ОСТАННЯ ПІСНЯ БУРКИ
Оповідання
– Бурка отелилася. Теличку привела! – надійшов із хліва помолоділо-щасливий Степан.
– Ой, господоньку! – засміялася втішено. – Це ж скільки ми чекали на неї! Два ж годи скидала по теляті і аж цієї зими виносила нам теличку!
…Стояли обоє серед хліва і не могли нарадуватися: коло втомленої пологами Бурки брикала щойно народжена теличка, вся як вилита мати, зі стрункими витонченими ніжками, тонкою білою мордочкою, з чорними краплиночками на ній і на маленьких дійочках…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Ну й ловка! Ну й славнюня! – лебеділа жінка, змахуючи світлу сльозу. – Прямо як лялька! Може, назовемо Лялькою?– повернула до чоловіка радісне лице.
– Назовемо Мажоркою! – вдавано суворо припечатав Степан.
– Це ж як? – розгубилася.
– А так – раз у нас корова розтелилася, значить, і ми вже – багачі-мажори…
– І теличка у нас – панська, Мажорка! – підхопила чоловікову гру.
…Увечері третього дня зайшла до веранди з повнісінькою дійницею:
– Степане! Бурка по три дійниці молока за день дає! – поставила відро з молоком на лаву. – Так тішиться Мажоркою, так годить нам, що не пустили її на м’ясо! Чо’ ти скривився? – не зрозуміла.
Чоловік встав з ослінчика біля газового котла, змінившись на лиці від болю: – Та клята виразка знов відкрилася на нозі. Операцію таки прийдеться робити…
– А грошей покладних нема… – зітхнула. – Де вони візьмуться з нашої пенсії?
– П’ятнадцять тисяч на операцію треба зібрати! А молоко ж наше ніпочім!. Це або сам здихай, або корову на ковбаси здавай! – важко відрубав зажуреній жінці.
…Ще ледве біліє туман, як збираються коло камінця, що біля старого безу, «молочні підприємці» кутка Видумка.
…«Капіталістка» бабця Докійка з алюмінієвим бідончиком на дві літрі молока – від кози Даньки.
Степан з возиком на одному коліщаті і бідоном молока від годувальниці Бурки.
На двох палицях виповзає зі свого обійстя Маліновська Марія з дійницею молока: зять-йорданець, студент Вінницького медінституту, презентував тещі і тестю чорнющу, таку, як він сам, теличку Ласю. Первістка тепер «озолочує» на дев’ять літрів молока.
«Молочні підприємці» чекають на машину. Молоковоз хвацько гальмує біля камінця з безом, де стоять нехитрі «бізнесмени». З кабіни висовується чорна кучма чуба «Крутого»:
– Доброго дня!
– Доброго! – озиваються «капіталісти».
Сергій бридливо бере бідончик бабці Докійки, виливає молоко до цистерни і тикає вісім гривень з двадцятьма копійками. Марії він відраховує тридцять шість.
– Це ж почому ти нам заплатив за дві дійниці молока?! – тремтять губи Степана. – Це що, нема і п’яти гривень за літру?!
Сергій люто звертається до старого:
– А дві гривні двадцять копійок не хочете? Вся Одещина по стільки здає!
– Та я ж четвертушку води простої в Горобинівці по шість гривень беру! А ти мені за таке молоко, як золото, даєш як насмішку чотири гривні! Ти ж свій, сільський, а обдираєш людей, як липку!
– Но, но! Притримайте язика! Бо як не візьму ваше придурошне молоко, то на дорогу його виллєте! Ніхто й дурно його не возьме! – шаленіє «шеф».
– І коли ти нажерешся нашою кривавицею?! – гидливо плює межи очі Марія.
– Щоб я тебе, гадино, завтра не бачив із твоїм вонючим молоком! – лютує «Крутий». – Хто з вас язика не припне, піде за нею!
Грюкнув дверцятами молоковоза.
– Ви ж в руцю мене маєте цьомати, що я машину жену заради вас, калік і старців!
…Старці і каліки ошелешено дивляться вслід машині…
… – Є гарна новина! – стояв на порозі веселий, щасливий Степан. – З Лебединівки приїхав молоковоз, дає по дев’ять гривень за літру! Платить на місці!
– Божечку! Яке ж добро! – сплеснула в долоні Настя. – Це ж на наше молоко за три місяці ми зберемо тобі на операцію! І Бурка не піде під ніж! Є ще люди, які мають хоч капіночку совісті до селян! Є ще Господь на небі!
