“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
ІЗ СЕРІЇ «ПРОВІНЦІЙНІ МЕЛОДРАМИ»
– Ваню! Прибий цю дощечку трохи вище! – гукав із тераси лисуватому русявому молодикові.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Добре, Дмитре Дементійовичу! – спокійно відказував той.
Майстрував альтанку. Майбутній витвір теслярського мистецтва тішив око. Біле дерев’яне мереживо лягало акуратними празниковими ромбами.
На короткому ланцюжку посеред двору крутився рудий песик і дзявкав на веснянкувату дівчинку в блакитному джинсовому комбінезончику.
– Татку! А давай зіграємо з мамою у квест! Заховаємо мою кросівку в будку Фунтика!
– Квест, квест… – натужно повторив. – Що це, доню?
– Ти не знаєш, що таке «квест»? – сторопіла мала. – Ну, й смішний ти, татку!
…Блаженний спокій струмував від погідної ранньосінньої емалі небес, від доброго чоловіка з теслярським приладдям у руках, від русявої (вилитий тато!) дівчинки, від рудого каракатого собачати.
І старий на терасі примружив усміхнені вицвілі очі й мимохіть задрімав.
– Дмитре Дементійовичу, Галинко! Ходіть обідати! – пролунав над садибою дзвінкий чоловічий голос.
– Так, так! – вмить прочунявся від сну. – А яке у нас, Ваню, на сьогодні меню?..
– Вам, Дмитре Дементійовичу, ваш улюблений суп із фрикадельками! Для мене з Галинкою – борщ! А Віра замовила плов по-узбецьки!
– А що, вона так і підвелася від ноута?!
– Ні! Віра готується до засідання наукової ради!
…– Тітонька Єва телефонувала! Вона повернулася з Ірландії! Запрошує нас усіх у суботу на ланч! – урочисто виголосила за обідом статна вродлива жінка з густим каштановим волоссям, що спадало потоком на тендітні плечі.
– Я, може, на піду, – збентежився чоловік. – У мене ще прання і капусту треба посікти.
– Ні, ні! – заперечив батько сімейства. – Моя сестра любить, щоб ми гостювали в неї всією родиною.
…У вітальні за святково сервірованим столом правила літня пані у сивій перуці і синій атласній сукні.
…– А найбільше мене вразив в Ірландії верес! Долини вересу. Береги облиті лілово-рожевим цвітом. Невимовна краса! А ще – вересовий мед. З осінньої квітки. І я у свої вісімдесят його відчуваю. Мені смакує життя. Як останній вересовий мед. Воно мені й досі солодке.
– Тітонько! Та Ви – справжній лірик! Дякуємо Вам! Після цих Ваших слів – не страшно старіти! – обняла сухенькі «атласні» плечі.
– Що ти, що ти, Вірусю! – розчулилася. – Ти – ще маків цвіт! І довго ним будеш! Я милуюся тобою. Ти – красуня! Яке розкішне шовкове волосся! Яка струнка постава!
– Волосся маю дякуючи Вані. Він готує якісь диводійні відвари і сам полоще в них мені коси. А постава… Якби Ви, тітонько, не відшукали для мене найвідомішого в діаспорі хірурга і не віддали за операцію усі свої заощадження!.. Це Ви врятували мені життя, врятували мені материнство, а не поставу!
– Ти ж для мене рідніша рідної! Як донька! Я зробила це – і відмолила у Бога свою страшну самотність. Знаєш, у нас в народі кажуть: «Не будемо батьками – не помремо людьми!.. – і раптом кинулася: – Ой, вибачте! За полум’яними спічами ледве не забула про презенти!
Підвелася з-за столу, підійшла до старовинного візерунчастої дерев’яної різьби комода, дістала з верхньої шухляди великий поліетиленовий пакет.
– Цей светр – тобі, Ваню! Натуральна англійська шерсть! Носи здоровий!
– Дякую! – утішився. – Єво Дементіївно! А як Ваше квартирне господарство?
– Ой, змішувач у ванні барахлить! Хоча це начебто і не на часі…
– Я зараз же подивлюся!
– Подивися, подивися, Ваню!
…Сидів у кріслі під оранжевим торшером, закутаний у плед, і поволі пив чай.
– Тату, ти ще не спиш? – зазирнула до кімнати.
– Ще ні! Побудь зі мною, доню! Маєш час?
– Так, тату! – присіла навпроти.
Відставив чашку, зітхнув.
