Наталка Ткаченко. Танці на підмурку

1458

(Міні-новела). Із серії «Життя як воно є»

 

– Гоп-гоп! Гоп-ца-ца! Гоп-ца-ца!

Скакав по гранітному підмурку як навіжений. Карий грім очей палахкотів на весь світ, білою блискавкою шугали в шаленій усмішці зуби, чорний смоляний чуб вився над смаглявим чолом. Босі ноги товкли камінь, аж іскри летіли насторч… Руки крутили дівочий стан, як веретено, цупко обнімали за плечі, розвівали довгу косу, як плакучу вербу, за вітром. Задихаючись, падала в парубочі обійми і конала від сміху…

– Юрко! Ну, Юрко!!

Витрішкуватий, круглий, як «тарілка інопланетян», срібний музичний центр надривався на вуглі підмурку: «Ай лав’ю, сіа, ай лав’ю»… Жовтогарячі грамофончики гарбузового цвіту вібрували на грядці, біло-рожевий клинчик квітучої картоплі коло хлівця підспівував чужомовній любові, чорне теля з білою зіркою на лобі, прив’язане на моріжку, весело брикало під «солодку» музику…

Надійшла з відром від корови – дивилася на ті дитячі танці і сміялася щасливим материнським сміхом, витирала пучкою сльози…

– Тьотю Таміло, хочете мати зятя?! – зіскочив з граніту і обхопив у обійми її, аж підняв з бляшаним відром над моріжком.

– Юрко! Ну, Юрко!!

Дочка і мати – обидві посеред подвір’я реготали з отого оглашенного парубка, який геть розтрощив, «затанцював» їм підмурок, так, що пісок і цемент прискали навсібіч…

…Над селом не змовкала музика випускного – вальс гойдав білі кетяги акацій біля будинку культури, танцювали заворожені святом пари… Дівчатка в фойє перед дзеркалом поправляли зачіски принцес і лопотіли шовковими крилами випускних суконь…

Батьки накривали для дітей пишні столи, матері змахували сльози, зворушені, втомлені, щасливі…

– Марійко, а що я маю тобі сказати… – подала полумисок з голубцями молодиці. – Такі вже наші діти обоє славні, то давай подружімо їх!! Хай поберуться!

Усміхнулось материнське серце, взяла голубчика:

– Та я не проти… Але як вони…

– Ой, як уже твій Юрко нам усім до душі припав, я сказати не можу! Як вони удвох з Ганнуською на нашому підмурку витанцьовують, то в мене серце стає! А давай-но, Марійко, вип’ємо за наших дітей, щоб їх доля не цуралась…

…Удвох несли польську «рябу» сумку – з бараболькою, цибулькою, яблуками-денештами і зарубаною качкою… Рихтувалися починати спільне вінницьке життя: Ганнуся пішла на курси перукарів, Юрко влаштувався на меблевій фабриці…

У переповненому автобусі сідала хлопцеві на коліна, він міцними засмаглими руками обхоплював тонкий дівочий стан…

Не крилися перед селом: вже були парою, вже найняли квартирку-«хрущовку» на Київській…

…З першої зарплати купив Ганнусьці обручку, Тамілі – хустину із золотими тороками, взявся городити тещине обійстя…

Марія з Тамілою сиділи на лавці під хатою, лузали гарбузове насіння і милувалися Юрковою роботою. Ганнуська, з перефарбованим у чорне, як воронове крило, волоссям, з довгим червоним манікюром, оббирала в чавунець бараболю на вечерю.

З ганку підскакував старий Іван:

– Ти, сину, отутечки бери лівіше!

А самого водило – зранку набрався.

– Ви, тату, не вмішуйтеся! – правив своєї.

Ставив червоного, як вогонь, паркана з металопластику, обгороджуючи садибу, палісадник, старий підмурок.

– Я у Вінниці чортів сліпити не буду! Я село люблю. Зароблю трохи грошей на меблевій і вернуся в Зелену Долину… Перше, мотоблока куплю. Буду на «мотіку» возити тебе, мамо, і вас, мамо Таміло, з Ганнуською на город і з городу. А там паї земельні заберу, цукрового буряка посію… Восени викопаю, в Юзефівку на цукровий завод здам… Хату нову поставлю на старому підмуркові, вікнами в садок, насаджу яблунь, вишень, абрикосів, усякої всячини наберу із гущинецького розсадника… А там з Ганнуською вам онуків насиплемо! Синів, дочок…

Матері слухали, весело переглядалися, Марія дивилася на сина через сонячну сльозу:

– Хазяїн ти мій! Хазяїн!