– «Крутий» став такий, хоч до рани прикладай! – сміявся чоловік. – «Людоньки! Не кидайте мою машину! З завтрашнього дня і я плачу по дев’ять гривень за літру!» – вдав улесливий, як у лиса, голос «Крутого»…
Похмурий наче з похорону ступив до хати. Слова летіли з уст, як чорні грудомахи болю:
– Вчора в полі на дорозі обстріляли лебединівський молоковоз із мисливської рушниці. Били по скатах. Пригрозили, що коли ще хоч раз приїдуть в Зелену Долину по молоко, будуть стріляти по кабіні.
– Хто ж це?! – помертвіла.
– Троє в масках. Бандота. Хто вони – невідомо, – гірко зітхнув. – А хто послав – догадайся з першого разу. – Дивився з одчаєм на жінку. – Що ти зробиш, коли у нас молоко нині пахне кров’ю – і коров’ячою, і людською…
…Через два тижні після того хтось підпалив хату «Крутого». В селі покотилася чутка, що то він направив бандитів на лебединівський молоковоз.
Опівночі хата спалахнула, як свічка, на все село. З полум’я вирвався чорний, як чорт, весь у сажі, «Крутий», з паками обвуглених доларів, які догорали в його руках, і страшно кричав…
Люди мовчки стояли, дивилися на нього й на вогонь і ніхто не гасив, ніхто не спасав «Крутого».
Вигорілий дощенту «Крутий» щез із Зеленої Долини, мовби його й не було, лишивши по собі тільки моторошне згарище. Але вже жодна машина з Лебединівки не приїхала в село.
…Плакали селяни, плакали корови… Пасовисько розорали до ниточки і засіяли соняшником по саму дорогу… Бурка з телицею Мажоркою випасалися в саду і, як зайці, обгризали молоді деревцята.
Молодиці голосили і віддавали годувальниць на забій… На м’ясокомбінаті стояли двотижневі черги. Корів здавали ніпочім, а самі жінки виїздили вулицями в Польщу, Італію, Німеччину – хто на роботу, а хто й лишався там назовсім.
Пусткою ставало село. Городи і садки заростали глухими бур’янами. Спустошувалися і завалювалися хати…
– Що ж, більше тягнути не можна! – оглянув Степанову ногу судинний хірург. – Варикоз страшний, виразка глибока. За два тижні маємо прооперувати!..
Цього останнього ранку Настя робила Бурці пійло з товчю і присолювала гіркою сльозою… У хліві заточилася і вчепилася за одвірок: ставало від болю серце. Корова радісно мукала, облизуючи хазяйку…
Встала з-під Бурки з повною дійницею молока і прошепотіла: «Господи! Покарай їх, усіх здирників, як карають вони мою корівчину!»
…Коли до хліва увійшли двоє чоловіків із мотуззям, Бурка і Мажорка жалібно-тривожно замукали!..
Ходили коло корови, щось мугикали собі під ніс, обміряли коров’ячі клуби рулеткою…
– Одинадцять тисяч дамо! І то ще по-доброму! – сказали, як відрізали, Степанові.
Бурку виводили з рідного хліва. Востаннє потяглася до своєї коров’ячої дочки Мажорки, лизнула її в бік.
Настя не вийшла попрощатися з годувальницею: плакала навзрид у спальні, впавши лицем у подушки…
До машини Бурку вів Степан і вона добровільно довірилася хазяїну: йшла спокійно, оглядаючи лужок, вербу над криницею, зелене поле. Тут вона виросла, тут усе їй було рідне. І сюди, вона безпомильно відчувала, більше ніколи вже не повернеться.
Один з чоловіків торкнувся Степанової руки:
– Ви це напрасно не відвезли корову на м’ясокомбінат у Серебрянку… Вони там віддають назад голову, тельбухи, печінку… Мали б на драглі. На печеню.
Глянув червоними запаленими очима:
– Що ви таке кажете, чоловіче?! Бурка у нас з маленства, від першого теляти…
…Потяглася до трави на лужку… Вона згадала, як її, тільною телицею, привезли з Бондарівки до Зеленої Долини… Зійшла з машини на моріжок і почала пастися. Травнева паша була солодка, як мед. Повітря пахло вільховими сережками, кульбабою, сонцем. І враз відчула, як потягло, заболіло всередині і почала телитися прямо на долині. Ще не тямила, що то за біль, забилася на траві й відкинула голову – знепритомніла… Надбіг хазяїн з ветеринаром і вилив на неї відро води…
Отямилася від того, що налилося вим’я і величенький головатий бичок буцав її головою, жадібно спиваючи молозиво… Дивилася і ще не розуміла, що це – її первісток. Але й де взялися сили! Ніжно облизала свого синочка і заспівала йому свою першу пісню коров’ячого материнства…
Потому приводила ще бичків, теличок, і кожного разу гаряче мукала – співала пісню щасливої коров’ячої матері…
…По дощатому настилу Бурка надсадно-важко йшла на машину. В кутку дерев’яного кузова тряслося мале зобиджено-худе теля брудної білої масті…
Бурка потяглася мордою до «сироти» і любовно облизала його теплим шерхлим язиком. Теля буцнуло мордочкою вим’я «названої матері» і жадібно засмоктало останнє в своєму житті солодке тепле молоко…
Двоє приречених тулилися, зігрівали одне одного, голубили, мугикаючи одне одному ніжні коров’ячі слова…
Бурка заспівала на всю Зелену Долину свою останню пісню нездоланного коров’ячого материнства….
