“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
СУЧАСНА ІСТОРІЯ ОДНОГО ВІННИЦЬКОГО ГАРЕМУ
«Сераль», він же «султанів палац» – трикімнатна хрущовка на Вишеньці, вщент розбита, розтрощена, без найменшого натяку на капітальний чи навіть косметичний ремонт.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Господиня десять років тому виїхала в Штати на постійне проживання. Оренду «сералю» передоручила сестрі, котра мешкає аж на Тяжилові зі стареньким маразматичним татом і донькою-розвідницею з онуком.
«Султан» – сиріч Сашко, студент-психолог, з незакінченим медунівером. Смаглявий красень з пронизливими карими очима, точеною стрункою поставою середнього зросту кочівника-степовика.
Як і належить «султану», винаймає окрему кімнату «сералю», правда, щонайменшу. «Гарем» – Ольга, Зінаїда, Мар’яна, Дарина, Галина – дівчата двадцяти-двадцяти п’яти років – переважно усі з приміських сіл – офіціантки, касирки, барменші з найдешевших вінницьких барів і кафе.
Вранішнє сонце встає над сонною суботньою Вінницею. Першим в «сералі» прокидається «султан». Він приймає душ і голиться в холі «палацу». Саме тут висить кругле люстерко в рамці брунатної пластмаси. Дзеркало єдине на всю квартиру, і дівки очима вже вивертіли своє відображення в ньому.
Хол – обдертий, як і вся квартира. Підлога – рваний, колись оранжево-квадратний, лінолеум. Журнальний столик з давно облізлою поліровкою заледве тримається на трьох кривих ногах. Надщерблена висока напільна ваза з жовтої глини з розмашистою гілкою, обкипілою білим пінопластом, – єдина прикраса убогого інтер’єру.
Похмурий колорит холу довершують патьоки затоплень на дешевеньких жовто-бурих шпалерах.
Але на всю ту непрезентабельність «палацу» його мешканці не звертають жоднісінької уваги. Головне – Наталія Романівна, сестра господині квартири, уже третій рік не підвищує квартплату! По п’ятсот гривень з кожної платять дівки в «будуарах» і тисячу гривень за окрему кімнату – «султан».
Кожна з дівчат вірить, що це – лише коротка прелюдія перед багатим сліпучим майбутнім життям, із власним авто, приміським котеджом, «крутим» чоловіком-багатієм.
А сьогодні «султан» після гоління, надушившись чудовим парфумом «Нуар» з неймовірними ферамонами (придбаним у «Мегамолі» за дев’яносто шість гривень «на розлив»), готує сніданок для всього «гарему».
За півгодини парують макарони по-флотськи (Мар’яна привезла з села пів зарубаного гусака). Потім Сашко запарює каву в незрівняному витворі кухонного мистецтва – турці, на котру скинувся весь «гарем» по п’ятдесят гривень.
На пахощі парфуму і кави сповзаються зі своїх «будуарів» «султанові наложниці».
Сьогодні особливий день в «гаремі» – вихідний! Після сніданку «султан» фарбує волосся усім своїм дамам у фантастичні кольори.
«Шатуш», «омбре»! Від самої назви зачісок-фарбувань шаленіє серце і гупає по-дівочому щасливо в худеньких грудях.
«Султан», він же перукар-стиліст, запинає кожну простирадлом, садить в продавлене кріселко жовтого плюшу перед люстром і починає перукарське священнодійство…
Першою фарбується Ольга – вона обирає «омбре». І ось уже сліпучо-чорне смоляне волосся завершується повним білим висвітленням «кінчиків» зачіски.
Зінаїда, вона ж Зонька, сусідка Ольги по кімнаті, сідає в крісло другою і з острахом, майже відчаєм, дивиться в люстро – бачить худеньке бліде личко, стріхате руде волосся. Куди їй до красуні Ольги!
– «Шатуш» чи «омбре»? – допитується Сашко.
Зонька як дитина безпорадно зиркає на хлопця.
– «Шатуш»! «Шатуш»! – голосно, ледь не скандуючи, підказують дівчата.
– Я теж думаю – в даному випадку «шатуш» підійде більше! – погоджується «султан».
І ось – вимита голівка, висушена феном зачіска. І усміхнена Зонька, як Попелюшка, вимальовується в люстрі і густо шаріється…
– Нарешті, стала ти, Зонько, схожа на людину! – констатує чарівне перетворення Ольга.
