“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
НОВЕЛА ІЗ СЕРІЇ «ЖИТТЯ ЯК ВОНО Є»
Вона любила в усьому сталість. Світ, що її оточував, був непорушним. Маршрутка, яка довозила її до роботи незмінно десять літ від Виноградарів до Виставкового центру. Посада податківця, яку обійняла одразу після «вишу», теж десятиліття.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світ, який її захищав у цей буремний час, як на трьох китах, тримався на єдиному: сталість, сталість і сталість!
Від кицьки Ельвіри, випещеної нею з котеняти, підібраного у «добрі руки» в облізлої бомжихи біля метро «Почайнинська». До фікуса «Ігоря», вирощеного з тонюсінького паростка, котрого привезла зі свого милого провінційного Бердичева, від батьків. До мереживних завісочок на вікні у маленькій кухоньці. До складуваного білесенького столика з «ноутом», за яким вона часто працювала он лайн. До тепленького зручного ліжка з натуральною бавовняною постільною білизною, котру, як заведено було ще в батьківській родині, вона щоразу після прання прасувала.
І враз її ідеально облаштований світ дав збій! Почала нервувати Ельвіра: відмовлялася від корму, тужила, билася в руках.
Налякана, вона, в шубці, накинутій на плечі, вискочила з під’їзду із хворою тваринкою в руках.
Над Києвом ішов лапатий сніг. Ельвіра ловила його язиком і по-котячому плакала. Заплакала і собі. Обидві у цьому великому місті були по-справжньому самотні і нікому не потрібні. Серце прохромила така туга, що вона прихилилась до скляної стіни павільйону «Сімейна пекарня» і повільно сповзала з Ельвірою в руках.
– Дівчино, вам зле?
– Ельвіра помирає… – ледве розтулила губи.
Підтримав за плечі і відчув, як нещасна тваринка дряпнула його за руку.
– Ми обидві помираємо, – раптом озвалася по-сирітськи, ледь чутно.
– Е-е-е, таксі, таксі! – крикнув, зупиняючи авто. – То куди нам? – обернувся.
– До ветлікаря…
…– Дві ін’єкції – і киця ваша здорова! Це у неї уже вікове, старенька вона у вас. Підтримайте її, молодий чоловіче!
Простягнув руки, – і раптом Ельвіра облизала долоню.
– Видно, хто у вас хазяїн у сім’ї! – посміхнувся.
Обоє – дівчина і юнак – зашарілися.
…Стояли біля під’їзду, воскресла Ельвіра дрімала на чоловічих руках.
– Ну, що ж, ваша улюблениця одужала…
– Занесіть її до мене на другий поверх! У мене є шарлотка і пляшка білого вина! – зненацька випалила.
Вражений, ледь не впустив кицьку.
– Ви мені так просто це пропонуєте? Ми ж майже не знайомі!
– Я – Настя, – усміхнулася вперше розмороженими устами.
– Я – Юрко…
…Лежали в напівтемряві. Сльозина за сльозиною збігали по дівочому обличчю. Крапали йому на груди.
– Е, Насте, чого ти! Щось не так?! – легко пригорнув тонкі плечі.
– У мене вже рік не було чоловіка, – раптом зізналася.
– Тепер – буде! – пообіцяв. – Пампушечка! – весело ляснув по дівочому тугенькому задку.
…Кожнісінького разу, коли він ледь натискав на дзвінок, Ельвіра стрімголов летіла до дверей, кидалася на руки і облизувала їх, а то й діставала язичком обличчя.
Пестив кицьку, а тоді й Настусю. Обидві завмирали в його обіймах.
– Прийми душ – і на кухню! Я приготувала нам гречку з підливою. Ось рушник! – бадьоро, аж виспівуючи, припрошувала, подаючи «біле диво» гігієни і санітарії, випране із «розпушувачем».
– А ти в мене – чепурушечка! – занурював обличчя в пухнастий пахучий рушник.
…Якось затримався – і обидві, і дівчина, і кицька, чекали на нього дві години в коридорчику біля дверей.
…Чекала, прислухалася, а тоді підійшла до шафи і порушила усталений лад – з-під стосика білизни вийняла свої п’ять дипломів – два магістерських і три бакалаврату – і поклала їх насподі.
– Ельвіра скучає за тобою, – знічено сказала після вечері. – Я звільнила тобі три верхні полиці в шафі. Цього достатньо для твоїх речей?
…– Зачекай! – затримала його на сходовому майданчику. – Зачекай! – взяла з трюмо брелок з ключами. – Цей – від під’їзду, а оцей – від квартири! – простягла на відкритій долоні.
Спантеличено пас очима дівчину.
– Ти що – так мені довіряєш?! А раптом я тебе пограбую?
