(Оповідання)
– Молоко, молоко, молоко-о-о!
Біла луна гойднула пахуче шумовиння кущів розквітлого жасмину, пломінкі суцвіття японської троянди, рожеві тарелі піонів, ще зелені грона винограду «дамські пальчики», що обвив альтанку.
Біла луна струсила першу росу бузків над ще порожнім бетонованим басейном і причаїлася в пишних кронах персикових дерев.
Біла луна піднялась і завмерла на самісінькому вершечку молодого літа – і розбилася на срібні друзки об напів розчинені скляні двері французького балкона на другому поверсі котеджу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Молоко! Молоко! Молоко-о-о!
Якусь мить ловив чарівне мелодійне співзвуччя. А тоді зістрибнув з постелі і в самій піжамі кинувся зі своєї спальні широким холом до бабусиної.
– Бабусю, бабусю!! – потягнув на себе край шовкової ковдри.
– Чого тобі, Ментік? – спросоння озвалася жінка, мружачи очі.
– Бабусю! Це співають райські птиці?!
– Де?! – не зрозуміла.
– Там! – показав рукою.
– Молоко, молоко, молоко-о-о! – кипіло юне срібло за вікном.
– А! – усміхнулася. – Це сусідська дівчинка продає молоко.
– Чому я ніколи її не чув і не бачив?!
– Бо ти не приїздив, моє сонце, два останні роки з Лондона до Степанковичів, а за цей час дівчинка підросла і вже допомагає батькам – торгує молоком!
– То це дівчинка? – не повірив. – А можна її побачити?!
– Звичайно! Тільки візьми на кухні на столі скляний слоїк і гроші в гаманці і йди по молоко!
– Але я переодягнуся! – занепокоївся. – Так незручно!
Швиденько відшукав у шафі нові оранжеві бриджі та білу футболочку.
– Ти, Метью, так наряджаєшся до дівчинки, як на прийом до англійської королеви! – замиловано дивилася на онука і весело сміялася…
…Біля високих кованих чорних з позолотою воріт стояло диво. Диво мало блакитні оченята, широко розкриті, як різдвяні небеса, диво мало рожеві щічки, диво було заплетене у дві русяві кіски і одягнене в легеньке «хебешне» платтячко – біле в червоний горошок. Диву було десять років і воно продавало молоко літровим алюмінієвим ківшиком з бідона на невеликому візку з двох велосипедних коліс.
– Ти хто? – здивувалася.
– Я – Метью, – ледве прошепотів.
– А-а! Ти – Дмитрик! Ти онук Базилевичів! А я – Катруся! – простягла човником долоньку і усміхнулась
Хлопчик раптом знітився, нахилився і трепетно поцілував засмаглу долоньку.
– Ти чого?! – глянула розчахнутим подивом оченят. – Ти це нащо?
– Але ж ти – дівчинка!! – ледь не заплакав.
– Ну і що? Я з хлопцями у футбола граю на стадіоні усе літо! І на ставку плаваю навимашки! Ти так ніколи більше не роби, бо я не буду з тобою гуляти в квача!
– Добре, – покірливо погодився.
– Діти, діти! – весело озвалася білява жінка з ганку котеджу. – Ідіть сюди! Будете пити какао з тортиком! Ментік, запроси дівчинку і пригости її шоколадним тортиком!
– А як же молоко?! – несміливо глянула на хлопчика.
– Завозьте бідон сюди, у двір! – гостинно загукала жінка-білявка. – Ось так! А тепер помийте руки у ванній і йдіть до столу на кухню!
…Стала на поріг – і аж зажмурилася: біле-біле мерехтіння, сяйво, світіння… Несподівано торкнулася пальчиком стіни.
– Це – мармур! – поспішив пояснити хлопчик. – У нас три мармурові ванни, – біла, червона і рожева! На кожному поверсі! Хочеш, я тобі покажу?!
– Ні! – ледве не скрикнула.