…Фарбувала то в рудий, то в білий, то в каштановий колір голову. Поверталася зі своєї перукарні і поганючою російською мовою бралася балакати з Юрком:

– Нашиє клієнткі люблять всякі меліровкі. Одна такоє вчворіла, покрасилася в зєльоную фарбу…

Сміявся з Ганнуськи:

– Ти б краще нам борщу вчворила…

І обнімав свою перукарку…

Міняла ледь не щодня кольори манікюру, повторювала, як папуга, все, що чула за день в салоні, – ціни дорогущих, на мільйон гривень, вінницьких квартир, назви якихось шалених іномарок…

– Ганнусько! Тебе ця Вінниця «в тім’ячко вдарила»! – реготав з дівчини. – От вернемося в село – знов нормальною станеш!

Ображалася – і замовкала, бралася нарощувати довжелезні чорні вії.

Все частіше затримувалася в своїй перукарні… Верталася веселенька…

– А до нас у салон хлопці-араби з медінституту стригтися ходять! Такі смішні! – здвигнула плеченятами. – «Анна! Ти очєнь красівий дєвушка!» – перекривила, регочучи.

Дивився, не впізнаючи своєї Ганнуськи.

Якогось вечора не застав її – жужмаком розкидані речі, його одіж, порожні вішалки в шафі… На столі – записка: «Юрко. Я ухожу від тіб’я. Анна».

Впав на ліжко. Скрегочучи зубами, забився в плачі… Всю ніч стогнав крізь сон…

…Другого дня надвечір прийшла Таміла. Не дивлячись в очі, підібгавши губи, заговорила, як до чужої: «Маріє, нам другі люди трапляються. То хай Ганнуська буде щаслива! А вони з твоїм Юрком ще не розписані, не вінчані. Слава богу, дитя не зав’язалося. То й ділити нема чого. А за паркан і за всьо ми гроші вам повертаємо. Хусейн так і сказав: «Рассчітайся со своїм молодим чєловєком за всьо, Анна». І самі-но долари дав!..

Поклала хустку з золотими тороками, зверху – обручку і купку асигнацій…

…На вихідні приїхав, чорний, аж зімлілий.

– Мамо! За що?! – утер сльозу.

– Гріх вони будуть мати, дитино, за тебе, великий гріх… – тільки й видушила з себе…

Потерпала серцем за сина, аби не заподіяв собі чого… Місяць, другий, третій… А там – змужнів, пережив, перемовчав… Тільки все ще стогнав і кидався у сні…

Здибалися коло криниці, на вулиці, в лавці – не здоровкалися, не обзивалися одна до одної. Таміла високо несла голову, стиснувши губи, і мовчала, холодна, як з льоду. Марія не нарікала, тільки-но шепотіла через сльозу:

– За що мою дитину так покривджено?..

Затуляла вуха, щоб не чути, не дивилася в той бік, обходила десятою дорогою сусідчину хату, але все одно високий Тамілин голос знаходив її сам, доставав до живого. Сільські молодиці одна одній переказували, як тішилася та своїм новим йорданським зятем.

Щаслива, їздила невдовзі на доччине весілля до вінницького ресторану. Підстрижена, пофарбована Ганнуською хною, як глива курка, з червоними пагністями на руках і ногах, у синьому крепдешиновому платті, в червоних босоніжках на підборах.

– Усьо Хусейн покупляв, усьо Ганнусьці… І плаття, і босоніжки мені… І ресторан заказав на сто чоловік… На п’ять тисяч доларів… Були всі його араби-студенти. Тіки-но свати з Йорданії на цей раз ше не прилетіли, но передали сім тисяч доларів. Так і сказали по цій штуці, скапу чи шо: «Ми такой нєвесткє ради!» А Ганнуська мене надухала, а друг Хусейна Давид як узяв мене до танцю, я аж обімліла!..