– Грабуй!! – широко посміхнулася на порозі.
… Після дешевенького хостелу з дратівливими чоловічими голосами, сопухом немитих тіл, з цигарковим димом і гучними лайками він опинився в дивовижному світі – прасованому, білосніжному, затишному, справжнісінькому маленькому королівстві. З душовою кабінкою, з освіжувачем повітря, кондиціонером. Живими клейнодами королівства були кицька Ельвіра і фікус «Ігор». Їх слід було не просто любити, про них належало дбати.
«Ігоря» три кожні дні треба було поливати, розвівши краплю йоду в літрі води. Ельвіру щотижня купати і вичісувати чорну шерсть до шовкового блиску.
І тоді вони обоє відповідали щирою взаємністю. Кицька мружила золоті очиці і муркотіла в Юркових руках. «Ігор» буяв і лиснів темно-зеленим малахітом кожнісінького листка.
…Дим виривався з дверей і клубочився на сходовому майданчику. Ледве намацав ключем замкову щілину. В прихожій одчайдушно нявчала Ельвіра і плакала Настя.
– Ой, я заснула і згоріли котлетки! А тут ще й «Ігор» захворів! Нижні листочки пожовкли! Я й тут недогледіла! А все – ці річні звіти! Я нічого не встигаю!
Голубив її, зарюмсану, нещасну і приспівував:
– Моя розумашечка! Перфекціоністочка ти моя золота! Я і «Ігоря» спасу, і підсмажу відбивні!
…За королівським етикетом п’ятниця була відведена для прибирання. В суботу готували їсти на весь тиждень і ховали страви до холодильника.
Щонеділі відсипалися, гзилися в ліжку, дивилися по «ноуту» серіали, іноді виходили до супермаркету.
На родинній нараді погодили і придбали південнокорейський холодильник більшої ємкості. Поміняли штори в кімнаті – темного шоколаду на пісочні.
Категорично вирішила, що Юркову посаду ресторанного салатьє слід поміняти на роботу за освітою – на фах психолога.
Раз на місяць відвідували персонального перукаря. Настя відновлювала свою королівську зачіску «каскад». А Юрка Леопольд коротко стриг і формував йому «інтелігентну» борідку «каре».
На тридцятилітній ювілей Юрко отримав неочікуваний презент: дорогущий «еплівський» айфон!
– Навіщо ти так витратилася? – очмарів від щастя. – Він же коштує не менше двадцяти тисяч!
– А мені ти дорожчий! – весело розсміялася.
Після святкової вечері із шампанським потягла за собою до найдальшого кутка кімнати: за шафою, під лінолеумом була схованка – «королівська скарбниця».
– Де ти взяла цю купу грошей?! – приголомшено дивився на пачки доларів. – Ти що, пограбувала банк?!
Грайливо пригорнулася:
– Ні, просто я – успішний високооплачуваний податківець! І всі ці гроші зібрала за десять літ!
– Але навіщо тобі їх стільки?! Ти що, віллу на Канарах хочеш придбати?!
– Та ні, – поцілувала в щоку. – Просто це кошти на власний заміський будинок. Закінчиться війна, ми купимо котедж під Києвом, авто. Перед будинком посадимо сад, розведемо розарій з газоном. І по зеленій галявині бігатимуть наші діти…
…Готувалися до прийому гостей з «борщагівського королівства» – Каріни і Степана, друзів їхнього бердичівського маленького братства в столиці.
Придбали улюблене біле марочне вино для дам і пляшку колекційного коньяку – по келишку для чоловіків. Замовили велику піцу з грибами і шинкою.
Після першого тосту трималися трохи напружено. Знайомилися з «неофітом».
– Чи займаєтеся, Юрію? – засвітилася люб’язною посмішкою Каріна.
– Він – практикуючий психолог! – випередила Настя.
– Перепрошую, і в якій саме царині працюєте? – уважно поглянув Степан.
– З питань гендерної рівності! – випалила знову ж Настя. – А взагалі-то Юрій, а точніше, ми з Юрієм, плануємо з часом відкрити власну психологічну консультацію! – відчайдушно запевнила господиня.
Хлопець багатозначно кивав борідкою.
Після частування дівчата щебетали в кімнаті, а чоловіки вийшли палити на балкон.
… – А він з хари-и-измою! – протягла Каріна. – Пофартило тобі, подруго! Ліпи з нього собі чоловіка!
–…Слухай ти, практикуючий психолог! У тебе з Настею серйозно? – Степан затягнувся сигаретою. – Бо якщо ні – матимеш справу зі мною! Донжуани і альфонси тут не проходять. Я з Настею за однією партою п’ять років сидів. Вона мені як сестра. Скривдиш – я тебе з-під землі дістану!