Переклала мило з рученяти в рученя і дивилася насторожено на круглий ошатний столик з флаконами різнокольорового скла.
– Що це?! – запитала майже суворо.
– Що? – не зрозумів.
– Це… – показала рукою.
– А, це туалетний столик з оніксу!
– А чому він… світиться?
– Бабуся казала, що це такий мінерал! Він дуже дорогоцінний! Він і в темряві світиться!
– А ми влітку миємо руки на вулиці з бляшаного «мойдодира», – раптом сказала, як відрізала.
– О-о! А покажеш мені його?!
Промовчала.
Нараз двері ванної прочинилися і високий засмаглий, рудочубий, схожий на вікінга, чоловік сердито вигукнув на порозі:
– О, чорт!
І щез.
– Це – дідусь! – весело пояснив хлопчик. – Він дуже добрий! Не бійся! Він просто не знає, яка ти хороша, славна дівчинка!
– Справді? – завагалася.
…Обоє пили какао.
– Бери тортик і ананас! – білявка присунула до дівчинки десертну тарілку з нарізаними ласощами.
– Ні, – відсунула вбік.
– Чому? – вразилася жінка.
– Мама каже, що ми не можемо собі таке дозволити. Для нас це дуже дорого. І не треба до цього звикати.
– А я бачила, у вашому дворі поспіла шовковиця! – защебетала жінка. – Поїсте з Ментіком тортик з ананасом, а потім запросиш його до себе на шовковицю.
– Добре, – повеселішала дівчинка. – Але ж я ще не продала молоко!!
– А я тобі допоможу! – схопився хлопчик. – Я ще ніколи в житті не продавав з возика молоко!!
…– Що це за чужі діти домом вештаються? – з гнівом озвався «скандинавець». – Оце зайшов до ванної, а там якесь незнайоме дівчаче створіння руки миє!
– А ти б хотів, щоб твій і мій онук став геєм?! З трьох років він навчається лише з хлопчиками, і так аж до вісімнадцяти, до самісінького університету! По-твоєму, це нормально?!
– Ну, знаєш, ти не міністр освіти Великобританії, щоб критикувати англійські порядки! Британці завжди праві!
– Британці завжди праві! – м’яко, але з притиском заперечила дружина. –Ментіку вже вкрай потрібне товариство дівчаток.
…Шовковиця лисніла смарагдовим шовковим листям, сміялися дитячі личка, вимащені чорнилом ягід.
– О! А ви там шо – усю шовковицю вже об’їли і мені не лишили?! – почувся трішки шепелявий голосок – під деревом реготала дівчинка в синенькому лапатому платтячку і білих пластикових капчиках на босу ногу.
Хлопчик з цікавістю глянув на гостю:
– А як звати місіс?
Катруся вибухнула голосним сміхом:
– Цю місіс звати Галка Бойчучка! Вона живе на Видумці і там пасе бабиних кіз на долині коло Круглика!
– О, о! – образилася! – Думаєш, як завела собі моднячого кавалера, то будеш паскудити найкращу подругу!
– Та лізь уже до нас! – змилостивилась дівчинка.
…Ополудні усі троє, веселі, з голови до ніг у фіолеті від шовковиці, злізли з дерева. Вмивалися з «мойдодира» на вуглі хати, ківшиком долонь обливалися водою, вищали, скакали, як бісенята, по всьому моріжку, яким заросло подвір’я.
Нарешті, угамувавшись, попадали у садку на широку гойдалку і щасливий хлопчик виголосив:
– Дорогі мої дами серця! А чи не піти нам до ресторану? Я вас обох запрошую!
Дівчатка приснули від сміху:
– Наш ресторан у Степанковичах називається «лавка тьоті Зіни»! І ти маєш, як кавалер, купити нам аж по три морозива!
– Я – ваш! – притиснув долоньку до грудей.
– Тоді – гайда! Тут близько!