А далі, далі! Мар’яна вибирає «шатуш монохромну», Галини і Дарина – «шатуш» із зелено-фіолетовими відтінками!
Мало того, що дівчата з-під рук Сашка стають красунями, кожна з них ще й економить по триста гривень на перукарні.
А наступного дня, майже на світанку, посильний з фірми «Лямур» стоїть на порозі з корзиною червоних троянд – їх рівно двадцять дві! І коротка записка іменинниці Ользі від нареченого Романа – адміністратора готелю «Південна «Пальміра». А напередодні – айфон за п’ять тисяч!
Роман вибачається, що не прийде на банкет, від’їздить у відрядження.
Але банкет не відміняється! Ольга замовляє два столики для своєї компанії в чоловічому клубі-ресторані «Отелло», де другий рік працює старшою офіціанткою.
І віденський вальс вривається вихором! Танцює Ольга з Сашком! Вони пливуть, облиті рожевим сяйвом софітів, посеред банкетної зали, вони летять, вони цвітуть! Віденський вальс танцюють «зелено-фіолетові» Галина і Дарина. Віденський вальс танцює Мар’яна зі своїм трирічним синком Тимофієм, якого взяла на вихідні від матері з села.
– А ти, Зонько, чого не танцюєш віденський вальс?! – спинився захеканий Сашко біля дівчини, що вросла в стілець за столиком.
Судомно ковтнула слину і ледь чутно проказала:
– Бо я не вмію…
– А що ж ти вмієш?!
– Польку, карапєт, «сім сорок»…
– Господи! Та це ж старорежимні танці наших прабабусь! Ходи сюди, нещастя моє, я тебе навчу! Тільки не ставай мені на ноги!!!
…І ось іменинниця з «султаном» танцюють прощальне танго…
– Слухай, Сашко, а давай усіх відшиємо, скажемо, що вечірка закінчилася, а самі удвох залишимося в «Отелло»…
– А Роман?!
– А Роман не знатиме… Подумай! Номер «люкс», розкішна ніч, шампанське – в ліжко…
– Слухай, Олько! Я все ніяк не можу зрозуміти, ти що – приколюєшся?!
– Даун ти, Сашко! З усіма своїми трьома курсами універу… – кинула серед танцю і шугнула в фойє, в гардероб по шубку…
Сашко не дуже зважає на Ольгу. Посердиться та й перестане. Адже чоловіча краса володіє світом… І Сашкова теж. Він беззаперечно володіє світом своєї хрущовки. А жіночий світ – ним. Хлопець розіб’ється, а для гарему зробить усе.
Список послуг, які надає Сашко-«султан» своєму гарему, практично безмежний. Він ремонтує взуття дівчатам, тягає їхні торби від електрички і з квартири на вокзал, викликає сантехніка і електрика з жеку, робить уколи і ставить гірчичники, ворожить на картах, читає казку для Мар’яниного Тимофія і садить його на горщик.
Жінки знаходять його скрізь – в постелі, на роботі, в транспорті, на сесії в універі і навіть на городі в селі. От, приміром, копає він картоплю на городі, а вже Галина надзвонює по мобілці:
– Сашко! Як їхатимеш до Вінниці, купи мені прокладки, бо я не встигаю після роботи зайти до аптеки!
– «Олвейс»? – діловито перепитує.
– А то ж які!
…Раз на місяць, десятого, до «сералю» надходить сестра господині Наталія Романівна по гроші.
Сашко до цього візиту мобілізує весь «гарем». Цього разу на себе він бере хол і кухню, а на дівчат залишає ванну і туалет. «Гарем» опирається, скиглить, підлабузнюється, що краще, ніж він сам, тут ніхто не прибере.
– Ви що, вирішили остаточно сісти мені на шию?! Не сядете! А ну-но беріться самі! І вимийте мені унітаз і ванну як кришталь! Не так, як минулого разу з патьоками!
Сам «султан» півночі відшуровує зубною щіткою газову плиту, вимиває до блиску рваний лінолеум холу, повертає щербиною до стіни напільну вазу з гіллякою…
Наталя Романівна в захваті. Ритуал щомісячного огляду квартири завершується частуванням на кухні…
– Наталіє Романівно! На вулиці холодрига! Попийте кавки з круасанами з вишнями!