– Я люблю Настю, – просто зізнався.
…Ночами, в час повітряної тривоги, тулилися між двома стінами в коридорчику. До ніг припадала Ельвіра, з кожнісіньким вибухом здригався фікус «Ігор».
Під ранок, коли оголошували «відбій», скорботно-ніжно любилися, як востаннє.
Обнявшись у ліжку, говорили про війну.
– Як тільки надішлють повістку, я не буду ховатися. Ми всі пройдемо через фронт, усі чоловіки України.
Трепетно цілувала пальці його руки:
– Ти – мій герой…
– Звичайно, страшно. Добре, якщо тільки поранять. А якщо уб’ють? – печально перебирав пасма її волосся.
– Ні, ми будемо на тебе чекати! – гаряче шепотіла дівчина.
Ельвіра й собі лапкою торкалася голих чоловічих грудей.
«Ігор» зі свого кутка ствердно кивав буйною головою.
…– Ось на цьому претенденті ми і зупинимося, Маріє Захарівно! – урочисто виголосив.
– Та як же, Валерію Миколайовичу! – розпачливо гортала файл. – Особистої терапії він не проходив! З кризових жіночих станів не склав жодного модуля! Досвіду практичної роботи – ніякого! І ви подивіться на цього красунчика! Та він своїми масними очиськами не вилікує, а запліднить усіх наших пацієнток! Ми ж повинні зцілювати жінок – жертв домашнього насилля!
– Саме так, Маріє Захарівно, саме так! Але дозвольте мені невеликий ліричний екскурс у наше майбутнє! – Зняв і протер окуляри. – Людство, нації вже проходили через подібні випроби. Не в мусульманському світі, а в європейській повоєнній Німеччині було прийнято на державному рівні закон, за яким кожен німець міг мати по кілька жінок і всі діти, народжені в такому шлюбі, визнавалися його! Я переконав вас, Маріє Захарівно?
– Так, – гіркувато усміхнулась.
…– Мене взяли! Взяли на посаду психолога! – з розгону обняв Настусю і закружляв нею по прихожій. Але дівчина рішуче звільнилася з його обіймів.
– Нас пограбували… – схлипнула як скалічена пташка.
Побілів як стіна.
– Це я пограбував тебе. Я – потвора. Я не зміг тобі зізнатися. Цілісінький рік, коли точилася війна, я був безробітний. Набрав кредитів. А віддавати було нічим! А відсотки росли й росли так, що ними можна було екватор обперезати… Мені погрожували колектори. Я заплутався.
Скам’яніла. Десь далеко в голові промайнула смарагдова галявина і заніміли срібні дзвіночки дитячих голосів.
– Як ти міг? Як ти міг?! – виривала собі по шматку зранене серце. – Я б сама віддала тобі усі ці гроші, коли б ти мені лише сказав! Ти зламав усе, понівечив…
– Прости… – прохрипів. – Здай мене поліції. Я відповім по закону…
– Іди геть!!!
Брязнули ключі на столику трюмо, бахнули двері.
…Попоравши з батьками біля корів, повиливавши сечу, повивозивши гної на город, він снідав, голився і похмурим, затятим голосом кидав: «Ну, я пішов…»
…Тусувалися біля сільського магазину, в альтанці. Заводіякою був «Малєвич», натоптаний, широкоплечий коротун років тридцяти п’ять. Вже вісім літ він ошивався в селі, у хатині покійної бабусі-бібліотекарки. Квацяв на картоні «абстрактні полотна» і пропонував їх односельцям за пачку сигарет. Ті брали неохоче, але давали дріб’язок і щиро радили «великому митцеві» одружитися.
Був серед компанії «Мічман Сірожа», розлучений, колишній моряк з Риги, років п’ятдесяти. Жив у селі з матір’ю-пенсіонеркою. «Сірожа» виконував надсадні хіти «а ля Висоцький» на своїй обдертій гітарі. Третім був він, «Психолог».
…Автобус зупинився навпроти самої альтанки. Пантрував скляними очима білого «пазика», аж поки не зашпортався поглядом об знайому шубку, дитячі карі очі з-під білого берета, каштанове пасемце волосся…
Кинувся, розливши стаканчик кави, гарячі цівки стікали, обпікаючи пальці.
– Настусю! Ти?! Звідки?! Чому?!
Дивилася на такий несталий сільський світ, на «Малєвича» з розірваним рукавом куртки, на «Сірожу» з погаслою сигаретою в зубах, на нього, невиспаного, з першим криком сивини в чорному крилі чуприни…
Підійшла, посміхнулася крізь сльозу, торкаючись тендітною рукою чоловічих грудей…
– Ельвіра плаче за тобою…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.