“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
ПОРТРЕТ СЕСТРИ В ІНТЕР’ЄРІ РОДИНИ, УКРАЇНИ І СВІТУ
Повість-реквієм (Уривок)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дика природа і Дика жінка –
два види, які вимирають.
(Клариса Пінкола Естес)
ТОТЕМ
Вона підповзла з бур’янових хащів сусідньої із сестриною садиби: кривавив порваний собаками бік, сочилася глибока рана на голові за вухом, осклілі очі зайшлися останнім зойком.
І тоді підійшла сестра і нахилилася над нею. Тварина не давала до себе торкнутися. Лисиці не бувають свійськими, не піддаються дресурі. Навіть коли помирають. І все ж Олена винесла з дому ліки і куряче стегенце на блюдці. Поклала перед змученим звіром посудинку з м’ясом. І голодна тварина не витримала, заходилася їсти. Легко, як пірцем, жінка торкалася рани, промивала її, змащувала живильним кремом.
Охлялий звір наситився стегенцем і глянув сторожко на рятівницю. Та відповіла лисичці поглядом сестри. Вони були однієї крові.
Лисичка приходила через день. Гоїлися, затягувалися рани, оживали і світилися молодим здоровим блиском очі. Вона поїдала котлетки і ковбаси, баличок і рибку й ставала все граційнішою та грайливішою.
Лисичка, зрештою, підкралася до сестри ззаду і злегка драпала її за литку, але тут же відскакувала вбік. Це була гранична межа її довіри. А ще дозволяла собою милуватися. Лягала на краю басейна, розпросторювала своє молоде тіло і мружилася на сонце. Іноді вона щезала на кілька днів, а тоді з’являлася знову. Рівно ополудні. Де була, де жила лисичка, невідомо.
Ця дивна приязнь звіра і жінки, моєї молодшої сестри, тривала півроку.
Якось Олена знайшла в інтернеті звістку, що це лихий знак: лисиці, котрі приходять до людей, віщують біду. Я відказала, що горя і так досить: в Україні вирувала війна. Але тієї напасті для нашої родини виявилося замало.
…Тепер я знаю: ми всі, жінки нашого роду, – лисички. Це наш тотем. Він являється кожній з нас у свій час.
…І раптом лисичка пропала. Аж поки Георгій, чоловік сестри, не побачив її, розтерзану, на шкільному футбольному полі поряд із котеджем.
А через місяць потому похмурого січневого ранку зайшов до кімнати мій чоловік і сказав придушеним голосом: «Тримайся! Телефонував Георгій. Олена померла о третій ночі».
…То була не лисичка. То приходила прощатися молода душа моєї сестри.
…«Болить душа… Болить душа… Болить душа…» – беззвучно цілу ніч жаліюся. Кому?! Болить…
«ЖІНКИ, ЯКІ БІЖАТЬ З ВОВКАМИ»
Останньої ночі перед погребінням, яку я провела в сестриній кімнаті, ковзнула поглядом по книжках на етажерці біля ліжка.
То була Оленина лектура. Найбільший за обсягом – том «Жінки, які біжать з вовками» американського психоаналітика Клариси Пінколи Естес.
Двадцять років сестра провела серед чоловічого бізнесового оточення. Вона не стала вовчицею. Вона була лисичкою: безпомилково оминала пастки.
…У тодішньому соціалістичному елітно-закритому Києві Олена почувалася відвертою парвеню. Робітниця-провінціалка. І коли вона у двадцять сім побудувала собі квартиру на Подолі, теща Георгієвого приятеля по аспірантурі, дружина бездарного, але номеклатурно-партійного поета, виплеснула, як оцет, їй в обличчя свою зненавиду: «Як це ви пролізли до Києва?!»
Як, як?! Ось так. У вісімнадцять Олена стає лімітницею-кранівницею в ливарному цеху заводу «Ленінська кузня». Тут вона працюватиме рік, поки не стане випадати жмутком волосся з голови. Потім – друкарня, заводська хімлабораторія. І навчання на вечірньому факультеті Шевченківського університету до запаморочення, до безсоння.
…Я пам’ятаю і досі сестрин термітник-гуртожиток. Переповнені горщечками, велосипедиками, м’ячами, дитячим галасом обдерті гуртожитські коридори. Жінки-лімітниці мали чекати власного житла аж до сивої коси – квартирна черга розтягувалася на двадцять років. Та життя брало своє, і власниці гуртожитських «ліжкомісць» зачинали на них же дітей і поневірялися у «стільнику» до старості.
…Стояли віч-на-віч. Посеред кабінету. Вона плакала горючими слізьми, на ній схлипував білий мереживний комірчик, розширена блакитна сукня підкреслювала тендітну опуклість вагітності.