…«Ресторан» – на розі двох вуличок, зарослих по узбіччях густими запиленими лопухами, чистісінько вибілений, підведений по вуглях синькою, з ошатним ганочком, шкрабачкою для ніг і віничком-«драпаком»… Біля входу – оранжева латочка нагідок… Двері-«вертушка» впустили гомінких дітей.
«Тьотя Зіна» – повновида, білява, в мереживному фартушку на широких стегнах, розпливалася в усмішці:
– Ну і кого ви до мене привели? Де взяли такого красунчика?
– Це – Дмитрик. Він приїхав до нас із самого Лондона! Він живе у бабусі і дідуся в котеджі біля аптеки!
– І що ж вас цікавить, юначе? – достоту офіційно запитала продавщиця.
– Я хотів би, міс, купити у вас три шоколадні морозива і три напої мохіто!
– А гроші у тебе, багатію, є?
– Є, фунти стерлінгів! Але це цілком конвертована валюта! – запевнив хлопчик.
– Не знаю, де вона конвертована, але у нас у Степанковичах «ходять» тільки гривні! – продавщиця спохмурніла. – Так то!
– Тьотю Зіно! – в один голос заспівали дівчатка. – Запишіть нас «на хрестик»! Ми завтра віддамо!
Продавщиця дістала з-під прилавка здоровенного темно-зеленого зошита, куди записувала тих, хто брав у борг, і цілком твердо пообіцяла:
– Запишу «на хрестик», але якщо завтра не віддасте, скажу батькам, щоб шкуру з вас спустили!..
…– Дідусю! У мене до тебе є велике прохання!
«Скандинавець»-дідусь усміхнувся, як сонце:
– Яке, любий хлопчику?
– Поміняй мені фунти на гривні! Я хочу пригостити дівчаток у місцевому ресторані «тьоті Зіни»!
Зняв окуляри, глянув суворо-зверхньо:
– Поміняти я то поміняю, але тобі радив би в майбутньому вибирати дівчаток, які самі заробляють гроші…От хоча б, як твоя бабуся… Візьми її за взірець! Бабуся – справжнісінька бізнес-вумен!
– Дідусю, але ж у Катрусі з батьками є свій молочний бізнес! – гаряче запевнив. – У них – аж три дуже породисті корови! Таких більше немає не те що у всіх Степанковичах, але й у самій Мархалівці! І Катруся сама їх доїть! І я пробував доїти!
– Господи! – зітхнув. – Може, ти ще й гній чиститимеш з-під тих корів?
– Ні! – палко заперечив. – Гній чистить Катрусин тато, дядя Юрій, і вивозить на великій металевій тачці прямісінько на город! Я бачив!.. – Перевів подих, спохмурнів: – Але, дідусю, якщо ти ще раз скажеш про Катрусю або її родинний бізнес прикрі речі, у тебе не буде більше твого «любого хлопчика»!
– Характер! – розвів руками «вікінг». – Характер!
… – Кис-кис-кис! – манила вродлива білява господиня дому рудого славного котика з вулиці.
Обережно просунув у чорні ковані ворота руду пичку… І тут на нього посипалася «манна небесна» – шматочки ковбаси, куряча ніжка, теляча відбивна…
– Що це ти пів холодильника спустила заради бродячого кота? – бухтів гнівом чоловік.
– Ти дивися, який це прекрасний кіт! Яка буде радість для Ментіка! – присіла біля рудохвостого і замилувалась, як він уминає делікатесні харчі.
– О, а ось і наш онук з баришнею не забарились! – кивнув у бік вулиці «скандинавець», миючи зі шланга сріблястий «джип».
– Ой, бабусю! – кинувся хлопчик до воріт. – Чий це котик? Ми з Катрусею можемо з ним гратися?!
– Грайся, моє серце! Він – твій! Тут усе твоє! Цей дім, цей садок, цей котик! Весь світ ми з дідусем ладні тобі прихилити! – виспівувала жінка.
– Бабусю, а можна я назову котика Лео? Він схожий на справжнісіньке левеня! – погладив рукою.