– Я тобі ніколи цього не говорив, але ми з твоєю покійною мамою дуже потерпали за тебе. Боялися, щоб ти не повторила долю тітки Єви. Ти занадто була схожа на неї. Така ж одержима до науки… Не забула, як ночами сиділа над конспектами? Я не міг укласти тебе спати! Вимикав світло, а ти знову вмикала нічник!.. А ще ти занадто відкрита, занадто не від світу цього, дочко! Але, хвалити Бога, у тебе є Ваня, є Галинка! Є налагоджене жіноче життя! Не забувай про це!
– Я пам’ятаю, татку! – припала головою до старечих грудей. – Я пам’ятаю!..
…– То Віра Овсієнко – завкафедрою? – вразився. – Хоча все зрозуміло – хрещениця ректора! – відпив коньяку з брунатного келишка.
Співрозмовник навпроти досадливо поморщився:
– Ну, не тільки це! Віра завжди була найсильнішою у нас на потоці!
– Так, так. А як в особистому? Звичайно, заміжня?
– Звичайно. І має доньку.
– Хто ж чоловік?
– Прапорщик.
– Простий прапорщик?
– Ну, не все так просто, – зітхнув. – Віра дістала дуже серйозну травму хребта. Пів року лежала прикута до ліжка. І тоді в домі Овсієнків з’явився Іван. Однокласник, товариш. Він виходив і підняв Віру. Дмитру Дементійовичу це було не під силу – переніс інсульт після смерті дружини.
– Ось так, – позірно байдуже налив собі ще коньяку. – Тобі повторити, Серже?
– Ні, мені годі, – відставив свій келишок.
– Ну, і як він, цей прапорщик?
– Аніяк. Його ніхто не бачить. Віра не приходить з ним на жодну з наших викладацьких тусовок.
– То що – черниця при живому чоловікові?
– Ой Євгене! Що ти ставиш усім тавра на лоби?! Навколо Віри професори крутяться!
– І що?
– Анічого! Усі отримують одкоша!.. А як ти? Як Канада?
– Не скажу, що поталанило, – спохмурнів.
– Отакої! Першому красеневі курсу – і не пощастило?!
– Як бачиш. Викладав у ліцеї містечка поблизу Квебека. Мав невдалий шлюб із канадійкою. Не знайшов я себе там, на чужині. От і повернувся. Хоча в нашому провінційному місті працевлаштуватися мені з моєю французькою…
– Переходь на інгліш! Довчайся!
– Так, так! Я саме про це і подумав!
…Зупинилася на мить біля трюмо в інститутському вестибюлі – і зненацька побачила у дзеркалі за собою червоний сніп троянд і високого вродливця в чорному демі-пальто з білою маніжкою.
– Віро! Вірусю! – розгорнув обійми.
– Євген! Женя Кучеренко! – зраділа. – Яким вітром до нас?
– Канадійським, сонечко! Ось прийми! Троянді – троянди! – глянув захоплено: – А ти стала ще чарівнішою!
– Вибач, але мені час на пару!
– Я зачекаю тебе! Після занять! У нашому студентському сквері!
… – Ти вже вп’яте зустрічаєш мене тут… Навіщо?
Глибокий чоловічий погляд заятрився образою:
– А ти не здогадуєшся?!
– Якщо щиро – ні.
– Ти подобаєшся і подобалася мені всі роки у вузі!
– Щось не помічала…
– А ти когось і щось взагалі помічала, окрім лінгвокабінету і читалки? Ти летіла інститутським коридором – вся в своїх світах! За тобою не те що упадати – тебе торкнутися було страшно!
– Це правда, – тихо визнала. – Я до сорока взагалі не розуміла своїх ровесників.
– То я дочекався своєї пори? – обдав усю карим медом зіниць.
– Мені вже час. На мене чекають.
– Та годі, годі, Віро! – карі очі палахкотіли чоловічим сміхом на пів обличчя.
Озирнув сквер – задрипану цементом лавку, розбитий асфальт, баюру, розгорнуту екскаваторним ковшем…
– Щось воно не дуже… Не той краєвид для побачення… А чому б нам не зазирнути до «Ескападо»? Жива музика, прекрасна італійська кухня!
– А якщо ні? – зміряла довгим недовірливим поглядом.
– Тоді я просто стану перед тобою на коліна! У цю калюжу!
– Не люблю театру! – відсікла.
– Театру?! – і як підрубаний бухнув у калабатину.