Сльози заливали партком, сягали вікон. Сльози текли по червоній килимовій доріжці, затоплювали двері.
– Який негідник! – обурювався сивочолий секретар парткому і підносив їй, молодій, нещасній, склянку води.
Олена плакала над собою, цокотіли зуби об краї склянки. Вона жаліла й жаліла себе, що народилася в сім’ї непрактичних учителів-ідеалістів, які так і не приписали до вінницької квартири бабцю Ликеру з села, не подали на розширення житлоплощі, котру можна було поміняти на однокімнатну оселю в Києві.
Ридала, аж відхлипувала, що доводиться ламати комедію перед старим партійним бовдуром, вдавати з себе матір-одиначку.
…Олена таки вступить до заводського будівельного кооперативу. Три роки нарівні з чоловіками носитиме цеглу, штукатуритиме, фарбуватиме. І врешті-решт отримає двокімнатну київську квартиру. Але разом із омріяними ключами від столичного власного житла наживе купу болячок і страждатиме від них усе життя…
А вже на порозі України стояв новий хижий час. Тієї ночі, котру Олена згадуватиме як вирішальну, вони з Георгієм наважилися перейти до бізнесу. У нього була готова докторська дисертація. Сестра вимагала її не захищати.
«Ти – Наполеон у спідниці! Ти заганяєш мене на стелю! Я – вчений! Мій жереб – працювати в тиші бібліотек!» – оборонявся Георгій.
«Та не буде ніякої бібліотечної тиші! – наполягала. – Вибору немає. При соціалізмі заможно жили лише комуністи, при капіталізмі достойно житимуть лише капіталісти. Вирішувати треба зараз! Вікна можливостей зачиняються дуже швидко!»
Сестра залишила свою милу жіночу роботу інженера-хіміка на станції вимірювання повітря і практично очолила філію інвестиційної компанії.
З освітою хіміка вона йшла в інвестиційну царину, на ходу перевдягалася, «перековувалася», – їй вдавалося все!
ВОНА ЛЮБИЛА МАТЕРІАЛЬНИЙ СВІТ
Вона любила матеріальний світ. Світ обраних, гонорових. Світ достатку. Світ дорогих, коштовних речей. Світ, який ішов урозріз зі світом безсрібників і книжників, котрим була наша батьківська сім’я.
Вона укоськувала матеріальний світ. І він лягав їй під руку, як дресирована норовлива лисиця. У дев’ять літ уже доїла корову. В одинадцять навчилася фотографувати і завалила знімками нашу вінницьку хрущовку. В тринадцять пошила собі зимове пальто.
Вона будувала свій світ. Окремішній. Який мав би зрівнятися зі світом зятя, американського мільйонера, і навіть перевершити його.
Зробила у Степанковичах капітальний ремонт: білий мармур із найкращих українських копалень, найкоштовніший мінерал – онікс, що світився в темряві золотим вогнем, меблі із натурального дерева… Вона вірила, що вразить, заворожить, втримає «дорогого» зятя! Мріяла якнайкраще приймати гостя, а згодом дожити до перших правнуків, діток Антона. Сестра ще була така молода, заледве шістдесятилітня.
… – Як Едгар? – почасти із родинної спільності, а то зі звичайної чемності запитала я племінницю за поминальним столом.
– Ми порвали з Едгаром ще чотири роки тому. Як?.. Хіба мама тобі не сказала? – вразилася Настуся.
І тоді мене як обухом ударило. Чотири роки! У чорній тисняві гордині, келії затятого мовчання. Я тисячу разів питала сестру: «Як Настуся з Едгаром?» І незмінно чула у відповідь: «Все добре, все нормально».
Вона загризла саму себе. Зсередини. Затята уперта лисиця. І тоді завалився палац. У сестриній голові. Падали велетенські брили білого мармуру, кришився на друзки медово-золотий онікс, трощилися кришталеві люстри і дорогоцінні картини, рвалися шовкові гардини на білі прапори капітуляції… І тоді впало небо. І стався інсульт.
Але ж можна ще було відмотати час. Не було би катастрофи. Жодної. По паркету «палацу» бігав би онук і розцвітала би її, бабусина, душа. По садибі лунав срібний із золотими переливами голос Настусі. Жодної причини будувати мур між собою і світом. Жодної! Живі, здорові найближчі.
Ну, не була би вона тещею американського мільйонера! Ну, не мала би Настуся «золотої мільйоннодоларової картки» на шопінг! Тільки й того…
Я не спала всю ніч. Душили сльози. Що вкоротило віка сестрі? Наше українське «Малі діти не дають спати, а великі жити»?