– Не відмовлюся! – манірно посміхається хазяйка. – Ах, Олександре! І звідки Ви знаєте, що я люблю круасани з вишневою начинкою?
«Ще б не знати! Я ж уже четвертий рік винаймаю у тебе житло!» – сам собі посміхається Сашко.
Наталія Романівна знімає теплу шаль з козячої білої шерсті – і моментально стає сліпучою блондинкою. Щоправда, з біло-сивими залисинами – вона котрий рік успішно зафарбовує сивину на скронях. Сашко завбачливо приймає в обійми хазяйчине кашемірове пальто – руде, потерте, але кашемірове!
Із турки Сашко наливає каву в білу фігурну чашечку житомирської порцеляни, поцупленої з домашнього маминого сервізу для «високих гостей», підсовує блюдце з круасанами. Наталія Романівна потихеньку лигає кавку, закушує круасанами і «сідає на свого улюбленого коника» – розповідає про Америку.
– Ах, Олександре! Почнемо з того, що американці люблять правду! Як же вони люблять правду! Від покоївки – до президента! Ах, Штати! Ви бачили, Олександре, фільм «Давайте потанцюємо» з Річардом Гіром? Це – харизма! Могутня чоловіча харизма! – Наталія Романівна п’є, як нектар, з порцелянової чашечки каву, відставляючи мізинець з облізлим червоним манікюром.
– І уявіть собі, Олександре, я – жінка з двома вищими, колишній провідний інженер «Цекабіту», не можу собі дозволити злітати до сестри в Штати! Ах, Штати! На страшному суді вони не уявляють собі нашого життя! Ми – старці проти них, Олександре!
Врешті хазяйка набалакується, дякує і підводиться з-за столу. Сашко простягає ледь тремтячу смагляву долоню з грішми… Тільки б не підвищила квартплату! Хух, пронесло!
…Як і в усіх гаремах, у цьому не буває без бунтів і потрясінь. Рано-вранці «сераль» пронизує страшний Ольчин ґвалт:
– Хто поцупив мій червоний італійський ліфчик «на кісточках»? Увечері повісила у ванні сушитися, а вранці прийшла – гола мотузка! Ану вивалюйте цицьки!..
Чути шум, крики, плач Зоньки. Олька однією рукою хапає худі Зоньчині груденята, здираючи краденого ліфчика, а другою – цідить Зоньку кулаком межи очі.
«Султан» широко розчиняє двері своєї кімнати.
– Кінчай базар! Кінчай самосуд! Усі закрили пельки на петельки! Усі розповзаються по кімнатах! Я сказав: негайно розповзатися! Тут я, чуєте, я один вирішую, хто з вас винен, а хто правий! І ви мені на голову не сядете! Це я сказав! Зонько, марш в мою кімнату! А з тобою, Олько, я поговорю сам, окремо!
…Зонька вся труситься і плаче, Сашко лікує бодягою червоний «бланш» під оком.
– Ну, нащо тобі цей занюханий ліфчик?! – питає майже співчутливо.
– Бо він так славно тримає груди! – раптом зізнається «злодійка».
– І як ти тепер вийдеш на роботу з таким синяком? Як усе твоє кафе «Чебурек» буде на тебе дивитися?! Давай номер мобільного свого «шефа», а сама сиди в мене, не висовуйся!..
– Ну ти, Олько, і пеньок тупий осиковий! Ти ніколи не була у шкурі Зоньки. В тебе батько, мати, багата тітка – два контейнери має на муніципальному! А Зонька – кругла сирота. Одна бабця – і більше ні душі рідної!
– Ой, сирі-і-ітка! – зло перекривляє Олька. – То хай не пнеться! То купить дорогущу помаду, як у мене, а тоді не має чим заплатити за квартиру! То взяла в кредит за п’ять тисяч такий айфон, який мені Роман подарував! Мавпа придурошна! А чим платити буде?! Бабиною козою?!
– Олько! Ну й чорні в тебе і піднебіння, і душа!
– А ти не наймайся до придурошної в адвокати!
– Не чіпай Зоньки! Я сказав!..
– Ну й дурень! Дивися не трахни сиротинку! Не відлипне!
…«Бланш» поволі сходив, а Зонька і, справді, «приліпилася» до свого рятівника. Все частіше вільної хвилини сиділа у Сашка.
