А КОЛИ ЗІЙДУТЬ ЖОВТЕНЬКІ КВІТОЧКИ…
Їхали розбитою вщент вулицею – обгорілі будинки, як примари, потрощений шифер, вибиті вікна і двері разом з варцабами… У одному з дворів – геть поруйнований хлів так, що вціліли тільки ясла, а біля них на короткому цепу стояла прив’язана корівчина смоляної масті. Дивилася страдницькими коров’ячими очима, а по усій чорній шкурі – червоні вирвані рани від осколків… Плакала молодиця, тулячи до себе голову годувальниці, і текла сльоза з ока корови…
У сусідньому обійсті ходив, накульгуючи, лелека з обсмаленими крилами, а з ним – кількоро попелястих домашніх курочок… Долі – напівзгоріле лелече гніздо…
На іншому дворищі під кущем бузини стояла одна-однісінька собача будка і коло неї – здохлий білий песик з чорним вушком: весь час, поки гатили по селу, собача рвалося і ячало від страху.
І… раптом зупинились, вийшли з авто. Побачили біля старенької похилої хати, під вишнею – могилку із саморобним хрестиком, обкладену камінчиками, цеглинками. Коло хреста на могили – дві карамельки й чорний, як земля, житній коржичок. Маленьке хлопченя сиділо навпочіпки й садило в теплу землю могили мати-й-мачуху, фіалочки… Риси дрібного личка видавали ще зовсім дитину, а сива-сива голівка вражала серце громом…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поряд з хлопчиком стояла старенька жінка і пантрувала тужним поглядом то дитя, то незнайомців, які підійшли до хвіртки.
Двоє чоловіків-бороданів із кінокамерами через плече загомоніли англійською: «Чому цей хлопчик сивий?! Йому ж немає і п’яти років! Чому?!»
Висока худорлява жінка у військовому строї наблизилася до ворітець.
– Добридень! – привіталася по-українськи. – Вибачте, будь ласка, а хто тут лежить?
Хлопчик звів очі.
– Мама Галя… – скорботно-тихо відповів.
Гурт приїжджих – у військовому і цивільному – завмер…
– Цей хлопчик славний, як ангелик. А вже – сирота… – сказав по-англійськи один із чоловіків.
Сива жінка зладила шорсткою долонею посивілу дитину і дивилася на чужинців через сльозу…
… Війна була довгою-довгою, цілий місяць Миколка з мамою Галею та бабусею Мартою сиділи в погребі на клумаках і дриґоніли від вибухів, що краяли тишу над селом… По цементованій стіні льоху стікала краплями, наче сльозами, вода, мама підставляла мисочку, і вони усі втрьох злизували ті краплі пересохлими губами, тамуючи спрагу.
…Війна була страшною-страшною, снаряди, бомби дико свистіли, аж закладало вуха і сипалася зрушена земля крізь шпарини між цеглин і сіпався у бабуся Марти мідний хрестик на чорній нитці у западинці вихудлих грудей…
Коли погріб здригався, мама тулила Миколку до себе: вона дуже боялася за нього більше ніж за себе.
Мама була тоненька, як очеретина, і квола, як пліточка, витягнута на берег зі ставка. Її серце не витримало війни і розірвалося. А як мама Галя померла, Миколка геть посивів.
…Зійшлися сусіди із вцілілих обійсть і з поруйнованих – село курілося пожарищами, набрякало дощем і весною, зелено кукурікало з-під землі першими півниками на квітниках…
…Копали могилку прямо в садку – до цвинтаря небіжчицю нести не наважувалися: треба було йти до кладовища через замінований вигін.
Копачі – дідусь Кирило і дядько Іван – рихтували яму під самою вишнею так, що земля краялася під лопатами разом із вишневим кореневищем.
… Труни не було – маму Галю поклали на вирвані вибуховою хвилею двері веранди, накрили їх жовтогарячою плюшевою капою, а зверху – як вкутали покійну білим тюлем.