Імпортні штиблети набрали з верхом води і грязюки, поли демі-пальто забило багном, брудні патьоки стікали по обличчю одчайдуха.
– Апре ну ля делюж! – чортом реготав із баюри. – Після нас хоч потоп, Вірусю!
Плескав по тванюці великими чоловічими долонями, піднімалася розколочена каламуть й осідала іржавою осугою на білій манішці.
– Віро! Ти хоч коли-небудь чинила щось всупереч приписам допотопної міщанської моралі? Зламай стереотип! Розірви шаблон! – приклав руку до забрьоханого демі-пальто. – Стань хоч раз у житті сама собою, хоч на мить! – горлав заліпленим болотом ротом. – Вдаєш, що у твоєму житті все комільфо? Ні, не все! Точніше, все не комільфо! А час – незворотній! І точка неповернення – ось. Перед тобою! Я! Вільний! Сильний, твій ровесник! Ми – пара, Віро!
– Слухай, вилазь із цього болота! – подала руку.
…Йшов густими листопадовими сутінками. Поспішав, бо треба попрасувати одяг для Галинки і для Віри, погодувати сім’ю.
На Соборній з ресторану лунала гучна музика. Краєм ока зазирнув і в освітленому вікні… побачив… Віру! Веселу, збуджену, розпаленілу. З келихом вина, що іскрив у тонкій руці.
–…Жеме сюрту се жолі з’є
Плю клерк ке лє туаль де сьє.
Жеме се з’є малісієр!
Дансон ля джіг! – вібрував і вібрував глибоким оксамитом чоловічий голос. – Перекладати? – клав долоню на тонке жіноче зап’ястя.
– Зачекай! – зашарілася. –
Я спробую сама!
…Я люблю ці гарні очі…
Світліші за зорі в небі…
Я любив ці очі… Малісієр… Як це?
– Аванте, Вірусю! Сміливіше! Тільки хто ж це перекладає поезію дослівно? – підійшов, обійняв, приголубив.
Я так любив тебе, повір!
Ці очі осяйніші зір,
В яких – весь світ і я горів!
Станцюймо джигу!
– Тихше, тихше, Євгене! – гамувала глибинні срібні дзвіночки жіночого сміху. – Слухай, я й не думала, що ти так тонко знаєшся на французькій поезії…
– А що ти взагалі про мене думала? Красивий бовдур, не вартий твоєї уваги?! Станцюймо джигу? – простягнув руку.
– Станцюймо джигу! – подала свою.
…Посеред танцю припав устами до уст. Стрепенулася, але замОк чоловічих обіймів затис і не здригнувся.
– То що, прапорщик так не цілує тебе, як я? – видихнув у приголомшене жіноче обличчя.
– У нас все гаразд. Правда, все добре! – змучено вигукнула.
– Якщо це правда – іди! – розімкнув обійми. – Чого ж ти?!
– Не знаю… – розгубилася, навіщось, наче потрясіння торкнулося самих пучок пальців, поправляла пасмо збитого волосся на чолі. – Не знаю… Хотілося б трішки щастя… Трішки свята…
– Свята? Ось! – видобув із глибокої кишені блайзера і простягнув білий конверт на долоні. – Вечірній післязавтрашній авіарейс до Чорногорії! Тиждень – і ми одні-однісінькі на все адріатичне узбережжя!
… – Ти мене соромишся? – запитав, не дивлячись у вічі дружині.
– Ну, що ти, Ваню! – тремтячі пальці заплутались у бретельках ліфчика.
– «Ваня», «Ваня». Я для всіх вас – «Ваня». Тільки для Галинки я – «татко». Та й то, поки вона дитина. А виросте, і для неї я стану «Ванею»… Ти не любиш мене. Тобі нецікаво зі мною жити, Віро!
… – Тату! На тобі лиця немає! – кинулася з порогу. – Що сталося?
Глянув безпорадними очима, повними сліз:
– Іван від нас пішов… Сказав, що тобі він не потрібен. Ось, залишив лист для тебе і це… Ти забула на письмовому столі… – тремтяча рука з білого окрайця конверта вийняла блакитний папірець.
– Тату! Дай сюди! – рвонулася.
– Схаменися! – звереснув старечим фальцетом. – Не смій! – крутив і крутив у руках. – Не роби цього! – рвав і рвав на дрібні клапті блакитний квиток авіарейсу. – Не роби цього!
Стояла закам’яніла і тільки сльози летіли з віч.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.