МОЛОКО НА ПРОДАЖ АБО ЧЕРВОНІ МАКИ ВІЙНИ
Оповідання
Лиска чула та обминала міни не гірше славетного пса Патрона: вигризала пашу у лісі застережно, до самісінької землі, ступала, обдивившись, обнюхавши кожен кущик, кожну травинку.
…Коли снаряд влучив у їхню хату і потрощені сволоки разом з домашнім скарбом і землею піднялись у небо вогненними стовпами, збезуміла корівчина зірвалась із прив’язі, вибила у хліві двері й полетіла у світи…
Як тільки від орків було звільнено Зелену Долину, Максимко та бабуся забрали маму з госпіталю і повернулися в рідне село.
Стояли, як закам’янілі біля руїн рідного обійстя: ні місці хати глибиніла тільки яма, дворище завалено бито цеглою і шматками цементу, зосталася одна літня кухня з піччю і хлівець для корови та курочок… Мама, спершись на милиці, намагалась усміхатися синові, а губи тремтіли… Бабуся, щоб не заголосити з розпуки, никала пожарищем, аж поки не підібрала уцілілий чавунець і знетямлено пробурмотіла: «Є піч, є чавунець – буде борщик…»
«Що? – не зрозуміла мама. – Який борщик, з чого?!»
«Зелений! – лепетала бабуся. – Он щавлик поп’явся…»
І, справді, там, де був палісадник, через руїну, через щебінь виткався всюдисущий щавель… І ті зелені паростки раптом нагнали ще несміливу хвилю радості на усіх трьох: щавлик вижив!
А зіркі очі Максимка нагледіли за руйновиськом кущик калічки-порічки, що зазеленіла першою бростю… А ген за горою щебеню потрощена молода папіровка явила живий стовбурець із зеленими ґнотиками бруньок!
А далі… Причулося чи не причулося?! Знайоме мукання! Вдивлялися на дорогу від лісу: невже це примара їхньої Лиски?!
Не повіривши, хлопчак з бабусею вибігли на шлях… Привид чи не привид дорогої корівчини? Де б їй узятися?!
Але й, справді, сумніву вже не було: то їхня рідна Лиска летіла від лісу як на крилах, жива, неушкоджена і співала свою рідну коров’ячу пісню!
Лиска горнулася, облизувала господарів взелененим шорстким язиком, а поряд неї тулилася маленька теличка, яку корівка сама привела в лісі.
Аж тут за Лискою вигулькнув із лісу їхній здичавілий, ніби оброслий весь вовною, пес! Кинувся в ноги, лащився, ніжно скімлив, заглядав у вічі: «Це ж я, я! Хіба ж ви не впізнали свого Пірата?»
Приголомшені щастям, плакали і господарі, і корова з собакою…
– Ось ми вже й хазяї! – втерла пучкою очі бабуся. – З Лискою і Піратом ми не пропадемо! Та ще й із Зіркою!
– Якою зіркою? – зразу не второпав Максимко.
– А теличкою! – відповіла весело бабуся і додала хазяйновито: – Зірка спасла Лиску від осовиська! Висмоктувала, масажувала вим’я, то й молоко не пропало.
Корівка з теличкою самі радо зайшли до хлівця. Слідом за ними, вхопивши чавунець і милицю, подалася мама. Бабця з Максимком кинулися услід.
Мама, спершись цілою ногою в піл, намагалася сісти на стільчик і здоїти Лиску. Але та чи не впізнала хазяйку, чи злякалася її, схарапудилася і метнулася вбік, ледве не потягнувши за собою нажахану жінку. Максимко з бабусею схопилися на допомогу і підвели маму.
…– Що будемо робити?! – в самої себе гірко допитувалася бабуся. – Ти – малий, я стара, мама – каліка. Тата з фронту не завернеш… Ой прийдеться збувати Лиску!
– Як збувати?.. Як – збувати?! – зваріювався Максимко. – Та я вже в четвертому класі брався доїти її одною рукою!
– Одною рукою – калічити скотину! – лементувала бабуся.
Онук уперто попрошкував до корови.
