“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
УРИВОК ІЗ ПОВІСТІ «СПОВІДЬ ПРОВІНЦІЙНОЇ ПИСЬМЕННИЦІ»
Упродовж багатьох днів і років не проходить невідчепне бажання розповісти про Катерину, про мою однолітку, новогребельську «сасєду», як казала вона, про яку я писала ще на київській Троєщині, про мого негативного персонажа, а згодом, після переїзду до Нової Греблі, про мою найближчу товаришку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Чи дощ січе з жовтим листям напополам, чи сніг із дощем укупі, чи воскове скупе сонце ряхтить осіннім яблуком у голих кронах садка, чи двір заносить яблуневим цвітом – Катерина мете токА.
Довга-довга мітелка – шурх-шурх-шурх – шурхотить на весь куток, а того листя – гибіль, а того дня – і за пагнІстям не сховаєш, а того віка так Обрідно – одним тягом мете Катерина токА».
Так почну я це оповідання. Писатиму далі.
«Буває Катерина доброю, хоч до рани прикладай. Тоді стоїть на воротях з мітелкою і, як янгол-охоронець, пантрує щасливими очима: «Тьфу, тьфу, тьфу, така сасєда славна, як із скрині вилізла!»
А то, буває, нападають на Катерину «псіхи», стоїть на мітлі, як розіп’ята, страшна, жовта, як віск: «Оце так мене всьо догорає: і голова, і серце, і печінка. Вже випила п’ять порошків, зміряла давлєніє… – тоскно жаліється. – Та якби я мала тут світлу годину! – з ненавистю кидає оком на недометеного тока, на батарею недокручених трилітрових слоїків з помідорами на столі «літньої» кухні.
– Катю, ти б підлікувалася, з’їздила до санаторію, – щиро раджу сусідці.
Катерина махає мітлою, як підбита курка крилом, зіпає повітря, як риба, викинута на берег, і суне на мене всією каламуттю заболених очей і зароговілою люттю серця: «У санаторій?! Я маю за ким?.. Не нєрви мене, легухо! Тебе б у мою шкуру! Ти б у мого Миколи в решеті скакала і на дюрку не попадала!»
Я зозла плюнула і йду до свого обійстя, а в спину мені летять, як грудомахи, злі, запінені Катеринині слова: «Шо, легухо, хочеш вбиратися, як я, хочеш їсти, як я? А не завидуй, не завидуй! Сумєл – двух с’єл!.. Ведмідь ходив у шубі і буде ходити, а мавпа світила голим задом і буде світити!»
Стривайте-но, але так я писала про Катерину ще на Троєщині! Коли не знала, не думала, що мій тік буде так близько від тока Катерининого!
…Того серпневого дня я з Михайликом повернулася з Києва. І застала напівпограбовану новогребельськими п’яницями оселю і ледь живого чоловіка, який блював кров’ю. Він пив по коду.
Я ледь додзвонилася до Оратова.
– Я не розкодую його по телефону. Вези його до мене, – відповів лікар.
Відлік вівся на години. І тоді моя «сасєда» Катерина прийшла на поміч.
– Він кончиться, заким ти його довезеш автобусами! Бери машину! Он Сашко «Волгою» з Вінниці на бАтьківщину добився. Найми його. Гроші маєш?
– Та щось маю, – зізналася я.
– Не щось, а – нА! – і сусідка втиснула мені в руку дві купюри з Грушевським.
– Дякую! Я віддам! – пообіцяла я крізь сльозу.
– А певно, шо віддаси! – озвалась рішуче Катерина. – Я з тебе не злізу!
…По яких яругах, крутих польових путівцях гнав Сашко авто до Оратова, я вже й не пам’ятаю. Але ми встигли. Блідий чоловік, хитаючись, вийшов з лікарського кабінету врятованим.
А я в салоні на зворотному шляху майже фізично відчула, як розривається шаблон, ламаються стереотипи і з-під того штампу постає жива і справжня Катерина…
Чи була вона пихатою комірниковою дружиною? Так! Чи була по-сільському неотесаною і заздрісною? Звичайно.
Але ж це не вся правда про Катерину! Тому і не істина.
…– Як ти доїш корову? – визвірювалася на мене Катерина. – Шо ти цвіркаєш дійку двома пальцями? Шо, тебе не вчили мати і баба Ликера доїти двома руками?