– Мені б тільки поробу відробити, – тягла своєї. – Бабця і тітка Козириха кажуть, що мені пороблено… І через це я не можу ні вийти заміж, ні вступити до інституту… Ці пороби треба відробити в церкві або в екстрасенса…
Сашко дивиться на дрібнесеньке Зоньчине личко, худу підліткову поставу, ріденьке руде волосся, що не рятує ніякий «шатуш»… І зітхає:
–Ти ще й, Зонько, забобонна…
… – З чим прийшли до храму? – цікавиться сизоока жіночка, розкладаючи свічки на невеликому столику.
– Відробляти поробу і зняти вінець безшлюбності! – горлає Зонька ледве не на самісіньке вухо жінці.
– Не кричи! – суворо попереджає та. – Бачиш, у храмі саме вінчання! Давай двадцять гривень на потреби храму і десять на свічку! Помолися Святій Діві і запали свічку перед образом!
І тут Зонька з Сашком нарешті помічають пару, яка шлюбиться. Зонька тихо плаче, завмираючи серцем від ангельських голосів півчих…
– Гарно співають? – Сашко бере її за лікоть.
– Вельон дуже славний на молодусі… У мене ніколи не буде такого… Я бачила такий на Калічі у весільному салоні… За тисячу баксів!
Зонька дивиться на ікону Божої Матері і сльози котяться й котяться по дівочому личку.
…До екстрасенса довелося чесати аж на Старе місто. За вказаною адресою стояв двоповерховий цегляний котедж із широкими вікнами. У дворі бігав на дроті величезний чорний собацюра, а чоловік у куфайці і високих гумових чоботях розчищав сніг.
– Тут живе провидиця Олімпія? – тоненько заспівала Зонька.
Чоловік зміряв її і Сашка з голови до ніг важким масним поглядом.
– Не приймає провидиця, грипує, – буркнув. – А ви з чим до
неї?
– Їй пороблено, не може вийти заміж. Ми прийшли, щоб Олімпія відробила поробу, – чітко відказав Сашко.
– А звідки ж ви, такі славні добиваєтеся? – пришкулив око чоловік.
– Ми з Вишеньки! – хором проспівали.
– То поженіться собі й не морочте голови людям! – коротко реготнув чоловік і хряснув хвірткою перед очима молодят…
– А, може, підемо ще до провидиці Серафими? Кажуть, вона славно відмолює і знімає вінець безшлюбності… – бубонить дівчина.
– Ні, Зонько! Вже ноги на лід замерзли і кишки марш грають! Мені, справді, легше на тобі женитися, ніж виходити з тобою по всіх церквах і провидицях!
Озирається – і бачить щасливе усміхнене личко.
…Все частіше Сашко з Зонькою п’ють каву в кімнаті «султана» і все частіше його мати по мобілці передає привіти Зоньці, а Зонька їй.
– Я не сподобаюся твоїй матері, – зітхає дівчина. – У нас на горбі коло церкви живе стара вчителька Бонжурка. Бабця дали їй на Великдень слоїчок молока від кози Даньки. А вона погидувала нами і вилила наше молоко в помиї… Нам тітка Козириха, її сусідка, казала, саме до неї звинулася, то бачила.
– Зонько, – запевняє Сашко. – Якщо я полюблю дівчину, то не питатиму на це в мами дозволу!
– Правда?! – не вірить Зонька.
Все більше Сашко «приліпляється» до невдахи і все частіше ділиться з нею найсокровеннішими планами.
– Ах, Зонько! Ти не уявляєш, що таке Америка! Як у Штатах люблять правду! Усі американці – від покоївки до президента – говорять одну тільки правду!
Дівчина не зводить з нього очей і з більшим трепетом переймається любов’ю до далекої Америки і до близького Сашка.
– Зонько! Я не буду до смерті сидіти тут! Я не хочу виживати – хочу жити! Я продам нирку, але виїду в Штати!
– Може, краще я пограбую наше кафе? – дивиться перелякано. – На святки у нас до фіга бабла… Якось на Валентина було аж двадцять тисяч на касі… Я заберу і все віддам тобі!
– Але ж тебе знайдуть і посадять, Зонько! Це ж тобі не Ольчин ліфчик!
– А ми з тобою винаймемо іншу квартиру… або втечемо у Штати!