– Пустіте, я зараз сам здою! – сів на стільчик, потягнувся руками до вимені – і обіруч взявся доїти.
Лиска перебирала в яслах торішнє сіно, напружилась, але стояла як укопана. Скоро хлопчак надоїв повен чавунець, встав з-під корови.
– Спаситель ти наш! – втамовувала, витирала сльози бабуся.
… Мама дуже тужила за татом. Після звістки, що він потрапив у полон, вона не хотіла ні їсти, ні пити: лежала на тапчані в літній кухні, відвернувшись до стіни, і мовчала.
Бабця розчісувала їй довгі коси, щоб не збились у ковтуни, і приказувала: «Не з’їдай так собі серця, дитино! Бог дасть, вернеться твій Іван!»
На маминому лиці майнула тінь посмішки: мала косу найдовшу в усьому селі… Казали, коли вони з татом побралися, той любив сам розчісувати дружині волосся…
А то якось у дивом вцілілій скрині в поруйнованому ванькирчику бабуся перебирала хустки, свічечки, своє «смертельне», аж поки не натрапила на мамину ще дівоцьку крепдешинову сукню в червоні маки… На голубому тлі зблиснули проти сонця незлинялі кармінні квіти… І мамине лице заясніло, а серце потяглося до пливкого шовку…
– Мамо, дайте-но її мені! – простягла руку дочка і взялася одягати сукню.
Та струменіла, лилась, пломеніла, огортала стрункий стан.
Мама була ще молода і вродлива і, встидаючись, ховала культю правої ноги у рясний подолок плаття з маками…
У цій сукні мама так подобалася татові!
Максимко ходив поза вугли літньої кухні і крадькома плакав….
Бачив раз по раз, як снаряд розриває їхню хату, чув розпачливий мамин крик… Вони з бабусею дерли на бинти білий обрус, тамували страшну кровотечу з маминої ноги. А потім – госпіталь, операція за операцією, але врятувати маму від каліцтва не вдалося.
…Вранішнім автобусом їхав до обласного центру, до госпіталю, де лікували маму.
… – Юначе, скільки вам років? – страдницькими очима обняв худеньку незавидну постать чоловік у білому.
– Дванадцять, – хотів промовити, а зійшов на шемрання.
Зітхнув, відклав окуляри.
– Ви хоч уявляєте, про які гроші йдеться?
– Кажіте, скільки?! – вперто добивався хлопчак і, почувши суму, стис зуби: – Зберемо!..
Щоранку на позиченому у сусідки, тітки Зіни велосипеді Максимко возив продавати молоко у райцентр. Примоцьовував, перев’язував гумою від велосипедної камери алюмінієвий бідон до багажника. Бідон деренчав на поворотах ґрунтової, а далі вщент розбитої колись асфальтованої дороги.
До районного містечка курсував рейсовий автобус, але ціна «кусалася» – півбідона молока треба було віддати за дорогу туди і назад.
Переліски і ярки, долини й «переорані» снарядами і мінами поля минав хлопчик із пронизливим холодком у грудях… Головне, нізащо не звертати з наїждженої колії! Бо так їхній сільський чоловік, дядько Оксентій, зійшов на узбіччя у лісосмугу і підірвався на смерть!
Пообіч дороги ще бовваніли доісторичними чудовиськами кістяки знищеної ворожої техніки. Жахали пожарище за пожарищем, розбиті оселі, повалені стіни, потрощені меблі, дитячі іграшки, напівзотлілі від вогню фотоальбоми, книги, ікони Божої Матері, що не вберегли від божевільного млина війни…
Містечко поволі оклигувало. При в’їзді за невисоким побіленим штахетником лагідно визирали голубоокі вікна і веселий ґаночок кафешки-магазину під хвацькою вивіскою «У Степана». Тут хазяїн, дядько Степан, продавав що прийдеться – від свіжого пива і дріжджів до ошийників та цепів для корів.
Максимку дядько збував пластикові «півторашки» з-під мінералки по дві з половиною гривні за штуку. Хлопчак розливав у них через лійку молоко і віз далі – на базар.
Тут, прямісінько з землі, торгували всякою всячиною – молодою цибулею, редискою, десятком домашніх яєць, картоплею з маленьких відерець… Молодиця в білому фартухові розносила базаром свіженькі пиріжечки з утробою і горохом.
В молочному ряду продавали «півторашки» переважно літні жінки. Максимко присусіджувався до найдобрішої – пишної молодиці Дарини з Люлинців.
– Шо ж ти, цвіточок мій, межи нами, старими бабами, з молоком тулишся? – жалісливо промовляла тонкосльоза тітка.
– Так треба, – карбував хлопчак.