Мама Галя лежала як молодуха із застиглою усмішкою на устах і наче боялася, що налякає сина і наче вибачалася перед Миколкою, що помирає… Хрестик для мами збили із двох штахетин, які дав дідусь Кирило. На поперечині вивели чорною фарбою: «Галя Гордієнко. Померла 20 березня 2022 року».
…Готували коливо. Сусідка тітка Зіна принесла трохи рису, баба Валя знайшла жменьку родзинок, дядько Іван прилаштував тоненьку воскову свічечку… Варили на дворі у котлику на рогатині, Миколка збирав трісочки, усохлі гілочки з бузку і вишні.
…Обносили ближні вцілілі і вщент спалені дворища, бабуся Марта вчила Миколку, як вклонятися людям і що казати… Він нахиляв наче прибиту раннім приморозком сиву голівку і чемно прохав: «Попробуйте… Це коливо по нашій мамі Галі!»
…Сутеніло. А він дивився печальними очима на бабцю: «Я побуду коло мами…»
Сидів кузьочком коло маминої могилки і тихо гомонів: «А до нас прибилась сука Мальва і троє цуценяток привела… Тільки вони ще сліпенькі…
А кіт Мартин зійшов з дому – бабця каже, що то москалі його встрелили, бо він вхопив у них курку, вкрадену ними по людях…
Мамо, ти не думай, я не забув, я пам’ятаю усі англійські слова, які ми з тобою вчили – і «епл», і «дог», і «кау», і «чіккен»…
А ще, мамо, я тобі приніс книжечку з казкою «Кривенька качечка», яку ми з тобою читали, а я плакав, бо був малим…
Бабця Марта виходила з хати за онуком і тихо кам’яніла…
…Приніс полумисочок борщу, котрим поділилася з ним та бабусею сусідка тітка Зіна, поклав на мамину могилку коло коржика і карамельок.
…Голубив пучками землю, перекладав камінчики і усміхався своїм думкам: «А коли зійдуть жовтенькі квіточки, мама встане з могилки…»
ФАНТОМНИЙ БІЛЬ
(Оповідання)
Виліз з натугою з авто – старенького сірого легковика «Шкода», простреленого в дорозі зусібіч як решето. Сивий згорблений прочовгав ногами до чорних аж вороних кованих воріт з позолотою. Від цегляного чотириповерхового котеджу назустріч вийшов стрункий ще вродливий осінньою вродою рудочубий, як вікінг, чоловік. Дивилися і не впізнавали. Глухі ридання прокотилися по неголеному зарослому сивою щетиною обличчі гостя.
«Сашко!» – скрикнув вікінг. «Юрко!» – зойкнув другий. Рвучко обнялися. Брати.
…Їв страву за стравою, пильнуючи кожнісінької кришки. Не вірив тиші, озирався ще зболено-зацьковано. За вікном братового котеджу буяла черешня. Не бачив цієї весни квітучих дерев. Тільки обвуглені кістяки колись зелених алей приморського міста.
… Говорив, говорив, говорив. Слова падали, як загуслі брили болю.
…Три тижні він шукав Алку. Пішла допомогти подружці, в квартиру якої влучив снаряд, зібрати рештки речей на руїнах. І не повернулася.
Ішов між розбитими висотками, горілою «рахівською» технікою, понівеченими стовпами електромереж. В повітрі стояв задушливо-нестерпний гар і сморід трупів, що розкладалися. До них вже підступали голодні здичавілі собаки, поволі пробуючи на смак людське м’ясо… Відганяв псів і перевертав мертві тіла. Дружини не було ні серед мертвих, ні серед живих. Ночами йому снилися ошкірені та обгризені обличчя покійників. Надсадно кричав. Тоді прокидався. Щільно зачиняв вікна. Але отруйний дух мертвеччини проникав через усі шпарини – легені відмовляли, нічим було дихати.
…Бомбардували здебільшого рано-вранці, вибиваючи будинок за будинком, вбиваючи ще сплячих.
…Розбирали «співучі фонтани» – гордість маріупольців. «Скручували в’язи» металевим конструкціям водограїв – перли на авто з велетенськими причепами.