– Ага! – регоче як на пуп хлопець. – Твій «Чебурек» настукає Інтерполу і тебе знайдуть на другому кінці планети й посадять!
– Але ж тобі не доведеться продавати нирку! А я вийду з в’язниці і ми поженимося! – тішиться дівчина.
– Ти, Зонько, ще й велика шантажистка! – сміється Сашко.
…Минув рік. Сашко працює в нічну зміну вантажником на «Рошені», а вдень відсипається, вчить англійську, «править гаремом» і заочно закінчує магістратуру з психології. Щомісяця переводить зарплату в долари і ховає до тайника. «На Америку».
…Пізнього зимового морозного вечора повертався до свого «сералю»… На заваленій снігом лавці побачив Зоньку, сиділа кузьочком.
– Зонько, це ти? Що ти тут робиш?
– Олька виперла мене з квартири… Мар’яна з дівчатами на роботі, а вона там з Романом здибається.
– Давно?!
– Що давно?
– Сидиш отут?!
– А я знаю… Сказала, щоб я чотири години і носа не потикала до хати…
…У своїй кімнаті напоїв, відігрів чаєм, закутав у плед. Хряснули двері.
– Я піду… – скинулася.
– Ні! Лягай тут!…
…Серед ночі квартиру роздирає страшний Зоньчин стогін.
– Болить у боку… – ледь хрипить дівчина…
Термометр зашкалює за сорок. Вихопив з шафи фонендоскоп… Кинувся в коридор: перестрашені сонні дівчата юрмляться у дверях.
– Негайно викликайте «швидку»! Зачекайте, я сам! – вихопив мобільника.
«Швидка» приїздить за десять хвилин. Сашко відчинив двері лікарю:
– У нас хвора!
– Що з нею?
– Крупозне двостороннє запалення легень…
– Хто діагностував?
– Я.
– Ти лікар?
– Ні. Закінчив три курси медуніверу.
– На чому зрізався?
– На «кроці»!
– Шкода.
– Неважно!
Прослухав бліду, як смерть, дівчину… Вийшов за двері:
– Ти не помилився… Крупозна пневмонія… Ми заберемо її до другої міської лікарні… Навідаєшся вранці.
– Вона житиме?
Розвів руками.
Увірвався до кімнати:
– Сука ти, остання сука, Ольго! Якщо Зонька помре, я тебе своєю рукою прикандичу!
Рано-вранці вже був у лікарні.
– Макляк Зінаїда! Лежить у реанімації.
Накинув білий халат, ледве упізнав у палаті бліду тінь Зоньки… Слабо усміхнулася…
– Я помру, Сашко… Я знаю. Від нас жінку, яка лежала коло вікна, рано накрили простинею і вивезли на каталці в морг… Мені моя покійна мама приснилася… Щось галакає, як німа, а не чути… А вода каламутна, каламутна… І бабця плачуть у чорній хустині… Я тобі не казала. У мене ще є позолочені мамині кульчики. Берегла собі на весілля… Візьмеш їх у шкатулці, я все одно помру, а тобі будуть на Америку…
– Ти тільки не помирай! Не помирай, Зонько! – кричав через рясні сльози. – Зонько!.. Я зараз! Зонько, не помирай!!!
Бухнув дверима ординаторської.
– Ви ким доводитеся хворій?
– Неважно! Вона житиме?!
– Моліться Господу… Стан критичний… Потрібне інтенсивне лікування…
– Потрібні гроші?!
– І чималі…
– Зачекайте! Тільки зачекайте! Я через годину привезу!
…Через півгодини:
– Ось… Одна тисяча сто сімдесят один долар… Вистачить?!
Глянув на темно-синій куценький пуховичок, страпаті джинси, не по сезону вутленькі матерчаті кросівки. Відрахував сімдесят один долар, простягнув:
– Залиши на хліб, хлопче!.. Хто вона тобі? Твоя дівчина?
– Моя!!!
…Ледве дочекався наступного дня.
– Макляк Зінаїду перевели до палати. Криза минула. Та ж накиньте халата, навіжений!
… – Зонько, моя дурна Зонько! Лікар сказав що ти житимеш!!!
Слабо усміхнулася, заплакала:
– Ти витратив на мене усі свої американські гроші?!
– Неважно! Ти житимеш, Зонько!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.