…Вдома Максимко рахував зароблені за день гроші і складав їх у трилітровий слоїк, придбаний у того ж дядька Степана. Як тільки банка сповнювалася вщерть, хлопчак закручував її металевою кришкою. Коли сутеніло, відсовував буду з Піратом і закопував свій «скарб». Тоді притоптував землю і ставив буду з собакою на місце.
Максимко з бабцею між собою гомоніли, що то – їхній «Піратбанка».
…Якогось вечора вони удвох перерахували все зароблене – не вистачало ще половини від необхідної суми.
– Я до осені все зберу, – твердо пообіцяв онук, а бабуся заплакала:
– Глянь, який ти худюсінький, як ниточка! А тобі іще в школу восени вертатися.
…Того ранку базар жваво перегукувався. А найгучніше – молочний ряд.
– Беріте, беріте вранішнє молочко! Тіки-но здоїла! А це – вечірнє! На кислячок, на сир, на сметану! – празниковими голосами закликали молодиці.
Максимко і собі припрошував:
– Беріте, молоко свіже. Від молодої корівки. Солодке, як мед.
Містечкові люди його вже знали і брали молоко від Лиски охоче: воно і, справді, було дуже смачнюще.
Зизоока тітка Настя із Соснівки, яка стояла по другу руку від хлопчака, позаздрила на рясних Максимкових покупців і зло штурхнула його ліктем у бік.
– Чого ти приперся сюди? – зашипіла. – Тобі не молоко продавати, а ще в цурки гуляти! Ондего ше й вус не посіявся!
Тітка Дарина затулила собою Максимка:
– Війна, Насте, не питає, хто малий, а хто старий! Не з добра хлопець з такої далини добирається! Може, він куска хліба жаден!
– Мовчи, ропухо, не чіпай дитину! – сердито накинулися на Настю жінки. – Може, він ще менших братиків і сестричок годує!
– Цитьте, сороки! – і собі обізвався дідусь із паличкою в руці і гливим опеньком берета на голові. – Я дивлюся на тебе, сину, ти щодня тут торгуєш молоком, щодня їздиш велосипедом так здалеку… І що, усе молоко до краплі продаєш?!
– Так, наше молоко – тільки на продаж! – відрізав Максимко. – Ми собі не залишаємо нічого!
Старенький у береті не повірив:
– І, справді, нічого, нічого?! Напевно, збираєш собі на «крутий» гаджет? Смартфон із «наворотами?! Айпад?!
– Ні, – стиснув зуби хлопчик. – Я збираю гроші… мамі на протез…
Базар занімів. А тоді тітка Дарина хутко обізвалася до товаришок:
– Ану, дівчата, поможімо дитині! Скиньмося хто скільки може!
І одразу зарясніла купка асигнацій.
Максимко аж завстидався:
– Шо ви! Шо ви?.. Не треба!
– Мовчи, сину! На святе гроші збираєш! – кинув сотню до купи дідусь у береті.
Гомін пішов по всьому базару – звідусіль, від молодиці з пиріжками аж до перших яток з одягом і голками з нитками. А дядько Степан, коли Максимко прийшов за пляшками, виклав на прилавок двосотенну купюру:
– Бери, хлопче! Скажи своїй мамі, що вона має справжнього сина!
…Мама училася ходити, як мала дитина. Падала, забивалася, підводилася – і плакали від болю маки на її дівоцькій сукні.
Професор клініки Сергій Гнатович, який самотужки припасовував мамі протез, обнімав її: «Ну що ви, що ви, дорогенька! Ви у мене ще танцювати будете!..»
…Тієї неділі обідньої пори біля вирваних воріт став білий «бусик» – і раптом… батько! Схудлий, вимордуваний, у новому камуфляжі зіскочив з підніжки авто.
Максимко – щодуху, бабця – кинувши на вогні пательню, мама, ледь-ледь припадаючи на праву ногу, – всі-всі поспішили до тата.
Маки співали, маки сміялися, маки горіли на маминій стрункій дівочій поставі… Батько голубив маки, пригортав, цілував…
СВІЖЕ ДИХАННЯ
Оповідання
(Із серії «Ностальгія за “совком”»)
Моя вина – моя надмірна віра,
ілюзій непогашена зоря.
Не можу із поганського кумира
зробить святі ворота алтаря.
Ліна Костенко
Вона широко розчахнула зіниці: там, унизу, тьмянів асфальт, поблискували калюжі недавнього літнього дощу, люстра води притягувала як магнітом, і щоби не шугнути вниз, у колодязь двору сторч головою, заплющила очі… Тоді обертом пішов світ. Розплющила знову очі і подивилася поверх крон молодих яворів, що підпирали собою погідну блакить перемитого неба.