…Звідкись приволокли побитий як віспою зеленими лишаями бронзовий бюст Леніна. Косо-криво поставили на постамент. Зривали з уцілілих будинків центрального проспекту таблички «вулиця Незалежності» і міняли на фанеру з надписами червоною фарбою «улица Ленина».
…Переодягалися у форму ЗСУ, вивішували жовто-блакитні прапори і гатили з батарей по житлових кварталах.
«Что же ви дєлаєтє?! Ви же убіваєтє город!» – кричали вражені містяни.
Відповідали підкреслено чистою українською мовою: «Ми отримали наказ від Зеленського!»
…Починалася холера. Воду завозили раз на день. Видавали як пайку лише тим, хто відкопував руїни і витягав з-під них мертвих. Гнилі тіла розлізалися під руками.
Одна з жінок у черзі за водою не стерпіла і кинула в обличчя «раменам»: «Что же ви за освободітєлі такіє?!»
Офіцер гаркнув у натовп: «Думаєтє ми вас прішлі освобождать?! Ми прішлі освобождать от вас ету зємлю!! Почему ми должни дохнуть от холода в Норільськє, а ви жирєть на солнишкє в Одєсє?! Кто вам разрєшил жить лучше нас?!»
… Восьмилітній онук Вадик писав у щоденнику: «У мене сьогодні поганий день. Пропала моя улюблена бабуся Алла. А ще у мене померли від голоду дві собаки. А ще померло моє рідне місто Маріуполь».
…Озвірілі «рашени» шукали двох підлітків, що виставили в соцмережах відео – рваний «триколор» з коментарем: «Ми зірвали цю гидку ганчірку, ми на неї висцялися, а тепер викинемо її на помийницю! Вона на це тільки й годиться! Маріуполь – це Україна!»
…Слухали і жахалися. У братової текли градом сльози по обличчю: «Із якого ж ти пекла вирвався!»
…А уночі прийшло місто. Ще те до війни. З теплим морським бризом. Із кармінним шовком троянд. Білим вітрильником набережної. Легкими сходами до води. Він відчував терпкі солоні бризки на обличчі. Свободу сонячного вітру, що обвівав його усього, кошлатив крони тіністих алей і щезав у самому імені – «місто Марії». Місто підступало клубком до горла.
…Вранці, після душу, уже в новісінькому спортивному костюмі брата, снідав за великим столом, накритим білою скатертиною у вітальні.
Говорив натужно, з прихованою мукою і показним куражем. Вони хай не думають. Він не сяде їм на шию. Там, у Маріуполі, вціліла його десятиповерхівка. Вціліла його трикімнатна квартира, котру вони з покійною Алкою десять років виплачували і виплатили до копійки по іпотечному кредиту. Прекрасне планування. Майже євроремонт рік тому зробили. Він продасть цю квартиру за добрі гроші. І купить собі будиночок в Бердянську. Із садочком, полуничною грядкою. Забере до себе названу доньку Вірусю із онуком Владиком. Чого їм сидіти в найманому кутку в Броварах?
Брат і братова вражено переглядалися!
Так, так, у нього чудова пенсія, десять тисяч і сто три гривні. У свої шістдесят сім він зберіг гарну фізичну форму, за рік до війни ще працював водієм ковідної «швидкої», мав неабиякий приварок до пенсії. Він не бомж, ні, він не старцюватиме у рідного брата!
Знагла голос зірвався на півнячий фальцет і бризнули, як дощ, здоровенні неспинні сльози… Затрясся в безсилому старечому плачі…
…Закладала тарілки до посудомийної машини. Дивилася з досадою на Юрія: «Яка квартира, який будиночок? Зруйновано ж усі комунікації! Місто випалено вщент! Стерте з лиця землі! Та його квартира вже нічого не варта! Не буде, не буде у нього вже, ніякого будиночка у Бердянську! Господи! – раптом схлипнула. – Що за маячня!!»