Звичайно, що ні. На шкільних літніх канікулах, коли я приїздила з Вінниці до села, у хлів й не заходила: на горищі читала Джека Лондона.
Катерина, «мій прототип», навчала мене, «письменницю-реалістку», як висаджувати озимий часник на грядці, як маринувати помідори з аспірином, як випікати найсмачніші у світі струдлі – пісочне і дріжджове тісто змішувалось, пеклось і тануло в роті!
«Прототип» відкривав мені ази філософії: «Будь попрощє, і к тєбє потянутса люді!»
А то Катерина «впарила» мені куртку. Ми з мамою роздивилися, а в ній миші попрогризали діри в кишенях. Я ледве збулася її.
Через якийсь час «сасєда» знову затарабанила нам у вікно.
– Не відчиняй! – сердито відрубала мама. – Знов ця «комерчеська баба» всуне нам якусь фігню!
Але Катерина не вгавала: «Нікіфорівно, Наталко, відчиняйте, це я, Катя!»
– Та відчини вже, бо вона шибки розтаскає! – не витримала старенька.
Я відчинила. На порозі стояла сусідка з півторашнім відром:
– Я вам яблучок принесла!
– Не треба, не треба нам твоїх яблук! – замахала руками мама. – Ми своїх не маємо де дівати! І грошей не маємо!
– Та я так, без грошей… Це гостинець! – раптом жалісно протягла Катерина. – Цю яблуньку ше мій «ізверг» із розсадника привіз. Це дуже добрящі яблука, солодкі! Попробуйте!
– Добре, – зітхнула мама. – Кажи, з чим прийшла!
– Хочу поворожити на свого «ізверга»! – і бризнули сльози. – Оце зварила йому на обід доброго борщу, накрутила голубців, наварила молошного киселику, напекла солодких коржиків зо двоє дек… А він присунув з цеї комори лихий, аж чорний. Переходив токА, ліктем як садоне мене в бік: «Чо’ ти з цею мітлою день при дні мені очі муляєш, суко?! Коли ти вже здохнеш?!»
І захлинулася слізьми, плачем.
– Ви думаєте, Нікіфорівно, шо я тішуся цим моїм багатством? – аж скімлила від болю. – Та я б синього супчику з’їла, аби хто зварив мені його… Та я кусок голого хліба з’їла б, лиш би в спокойствії… Я би під корчом виспалася, тіки б не бачити цего ізверга!..
І я раптом відчула, що мені стає шкода моєї «негативної героїні», недолюбленої, котрій навіть не снилася справжня чоловіча ласка. Я згадала мої сім з половиною літ щастя, золотої осяйної зливи любові, котрої мені вистачило на все моє кострубате життя.
…«Шурх, шурх…» Це я знову про Катеринин тік…
Мете Катерина своє дівоцтво, молодість, мете мідні монети любощів, сили, надії. Листя днів і років збивається жужмаком під ногами в одну іржаву купу…
А з-під тої купи льодяним краєм кришиться життя, перемервлене, переточене, бачить Катерина всяку всячину, заким перейде токА…
Отако – калюжа, зашерхла кригою, а отако – Микола, як потопельник, до неї твар повернув, а очі оскліли, збараніли: «Чотири фури зерна відправив по «липових» накладних… Тридцять тисяч маю на ранок закласти, а то – тюрма…»
І не охнула, шарпнула до старої хати, де мати недвижима лежала, до тої, рукою під подушку:
– Мамо! У Миколи розтрата… Тра закласти!
Стара – хап за руку:
– Дурна, дурна! Кому?! Він же тебе ногами місив!..
Глянула перед себе як мертва:
– Мамо! Він мені – чоловік!..
Кинула паку грошей на стіл. Вхопив, як бараболю з вогню: «Катеринко!» І твар зчервоніла… А оту паку назбирали, щоб із ним, кровососом, розійтись, вже й у містечку однокімнатну квартиру напитала…
Але ж я не це, не це хотіла написати! Я хотіла показати Катерину щасливою!
Найбільше любить Катерина бувати в лікарні. Звідти вона вертається помолоділа, звеселіла і вже навіть тока не шкребе з такою злістю і затятістю, а гомонить любенько:
– Як уже ж було мені добре у тій реанімації! Більше нігде так не буде! Бананчика мені медсестра облупила, до рота вклала… І так усі коло мене, як коло розбитого яйця! А виспалася я там, як за цілий вік!..