Стало легше. Тоді обдертою голою рукою вона підтягла до себе віконницю і та піддалася. Не тямлячи себе, таки стала з карнизу на підвіконня, таки утримала рівновагу і за мить зіскочила вниз, на підлогу.
І тільки тут відчула, як липкий страх заполонив її усю. Осклілими очима втупилася в холодний чорний як катафалк телефонний апарат і дивилася, аж дрижаки страху заповзали, як руді лісові мурахи, і виїдали її всю.
Зрештою, напад страху минув, і вона перевела погляд на здоровенний синець нижче ліктя. Три великі чоловічі пальці відтислися чітко на шкірі, як на копірці.
Господи!! Тоскно звела очі, щоб не завити. Господи!! Глибока колодязна тиша виповнювала всі криївки мозку. Глибоке тихе небо плюскотіло у шибки. Була шоста година вечора. Мозок відбив механічно дві золочені стрілки годинника на стіні.
– Валеріє Георгіївно!
Вона не повірила, але кликали її.
– Валеріє Георгіївно! Я приніс вам блузку.
Що?! Поглянула на себе. Так, о, звичайно, це манаття, ці стьожки-стрічки, цей віддертий у плечі рукав. Їй і, справді, потрібна була блузка. Тільки з чиїх рук?!
А-а-а, хіба не все одно… Підійшла і широко прочинила двері кабінету. І це миле хлоп’яче лице, ці напівдитячі балухаті сірі очі, ця коротка стрижка, ця блакитна теніска на чоловічому крутопліччі…
Взяла з його рук блузку і мовчки переодяглася. Переступила через рване манаття і заточуючись, сіла на стілець.
– Випийте, це ліки.
Що?! А-а-а… Мовчки випила, здається, валеріана, а їй же потрібне заспокійливе. Ось і заспокоїлась. Дрож минула, кам’яна байдужість скувала тіло, душу.
– Вам треба трохи поспати, львівський поїзд іде о дванадцятій, я вас відвезу до вокзалу.
– Що? Ви?!
– Так. Вам так пізно не варто йти до вокзалу самій.
Лягла на диван і відвернулася до холодної обшивки дерматину. Господи!
Відчувала чоловічу присутність як цю глибочезну містечкову тишу. Могла простягнути руку і торкнутися його там, на стільці.
І тоді – там, у пам’яті, чоловічі руки мовчки вивернули її в стані, жорсткі, чіпкі, дужі кинули під ноги, на лискучу гладінь паркету.
Відчула біль у спині і глухо застогнала.
І – знову заломлене чоловіче лице зійшлося упритул з її обличчям так тісно що вона побачила рясний накрап поту на переніссі.
І там, у тому лиці, не було нічого – ні розпаленої чоловічої хіті, ні жадання, ні зненавиди – один моторошний застиглий вишкір.
Але – годі. Вона ще могла, мала час поволі повернутися до тями, поволі витруїти із себе той липкий лиснючий страх.
Виглибаючи з пам’яті, вона знову й знову зазирала у колодязь двору, аж поки чітко, до різі в очах не побачила: там, на дні, дріботить семирічне дівчатко у шкільній формі з білим бантом-метеликом.
«А це – моя внучка», – сказав оксамитовий чоловічий баритон. І здорова засмага літнього чоловічого обличчя заясніла сонячним розсипом променів-зморшок…
– Господи! Навіщо, навіщо це все?!
– Що? Що, навіщо, Валеріє Георгіївно?
Незчулася як заговорила уголос. Чи не марить вона? Чи не придумала собі цього усього? Ні, білий метелик-бантик був у колодязі двору, був цей літній доброусміхнений чоловік. Було літо на спаді. Таке саме літо. Тільки минуле…
– Слухайте, ви поплачте, Валеріє Георгіївно, вам стане легше…
Милий хлоп’ячий голос… Сидить поруч, чатує на її настрій. А ось цього і не треба. Сухими, як пшенична стерня, очима дивилася на стіну.
Господи, яким славним, милим було те минуле літо! Як легко і вдало все складалося!..
Приїхала у це подільське містечко, ні на що особливо не сподіваючись. Завітала до райдержадміністрації і за кілька днів була затверджена на роботі. А все той милий чоловічий баритон… І така чоловіча безпосередність. Не звикла вона до цього. Досі було спілкування зі львівськими клерками, часто напружене, офіціозне, стримане. А тут – чоловік, від котрого залежала доля чи не всього району, так просто розкривався перед нею як люблячий батько, голубливий дідусь, турботливий, доброзичливий…
«Рідна земля, – простугоніло в ній далеко, як вересневий грім, – рідна».