В лавці, стоячи за хлібом, ділилася:

– Як моїй Ганнусьці добре, то як нікому! Квартира у них – хоч кіньми заїжджай! Кухня, ванна з такою машиною, шо сама пере! А ванна така біла, як сніг, «жакузі» називається!.. А Хусейн не п’є, жадної краплі не п’є… Каже: «Ми, мусульманє, нє напіваємся, как ваші мужчіни…»

Пройшов рік, а Марія бачила, що не зростається синове серце – пошматоване, посічене, розіп’яте… Навіть після того, як Ганнуся родила дочку…

По всьому селі роздзвонювала Таміла радісну новину:

– Така славнюня ця моя онучечка, окатенька, чорнюня! Рамірою назвали! Як мала Ганнуська родити, то Хусейн найкращого вінницького акушера найняв, півтори тисячі доларів заплатив!.. А Ганнуся мені каже: «Мамо, я так родила, шо й не зчулася! Дівчинка сама з мене виплигнула!» Не боліло їй і раз, ні тобі розривів, ні тобі тої нашої бабської муки… Це, певно, Ганнуся моя щаслива за всі мої біди з тим її татом-алкашем… Сидить під хатою, напився, як зюзя! Святкує, ірод!..

Ходила Зеленою Долиною й озивалася до своїх товаришок:

– Все-все в моєї Ганнуськи добре! Раміру бавить, вчить Коран. Так Хусейн і каже: «Надо тєбє іслам прінять. Надо становітса мусульманкой»…

…Якось над’їхав Юрко з Вінниці, вхопив відра – принести води з сусідської криниці. А та – в межу з Тамілиним городом.

Глянула благально на сина:

– Не ходи! Там Ганнуська з дитиною!..

Не послухав. Тільки-но бахнув дверима.

…Стояла під вишнею навпроти підмурка. Побачила – відвернулася.

Тамуючи холодок у грудях, підійшов ближче:

– Добрий вечір, Ганнусю!

– Добрий! – зціпила зуби.

– Що ж ти цураєшся?! Ми ж свої, сільські, сусіди! Чи вже і забула все?

– Що? – прискалила око. – Що я маю не забути?

– А наші танці на підмурку! – гукнув одчайдушно.

Помовчала. Озвалася тихо-тихо:

– А ти що? Ти їх досі пам’ятаєш?

– Я пам’ятаю… – ледве прохрипів задушеним голосом. – А ти, видно, давно забула.

– І я не забула, Юрку! – раптом зізналася на одчай душі.

І… тиша. Стояли, не вірячи і вірячи одне одному.

– То шо – потанцюємо?! – скочив на підмурок.

– Потанцюємо! – і собі скочила на камінь.

Гоп-ца-ца! Гоп-ца-ца! Гоп-гоп!

Обнімав забуті Ганнусині плечі, прискав пісок і камінь з-під ніг, гойдалось і кружляло вечорове сільське небо, розвівалось і падало кучеряве волосся – водограєм по жіночих плечах… Плакало серце і не ставало від шаленого танцю, обоє, як навіжені, парувалися, розкошували молодими любощами на рідному старому підмурку..

– Вернися, Ганнусю! – цілував очі, шию, волосся. – Вернися!

– Пізно, Юрку! –  відрубала як стій. – Пізно!

– Я віддам тобі все, що маю! – благав, впрошував, молив. – Я дам тобі наше просте сільське справжнє щастя… Нащо тобі те відзігорне, доларове, чуже?

– Та подавися ти своїм простим сільським щастям! – раптом з ненавистю визвірилася, аж відсахнувся. – Бачила я, наїлася тим сільським щастям!! Батько – алкоголік придурошний… Путніх воріт не надбав, нової хати за двадцять літ не поставив… Один-но підмурок, як дуля, стирчить серед двору… Мати весь вік з гною й сечі не вилазила… Я їй манікюр робити, а в неї, бідної, руки трусяться, чорні, вироблені…

Що? Що ти мені дав би?! Хлів, хату, город?! І в сорок років – баба бабою, жИли, як кулаки, на ногах повилазили б, як у мами?!

Будь прокляте таке сільське щастя!

Я – жінка лікаря! Хай араб, хай чорний, хай чужий, але лікар!!

А ти хто? Що ти мені міг дати? Танці на підмурку?! А батьки Хусейна мені за Раміру дійницю золота дали!! – бряжчали браслети на тонких смаглявих руках, бриніли персні, каблучки, нанизані на кожен палець, дзвеніли золоті сережки, довгі ланцюжки, обвиваючи молоду шию. – Злидень!!

І, не тямлячи себе, замахнувся… Відскочила, поточилася. Впала на підмурок, не зойкнувши, закривавивши скронею камінь.

… – Мамо! – кричав. – Я ж не хотів!! Я ж не думав!!

– Сину, сину.. Ти любив її, я знаю. Проклято любив, сину…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!