Господи, що це? Наївне марнославство? Яка висока, яка страшна собівартість помилки!
Вона любила матеріальний світ. І матеріальний світ її убив. Дав би їй Бог нематеріальний окраєць для душі, нематеріальної любові й мудрості до життя – і моя сестра була би живою!
Звідки це бажання скупити увесь світ на шопінгу марнославства? У неї, яка виросла в нашій скромній, навіть бідній, учительській родині… В одній із найзлиденніших і найстаріших на вінницькому масиві хрущовок…
Чи то я не можу осягнути цей час і цей світ? І моя сестра, а не я, прожила реальне життя, а я лише покірна галерниця письмового столу, раба своєї уяви – тіні живого життя? І був її світ куди складніший, ніж мені увлялося?.. Прости, сестро!
«ПОКЕРНИЙ КОРОЛЬ»
Познайомилися у сквері Шиллерівського університету. Вона – студентка. І він – бізнесмен, власник інтернет-казино.
Увірвалися в життя одне одного. Настуся – двадцятилітня дівчина з України, місіс «Метелик», осяйна білявка із золотими блискітками в голові. І Едгар – у порі шаленого розквіту, сорокарічний, із магією сліпучої чоловічої вроди, чорноокий, смаглявий, з іскрометним поглядом, від якого починало боліти серце… День і ніч… «Ви такі обоє гарні, що аж страшно!» – зауважували друзі.
Я й досі пам’ятаю своє жіноче потрясіння від їхньої кольорової світлини, де все мерехтіло і світилося – Настусине золоте волосся, кармінна Едгарова сорочка, його усмішка, зніяковіла і закохана.
«Я любив би тебе й тоді, якби навіть ти жила в коробці з-під взуття!» – жартував.
Вона завагітніла останньої ночі, коли довідалася, що Едгар обманув її: він був одруженим, а не розлученим.
Плачучи повідомила про це Олену. Георгій вирвав телефон із рук дружини. «Не смій нічого робити! Народжуй!» – прокричав у слухавку. Йому було п’ятдесят вісім. І Антон став його єдиним онуком.
«Любий хлопчику! – писав він згодом щодень електронні листи до Лондона. – Сьогодні в Степанковичах похмуро. Сіється сніг. Приходив твій улюблений кіт Мартин».
Народжувала Настуся в Україні і, коли сину виповнилося два місяці, сама повернулася до Лондона завершувати навчання.
Едгар офіційно розлучився з дружиною і назвав Настусю своєю нареченою. І тоді Стелла «прошерстила» усю Україну, весь Лондон, найнявши детективів, і зібрала компромат-досьє на «розлучницю».
Коли нас залишають наші чоловіки? Не тоді, коли ми приходимо у їхнє життя попелюшками з двома центами в кишені, ні, не тоді. А тоді, коли вони перестають бути для нас богами.
Стелла таки передала «компромат» на свою молоду «суперницю». Прямісінько в руки Едгару. Він глянув – і зблід. І повернув світлини колишній дружині.
– А мені плювати! Я з нею – щасливий! – прохрипів у відповідь.
Він визнав своє батьківство. Прийняв Настусю із сином у свій дім. Дав їй «золоту одномільйонну доларову картку» на шопінг. Врешті-решт, і діамантовий перстень, котрий готував на заручини. Щоб вона гралася ним як цяцькою.
Але вже ніколи не називав її своєю нареченою, не запропонував їй руку та серце. Вона так і залишилася «дівчиною покерного короля». Усі десять років, що прожили під одним дахом.
Але що я знаю про Едгара? «На козаку нема знаку»? І він простував життям від закоханості до закоханості. І ламав, як сірники, жіночі долі, живучи з Настусею. І ті жінки зі зламаними крилами знаходили її, щоб виплакатися.
І не тільки жінки. Настусю відшукав Рене, у котрого Едгар відбив наречену. «Я всього-на-всього – дилер із продажу жіночих недорогих прикрас, але я мав дівчину. Він – «покерний король», міг мати багато інших дівчат, але забрав мою…» – жалівся зі слізьми на очах хрестоматійний скривджений «маленький чоловічок».
Багатство, багатство, багатство…
«Антошка сказав Настусі: “Дякую, мамо, що ти вибрала мені тата-мільйонера! – щасливо щебетала моя наївна сестра.
…Відсвяткувавши бучно на Ібиці своє п’ятдесятиріччя, Едгар залишив напризволяще і Настусю, і сина. І перейшов жити до готелю. Заявив, що у нього – криза середнього віку і свої стосунки з Настусею ставить на паузу. Їздив до Тибету радитися з далай-ламами, відвідував елітні гірськолижні і морські курорти.
