руками натягнув «скафандра».
– Нічого, нічого! – підбадьорював медбрат, допомагаючи одягти захисний костюм. – Наловчишся! Тільки маски не скидай, бо нахапаєшся цієї зарази – гаплик! У реанімації уже п’ятого санітара за тиждень «замочив» цей ковід!
…В реанімації кидався від ліжка до ліжка і нарешті у самісінькому кутку впізнав! Впізнав! У малюсінькій, як наполохана пташка, старесенькій жінці під монітором ШВЛ побачив рідні бабусині риси…
…Швидко наловчився робити усю грубу роботу санітара – виносив судна, витирав, вимивав вичовганий лінолеум, штучно годував обезсилених хворих. І повсякчас пас очима тінь пташки-бабусі.
Бабуся була без свідомості на ШВЛ дев’ять днів. На десятий у відділенні почалися перебої з киснем. Наймаєтніші родичі кисневозалежних пацієнтів самотужки доставляли до реанімації куплені за шалені гроші балони.
Йшла третя година ночі. Бабуся задихалася: кінчався кисень. Що? Що робити? Купити балон з киснем. У кого, коли? Чим заплатити? Звичайно ж, коштами з бабусиної коралової шкатулки! Там – цілих сто доларів! Усі їхні з бабусею заощадження!
Кинувся до «червоної» зони переодягатися… Біля дверей перехопив кремезний чоловік – черговий лікар, він же – завідувач відділення.
– Куди?!
Розгублено мовчав, витирав холодний піт з чола.
– Сідай, хлопче! – пересунув стілець біля входу. – Треба переговорити. Я давно вже зрозумів, що ніякий ти не санітар… Тільки для чого цей театр, поясни мені.
Мовчав, як закам’янів.
– Добре, – зітхнув. – Добре. Тоді скажи мені, ким тобі доводиться ця старенька біля вікна, яку ти найбільше пильнуєш?
– Бабуся… – ледве видушив із себе.
– І ти у неї єдиний?
– Так…
– Ну, що ж, будемо вважати, що цієї розмови не було. Залишайся у відділенні. Тільки скажи мені своє ім’я та прізвище, я оформлю тебе на законних підставах санітаром. Матимеш ще якусь копійчину зарплатні.
…Тієї десятої ночі бабуся вижила: вчасно підвезли і під’єднали кисень.
І настав день одинадцятий… Тіні, тіні, тіні… Одна тінь забалакала до іншої.
– Вона приходить до тями…
– Стан критичний… Їй стане легше, але не надовго.
– Треба якось випровадити малого з відділення…
За мить стара жінка все почула і все збагнула, й світла сльозина збігла по старечих зморщених щоках…
…Хлопець саме правив візок з ліками до бабусиного ліжка, коли раптом почув рідний деренчливий голос:
– Данилку!
Рвонув до ліжка, старенька дивилася ясними очима й усміхалася.
– Бабусю! – сльози щастя залили юнакові лице. – Бабусю!
– Я тобі щось хочу сказати, – притисла жінка руки-лапки до грудей. – Ти обов’язково в класі повинен проводити виховну годину! Щотижня, –підкреслювала, як на божій сповіді.
– Добре, добре! – гаряче запевняв, а бурхлива злива сліз струмувала і струмувала з очей.
– Вибирай цікавинки, «родзиночки» на кожен урок! От коли вчитимеш закон Бойля-Маріотта, обов’язково згадай, що Роберт Бойль винайшов… чорнило. Із дубильного горіха і заліза!
– Я знаю, знаю! – переконував стареньку, як біля дошки на уроці.
Бабуся смиренно зітхнула, наче мала дитина, і раптом попрохала:
– А тепер я хочу зеленого чаю із сухариками.
– Я зараз! – ощасливлений, піднесений, як на крилах, крутнувся і кинувся до дверей.
…Через півгодини біг від «АТБ» із пакетиком ванільних сухариків і пачкою зеленого чаю. Вилетів на другий поверх і раптом очі полоснуло як автогеном: до реанімаційної палати санітарка несла чорний поліетиленовий мішок.
Вибив плечем двері. Біля бабусиного ліжка метушилися три постаті в «скафандрах»… Наче янголи охоронці, безсило розвели руками.
Кинувся, не тямлячи себе, роздер криком усе відділення.
– Бабусю, бабусю! – плакав і голубив ручки-лапки, котрі вже ніколи не вмочать сухарики в зелений чай, а вони хололи й хололи під його теплими юнацькими долонями, поступово крижаніючи.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.