– Це – кіт Мурко, наших сусідів Пастухів, – тихо заперечила дівчинка.
Всі замовкли. Дивилися то на кота, то на Катрусю.
– Ну і нічого! – усміхнулася жінка. – Ви з котиком пограєтеся і він повернеться до своїх господарів!
– Ти не бійся! Я тебе не скривджу! – взяв до рук «Лео»-Мурка.
Той солодко примружив очі.
– Але ж він – Пастухів! – повторила дівчинка.
«Скандинавець»-дідусь суворо поглянув:
– А як ти вчишся, Катерино?!
– Я – відмінниця! – з гідністю відповіла.
– Характер! – зауважив чи то з осудом, чи з похвалою.
…Бурхлива злива прокотилася над Степанковичами. Зітхнули персикові дерева, горіхи. Струсив буйну темно-зелену чуприну бузок. Високе сонце забриніло в скляних кахлях французького балкону. Альтанка засвітилася прозоро-салатовими гронами винограду…
Діти висипали з альтанки – і садиба задзвеніла живим сріблом голосів, сміху…
– Господи! Їх уже – троє! – пожалівся дружині.
– Ну і прекрасно! – великодушно виголосила. – Ти подивись, як розквітнув у дівочому товаристві Ментік!
– Бабусю! Бабусю! Можна ми пограємось айфоном? – підбіг хлопчик до жінки.
– Звичайно, моє сонце, звичайно!
… – Ну в тебе й смартфон крутий! – не вгавала Галинка. – А давайте будемо кіно знімати! Про кохання! Не навсправжки, а для приколу!
– Хто буде знімати?! – загорівся хлопчик
– Спочатку – я. А потім – Катруся! А ти, Дмитрику, будеш нашим спільним коханцем! Тільки будемо розігрувати кіно про любов і смерть! Так інтересніше!
– Я зрозуміла! – Катруся підбігла до краю басейна. – Ну, знімай, Галю, знімай!
Подруга і собі стала на цементний край.
– Що знімати?! – визвірилась. – Ти давай вже помирай! Я знімаю!
– Ах, ти мене зрадив! Ти розбив мені серце! Я помираю! – дівчинка притисла до грудей руки і, сміючись, стрибнула на дно басейна.
– А тепер ти, Дмитрику! – горлала «режисер-оператор». – Тіки помирай, помирай, як насправжки! Не шкір зуби!
– Ах, ти так! Ти мені не віриш! – закотив очі хлопчик. – Я помираю! – і стрибнув за Катрусею вслід.
На дні басейна обоє весело лопотіли босими ноженятами по кісточки у воді, що натекла з дощу…
– Як перед смертю, обнімайтеся, обнімайтеся, а не іржіть! – надривалася Галинка.
Раптом обоє замовкли, знітились… В басейні пахло вільгістю, падалішнім торішнім горіховим листям, таїною каменю і води… В кутку на камінному виступі-карнизі причаїлася смарагдова жабка, завмерши від страху, витріщилася на дітей… І під тим незмигним поглядом вони мимохіть притулилися одне до одного – і засоромилися…
– Знаєш, а ти мені подобаєшся, – тихо видихнув хлопчик. – Насправжки, а не на смартфон… – і трепетно обвив рученятами худенькі дівчачі плечі.
– І ти мені. Насправжки… Серйозно, – дівчинка схилила голівку на хлопчаче плече.
– Клас! – сміялася згори Галинка. – Ви як справжнісінькі коханці граєте! Все знято!
…Літо кипіло в зеніті червоним, жовтим, зеленим ключем. Кашка заливала золотом цвіту яри, бунчуки будяків стриміли гарячим фіолетом серед дурманного різнотрав’я долин, солод яблуневих садів настоював спечне повітря, і серце щеміло від невідворотності щастя, – серпень бенкетував над Степанковичами.