…Через день поїхав з братом до Києва підрихтувати машину. Молодий автомеханік СТО вражено присвиснув: – Це де ж вашу «Шкоду» так покалічило?! Либонь, на фронті? Ви що – зі Сходу?!
Мовчав, як закам’янів Юрій відповів за брата: – Тисячу кілометрів намотав. Під обстрілами. Під бомбардуванням.
– Боже! – видихнув. – І це такому поважному віці!
Спалахнув, як сірник. – Ну і що, що старий?! Що?! Я такий же класний водій, як і ти! У мене місто – куди вашому Києву братися! У мене елітна квартира в самісінькому центрі!
…Як заведений цілісінькими днями блукав київськими вулицями. Гойдалося синє плесо Дніпра, а він бачив Мелекіно – курортне містечко поблизу Маріуполя, в котрому до війни і пандемії вони раювали усією родиною – ще жива Алка, дочка, онук, зять.
Виходив з Подолу на річковий вокзал, а очі шукали чайок, що ширяли над хвилями, крани, доки, порт «Азовсталі».
Чув наростаючий свист лайнерів із «Жулян» – і за звичкою нагинав голову, шукав укриття від «килимкового» бомбардування.
…– Ну, чого він світом нудить?! – гнівалася братова. – Повіз би онука до Києва! Показав би йому Хрещатик, Ботанічний сад, фунікулер! Та ж прекрасне місто, столиця! Серце ж співає!
– У нього – хворе серце. Воно тужить за рідним містом, – пояснював чоловік.
…Ходив розкішними київськими бульварами, парканами. Розпускався жасмин. А в нього набігали сльози: білий кущ жасмину посадили вони з дружиною минулої весни перед своїм будинком у Маріуполі.
… Грав у шахи в Шевченківському сквері з київськими пенсіонерами.
– Я – з Маріуполя – ділився з партнерами по шахівниці.
– Нещасне місто! – печально зітхали у відповідь.
– Ні, чому ж! – не погоджувався. – У мене, наприклад, вцілів увесь будинок. І квартира на шостому поверсі. Все збереглося! Спальний гарнітур, «стінка». Ми з дружиною саме зробили євроремонт! Не такий, як у олігархів, але пристойний! Приходь і живи! Хоч зараз!
…Їздив у Бровари. Передавав Вірусі і Владику одяг, зверху – червоно-чорна вишиваночка, коробка цукерок – усе подаровано братовою Оленою. Владик одягав вишиваночку і дивився скорботними очима: «Дідусю! Коли ми повернемося до Маріуполя?!»
Віруся заплакала. Взявся її утішати: «А, може, дочко, я поїду до Маріуполя першим? Машиною? Там же – квартира! Ми ж так гарували з твоєю матір’ю, поки її виплатили! Прекрасне планування, майже в центрі міста. А меблі? А італійська сантехніка?!»
Молода жінка жалібно, як пташка, схлипувала: «Тату! Ви ще раз хочете пройти фільтраційний табір?! Життя ж позбудетеся! Сергій поранений, у москальському полоні, мама пропала, тепер ще й ви… Воно не варте того – ні ті меблі, ні та квартира…»
…Біля Житнього ринку уздрів фірмовий магазинчик жіночого одягу «Пишна врода». З вітрини до нього посміхалася розкішна красуня-білявка. І раптом… побачив живу Алку! Дружина ще ретельно зафарбувала сивину, була ще така зваблива на свої роки, мала зовсім молоді очі … Він майже по-парубоцьки милувався нею, ревнував шалено… І закипів болем від самої думки, що десь там, у котромусь з кварталів Маріуполя її тіло розтягає зграя собак…
…Вечорами намагався дивитися серіали, пив пиво… І все поривався покликати з кухні Алку, щоб дружина лягла поряд з ним на дивані і вони обоє, обнявшись, як молоді, дивилися би по телевізору нескінченні фільми про любов…
Отямлювався, втуплювався годинами очима в стелю, потім відкладав убік недопиту пляшку… Гірке пиво, гіркий світ…
… – Як там Сашко? – перепитала дружина після відвідин Києва.