Тут ніхто не мітингував, не гукав: «Ганьба!», «Слава!» Тут не було довгих запівнічних розмов за кавою про Модильяні, Далі, Фройда, про сенс життя. Тут було саме життя. Плекали свій город, свою оселю, свою родину. Говорили про жуків-колорадів, про фітофтору, про ціни на базарі. Писали всі статті в районці милим стереотипом: народився, одружився, підняв дітей.
«Але ж тут у нас зовсім немає психологічного аналізу!» – жахалася вона, підписуючи статтю за статтею.
«Валеріє Георгіївно, – дивувався її заступник. – Де це ви слів таких учених понабиралися? Головне в житті чоловіка – міцна сім’я, дітки, здоров’я! А психологічний аналіз… Дідько з ним!»
Придивлялася до цих людей – міцних, жилавих, як окоренки, і мимоволі переймалася ними. І, справді, той же її заступник не цитував Гете і Ларошфуко, але уже п’ятий рік самовіддано доглядав паралізовану дружину. Вона згадувала, як легко і просто зрадив і залишив її чоловік заради молодшої, чарівнішої. Просто сказав їй це як «добридень» і забрав речі з квартири, котру вони винаймали. Прихопив майже всі книги, увесь свій художницький доробок, так і не ставши ні Бойчуком, ні Гогеном за всі двадцять років їхнього подружнього життя.
Тут, у райцентрі, жіноцтво росло і жило своїм живим, природнім життям, як кущ картоплі у городі своєї родини і свого містечка, не збочуючи ні в які «високі матерії».
«Валеріє Георгіївно, – якось розбалакався їхній наймолодший кореспондент Дмитро. – Не слухайте ви тих дурних, «підпалених» столичних жіночок. Немає у нас ніякої емансипації, фемінізму, гендерних процесів. Може, у Франції, може, Жорж Занд. Тільки не в Україні. Тут жінка не емансипована за своєю природою».
Поступово Валерія обростала людьми, зв’язками, знайомствами, і це забуте Богом подільське містечко ставало їй усе ближчим і рідним.
Люди самі горнулися до неї. Якось після «п’ятихвилинки» до її кабінету влетіла весела кароока жіночка в міліцейській формі.
«Я дуже страшна жінка. Я – майор поліції! Так що давайте знайомитись!» – простягла коробку «Вишні в шоколаді».
За той час, що вони чаювали, Валерія вже знала про Оксану все: в неї чоловік – слідчий, і обидві доньки – на юрфаці в університеті. Гостя делікатно запитала, де це Валерія доп’яла цю старомодну сукню – у неї є досвідчена кравчиня і перукарка, хай-но вони удвох гайнуть до майстринь після роботи.
І, справді, за короткий час Валерія відчула себе ще привабливішою жінкою. У неї вперше в житті з’явилася досить висока посада і пристойна зарплатня. Уперше гроші йшли не лише на книги, а й на милі жіночі витребеньки, на одяг, макіяж. А, головне, вперше в неї в житті з’явився свій дім. Не наймана, а власна двокімнатна квартира. Вона сиділа посеред ще порожніх стін і не вірила власним очам: у неї, в її сорок вісім, уперше з’явилося «гніздечко».
Яка це була подія в редакції – її новосілля! Весела прибиральниця Ксеня побілила стелю в обох кімнатах, водій із заступником обклали плиткою ванну і кухню, Оксана дістала прекрасні штори для спальні і вітальні. Навіть Дмитро приніс із дому від матері невеличкий вазон-калачик…
Раптом вона заплакала. Уже по цей бік пам’яті. Рясно, як дощопад, сльози струменіли по щоках, затікаючи на шию, підмиваючи русяве із сивиною волосся…
– Валеріє Георгіївно, от і добре, – його руки майже обнімали її, пестили обличчя, витирали пучками чоловічих грубих пальців сльози на переніссі.
Вона знову опинилася по той бік пам’яті. І тоді знову побачила сивоголового чоловіка. Він приїхав уранці з далекого від райцентру села, холоша штанів, стягнута прищепкою, ще була волога від роси. Чоловік відрекомендувався Миколою Степановичем. В її кабінеті він був вперше, але говорив спокійно, виважено, з природженою гідністю чоловіка і хлібороба. Він – Антонів вітчим. Три місяці тому їхній хлопчик загинув. Його вбили, а потім підкинули у ставок, наче він потонув… А це позавчора до них добилася жіночка. Із сусіднього містечка, з іншого району. Побачила фотографію Антона на столі з траурною стрічкою і розплакалася. Каже, не могла я до вас не прийти. Сниться і сниться мені ваша дитина. Просить: «Тьотю, підіть до моєї мами, скажіть, хай так сильно не плаче за мною, бо мені від її сліз дуже тяжко лежати в могилі». А я ж його бачила, як отако вас! Привезли його до нас, усього збитого, троє. То головлікар зразу дав команду нам, двом санітаркам, приготувати носилки. А тоді побачив, сволоцюга, що діло – темне, криміналом пахне, і відмовився вашого сина прийняти. То ті вовкулаки забрали його назад, у машину. І кудись повезли.