Такого переповненого сонцем і трепетом полудня відкрилася таємниця. Вона зачаїлася за садами, за левадою, за столітніми крислатими вербами… В Марковій долині, за куширем, на відкритому плесі кипіли тонюсінькі скалочки сонця, а збоку на воді тремтіли два білі марева – двоє снігових птахів-красенів – лебідь і лебідка…
– Ой! Звідки вони? – перехопило подих від захвату хлопчикові.
– Мовчи! – приклала пальчик до уст. – Вони все чують і тямлять… Поза… позатого літа дід Курій із Мочарів підстрелив лебедя… Крило не тримало його. Але лебідка лишилася з лебедем і не полетіла у вирій… А мій дідусь Карпо, коли вода замерзла, перевіз лебедів на тачці у мішку у наш хлів… Лишив у кліточці, де колись були поросята. В теплі лебідь за зиму поправився, а навесні дідусь випустив птахів на озеро… А діду Курію сказав, що роздере його, як паршиву вівцю, коли той ще зачепить лебедів… Кожної осені лебеді відлітають, а кожної весни вертають на наше озеро… Про них знаємо тільки дідусь Карпо і я. А тепер – і ти…
– Я знаю! Це віднині наша велика таємниця! – прошепотів хлопчик.
…Виноград визрів – важкі солодкі грона грали діамантами ягід у скісному промінні передосіннього сонця. Басейн заносило перше жовте горіхове листя. Троянди по газонах палали запеченою барвою червоних пелюсток – вранці їх таврували сріблом приморозки…
– Де це Ментік? От-от приїде таксі! Пора в аеропорт! – бідкалася жінка на ганку котеджу.
– Він сказав мені по великому секрету, що пішов з Катрусею на їхнє озеро лебедів годувати! – довірився «вікінг» дружині.
– От ще! Через день він уже годуватиме білочок у Гайд-парку! – відмахнулася білявка.
– Метью хоче перед дорогою попрощатися з котом! – настоював чоловік. А той десь запропастився. Як земля розверзлася! Не знаєш, де він?!
– Знаю! – розсердилася. – Він там, де і повинен бути: на вулиці або у Пастухів. Я щільно причинила ворота. Не все йому «манна небесна»!
– Та ти ж сама його приманила! Ти ж ціле літо його підгодовувала!! – геть отетерів.
– Приманила, бо хотіла, щоб з ним грався Метью. Хлопчик повертається до Лондона, і нічого нам даремно котів годувати зі всіх Степанковичів.
…Озеро, як прозору тарелю, хилитали срібні брижі. Лебеді тремтіли на студеній хвилі. Вони довірливо підпливли до дітей.
Хотіла зрушити старенького човна, щоб наблизитися до птахів, але хлопчик перехопив рученя.
– Не руш! Не руш важкого! Ти ж – дівчинка! – з голубливим притиском сказав.
– А мама і тато повторюють, що я – урвитель і що від мене – один-но клопіт! Знов ганяла у футбола і порвала плаття!
– Не хвилюйся! – гаряче заспокоїв. – Я, коли виросту, куплю тобі багато-багато платтів! У тебе їх буде стільки, як у принцеси Діани, на весь Лондон!
– А що, я поїду з тобою до Лондона? – не повірила.
– Звичайно! Адже ти станеш моєю дружиною…
– Не говори такого… Не кажи… Бо зурочиш! – закрила лице рученятами, здригнулися худенькі плечі від плачу…
– Я вибрав тебе на все життя… – притулив до себе.
…Сліпучий, сяючий, піднесений, як оберемок розквітлого червневого жасмину, – в білосніжній сорочці, у чорних лакованих «шузах» – влетів до лондонської вітальні.
– Дідусю, бабусю, мамо! Я склав усі іспити на «відмінно»!
– Це прекрасно! – бабуся голубила очима високу ставну юначу постать. – Наш хлопчик – блискучий студент Оксфорду! А ще – рідкісний красень! Наш хлопчик виріс! Наш хлопчик дорослий!