Спохмурів, ледве вицідив із себе:
– Повертається до Маріуполя.
– Як?! – скрикнула. – Що за безумна ідея?!
– Каже, що скучив за рідним містом, хоче провідати свою квартиру, – стояв серед вітальні і не дивився на Олену.
– Слухай, що означає скучив?! – скинулася, не розуміючи чоловіка. – Ми надали йому окрему свою квартиру, в самісінькому центрі Києва! Щоб обживався, акліматизувався. Усе ж у нього є! Телевізор, холодильник, світло, газ, холодна й гаряча вода. Усе – від полумиска й каструлі до одягу й постільної білизни. Що ще?!
Зітхнув: – Бачиш, він прожив у цьому місті майже сорок років…
Розгубилася: – Але ж міста нема! Є окуповані «рашистами» руїни. Яка квартира?! Фантом, примара, місто-привид!
Глянув зболеними очима:
– Розумієш, для нас – немає, а для нього – є!!
– Як це – є?! – плуталася в здогадках. – Це – божевілля! Їхати туди, повертатися! Щоб накласти головою?! Як це називається?!
– Це називається… – раптом знайшов слово, – «фантомний біль». Так болить відсічена рука. Мертве місто. А болить…
КОРАЛІ З БУЧІ
(Бліц-новела)
Кидали Бучу. Залишали танки, бронетранспортери. Готували авто з причепами, завантаженими мародерським добром – телевізорами, ноутбуками, пральними машинами, хатнім начинням, одягом – від кондиціонерів – до тефлонових сковорідок і виделок, від хутряних манто – до спідньої жіночої білизни.
Турботливо запаковував награбоване – пильнував причепа. Згадав, як обіцяв своїй улюблениці п’ять днів тому: «Доча, папкє скоро квартиру в Кієвє дадут! «Царскіє хороми»! Такіх нет даже в Москвє! Еті сволочі-«нацикі» живут как королі!»
Досадливо зітхнув: «провтикали» вони з Києвом, але нічо, вірив, що буде другий бій за «хохлацкую сталіцу»!
Дивився, як ще метушилася біля обгорілої сосни на узбіччі солдатня: притягли шини, щоб спалити п’ятеро жіночих трупів – зґвалтованих і закатованих.
Його як потягло до сосни… П’ять мертвих жінок лежало, вже напівзанесених піском. У крайнього тіла з-під невеликого піщаного горбика визирала тонка дівоча кисть руки із невміло накладеним червоним манікюром – безпорадна і заніміла… Він упізнав ту руку… Як же він забув! І заходився відкопувати, аж поки на нього не глянули широко розчахнуті очі мертвої, тоді лице, шия… Низочка коралів на вже застиглому тілі… Як же він не здогадався одразу! Жагуче багряна барва зблисла йому коштовним вогнем… Поспіхом здер з мертвої намисто і по-хазяйськи заховав у нагрудну кишеню.
…– Доча! Я тут тєбє подарок вєзу. Знаєш, ожерельє такоє, хохлацкоє, дорогоє!
– Папка, а оно настоящєє?!
– Доча, развє папка даріл би тєбє фуфло?
… Першої ж ночі на ротації в Гомелі прокинувся від дивного звуку. Опівночі почувся зловісний свист… Розплющив очі і отерп: вогненний зашморг носився над ним у повітрі… Вибалушився на те видиво – і впізнав, тетеріючи: то були коралі! Ошелешено лапнув по кошені: порожня! «Наснилося!» – намагався витруїти з себе те страхіття. Але коралі не вгавали. Намисто горіло і плакало… Тонко дзиґоніла кожнісінька намистинка жалем, мольбою… З усіх кутків казарми чувся печальний благальний плач. Занімів від того голосу. Аж поки не почало світати. Коралі пригасли, але плач не замовк.
Об шибку вдарили перші краплі весняного дощу. Застугонів у вікні гіллям вітер, а йому вчувся в дощі плач дитини-дівчати.
