“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
(СМАРАГДОВИЙ СОН)
– Ти знаєш, скільки прекрасних людей з’їхалося, скільки зворушливих високих слів було сказано про тата! – сльози струмують блідим, як із білої глини виліпленим обличчям моєї сумноокої подруги.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вона береться плакати, одхлипуючи як дитина, вона береться згадувати, леліючи скорботне серце захололими від печалі словами. На мить щире зворушення пробивається промінцем на грані сльози, і її бліде, виснажене від безсоння і мук обличчя засвічується подобою посмішки:
– І, уявляєш, сам Олексій Науменко, староста з історичного?! Уявляєш, він приїхав із самого Києва попрощатися з татом! Він сам узяв слово за поминальним столом! Виявляється, тато був для нього взірцем, старшим товаришем, вони збиралися з татом щоп’ятниці у нашій вітальні і вели найсокровенніші розмови про майбутнє України… Він це так і назвав для себе – «вечори під зеленою лампою»… Ти ж пам’ятаєш зелену настільну лампу у батьківському кабінеті?!
Так, я пам’ятаю зелену лампу. Пам’ятаю забиті книгами до стелі стелажі, пам’ятаю скромну-скромнісіньку хрущовку на околиці міста, пам’ятаю добру до зніяковіння молоду-молоду посмішку мого, вже покійного, земля йому пухом, вузівського викладача, тоді ще заледве сорокарічного асистента…
А пам’ятаю, я багато чого пам’ятаю. Я дивлюся на заплакану, змарнілу і від того ще більше схожу на свого батька мою печальнооку подругу, я переймаюсь її слізьми, як своїми, але я бачу, бачу ту зелену лампу…
– Чому тато не познайомив мене з Олексієм, якщо вони були такі близькі? Чому?! – хвиля гострої чаїної туги накриває мою подругу з головою. – Чому?
Я обіймаю її вутлі, майже дівочі плечі і мружу очі від зеленого-зеленого світла…
Береги Бугу в кипінні ніжного травневого смарагду, хвилі з-під весла нуртують білим окропом піни, срібний капіж у мене на руках, на обличчі. Розмаяне біле волосся зволожене рибним духом води. Я занурюю білу-білу руку у хвилю, я дивлюся на карбоване козацьке, смагке смаготою століть, чоловіче обличчя навпроти…
Мій супутник правує човна до берега, а я ще не натішилася ні глибокою сутінню води, ні ніжним кипінням зелених берегів, ні карбованими богунівськими рисами чоловіка навпроти…
Моя подруга гірко схлипує, а мені розрадити її нічим, хіба що я одна з нас обох знаю, що у тому човні, того далекого травня могла бути вона, а не я… Тільки чи втішить це її?!
– Давай пом’янемо тата! – подруга наливає два срібні келишки червоним вином.
Я випиваю поминальне вино за її батька, а краєм гострого леза моя печаль ріже моє серце: мого тата уже немає на білому світі десять літ…
І тоді з глибини моєї пам’яті знову й знову виринає карбоване, наче висічене з тисячолітнього граніту, чоловіче обличчя. Ми танцюємо і танцюємо на моєму дні народження, він запрошує мене і тільки мене. На мені улюблена сукня з широким викотом і завуженими рукавами, я знаю, вона мені дуже личить. Її пошила для мене краща мамина подруга, бо замовляти в кравчині чи в ательє нам було не по кишені.
Ми кружляємо і кружляємо по тісній хрущовці, моя молодша сестра-першокласниця показує мені язика, мій молодший брат-студент підпирає плечима книжкові стелажі аж під стелю. Мій батько всміхається доброю аж до безпорадності усмішкою: я його улюблениця, уся як вилитий він.
– У тебе чудові батьки, – обіймає мене високий чоловік з вилитою могутньою статурою. – Особливо батько. Він у тебе українець за структурою душі, не з принуки…
І грає, грає моя студентська магніторадіола «Романтика», і спалахує найвищим, найчистішим сріблом, і засліплює серце Соломія Крушельницька – подарунок козака, що упадає за мною:
Ой, брехали воріженьки,
Як настало літо…
Було правда і неправда,
Було розмаїто.
…І знову на світі – зелено-зелено. Як від лампи. Від червневого сонця. Моя подруга прориває моркву. У нас із нею – дачі. Межа в межу. Як і долі.
Невисокого зросту телевань сичить крізь зуби:
– Я манав цю твою дачу! І ти – шизічка, і батьки твої – шизіки!..
Через пліт із сусідського обійстя регоче Ганна:
– Та цей професорський зять матюкається ще гірше, ніж мій покійний Павло!
Подруга ледве розгинає натруджений поперек і взелененою від пирію рукою витирає з обличчя чи то піт, чи то сльозу.
– Знаєш, він не винуватий. Він – сирота. Він – син народу, – жебонить голос подруги.
І мені хочеться плакати від її наївності.
…І заливає сріблом мою кімнату «Місячна соната» – подруга взелененими від городу руками грає свою і мою юність, своє і моє серце, виповідає свою і мою кривду на життя, якій немає чим пояснити, зарадити.
– Мамо, тьотя Таня грає, як віртуоз! – захоплюється мій шістнадцятирічний син.
А я тулю і тулю його до себе, а бачу розтрощене дитяче ліжечко, розбите на дрова високим п’янезним чоловіком, чую не вимкнутий телевізор, краєм ока вихоплюю з екрану карбоване козацького лиття чоловіче обличчя – іде засідання Верховної Ради.
…Ми тулимося із подругою плечем до плеча.
Десь, більш ніж сорок років тому, іде Вінницею лапатий сніг, на тротуарах ковзько, і мене підтримує за лікоть високий красень-козак. Ми щойно вийшли з ним із «Тімірязєвки», ми обоє захмелені Яворницьким, нам ледве за двадцять. Ми йдемо і йдемо, аж раптом молодий чоловік із профілем Івана Богуна стишує крок і голос…
– Поглянь, – каже він мені зміненим до невпізнання лакейським медовим голосочком: – Поглянь, це котеджі, в яких живуть самі обкомівські бонзи!..
…Горить зелена лампа. Але чому нам з подругою так зимно при ній?!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.