– Мамо, дідусю, бабусю! Я лечу на Київ! Я збираюся у Степанковичі! Адже у Катрусі день народження! Їй виповнюється вісімнадцять. І у мене почалися канікули.
Радість, як линовище, сповзла з усіх трьох облич.
– Зачекай, зачекай, – зупинила бабуся. – Але ж сьогодні ми запросили на ланч твого університетського друга Максиміліана з сестрою Сьюзі і з батьками!
– Ну і що? От ви і зустрінетеся з ними. А мені вже час до аеропорту!..
– Не спіши! – приструнила онука. – Спочатку вислухай нас! Це – візит-відповідь! Ми вже були у них на ланчі, і мати Максиміліана і Сьюзі міс Скарлет однозначно дала зрозуміти, що вона вважає тебе бажаною партією для своєї доньки!
Оторопіло дивився на рідних і не впізнавав:
– Яка Сьюзі, коли у мене є кохана дівчина в Україні? І ця дівчина – Катруся!!
Усі троє перезирнулися. Бабуся благально простягла руки до онука:
– Як ти не розумієш, Метью! В Україні іде війна, нам нікуди повертатися! Нам треба пускати коріння тут! У Лондоні! А ми – емігранти. Це як тавро… Ми маємо статки, але ми, з погляду корінних британців, – нувориші. А сім’я Максиміліана і Сьюзі – це, як кажуть тут, «старі англійські гроші»! Це древній аристократичний британський рід! Для нас честь – породичатися з ними! Цей шанс – один на мільйон!
Ти відмінно навчаєшся в Оксфорді, тебе чекає блискуче майбутнє… але зі Сьюзі! Навіщо тобі ця дівчинка з України? Хочеш з нею по Степанковичах молоко розвозити? Сміх та й годі! Що тобі те дитяче кохання?!
– Катруся теж матиме вищу освіту! – відчайдушно пояснював, а губи тремтіли: – Вона на відмінно вчиться у сільськогосподарській академії! У самій Білій Церкві!!
Ви хочете, щоб я вполював для вас Сьюзі, вполював «старі англійські гроші»?! Ти, бабусю, приманила мою Катрусю, як котеня Лео! Але у мене – людське серце!
З крижаним обличчям карбувала, як ножем:
– Таке життя, онучку! А ти як думав?! Життя – це велике полювання! А ти цього не знав?! Ти звик сито їсти, солодко спати, але солодкі сни скінчились! Тобі слід подбати про інтереси сім’ї, Метью!
– Я лечу до Катрусі! – метнувся до дверей, але бабуся розіп’ялася на них.
– Нікуди ти не полетиш!
– Полечу! – затято рвонув до вікна, тільки шугнули два білі крила рукавів у віконному отворі.
…Стояла у лондонському терміналі Борисполя і гірко плакала. Поруч не тамувала сліз вірна подруга Галя.
– Він ще прилетить, ось побачиш! – обнімала худенькі Катрусині плечі.
…Тонко озвався мобільник в палаті. Ледве притулив здоровою рукою до себе телефон.
– Дмитрику! Де ти пропав? – проплакав у слухавку дівочий голос.
– Я помираю… – печально усміхнувся.
– Як – помираєш?! – настрахано прошепотіла.
– Як у нашому басейні. Пам’ятаєш, як колись, улітку, після дощу, вісім років тому?
– Ой, ти жартуєш! Але ж я тебе чекаю, і мама, і тато, і дідусь!
– Мене вполювали… Пам’ятаєш нашого білого лебедя на нашому озері?
– Господи! Годі жартувати! Дмитрику, прилітай!!
– Я прилітатиму… Я прилітатиму кожної весни, – звівся на лікоть, аж крізь бинти на грудях проступила велика багряна пляма.
– Приїхала тьотя Міля з Фастова, дядько Тарас з Круглика, кума Мотя з Рославичів, хрещена Дарина з Мархалівки… Один-но ти не можеш прилетіти з того Лондона!