Його раптом накрило схлипування, передсмертні судоми розтерзаної, закинуті і виламані в ліктях в кривавих саднах руки…
Коралі мінилися, то світилися і тьмяніли, то спалахували кармінним світанком, то багрецевим заходом. Коралі пам’ятали білий сліпучий шовк молодої шкіри, золоте пасмо дівочої коси, тепло юного тіла. Коралі пам’ятали усе. Намисто жило своїм окремішнім життям.
Моторош видіння доводила його до сказу.
Вдень никав по двору військової частини. Нікого не бачив, нічого не чув. Поки випадково не намацав у кишені… намисто! Схопив його, щоб роздерти на шматки, але воно випручалося і щезло. Тепер він знав: намисто з’явиться знову. Воно не полишить його.
Її застали у дворі будинку на околиці Бучі. У домашніх валянцях і кацавейці поверх салатового баєвого халатика, на ще ніжній майже дитячій шиї червоніла низочка коралів. Чотирнадцятилітнє дівча годувало з ронделика кроликів.
Метнулися звірята в клітці, жалібно заскавчало чорненьке собача в ногах дівчати…
…З ґанку поволокли її до веранди, дівча пручалося і плакало… Штовхнули двері кімнати – тут ще стояв непоруйнований дівочий світ: мережані білі фіраночки на вікнах, вазончики з рясними суцвіттям фіалок, письмовий столик з ноутбуком, зі стосиком підручників, на корінцях кожної книжчини кричала цифра «7» А поряд – великий рожевий плюшевий заєць… Якось миті той заєць перехопив йому подих, а та сімка вибила з голови навіть похмільний чад… Золотаве волосся дівчати раптом зблисло йому пам’яттю його світлокосої доньки, теж іще школярки-семикласниці. «Папка, я желаю, чтоби ти поскорєє убіл всєх українцев і возвращался домой!» – висвітилася йому як на смартфоні на мізках «есемеска» дочки.
– Ти чьо? Охрєнєл?! – підбив його ліктем сержант. – Давай завалі єйо! Всєм же в охотку!
І коли він рвонув з неї одяг, дівчина по-чаїному тонко схлипнула, затуляючи однією долонькою маленькі груди, а другою – ярочок лона…
…Другої ночі рівно опівночі надійшла примара… Вона світилася золотавим волоссям і простувала прямісінько до нього. В пітьмі спалахнуло обличчя і він, божеволіючи, упізнав рідні риси… Витріщився ошелешено: на голому тілі зґвалтованої, наче пришита до тулуба мертвої грубим червоним швом, сміялася голова доньки. Жива голова веселилася, тішилася червоному намисту, а зґвалтоване мертве тіло все ще прикривало долоньками маленькі груди…
Він збезуміло придивлявся – поволі шви щезали, то червоніли коралі на шиї улюблениці-доньки, але тоді виступали на груденятах, на тілі смертельні рани і криваві садна… Примара доньки ставала все страшнішою.
«У мене було моє життя. Я ним жила і я його любила. А тепер – я мертва. Ти мене убив, відібрав життя, яким я жила і яке любила».
«Доча!» – не повірив голосу видіння.
«Доча!» – благав, простягаючи руки.
«Снімі ето проклятоє ожерельє!» – впав на коліна. Тоді встав, шалено зриваючи заворожені коралі. Але намисто, як приросло до його дитини, до його рідної кровини.
…Намисто чекало свого часу. І він настав.
Третьої ночі почув знайомий жахливий свист. То коралі летіли по казармі, наче приміряючись до чогось… Дриґонів, сторопіло проганяв видіння… Але коралі таки захлиснулися, зашморгнулися, вп’ялися в борлак…
Він так і задубів з вибалушеними очима, роззявленим заслиненим ротом. Навколо посинілої шиї обвилася запеченою кров’ю червона стьожка намиста…
– Товаріщ майор! А Буланов то помєр!! – доповів вранці днювальний.
– Забухал скатіна! Вот і «хватіл кондратій»! Єдрі єво… – безсило виматюкався: – Волокі єво во двор, как раз к крєматорію!