Катерина підливає мені гречаного меду в велику чашку білого фаянсу:
– Попробуй, сасєда, чайку з медком! Бо я тобі зараз таке розкажу, шо ти впадеш зо сміху! Значить так, приходив до мене врач, такий славний із себе, десь моїх літ. Тіки-но догляджений, не такий, як наші сільські, і чимось так приятно надуханий, шо пахне, як без у маю…
«Ну, як ви, жіночко?» – питає і бере, обіймає мене за плечі.
А в мене кров у лице бухнула і сльози, як горох, з очей цюрком течуть… Плачу й плачу…
Аж він налякався: «Шо з вами, жіночко?!»
А мені аж стидно признатися, що це за весь вік мене так ніхто не обіймав, жаден чоловік! Сміхота, правда? – витерла сльози, що навинулися, схлипнула…
… – А ти помниш Павлушку, ше «ГОлубе» його прозивали, шо з Отрубів? Ну, дядька Кирила син?..
І голубе марево дитинства заволікає мою пам’ять…
– Того Кирила, що назвав старшого сина Отто? – згадую я і мимоволі усміхаюсь.
– Нуда… Як німця, його назвав, ше в сільраді не хотіли записувати… – сміється Катерина.
І ми обидві бачимо той «отрубівський куток», того нашого дядька – сільського дивака, долину, на які ми, малі, пасли корів…
– А знаєш, Павлуша любив мене… – тихо, засоромлено видихає Катерина. – І брати мав… А батько не дав… «Підеш за Миколу! Ну, і шо, шо мінт? Він шо спірве, то вже не випустить! За ним злидні слідом не ходять, як за твоїм старцьом Павлом…» Ти пий, пий чайок! – припрошує Катерина. – Бо я тобі тут такого наплету.
Зітхає винувато:
– А Павлуша ше й приходив до мене, як я вже Андрея мала і в лавці робила… Марина, помню, мене від прилавка в підсобку покликала і двері за мною заклямнула… Дивлюся, а в кутку – Павлуша. Тіки-но вже роздався в плечах і вуса взялися сивим, як хто щіткою від мащіння торкнувся.
«Ну, от, гОлубе, і здибалися ми з тобою, Катю… – каже він мені. – Ну, і як тобі з тим гайсинським мінтом живеться? Бачу, бачу, така ти змарніла, змучена, а була ж славна, як мак городній».
І обняти, обняти мене тулиться. А я скинула з себе його руки і як затарабаню в двері підсобки: «Одчини-но двері, Марино! Бо нароблю такого ґвалту, шо мало не покажеться!»
А Павлуша аж одсахнувся: «Чо’ ти, Катю?! Той мінт і душу твою одмінив!
А я плачу і кричу криком: «Бо не робіте з мене курву! В мене – законний чоловік і син!»
Так ми більше з моїм Павлушею і не здибалися… Може, ше чайку, сасєда?..
…От і дійшла я до «одмінної» душі Катерини… Іти далі?
…Мете Катерина, мете… Душа «капцаніє», чорні дрижаки хапають…
А з-під криги – личко, дівоче, біленьке… Закликала до себе до лавки, в підсобку..
– Тьотю Катерино! Я вашого Андрея люблю, ми поженимося…
І так оте «тьотю» – аж голубить, аж обіймає…
«Світи, світи оченятами, коли твої тато з мамою більш нічо’ не надбали!»
– Молоді ви ше, рано тобі, дитино, про заміж думати! – відкраяла, як сікачем.
– Тьотю, я ж дитину від вашого Андрея чекаю… – кусає губу, сльоза сльозу доганяє.
– То зробиш аборта, я дохторку гарну напитаю… Ти ше молода, ше дитина вчепиться і заміж вийдеш, на мому Андреї світ клином не зійшовся!
І ну тулити до дівчини польську трикотажну кофту:
– Візьми-но собі, диви, яка славна!
Зібрала те мереживне манаття жужмом і Катерині межи очі пожбурила:
– Нате, тітко, на здачу від онука!
«У-у, змієня! Ше, крий боже, на експертизу піде!»
Не пішла, так тіки дитя скинула, вийшла заміж за голубіївського алкоголіка.
…Мете Катерина, мете. І я як письменниця мушу перейти з нею цим током до краю!