А восьмилітній Ентоні підходив до лондонських водіїв таксі й дивився на них благальними очима. В кожному з них він бачив тата. Прикипав сирітським поглядом до кожного чоловіка-вчителя.
«Що діється у вас в родині?» – допитувалася шкільна адміністрація у Настусі і Едгара.
Зрештою, Едгар просто випер Настусю з малолітнім сином із шестиповерхового білдінгу на центральній Пікаділлі в наймане житло.
І тоді Настуся поповзла, як зранений звір, як уражена «лисичка», до української амбасади, від котрої мешкала всього за кілька сотень метрів. Але до якої не навідалася ні разу за двадцять років свого життя в Лондоні. І її врятували. Двоє хлопців, її ровесників, працівників амбасади – Микола і Степан. Не втішали сеансами психотерапевтичної підтримки, а дали їй чорну волонтерську роботу. І в цьому був сенс, і це був шанс. І Настуся вийшла з «депресняка», оббігавши ледь не весь Лондон і збираючи пожертви. Через її руки пройшли неабиякі кошти. Від одного з винахідників вона принесла до амбасади у валізці готівкою кілька сотень тисяч франків. Скуповувала на український фронт усе – від тепловізорів і термобілизни до буржуйок.
Там, у собі, вона переступила і «мільйоннодоларову золоту картку», і шестиповерховий розкішний бодібілдінг, й з одвічної «дівчини покерного короля» реінкарнувалася на українку. Вона піднялася з попелу і вижила. А моя сестра – ні.
СЛЬОЗИ МАЛЕНЬКОГО БАСТАРДА
Маленький Антошка, який щойно переїхав з України до Лондона, губився у новому чужому світі.
Сестра з Георгієм піднімали онука з двох місяців до п’яти років. Вони вкарбувалися в пам’яті дитини як найдорожчі.
А ще в маленькій душі відбилися Степанковичі – верба, левада із золотом кульбаб, медовий запах жасмину, бабусині троянди…
Він тужив за квітучою садибою, за Україною так, що гірко, скорботно плакав у телефон: «Навіщо ви віддали мене до Лондона?»
Не розумів своїх старших братів і сестричку, котрі майже щодень зі Стеллою приходили в дім Едгара. (Та придбала в Лондоні будинок за квартал від Едгарового.)
«Є діти – законні, народжені в шлюбі, а є – незаконні», – велемовно пояснювала Стелла своїм і Едгаровим дітям. І при цьому вказувала пальцем на Антошку.
Маленький бастард губився і плакав у своєму закапелку. Зрештою, підійшов до Стелли і сказав: «Можна я буду називати вас мамою?»
І здригнулося Стеллине серце. Не відомо, що в ньому діялося, але вона переступила через ненависть до сина «розлучниці». Більше ні разу не називала його «незаконним». І прийняла в свою родину, до своїх дітей.
До «Вестибіскулу» на іспити Едгар привів Антошку за руку. І з чотирьох його дітей лише бастард-українець вступив до цього коронного британського освітнього закладу. (Тут навчалися принци Чарльз і Гаррі.)
Річ була не в коштах, хоч і платити доводилося чимало. Їх не бракувало на найпрестижніше навчання дітей і в Едгара, і в Стелли. Справа в «золотій» голові Антона.
І тоді, в самий розпал судової тяганини Едгара з Настусею, Стелла поклала на банківський рахунок Антона вагому суму – її мало вистачити на вищу освіту, власне житло, проживання і авто.
«Не бійся. Мама тебе не залишить. Візьме до себе на роботу. Ти ще годуватимеш усіх нас», – втішала брата-бастарда «законна» сестричка Роуз.
Олена була одержима в любові до онука. Вона по скайпу вивчала з ним усі предмети «Вестибіскула» – від Шекспіра до фотонів світла, генома і штучного інтелекту.
«Ти закінчиш «Вестибіскул», потім Оксфорд, повернешся до України і станеш найсправедливішим українським президентом!» – налаштовувала Антошу найамбітніша в нашій родині моя сестра-лисичка.
І навіть в останні дні життя, втрачаючи свій «золотий» мелодійний голос до смертельної хрипоти, Олена захоплювалася в розмові зі мною, що онук найкраще у класі написав контрольну з біології!
…Я подарувала п’ятнадцятилітньому онуку-небожу «Кобзар» і вишитий синьо-жовтий рушник з написами «Слава Україні! Героям слава!»
Як складеться його доля в цю буремну добу? Чи не поглине нашу рідну кровинку англомовний світ?
Чи світитимуть йому в душі неодцвітним цвітом верба, левада, золото травневих кульбаб Степанковичів і Нової Греблі?..
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.