Валерія того ж дня виїхала у це глухе, найвіддаленіше в районі село.
Повновида, запухла від сліз, мати Антона показувала їй кольорові світлини з покійного… Ось він – ще живий, русявий сіроокий юнак на своєму шкільному випускному вечорі… А ось – уже в труні, збите до синців, до кривавих плям, спотворене обличчя… А ось – несуть на цвинтар, попереду, за сільським звичаєм, майорить стрічками весільне гільце, щоб уже там, по той бік життя, він знайшов собі пару…
– Антон саме з хлопцями і дівчатами празнував двадцятиліття. А ті троє під’їхали іномаркою. Уже п’яні. Антон каже: «Не бийте, ми ж вас не чіпаємо». А вони усі троє – на нього. Тоді злякалися, що він сознаніє потєряв – і в машину його, в містечко. Два дні возили, а тоді вже мертвого вкинули в ставок, ніби він втопився… Всі бачили, як вони Антона мого били, но Настя Степанова одно мені сказала: «Тьотю, ми свідчити не будемо, бо й нам таке буде. Нам у цьому селі тоді не жити…» – жінка говорила і слова її крапотіли поволі, як віск із поминальної свічки…
Валерія приймала з рук матері фотодокументи, підписані районним прокурором про те, що тілесних ушкоджень на покійному не зафіксовано. Сиротливими очима обіймала книжкову поличку над столом – та убієнна дитина любила Юрія Яновського, Ліну Костенко, Джека Лондона…
І зненацька вибух ридання потряс її усю… Чому вона так гірко плакала? Господи, скільки таких трагедій приймає і навіки ховає у собі подільська земля! Чому ця так перейняла її?!
Наступного дня вона вже була в райдержадміністрації. І тоді вперше зламався добрий батьківський баритон. Дикий вишкір майнув і спотворив погідний чоловічий усміх.
«Ніякої ексгумації. Жодної підозри. Жодного втручання. Ти чула?!»
І раптом закружляли обличчя… Милі, добрі, провінційні… Куди вони щезли?! Пустка, чорна, лиснюча, як смола, пустка. І баритон. Втомлений. Злий.
«Слухай, не пиши нічого. Ти не знаєш життя, не знаєш людей. Прокурор сказав, що тілесних ушкоджень не було? Ну і що?.. Отже, так і має бути. Тільки так. Один із трьох – син керівника села? Це не привід кидати на нього тінь. Він нікого не вбивав. Це просто нещасний випадок на воді. Запам’ятай, це там, у своєму Львові, ти могла дозволяти собі такі викрутаси. А тут, де живеш, не сери!!»
Приголомшена зайшла до редакції. Зателефонувала у друкарню. Так, доверстати полосу. Покликала Дмитра. Аякже, він зрозумів. Зараз же віднесе до друкарні. Передасть метранпажу…
Господи, чого він так довго не повертається?..
Глухо застогнала.
– Вам зле?
– Ні, мені вже добре…
«Слухай, це не районне містечко – це свіже дихання у твоєму житті! Тут ти знайдеш друге народження як журналістка…» Хто, хто це сказав?! Ну, звичайно ж, Світлана, її найбільша львівська подруга, невиправна ідеалістка.
Годі! Голоси тисли на мозок звідусіль, вони усі такі виснажливо щирі… Господи!
– Валеріє Георгіївно, час вставати.
Мовчки піднялася. «Треба зайти на квартиру, зібрати речі».
– Валеріє Георгіївно, усі ваші речі – уже в авто.
Як він читає її думки! Вивчив свою шефиню за рік. Коли б вона його так… А хіба не все одно?..
Ось і вокзал. Безлюддя. Сиротливий ліхтарець на пероні просіює зерня світла. Сито дощу…
Що?!
Заніс руку над її плечем. Відсахнулася.
– Валеріє Георгіївно! Не тримайте на мене зла. Я мусив вас налякати. Коли б не я… Могло би бути набагато гірше… Валеріє Георгіївно, ви приїхали і поїдете. А нам тут жити.
Налетів потяг. У швидкому, як серцебиття, ритмі руху моторошно промайнуло… Високий сонячний день. Її: «Заходьте!» І він. Мовчки. Той же вишкір. Не повірила: «Дмитре!!» Руки. Хапливі, грубі, як обценьки. «Сука!» Заламуючи у стані. Вивертаючи коліна. «Сука!» Вікно. Колодязь двору. Спинилась над прірвою…
с. Нова Гребля Вінницької області