«Бачить ше себе молодою – ішла сошою, а навпроти – Нюрка з ферми в торбі трилітровий слоїк з молоком калатає.
– То шо, добре з моїм Миколою по ожередах жирувати? – прискалила Катерина око на суперницю.
Нюрка з розмаху пАльнула торбою із слоїком Катерині межи очі, куски розбитого скла проскородили голову, кривавиця залляла очі. Через червоний туман лише зверескнула, падаючи навзнак на дорогу.
А он – хто це? Переступила через калюжу, сперлась на мітелку… Бачить себе… Чує себе…
Прикликала під вечір Юрка, алкоголіка, дала випити і закусити, а тоді йому до рук тикнула пляшку з гасом:
– Оце – спалиш Нюрку, ше літру випити дам…
Юрко одсунув ліктем полумисок із закускою, почервонів, як рак:
– Я п’яниця, но не потєряний. На шо ви мене підбиваєте, тітко?!
– Ну, тоді шоб і не смердів у мене в обійсті! – з ненавистю прийняла зі столу пляшку.
…Грішницею була Катерина! Але там, де мені не допомагав жоден праведник, допомагала вона! І між мною і смертю стояла лише моя грішна товаришка…
…Чому я згадую це? Чому і досі це мені пече?..
…Уночі у чоловіка почалася «білочка», він мене трохи не задушив. Я вихопилась з хати ледь жива з шестилітнім Михайликом і затарабанила у Катеринине вікно… В неї ми з дитиною зустріли світанок. В Катерининій зимовій куртці і теплій хустці я спішила на автобус.
«Подзвони мені від Олени, я пригляну, щоб він хати не спалив!» – напучувала Катерина.
Забивав подих лапатий сніг, ми з Михайликом добивалися до сусіднього села. Чекати на автобус в Новій Греблі не могли – а раптом надбіжить мій п’яний чоловік, наздожене нас з головешниками…
Я поспішала до Степановичів – там сестра, там батьки… До сестри я везла сльози і чорні басамани на шиї.
…В сестриному котеджі я прометалась тиждень: шукала, де б у Степановичах найняти куток, просила Олену з чоловіком позичити грошей на власне житло…
Шваґер поставив вимогу: я повинна разом з сином негайно повертатися до села. Я мала звільнити його дім.
І тоді старенькі батьки вирішили їхати зі мною. Рятувати нас з Михайликом.
Перед дорогою я зателефонувала моїй товаришці.
«Вийшов із запою. Вчора бачила, як здавав молоко».
…Ми таки дісталися села, чоловік лежав у гарячці, з температурою сорок і простягав нам пиріжки з горохом. Це була його «мирова», щоразу, коли він повертався до тями, брався пекти ці свої «коронні» пиріжки.
…Батька не стало через два роки після нашого повернення до села. В час чергового запою зятя його розбив інсульт. Коли виносили з хати домовину, маленький Михайлик накинувся з кулачками на протверезілого тата: «Це ти убив дідуся!»
Півтора року мама не розмовляла з зятем. І раптом простила. «Хвороба!» – тільки й сказала. І порадила йому не працювати ніде. Лише город і корови. Сестра оформила його фіктивно до себе на фірму, щоб ішов стаж. Так він і врятувався.
Мама пережила тата на п’ятнадцять років. Вже лежача словом, порадою підтримувала мене з сином.
Мій троюрідний брат Володимир обмовився: «Це ти не даєш мамі в спокої відійти. Їй ні на кого лишити тебе з Михайликом».
…Але ж я не писатиму далі про Катерину, бо життя уривається!
…І перед самим своїм відходом покликала вона мене до себе на балачку.
У дворі вже снували чужі люди…
– Кажуть: «Ну, пасіку ми заберем, а що з бабою робити?» – промовила Катерина.
– З якою бабою? – не зрозуміла я.
– Зі мною. Діти ждуть, а я ніяк не кончуся… – сказала винувато наостанку.
…Рік за роком відійшли обоє: і Микола, і Катерина.
…А вже й по літі… Осінній туманець заволік дворище, кирницю з хатою, яблуні в садку, зелений спориш, що повитикався з-під асфальту…
Спадає з шерхотом листя…
І тіки-но чути: шурх-шурх…
І здається, що це вертається Катеринина душа до свого обійстя і домітає токА…»
…Так завершу я це оповідання.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.